Альфонс доде

Іда підвела мокре від сліз обличчя.

– Дрібниці... Трохи розчулилась... Тут у мене так багато поховано.

І справді, сумний безмовний будинок з латинським написом над дверима нагадував склеп. Джекова мати втерла сльози, але не повеселішала до самого вечора. І марно Сесіль, якій сказали, що пані д'Аржантон розлучилася з чоловіком, намагалася лагідною запобігливістю згладити болісне враження від побаченого, марно Джек, намагаючись відігнати її сумні спогади про минулі роки, ділився з нею планами на майбутнє.

– Знаєш, сину, – сказала вона, повертаючись із сином того вечора на вокзал Еврі, – я нечасто їздитиму туди. Для мене це занадто боляче: надто свіжа ще рана.

Її голос тремтів. Отже, після всього, що заподіяв їй той чоловік, після всіх образ і принижень вона все ще любила його.

Іда не їздила до Етьйоля кілька неділь підряд. Віднині Джеку доводилося ділити свій вихідний, присвячуючи Сесіль лише першу його половину, а потім квапитися до Парижа, аби не лишати на вечір матір саму, і через це він втрачав найкраще: прогулянки в лісі, щирі розмови з коханою, коли вони у сутінках сиділи на лавці в садку. Покинувши лісову тишу, юнак повертався вечірнім поїздом у порожньому задушливому вагоні і знову поринав у гамір недільного передмістя. Переповнені омнібуси; тротуари, захаращені столиками перед кав'ярнями, де цілі сім'ї – матері, батьки й діти – попивали пиво і гортали журнали з малюнками; юрми людей, що стояли, задерши голови, і дивилися на велику зелену кулю, завислу над газовим заводом; метушня й товкотнеча на вулицях – усе це так відрізнялося від нещодавно покинутої сільської тиші та спокою, що в Джека паморочилося в голові і тоскно нило серце. Проте малолюдна вулиця Пануайо багато чим нагадувала провінцію: перед під'їздами діти гралися в волан, а у дворі великого притихлого будинку консьєрж і кілька сусідів тішилися прохолодою, яку підтримували частим поливанням двору. Коли Джек повертався з Етьйоля, мати переважно вела в коридорі розмови із подружжям Левендре. В неділю Белізер із дружиною вирушали по обіді за місто і поверталися аж опівночі; вони охоче брали б із собою й пані де Барансі, але та соромилася з'являтися з ними на людях: надто бідні вони були. До того ж її більше приваблювала компанія балакучих нероб Левендре. Ідина сусідка по коридору, кравчиня за фахом, уже два роки не бралася до роботи – все чекала, коли їй пощастить придбати швейну машинку за шістсот франків – саме так, і ні на су менше! А її чоловік, колишній ювелір і власник майстерні, теж заявляв, що не має наміру гнути на когось горба. Жалюгідне подружжя перебивалося тим, що їм вряди-годи перепадало від родичів, і, ледве зводячи кінці з кінцями, обоє вічно були невдоволені, завжди чимось обурювалися, нарікали на життя й на цілий світ. Іда відразу знайшла спільну мову із цими покидьками, охоче співчувала їм, упивалася їхнім лицемірним захопленням, лестощами, яких ті не шкодували, сподіваючись вивудити в неї необхідні їм шістсот франків або суму, достатню для відкриття чоловікової майстерні. Адже Іда сказала їм, що лише тимчасово перебуває в скруті, варто тільки їй захотіти, і вона знову стане дуже багатою. Скільки задушевних звірянь, скільки зітхань чув темний задушливий коридор!

– Ох, пані Левендре!..

– Ох, пані де Барансі!..

А сам Левендре, розробивши власну систему політичного устрою країни, пишномовно ділився нею з обома жінками, і, ніби вторячи йому, із комірчини, де спав п'яний Ріберо, гучно лунало монотонне хропіння.

Іноді Левендре вирушали в неділю до родичів або друзів, а то, заощаджуючи на вечері, відвідували обіди, що їх влаштовували франкмасони. У такі дні, рятуючись від нудьги, туги й самотини, Іда йшла до «читальні» пані Левек, і Джек, заздалегідь знаючи, де вона може бути, безпомилково знаходив її у тій комірчині. То була маленька крамничка із підсліпуватим вікном, напхом напхана пропахлими пліснявою книжками із зеленими спинками, захаращена всілякими брошурами, ілюстрованими журналами двотижневої давності, солдатськими газетками вартістю в одне су і малюнками мод, виставленими у вітрині. Повітря і денне світло проникало сюди лише крізь відчинені двері зі склом, обклеєним різнобарвними папірцями. Там мешкали стара-престара жінка; манірна й неохайна, вона з ранку до вечора майструвала з кольорових стрічок прикраси на зразок тих, які ще можна іноді побачити на ридикюлях наших бабусь. Подейкували, що пані Левек спізнала крайніх часів: мовляв, за Першої імперії її батько був не абищо особою – чи то придворним воротарем, чи то консьєржем при якомусь палаці.

– Я хрещениця герцога Данцигського!..– з поважним виглядом заявляла вона Іді.

Пані Левек належала до тих решток минулого, котрих інколи ще можна зустріти у найвіддаленіших кварталах, куди, мов морська хвиля, їх щодня викидає Париж. Так само, як і запорошені книжки у крамничці, – усі ті розрізні романи з люстриновими спинками і порваними сторінками – її розмови були сповнені романтичних, але вельми побляклих спогадів про минулу велич. Чарівне видовище блискучої імперії, кінець якої вона ще застала, навіки залишило в її очах сяючий відблиск, і вона так піднесено промовляла слова «панове маршали», що перед вашим зором мимоволі виникали ряди розшитих золотом мундирів, пишних султанів на головних уборах, аксельбантів і шапок, опушених білим горностаєм. А скільки вона знала різних випадків з життя імператриці Жозефіни, скільки пам'ятала влучних словечок дружини маршала Лефевра! Та найчастіше й найохочіше вона розповідала про пожежу в австрійському посольстві тієї ночі, коли княгиня Шверценберг влаштувала свій славнозвісний бал. Складалося враження, що все життя старої було освітлене загравою тієї широковідомої пожежі; пані Левек і досі бачила, як у відблисках вогню миготять постаті видатних маршалів і декольтованих дам з високими таліями, з грецькими і римськими зачісками, та як імператор у зеленому сюртуці і в білих лосинах ніс на руках по охопленому полум'ям саду непритомну пані Шварценберг.

У компанії цієї напівбожевільної баби схиблена на знаті Іда де Барансі почувала себе як риба у воді. І поки вони сиділи у темній крамничці, тішачись дзвінкими іменами герцогів та маркізів, як тандитники тішаться дзвоном старовинних виробів з міді або виглядом пошкоджених коштовностей, туди іноді заглядав якийсь робітник, аби купити газетку за одне су, або ж яка-небудь робітниця чи домогосподарка, яким кортіло дізнатися, чи надійшов наступний випуск захоплюючого роману з продовженням. А довідавшись, що надійшов, віддавали за нього два су, хоча їм залежно від віку доводилося відмовляти собі як не в тютюні, то в пучку редиски. Та чим не пожертвує парижанка, пожадлива до такого чтива, аби тільки проковтнути нову порцію пригод Горбаня чи Монте-Крісто. На жаль, пані Левек мала онуків, котрі шили лівреї для служників Сен-Жерменського передмістя (як вона казала, «кравців високородної знаті») і двічі на місяць запрошували її на обід. У такі неділі Іді де Барансі лишалося тільки одне – копатися у «книгозбірні» пані Левек. Тут лежали цілі купи розрізнених томиків, облізлих, замацаних брудними пальцями книжок із зачитаними, потертими сторінками, між якими нерідко траплялися крихти та масні плями – красномовне свідчення того, що читали їх за їдою. Видно було, що вони побували в руках і ледачих дівок, і недбалого приміського парубоцтва, дехто з яких, пообписувавши сторінки безглуздими міркуваннями й зауваженнями, навічно засвідчив рівень своїх літературних смаків.

Згорбившись, Іда сиділа біля вікна і читала романи, аж доки їй не паморочилося в голові. Читала, аби тільки мі про що не думати й ні за чим не жалкувати. Та й не дивно – у великому, населеному робітниками будинку їй було все чуже; життя, що вирувало у будинку навпроти, викликало у її сина бадьорість і запал до роботи, а в неї – нестерпну нудьгу і огиду до всього. Вічно зажурена жінка, що від зорі до зорі шила, сидячи біля вікна, й бідолашна стара, що тільки й повторювала: «Щасливі, хто у таку погоду живе за містом!» – наганяли на неї ще більшу нудьгу: одна – безмовними, а друга – тужливими наріканнями. Спекотного літнього дня під ясним голубим небом навколишні злидні здавалися ще безпросвітнішими, а недільна тиша та безгоміння, що їх порушувало тільки далеке теленькання дзвону, котрий скликав віруючих на вечірню, та попискування ластівок не тільки не заспокоювали – гнітили її. І тоді вона поринала у спогади. Колишні прогулянки, поїздки у каретах, розваги на лоні природи – усе це воскресало у її пам'яті, повите жалем, немов позолочене останнім промінням вечірнього сонця. Та найгіршими були спогади про недалекі роки, проведені в Етьйолі. О, яке то було життя! Веселі обіди й вечері, гучні голоси гостей, нескінченні розмови на італійській терасі, і він, прихилившись до стовпа, закинувши голову й простягти уперед руку, при місячному світлі читає:

Я вірую в кохання, як у Бога!..

Де він тепер? Що робить? Як він міг за три місяці не написати їй жодного рядка, не поцікавитися, що з нею? Книжка вислизала з Ідиних рук, і вона сиділа задумано, з невидющими очима, аж поки не повертався син. Коли Джек приходив нарешті додому, вона силкувалася усміхнутись йому, але безладдя в кімнаті, недбалість у материному одязі відразу видавали її. Колись чепурна й кокетлива, мати днями тинялася поверхом у вицвілому пеньюарі та стоптаних капцях; вечеряти було нічого.

– Бачиш, я нічого не зварила. Така нестерпна спека, така задуха!.. До того ж я геть занепала духом...

-- Занепала духом? Чому? Тобі недобре зі мною? Ти, мабуть, нудьгуєш?

– Та ні, я не нудьгую, звичайно... Хіба я могла б нудьгувати, коли зі мною ти, Джеку?

І вона гаряче його цілувала, ніби намагалася, вчепившись за сина, утриматися на краю безодні.

– Ходімо де-небудь повечеряємо, – пропонував Джек. – Може, трохи розвієшся.

Але Іді бракувало найголовнішого: можливості приодягтися, дістати з шафи своє вбрання, надто вишукане, надто вигадливе у її теперішньому становищі. Для того щоб носити його, потрібно було мати карету або принаймні жити в іншому кварталі. Для прогулянок по цих убогих вулицях передмістя вона одягалася якнайскромніше. Та все ж у її вбранні щоразу було що-небудь шокуюче: глибокий виріз корсажа, надто завите волосся, занадто широкі складки на спідниці... І Джек зумисне напускав на себе поважність, ніби захищаючи своєю неприступністю рідну матір, котра більше скидалася на коханку. Вийшовши з дому, вони потрапляли в потік дрібних буржуа і робітників у вихідному одязі, які довгою чередою повільно рухалися вулицями й бульварами, де знали напам'ять усі вивіски. То була бурлескна мішанина відкритих чесних облич і химерних пик, поморщених між плечима сюртуків, зісповзлих низько на спини шалей, одягу, пошитого за давноминулою модою, бо його одягають лише у вихідні для прогулянки містом. Після салюту і феєрверків гомінливий натовп розтікається по тротуарах. Але неділя закінчується, і на обличчя людей знову падає тінь турбот про завтрашній день, заздалегідь накладаючи на них відбиток утоми. Джек із матір'ю рухалися в людському потоці, потім заходили до якогось ресторанчика у Баньйоле чи Роменвілі і, обоє смутні, замовляли вечерю. Вони намагалися не мовчати, щось розповідати про себе, але розмова не клеїлась, і це було чи не найтяжчим у їхньому співжитті. Надто надовго розійшлися були їхні життєві дороги, надто несхожими були їхні долі! Зніжену Іду обурювали грубі скатерті з абияк випраними плямами з-під вина, вона бридливо витирала свої склянки та прибор, а Джек, звиклий за довгі роки до найнепривабливіших сторін бідності, майже не помічав неохайного сервірування. Зате в нього що не день пробуджувався гострий проникливий розум, і його щораз дужче вражала материна вульгарність. Вона й раніше була неосвіченою, але принаймні трималася природно, а тепер, після тривалого перебування серед недолугих «талантів», перейняла д'Аржантонові ефектні пози, словечка, різкий незаперечний тон. До того ж у неї з'явилося оте його: «Я... А я!..» Отим «я» у неї починалася кожна розмова, незмінно закінчуючись недвозначним зневажливим жестом, мовляв: «Скажи спасибі, що я взагалі розмовляю з тобою, нещасним, нікчемним робітником...» Завдяки диву людської перейнятливості чоловік і жінка, проживши кілька років разом, стають дивовижно схожими, і Джек із жахом помічав на материному обличчі гримаси свого «ворога»; у неї навіть з'явилася крива д'Аржантонова посмішка, яка за часів зацькованого Джекового дитинства вкидала хлопчика в жах. Певне, жодному скульпторові не корилася так слухняно навіть м'яка глина, як корилася віршомазу, одержимому бажанням володарювати, покірна його волі Шарлотта.

Довгими літніми вечорами Іда й Джек любили гуляти в Бют-Шомон – великому, дещо похмурому парку, нещодавно розбитому на давніх висотах Монкофона. Там було споруджено безліч гротів, штучних водоспадів, колонад, місточків, перекинутих через яри, а по схилах пагорба збігали соснові переліски. Той міський сад, якому, на думку Іди де Барансі, рукотворні красоти надавали щось романтичне, здавався їй грандіозним. Вона з насолодою волочила довгий поділ сукні по посипаних піском алеях, захоплювалась екзотичною рослинністю, руїнами, на яких охоче написала б своє ім'я. Потім, нагулявшись, вони піднімалися до вершини гори і сідали на лавку, з якої відкривався чудовий краєвид. Унизу під їхніми ногами стелився сизий у сутінках Париж, що проглядав крізь серпанок туману й пилу. Столиця нагадувала велетенську чашу, над якою здіймалися теплі випари і невиразний гомін. Пагорби за передмістями викреслювали у вечірній млі величезне півколо, з одного боку якого височів Монмартр, з другого Пер-Лашез, а замикав його Монкофон.

Поблизу розважалися парижани. На заокруглених алеях між рядами навкіс висаджених дерев кружляли під музику дрібні крамарі, а вище, на схилах гір, що зосталися за межами рукотворного парку, серед облізлих кущів та червонувато-жовтих залисин на зеленій траві розсипались сім'ї робітників. Батьки й діти порозлягалися на траві, бігали і з'їжджали зі схилів, запускали великих паперових зміїв; вечірню тишу порушували тільки їхній дзвінкій сміх та веселі вигуки, що далеко розносилися в лункому повітрі. Дивна річ: чудовий парк, розбитий серед робітничих кварталів так, ніби імперія хотіла полестити жителям Ла Віллетт і Бельвіля, здавався робітникам надто доглянутим, надто пригладженим, їм більше були до душі давні круті пагорби, що нагадували заміську природу. Іда не без зневаги поглядала на всі ті витівки простолюду, і сама її поза, і те, як знеможено спиралася вона лицем на долоню, як неуважно креслила парасолем візерунки на піску, немовби промовляли: «Яка нудьга!» Джек був безсилий розвіяти материн нескінченний смуток. Йому хотілося завести знайомство з якою-небудь новою, не дуже вульгарною родиною, де мати зблизилася б із жінками, з котрими могла б ділитися своїми наївними мріями та поверховими міркуваннями. Одного разу йому здалося, ніби він знайшов те, що шукав. Це трапилося саме в міському саду Бют-Шомон. Попереду йшов у темній куртці згорблений старий, що явно прибув із провінції, поряд із ним – двоє дітлахів, до яких він нахилявся з таким зацікавленням і незмінним терпінням, на яке спроможний тільки дідусь.

– Десь я бачив цього чоловіка, – промовив до матері Джек. – Ну, звичайно!.. Я не помилився... Це Рудик.

І справді, то був дядько Рудик, але такий постарілий і згорблений, що колишній учень заводу Ендре не стільки впізнав свого майстра, скільки здогадався, побачивши його внуків: незграбна, майже квадратна товстунка нагадувала Зінаїду в мініатюрі, а якби на хлопчика надіти митницького кашкета, то він був би копією Манжена.

– Ти ба! Наш хлопчисько...– обізвався добрий старий, помітивши Джека, що підходив ближче, і на його змарнілому, поораному глибокими зморшками обличчі засвітилась журлива усмішка.

Лише тепер Джек помітив на Рудиковому капелюсі широкий креп і, боячись роз'ятрити свіжу рану, не наважувався ні про кого його питати. Та ось на повороті паркової алеї виринула Зінаїда. Змінивши рясну сукню на міську спідницю, а герандський очіпок на паризький капелюшок, вона здавалася ще огряднішою. Справжня тумба, що сяяла добродушністю. Вона спиралася на руку свого Манжена, колишнього бригадира, котрий тепер дістав вищий чин і був переведений до паризької митниці. На Манжені був мундир із тонкого сукна і золоті нашивки на рукавах. О, як пишалася Зінаїда цим красенем офіцером, як вона, мабуть, кохала свого Манженчика, хоча напевне тримала його у шорах і щоразу сама відповідала за нього, не даючи й рота йому розтулити. Та, як видно було, Манжен не скаржився на своє життя, – його відкрите обличчя світилося щастям, і він дивився на дружину такими закоханими очима, що не було ніякого сумніву: якби йому ще раз довелося сватати Зінаїду, то тепер він узяв би її й без посагу. Джек відрекомендував матір, і всі гуртом попростували далі, розбившись на дві групки. Джек, стишивши голос, запитав Зінаїду:

– Що сталося? Невже пані Клариса?..

– Так, два роки тому вона померла страшною смертю – утопилася в Луарі. Нещасний випадок, –відповіла Зінаїда і пошепки додала: – Ми так тільки кажемо: «нещасливий випадок»,– задля батька, але ви добре її знали, Джеку, і розумієте: не трагічна випадковість була причиною її смерті – вона, наклала на себе руки з горя, не маючи сил пережити розлуку з Нантцем... І є ж такі чоловіки!.. Наче приворотним зіллям тебе напоять!..

Зінаїда, щира душа, і не здогадувалася, що від її слів у Джека скніє серце і він неспроста, зітхаючи, поглядає на матір.

– Бідний тато...– вела вона далі. – Ми боялися, що він не перенесе її смерті... А він же й не здогадується, які було насправді... А то б... Коли Манжена перевели до Парижа, ми забрали батька до себе, і тепер живемо разом у Шароні, на Бузковій вулиці – зеленій, тихій, з обох боків садки... Це аж біля митницьких казарм. Сподіваюсь, ви його провідаєте, Джеку?.. Ви ж знаєте: він завжди вболівав за свого «хлопчика»... Може, хоч вам пощастить розговорити його. Бо до нас він і словом ніколи не озивається... Тільки дітьми трохи тішиться... Отакі-то справи... Ходімо ближче до них, батько кілька разів уже оглядався. Він здогадується, про кого мова, і не любить цього.

Іда жваво розмовляла про щось із Манженом, але, побачивши Джека, наче язика проковтнула. Про що ж таке цікаве вона розповідала? Дядько докинув лише одну фразу, і все стало ясно.

– Атож, атож, він такий балакун! А як він уминав гречаники!..

Джек зрозумів, що йдеться про д'Аржантона. Іду запитали, як ведеться її чоловікові, і вона, рада поговорити про нього, відразу розбалакалася на цікаву для неї тему. Вона палко розповідала про його видатний поетичний дар, літературну боротьбу, його помітне місце у французькій літературі, про сюжети драм і романів, що роїлися в його голові, а її нові знайомі, нічогісінько не розуміючи, лише з чемності мовчки слухали.

Прощаючись, вони домовилися зустрітися знову. Джек був на сьомому небі, він сподівався, що матері буде приємніше спілкуватися із Зінаїдою та її чоловіком, ніж зі старою Левек чи неробами Левендре. До того ж Манжен займав вище суспільне становище, ніж сім'я Белізерів. Отож юнак іноді став ходити разом з Ідою до Зінаїди і там, у тісній, типовій для передмістя квартирці побачив на каміні тих самих, що й у Ендре, морських коників, ті сам! мушлі й морські губки. На стінах – малюнки на євангельські теми із колишньої Зінаїдиної кімнати, а під глухою стіною – величезну шафу із залізною окантовкою. Одне слово, вся обстановка бретонського житла перекочувала в зону міських укріплень і надавала квартирі на околиці міста сільського вигляду. Джеку подобалося це житло: тут усе дихало чистотою й провінційною добропорядністю. Та незабаром він помітив, що мити нудьгує в товаристві працьовитої і надто бездоганної, на її думку, Зінаїди. Помітив, що в цьому домі, так само, як і скрізь, куди водив матір, її не полишали туга й відраза, що їх вона висловлювала трьома їдкими словами: «Тут смердить роботягами!»

Будинок на вулиці Пануайо, його коридор, кімната, яку вона займала разом із сином, хліб, який їла, – усе, здавалося їй, мало свій присмак, було просякнуте особливим духом, що стоїть у перенаселених біднотою кварталах великих міст, де чути запах фабричного диму, людського поту. «Тут смердить роботягами!» Варто було їй відчинити вікно – і той дух піднімався з двору, варто було вийти з будинку – і на вулиці на неї віяло важкими випарами; люди, з якими їй доводилося зустрічатися, її рідний син після повернення із заводу в замащеній блузі – усе поширювало дух бідності, через який її опановувала така туга й огида, що вона ладна була накласти на себе руки.

VIII

Якось увечері Джек, повернувшись додому, застав матір дуже збудженою – очі в неї блищали, лице горіло, де й поділись її млявість, байдужість, що не на жарт почали непокоїти його!

– Мені написав д'Аржантон! – з порога йому заявила мати. –Так, дорогий мій, цей добродій відважився надіслати мені листа!.. Чотири місяці не писав жодного слова, ні разу не поцікавився, що зі мною, а тепер побачив, що я не біжу до нього, і не витримав... Він, бачте, після короткої подорожі повертається до Парижа, і якщо я маю в ньому потребу, то він до моїх послуг.

– Сподіваюсь, ти не маєш у ньому потреби? – не спускаючи очей з матері, схвильовано запитав Джек.

– Чи я маю в ньому потребу?! Хіба ти не бачиш? Я чудово обходжуся без нього... Це він, сам як перст, не може без мене жити... Він же ні на що не спроможний, і тільки й уміє, що перо в руці тримати. Але ж і комедіант!..

– Ти йому відповіси?

– Я, відповім?.. Нахабі, що посмів підняти на мене руку?.. О-о-о! Ти мене, не знаєш... Дякувати богу, я ще маю трохи гордості!.. Я навіть не дочитала його листа. Пошматувала на клаптики й викинула геть. Красненько дякую! Не на таку напав! Так не поводяться з жінкою, котра виросла в замку, звикла до розкошів... Та байдуже! Тільки цікаво було б побачити, як він без мене живе. Ну й гармидер там, мабуть... Хіба що... О ні! Це неможливо! Де ще знайдеться така дурепа, як я?.. Ясно одне: він нудьгував, інакше не поїхав би аж на два місяці до... до... Як же називається та місцевість?..

Вона спокійно витягла з кишені «пошматованого й викинутого» листа і знайшла потрібну їй назву.

– О так! Він їздив на води, у Руая... Безглуздя, та й годі! Для нього ж води протипоказані... А, хай робить, що хоче! Це мене вже не стосується.

Джек почервонів від сорому за материну брехню, але промовчав. Цілий вечір він відчував, як Іда метається по кімнаті, чисто по-жіночому намагаючись гарячковою діяльністю відвернути свою увагу від якихось невідступних думок. Як і в перші дні перебування у нього, вона жваво прибирала в кімнаті, підмітала підлогу і, заклопотано походжаючи з кутка у куток та похитуючи головою, щось докірливо бурмотіла. Час від часу вона підступала до сина і, спираючись на спинку стільця, на якому сидів схилений над книжками Джек, пригортала його, гладила по голові.

– Який ти в мене молодчина, мій любий! Як сумлінно завжди працюєш!

Навпаки, сьогодні він працював абияк. Йому не давало спокою те, що творилося у материній душі.

«Чи мене вона зараз цілує?» – думав він мимоволі.

Його підозри виявилися недаремними. Одна дрібничка, і стало ясно: минуле знову заполонило серце цієї злощасної жінки, – Іда цілий вечір наспівувала улюблений романс д'Аржантона «Вальс листя», що його той часто бринькав на піаніно, не запалюючи світла, у сутінках.

Кружляй, кружляй ошаленіло,

Кружляй, опале жовте листя!

Сентиментальний, тягучий приспів, останні ноти якого вона розтягувала ще більше, ніж належало, переслідував її як наслання. Іда то змовкала, то знову мугикала який-небудь рядок, котрим немов позначалися її думки. Не лише слова, а й мелодія навівали Джекові болісні, гіркі й ганебні спогади. О, якби він смів, яку жорстоку правду кинув би він у обличчя цій навіженій жінці! Як йому хотілося обурено шпурнути в кошик для сміття усі ті зів'ялі букети, усе те сухе і опале листя, що й досі ще кружляє у її дурній голові! Але то була його мати. А він любив її, прагнув силою своєї поваги до неї навчити її поважати саму себе і тому нічого їй не казав. Проте це перше попередження про небезпеку сповнило його душу муками ревнощів, знайомими людям, які відчувають зраду. Він дійшов до того, що, вирушаючи з дому, пильно придивлявся до її обличчя, а повертаючись, намагався з посмішки, якою вона зустрічала його, вгадати її думки. Він боявся, що мати опиниться цілком у полоні марень, яким так часто піддається нічим не зайнята жінка. А він же не мав жодної можливості тримати її під своїм наглядом. Адже вона – його мати! Жодній душі він не зізнався б, що не довіряє матері. Тим часом Іда після д'Аржантонового листа стала приділяти більше уваги господарству: прибирала в кімнаті, готувала синові вечерю і навіть витягла на світ божий книгу для записів витрат, де було безліч пропусків і білих, плям. Але підозри не полишали Джека. Він знав, що пильність обманутих чоловіків жінки часто присипляють ніжною турботливістю, увагою, і з отих знаків потаємних докорів сумління можна точно визначити день, коли на них звалилася біда.

Якось, коли він повертався з роботи, йому здалося, ніби Гірш та Лабассендр, ідучи об руку, повернули за ріг вулиці Пануайо. Що їм тут треба, так далеко від редакції їхнього журналу й набережної Августинців?

– До нас ніхто не приходив? – запитав він у консьєржа і з ухильної відповіді зрозумів, що його обманюють, що проти нього уже зріє нова змова.

Наступної неділі, коли Джек повернувся з Етьйоля, Іда була так поглинута читанням, що навіть не почула, як він зайшов до кімнати. Звиклий до її манії ковтати будь-які романи, він не надав би цьому значення, якби мати похапцем не сховала якусь брошуру, що лежала в неї на колінах.

– Ох і налякав же ти мене!.. – вигукнула вона, перебільшуючи свій переляк, аби відвернути синову увагу.

– Що ти читала?

– Та нічого... Всякі нісенітниці... Як почувають себе наші друзі: лікар, Сесіль? Ти передав від мене поцілунки любій дівчинці?

Але що більше вона говорила, то більше проступали крізь тонку прозору шкіру на її обличчі червоні плями – в Ідиній вдачі було щось дитинне: брехала вона не задумуючись, але вкрай невміло. Невідривний синів погляд бентежив, не давав їй спокою, аж дратував, і вона, не витримавши, підвелася.

– Ти хочеш знати, що я читала?.. На, дивися.

Джек упізнав атласну обкладинку журналу, яку вперше побачив у кочегарні «Кідна», тільки тепер той був багато, певно, вдвоє, тонший і надрукований на низькосортному тонкому жовтуватому папері. Було очевидним, що журнал належить до видань, які не скуповуються. Що ж до його змісту, то все лишилося без змін: та сама недоладна пишномовність, гучні й пустопорожні заголовки, безглузді дослідження на соціальні теми, маячня з претензією на науковість, нездарне віршування. Джек навіть не відкрив би тієї збірки нісенітниць, якби під назвою журналу його увагу не привернув великий, заголовок на початку змісту:

Р О З Р И В

Лірична поема віконта Аіморі д'Аржантона

Починалося це так:

Куди? Не мовивши і слова на прощання!

Куди? Не обернувши голови!

Куди? Навіть не глянувши на кинуту домівку

Куди?..

Далі тяглося близько двохсот довгих щільних рядків, що зачорнили сторінки, як нудна проза. І то був лише вступ. А щоб читач не сумнівався, про кого йдеться, у кожному куплеті повторювалося ім'я Шарлотти.

– І отой негідник набрався совісті надіслати тобі свою базгранину?

– Як бачиш... Цей номер хтось залишив декілька днів тому внизу, в консьєржа, – невпевнено сказала Іда. – Тільки не знаю хто.

Вони помовчали. Іда вмирала від бажання підняти журнал, але не відважувалась. Зрештою вона недбало нахилилась і підібрала його з підлоги. Помітивши її жест, Джек запитав:

– Сподіваюсь, ти не зберігатимеш тут це абищо? Вірші нікудишні.

Мати випросталась:

– Я так не вважаю!

– Облиш, матусю! Скільки б він не лопотів крилами, аби здаватися схвильованим, скільки б не белькотів і не кудикав, нас не зворушує тут жодне слово.

– Не будьмо упередженими, Джеку. – її голос затремтів. – Бог свідок: я знаю д'Аржантона краще, ніж будь-хто; знаю усі вади його вдачі, я багато вистраждала з його вини. Як людину я його не захищаю. Але його поезія – то зовсім інше. Не лише я вважаю, що у Франції ще не було поета, котрий би так умів зворушувати серця... Так, так, мій любий! Саме зворушувати серця!.. На це був здатний ще Мюссе, але йому не вистачало піднесеності, ідеалу... З цього погляду «Кредо кохання» незрівнянне. Та все ж, на мою думку, вступ до «Розриву» ще зворушливіший. Молода жінка рано-вранці в бальній сукні йде з дому, зникає у тумані, навіть не попрощавшись, не обернувши голови...

Джек не міг стримати обурення:

– Але ж ця жінка – ти! І тобі відомо, як ти пішла, за яких обставин!

Її аж затрусило:

– Дорогий мій, даремно ти мене принижуєш, даремно допікаєш, нагадуючи про ті «обставини». Зараз ідеться тільки про поезію, а я, гадаю, розуміюсь на ній краще, ніж ти. Навіть якби пан д'Аржантон образив мене в сто разів дужче, я й тоді, не вагаючись, твердила б, що він – один з літературних світочів сучасності. І дехто з тих, хто не шанує його тепер, колись із гордістю казатиме: «Я його знав... Я сидів у нього за столам...»

І вона велично вийшла до кравчині Левендре, своєї вічної повірниці.

Джек сів за книжки – навчання було єдиною розрадою в біді, бо наближало його до Сесіль, – і незабаром почув за стіною голосне читання, захоплені вигуки і, судячи з гучного сякання, жіночий плач.

«Тримаймося... На обрії ворог...» –подумав бідолашний юнак.

І він не помилився.

Аморі д'Аржантон нудьгував без Шарлотти не менше, ніж вона без нього. Необхідні одне одному жертва і кат кожне на свій лад відчували порожнечу власного існування без свого антипода. З першого ж дня розлуки віршомаз став у позу людини, враженої в саме серце, і надав своєму крупному блідому обличчю драматичного і навіть байронічного виразу. Тепер його зустрічали в пивницях і нічних ресторанах із цілою свитою підлабузників та блюдолизів, з якими він розмовляв завжди про неї, тільки про неї. йому кортіло, щоб і чоловіки, й жінки, що сиділи навколо, кивали одне одному: «Це д'Аржантон, великий поет... Його покинула коханка... Він шукає забуття».

Він і справді шукав забуття, вечеряв у місті, не ночував дома, та дуже скоро відчув утому від такого безладного і марнотратного існування. Дідько б його взяв, це, звісно, шикарно – стукнути кулаком по столу в нічному ресторані і крикнути: «Офіціанте! Порцію нерозведеного абсенту!..» – аби примусити провінціалів шепотіти з робленим жахам: «Він губить своє здоров'я... І все через жінку...»

Та коли здоров'я уже не те, коли, крикнувши: «Порцію нерозведеного абсенту!»,– ти мусиш шепнути тому самому офіціанту: «Чимбільше води!»,– то такий героїзм досить-таки сумнівний. За кілька днів д'Аржантон зіпсував собі шлунок, горезвісні «напади» стали турбувати його далеко частіше, і саме тоді Шарлоттина відсутність найбільше далася взнаки. Яка ще жінка витримала б його безупинне скигління, змогла б у точно визначені години прийому порошків та відварів зілля подавати йому все те з не меншою шанобливістю, ніж п. Фагон подавав ліки великому королю? Він знову уявив себе дуже хворим і став украй вередливим. Боявся залишатися сам у квартирі і залишав ночувати в своїй кімнаті Гірша чи ще кого-небудь, і ті спали поблизу на дивані. Найгнітючішими для нього були вечори: навколо панувало безладдя, усе вкрила товстим шаром пилюка, яку вміють долати навіть такі жінки, як навіжена Іда. Камін не грів, лампа чаділа, під дверима свистіли протяги, і розпещений себелюб д'Аржантон, позбувшись звичних зручностей, до чого він був найчутливішим, щиро жалкував за своєю подругою. Він так старанно грав роль мученика, що, зрештою, відчув себе по-справжньому нещасливим. І тоді, аби розвіятися, спробував подорожувати. Проте, принаймні, судячи з його плаксивих листів, подорож йому не вдалася.

«Бідолашний д'Аржантон написав мені дуже сумного листа...» – із вдаваною стурбованістю, крізь яку прозирала зловтіха, казали один одному його приятелі-невдахи. Усім їм він писав «сумні листи». І оті його епістолярні послання заміняли йому «нищівні слова». Хоч би де він був, його мучила одна думка: «Ця жінка обходиться без мене, щаслива без мене, бо з нею живе її син. Він їй усе заміняє». І та думка доводила його до розпачу.

– Напиши про це поему, – підказав йому Моронваль, побачивши, що д'Аржантон повернувся такий самий засмучений, як і поїхав. – Тобі стане легше.

Д'Аржантон негайно сів до роботи і, не зраджуючи своєму правилу: писати, не правлячи, досить швидко заримував вступ до поеми «Розрив». Біда тільки в тому, що писання віршів не заспокоювало, а збуджувало його. За своєю звичкою все перебільшувати він змалював ідеальний образ Шарлотти, далеко вродливішої і піднесенішої, – справжній тобі ангел! – ніж вона була в житті, і підніс її так високо, як тільки дозволяло йому його вимучене натхнення. Відтоді розлука стала для нього нестерпною. Як тільки в журналі було опубліковано пролог до поеми, він доручив Гіршеві та Лабассендру віднести один примірник свіжого номера на вулицю Пануайо. Закинувши цю принаду й остаточно переконавшись, що не може жити без своєї Лолотти, д'Аржантон вирішив завдати вирішального удару. Накрутивши чуба, нафарбувавши вуса та напомадившись, віршомаз найняв фіакра, що мав чекати на нього біля дверей Шарлоттиного будинку, і з'явився на вулицю Пануайо о другій годині пополудні, коли вдома бувають лише жінки, а з усіх заводських труб передмістя у небо піднімаються клуби чорного диму. Моронваль, котрий супроводив його, виліз, щоб переговорити з консьєржем, і відразу вернувся:

– Можеш іти... На сьомому поверсі, в кінці ко'идо'а... Вона там, вдома.

Д'Аржантон піднявся сходами. Він був блідіший, ніж завжди, серце йому калатало в грудях. О, яка ж незбагненна людська природа, якщо такі людці мають серце, та ще й здатне калатати в грудях! Щоправда, його схвилювала не так любов, як усе, пов'язане з нею: романтичний бік цієї поїздки, екіпаж, що стоїть на розі вулиці, як при викраденні, а головне, – вдоволена ненависть, почуття зловтіхи, що переповнювало його, коли він уявляв, як розгубиться Джек, повернувшись із заводу і побачивши, що пташка вилетіла із гнізда. Д'Аржантонів план був такий: він несподівано з'явиться перед Шарлоттою, упаде їй до ніг, скористається з її розгублення, хвилювання, викликаного його несподіваним приходом, пригорне її й скаже: «Ходімо, їдьмо звідси!» Потім посадить Шарлотту в фіакр і – з богом! Якщо вона не змінилася за три місяці, то, звичайно, не встоїть перед спокусою. Ось чому д'Аржантон не попередив свою Лолотту й тихо ступав коридором, де з кожної тріщини виглядали злидні, а з усіх дверей стриміли ключі, немов промовляючи: «Красти тут нічого. Можеш зайти пересвідчитись».

Навіть не постукавши, він швидко прослизнув у кімнату і таємниче промуркотів:

– Це я!..

Та як завжди, коли він намагався прибрати величної пози, його спостигло жорстоке розчарування. Замість Шарлотти перед ним постав Джек, котрий з нагоди родинного свята своїх хазяїв того дня не ходив на роботу, а натомість з головою поринув у навчання, тимчасом як Іда за звичкою по обіді спала у своєму алькові, намагаючись таким чином хоч на кілька годин забути вві сні про свою тугу, відпочити від виснажливого неробства. Зіткнувшись, чоловіки оторопіло дивилися один на одного. Цього разу віршомаз не мав переваг. Передусім він був у чужому домі, та й не так-то просто зверхньо розмовляти з вищим за тебе вродливим юнаком із гордим розумним обличчям, у якому прозирали деякі риси матері, а це ще дужче ятрило душу Ідиному коханцеві.

– Що вам тут треба? – запитав Джек, заступаючи д'Аржантону дорогу.

Той спочатку почервонів, потім поблід і ледве спромігся пробурмотіти:

– Я думав... Мені сказали, що ваша мати вдома.

– Вона справді вдома. Але вона живе зі мною, і ви її не побачите.

Обидві фрази були сказані тихою скоромовкою, у якій звучала однакова зненависть. Потім Джек погрозливо ступив назустріч материному коханцеві, той позадкував, і вони опинилися в коридорі. Отетерілий, приголомшений д'Аржантон, аби оговтатися і віднайти свою самовпевненість, як завжди, спробував стати у величну й поблажливу позу.

– Джеку, між нами давно виникло непорозуміння. Але тепер, коли ви стали дорослою й серйозною людиною, коли ви пізнали життя, цьому непорозумінню конче потрібно покласти край. Я подаю вам руку, дорогий хлопчику, чесну руку, потиск якої ніколи й нікого не зраджував.

– Навіщо нам ламати комедію, пане? Ви мене ненавидите; мені ви огидні...

– І відколи ж ми стали такими непримиренними ворогами?

– Гадаю, відтоді, як познайомились, пане. З самого малку, відколи я себе пам'ятаю, у моєму серці кипіла ненависть і огида до вас. Та й як нам не бути ворогами? Як інакше я можу вас назвати? Хто ви для мене? Де ви взялися на моєму шляху? І якщо за все життя я іноді думав про вас без гніву, то чи міг я згадувати саме ваше ім'я, не червоніючи з сорому?

– Це правда, Джеку, я визнаю, що в наших стосунках було багато фальші, неприпустимої фальші. Але ж ви не станете звинувачувати мене в тому, чому виною фатальний випадок, доля... У кожному разі, мій любий друже, життя – не роман... Не можна вимагати від нього...

Проте Джек урвав пустопорожні розмірковування д'Аржантона, на які той завжди був мастак.

– Ви маєте рацію, пане: життя – не роман; навпаки, це дуже серйозна річ, і саме так і належить до нього ставитись. Найкращий тому доказ – незаперечний факт, що в мене на обліку кожна хвилина, і для мене надто велика розкіш – марнувати час на базікання. Десять років моя мати була вашою підстилкою, вашою служницею, вашою річчю. Про те, що я вистраждав за оті десять років, мені не дозволяла говорити моя дитяча гордість, але облишмо це. Тепер мати зі мною. Вона повернулася до мене, і я утримуватиму її коло себе всіма доступними мені засобами. Я ніколи не віддам її вам... Та й навіщо вона вам здалася?.. Що вам від неї треба?.. У неї вже сивина в косах, на обличчі – зморшки. Надто багато їй доводилося плакати через вас... Вона вже не з тих гарненьких жіночок, не з тих коханок, що могли б тішити ваше марнославство. Це мати, моя мати, зоставте її мені!

Вони стояли один навпроти одного на похмурому брудному майданчику, куди час від часу долинав дитячий плач і родинні сварки, що не вгавали в цьому великому людському вулику. Важко й уявити більш підходяще оточення для принизливої, прикрої сцени, де за кожним словом стояла ганьба.

– Ви дуже помиляєтесь щодо моїх намірів, – заявив віршомаз, блідий як віск, незважаючи на свою самовпевненість. – Я знаю, яка горда Шарлотта і які скромні ваші достатки... Мною керувало почуття давньої дружби. Мені хотілося подивитися, чи не потрібна вам моя допомога.

– Нам не потрібна нічия допомога. Мого заробітку цілком достатньо для нас обох.

– Ви стали дуже гордим, дорогий Джеку. Раніше ви таким не були.

– Це правда, пане. І тому ваша присутність, яку я раніше терпів, тепер для мене нестерпна... Попереджую вас, що я не бажаю далі терпіти вашу образливу для мене присутність.

Вигляд у Джека був таким рішучим і викличним, а погляд так явно підтверджував його слова, що віршомаз не відважився більше й рота розтулити і, намагаючись зберегти гідність, поважно став спускатися з сьомого поверху великого убогого житла робітників, де його елегантний костюм і старанно завитий чуб здавалися особливо недоречними і давали наочне уявлення про ті химерні зв'язки між людьми різного стану, які породжують стільки контрастів в усіх кінцях нашого химерного міста. Почекавши, поки д'Аржантон зникне з очей, Джек повернувся до кімнати, де на порозі чекала на нього бліда, розкуйовджена після сну Іда з набряклими від сліз очима.

– Я тут стояла...– тихо сказала вона. – Я все чула, все, навіть те, що я вже стара і що в мене зморшки.

Син підійшов до неї, взяв у свої долоні її обидві руки і подивився їй глибоко в очі.

– Він іще недалеко... Хочеш, я покличу його?

Вона вивільнила руки і, не задумуючись, підкоряючись одному з тих поривів, завдяки яким у неї ще збереглися рештки гідності, кинулася йому на шию.

– Ні, любий мій Джеку! Твоя правда: я – твоя мати, лише твоя мати, і ніким іншим бути не хочу.

Через кілька днів після цієї події Джек написав лікареві такого листа:

«Друже! Батьку!

Усьому настав край. Вона покинула мене, повернулася до нього. Відбулося це за таких жахливих обставин і так несподівано, що я й досі не можу прийти до тями після завданого удару. Гай-гай! Я змушений скаржитися на рідну матір... Почуття гідності вимагає мовчати про такі речі, але, на жаль, я не маю сили. Змалку я знав мале негреня, котре часто повторювало: «Якби люди не вміли зітхати, вони задихнулися б». Тільки тепер я збагнув усю глибину його слів. Мені здається, якщо я не напишу Вам цього листа, глибоко не зітхну, то горе, що важким тягарем налягло на моє серце, не дасть мені дихати, жити. Я навіть не маю сили дочекатися неділі. Цей день так далеко, до того ж при Сесіль я не наважився б заговорити... Я Вам, здається, розповідав про розмову з тим чоловіком. Відтоді я став помічати, що мати стала іще сумнішою, а ухвалене нею рішення непосильне для неї, і вирішив перебратися в інший квартал, щоб хоч трохи розважити її, розвіяти її тугу. Я усвідомлював: почався бій, і якщо я хочу виграти його, якщо я хочу зберегти матір біля себе, необхідно вдатися до будь-яких заходів, піти на будь-які хитрощі. Наша вулиця, наш будинок їй не подобались. Потрібно було знайти квартал, де спочивало б око, де їй легше дихалося б, аби вона менше жалкувала за набережною Августинців. Отож я найняв у Шаронні на Бузковій вулиці затишний будиночок, що стоїть у глибині саду. У тому будиночку три нещодавно побілені невеличкі кімнатки, обклеєні шпалерами. Я обставив їх дещо вишуканішими меблями, ніж ті. що мав досі, витративши усі свої незначні заощадження (вибачте за такі подробиці, але я заприсягся собі нічого від Вас не приховувати), все, що я спромігся зекономити за півроку для складання іспитів і внесення плати за навчання. Проте я заздалегідь знав, що Ви схвалите ці витрати. Белізер і його дружина допомогли мені обладнати нове помешкання, допомагала й добра душа Зінаїда, – вони з батьком живуть на тій самій вулиці, і я розраховував, що з цими людьми буде веселіше моїй бідній мамі. Усе це робилось таємно, усе готувалося, наче несподіваний подарунок закоханого, оскільки в новому турі війни я мусив боротися зі своїм ворогом, зі своїм суперником його ж зброєю. Мені справді здавалося, що їй буде там добре. Там, на краю околиці, тихо, наче на сільській вуличці; через муровані загорожі звисають віти дерев, за дощаними парканами співають півні. Мені здавалося, що все те має зачарувати її, чимось нагадуючи життя на селі, за яким вона так жалкувала.

Нарешті вчора ввечері все було готове для її переселення до нового будинку. Белізер мав сказати їй, що я чекаю на неї у Рудиків, і прийти з нею на час вечері. Я приїхав заздалегідь і, радіючи, мов дитина, гордо походжав по нашому маленькому помешканню, де все сяяло чистотою, на вікнах висіли красиві світлі завіси, а на каміні стояли великі букети троянд. Вечір був прохолодний, я розпалив вогонь, і дім набув вигляду обжитого затишного житла; це не могло не радувати мене... І ось, – повірите? – у мій радісний настрій несподівано увірвалося похмуре передчуття. Воно спалахнуло миттєво, яскраво, немов електрична іскра: «Вона не прийде!» Марно я подумки називав себе божевільним, ставив на місце призначений їй стілець, готував для неї прибор, прислухався до кроків на тихій вулиці й бігав з кімнати в кімнату, де все чекало на неї. Я вже знав, що вона не прийде... Я завжди передчував кожну біду, кожне жорстоке розчарування. Так, ніби доля, перш ніж завдати мені удару, із співчуття застерігає мене, аби мені не було надто боляче.

Вона не прийшла. Белізер прийшов сам, дуже пізно, і приніс від неї коротку записку. Читати там, власне, було нічого. Кілька похапцем написаних слів повідомляли мене, що п. д'Аржантон небезпечно захворів і вона вважає за свій обов'язок повернутись до нього, аби сидіти біля його узголів'я. Як тільки він видужає, вона повернеться знову до мене. Захворів! Про це я не подумав. Адже я також міг би стогнати і таким чином утримати її біля своєї постелі... Ох, негідник! Як же добре він її знає! Як досконало вивчив цю слабку й добру жінку, що звикла всім для нього жертвувати, вічно його опікати. Адже Ви лікували його від тих дивних нападів, на які він скаржився в Етьйолі і які так швидко минали за столом після доброго обіду. Тепер у нього знову виникла та сама хвороба. Але мати, безумовно, тільки чекала нагоди, щоб повернути собі його ганебну прихильність, і охоче клюнула на нехитру принаду. Боюсь, якби я захворів, по-справжньому захворів, вона, можливо, й не повірила б!.. Та повернімося до моєї сумної пригоди: чи спроможні Ви уявити мене в тому будиночку серед усього, що сам приготував до зустрічі з нею, хтозна-скільки вибігавши за покупками, доклавши неймовірних зусиль, марно витративши усі гроші? О жорстока, жорстока!.. У мене не було ніякого бажання залишатися там, і я повернувся до своєї колишньої кімнати. Той будиночок здавався мені надто сумним, таким сумним, ніби там нещодавно мешкав небіжчик, бо в моїй уяві мати давно жила в тому домі. Я пішов, покинувши догорати ще не згаслий вогонь, залишивши букети троянд, з яких потім тихо спадали пелюстки на мармурову дошку каміна. Будинок орендовано на два роки, і я зоставив його за собою на увесь термін під впливом того забобонного почуття, завдяки якому ми лишаємо гостинно відчиненими дверцята клітки, з якої вилетіла наша улюблена пташка. Якщо мати повернеться, ми оселимося там разом. А не повернеться – я там ніколи не житиму. Життя в самотині було б надто сумним, воно нагадувало б траур...

Тепер я Вам про все розповів. Чи є потреба попереджувати, що цього листа я писав лише Вам і що Сесіль не повинна його читати? Я згорів би з сорому. Боюсь, що у її очах ця ганебна пригода кине тінь і на мене, на моє чисте кохання до неї. Можливо, вона навіть розлюбить мене... Ох, друже мій, що зі мною буде, якщо скоїться таке лихо? Крім неї, у мене нікого немає. її ніжність – для мене все. І коли мене опанував невимовний відчай, коли я опинився сам у порожньому домі, де все, здавалося, глузувало з мене, у мене була лише одна думка, лише один крик душі: «Сесіль!..» А що коли вона також мене покине?.. Найстрашніше в зраді любої людини те, що після цього в серце закрадається страх нових зрад. Однак я не повинен навіть думати про щось подібне. Адже Сесіль мені пообіцяла, дала слово, а вона ж ніколи не обманює.

Джек».

IX

Мала не хоче більше бачитися

Зате Сесіль була мов добра чарівниця, котрій відомі створені природою цілющі ліки з пахощами квітів, лісів, полів. Крім того, вона знала чарівні слова, котрі знімали біль, уміла пильним поглядом улити в тіло силу, а її невичерпна лагідність кидала виклик жорстоким ударам долі. Підтримувала його також праця, виснажлива, уперта праця. Вона була немов залізна кольчуга, що гнітить тіло, зате захищає від смертельних ран. Поки з ним жила мати, вона часто мимоволі заважала йому. Надто неспокійну Іда мала вдачу, надто мінливими були її бажання. Мати то квапливо одягалася, збираючись на прогулянку, то, раптом вирішивши залишитись дома, за хвилину скидала і капелюшка, й шаль. Вона й рада була б не заважати сину, проте її незграбне силкування не турбувати Джека лише погіршували становище. Тепер, після її від'їзду, Джек просувався в навчанні семимильними кроками і надолужував згаяний час. Він щонеділі їздив до Етьйоля і відчував, як від поїздки до поїздки ростуть його знання, його кохання. Лікар захоплювався успіхами свого учня. Мовляв, якщо він так навчатиметься й далі, то за рік здобуде звання бакалавра і зможе вступити на перший курс медичного факультету. Саме слово «бакалавр» тішило Джека і викликало на його обличчі радісну широку усмішку, а коли він вимовляв те таємниче слово при Белізері та його дружині – після чергового запою Ріберо їхнім компаньйоном знову став Джек, – маленька мансарда немовби більшала й світлішала. Несподівано й рознощиця хліба загорілася бажанням навчитися грамоті. Вечорами, закінчивши лагодити й церувати одяг, вона наполягала, щоб Белізер навчав її читати, і він показував їй літери, тицяючи в них квадратним пальцем так, що майже затуляв їх.

Старий Ріваль захоплювався Джековими успіхами, та далеко менше захоплення викликало в лікаря здоров'я його підопічного. На початку осені у хлопця знову почався кашель, щоки запали, в очах з'явився гарячковий блиск, а рука, яку він щонеділі подавав Рівалеві, була гаряча, аж пашіла.

– Не подобається мені твій стан, – казав добряга-лікар, стурбовано дивлячись на свого учня. – Ти перепрацьовуєш, весь час тримаєш у напрузі свій мозок, не даєш спочити голові... Не гарячкуй, збав трохи навантаження... У тебе іще вдосталь часу, хай йому біс! Сесіль нікуди не втече від тебе.

Атож, звичайно, не втече! Тепер вона була іще уважніша до нього, ще лагідніша, іще ближча. Вона, напевне, розуміла, як усе життя йому не вистачало ніжності, і хотіла, щоб у її коханні він знайшов таке потрібне для нього щастя. Саме це й насторожувало нашого друга Джека, підогрівало його невгасимий запал до роботи. Він працював по сімнадцять годин на добу, уриваючи час у сну і не відчуваючи втоми; перебував у стані збудження, яке стократ помножувало його силу: держак преса на заводі Ессендеків здавався йому не важчим, ніж перо.

Людським можливостям немає меж. І Джек, безупинно тримаючи свій організм у гарячковому збудженні та цілковитій байдужості до решти радощів та розваг, досяг такого стану, який буває часом у індійських факірів, коли і біль дає втіху. Він ладен був благословляти холод у мансарді, який удосвіта, о п'ятій ранку, проганяв міцний сон двадцятирічного юнака, ладен був благословляти сухе покашлювання, що заважало йому заснути до пізньої ночі. Траплялося, сидячи за столом, він раптом відчував дивовижну легкість у всьому тілі, прозріння ясновидця; його думка ширяла, наче вільний птах, пам'ять миттю схоплювала все прочитане, та водночас його раптово опановували кволість і безсилля. Часом йому здавалося, ніби він весь розчиняється й летить у невідомий захмарний світ, і тоді перо саме ковзало по папері, а в книжці не було жодного складного місця, якого він не міг би зрозуміти і вмить засвоїти. Немає сумніву: він подолав би усі труднощі і досягнув мети, якби була дотримана одна умова: шлях, по якому хлопець мчав із запаморочливою швидкістю, мусив бути без перепон. Та й справді, за таких обставин небезпечний навіть слабкий поштовх, а йому судився страшний удар.

«Завтра не приїзди. Тиждень нас не буде.

Ріваль».

Насправді ні лікар, ні Сесіль нікуди не від'їздили. Лікар утримував закоханого в Парижі, аби поступово приготувати його до страшного удару, – несподіваної, нечуваної ухвали Сесіль, яку, як сподівався Ріваль, його онука ще може змінити.

Все сталося несподівано. Якось увечері, повернувшись додому, лікар побачив на обличчі Сесіль якийсь дивний вираз: похмурий, рішучий. Поблідлі вуста були щільно стиснуті, красиві темні брови супилися. За всю вечерю дідові не вдалося викликати в неї жодної усмішки, а коли він мов ненароком сказав:

– У неділю, коли приїде Джек...

Вона різко урвала його:

– Я не хочу, щоб він приїздив...

– Що сталося?

Дід приголомшено подивився на неї. Бліда, мов стіна, вона твердо повторила іще раз:

– Я не хочу, щоб він приїздив... Нехай більше не приїжджає.

– Що сталося?

– Дещо дуже важливе, дідусю: я не можу стати Джековою дружиною.

– Не можеш?.. Ти мене лякаєш, дитино. Що сталося?

– Нічого не сталося. Просто для мене дещо відкрилося у мені самій. Я не люблю його, я помилялася.

– Та що за нещастя! Що це на нас звалилося? Сесіль, дитино моя, схаменися! Ви що, посварилися? Це ж дрібниці!

– Ні, дідусю, клянуся тобі, це не дрібниці. Я люблю Джека, як брата, не більше. Я змушувала себе покохати його, але тепер бачу, що це неможливо.

Лікаря аж затрусило: у нього майнула згадка про дочку.

– Ти любиш іншого?

Онука почервоніла.

– Ні, я нікого не люблю... Я не хочу одружуватись.

У відповідь на всі лікареві умовляння й докази Сесіль повторювала своє:

– Я не хочу виходити заміж.

Він спробував вплинути на її самолюбство: що скажуть у навколишніх селах? Мовляв, молодий чоловік місяцями не вибував з їхнього дому, усі вважали його нареченим...

– Ти уявляєш, який це буде для нього удар?.. Ти поламаєш йому життя, загубиш його майбутнє.

В нападі хвилювання у Сесіль судомно пересмикнулося обличчя. Старий Ріваль узяв її за руку.

– Благаю, маленька моя... Не квапся із таким рішенням... Давай почекаємо трохи... Ти подивишся, все обміркуєш...

Але вона спокійно й твердо відповіла:

– Ні, дідусю, це неможливо. Я хочу, щоб він якомога скоріше довідався про мої почуття... Я знаю, що завдам йому болю, однак що довше ми зволікатимемо, то більшим буде той біль. Він наростатиме з кожним днем. Та й мені буде тяжко з ним бачитись. Я не вмію ні брехати, ні прикидатися.

– Значить, я повинен заявити йому, що він тут зайвий? – обурено крикнув лікар, схоплюючись зі стільця. – Гаразд, я так і зроблю... Та хай би вас грім побив! Ви, жінки...

Сесіль поблідла, затремтіла і подивилась на діда з таким відчаєм у очах, що він зразу урвав себе на півслові.

– Ні, ні, доню моя, я не гніваюсь... Не знаю, що на мене найшло... Зрештою, в тому, що сталося, винна не стільки ти, як я сам. Ти ще зовсім дитина. Я не повинен був... Ох, який же я дурень!.. Невже я до самої смерті не наберуся розуму?..

Найтяжче було написати Джеку. Ріваль зіпсував кілька аркушів, починаючи всі листи зі слів: «Джеку, сину мій, мала не хоче більше бачитися з тобою». Він не міг більше придумати жодного слова. «Мала не хоче більше бачитися з тобою...» Нарешті старий лікар вирішив: «Краще я з ним сам побалакаю...» І аби виграти час та підготуватися до тяжкої розмови, він попросив Джека відкласти приїзд на тиждень, невиразно сподіваючись, що з часом онука, може, отямиться.

Цілий тиждень вони не згадували про попередню розмову. А в суботу Ріваль сказав дівчині:

– Завтра він приїде. Ти не змінила своєї думки? Твоє рішення остаточне?

– Остаточне! – твердо відповіла Сесіль, і кожен склад цього бездушного слова відгукувався гірким болем у Рівалевому серці.

У неділю Джак за своїм звичаєм приїхав раннього ранку і одним духом подолав відстань від станції Еврі до Етьйоля. Коли він переступав поріг дому, його охопила незбагненна тривога, хоча, здавалося, для цього не було ніяких підстав, адже його завжди так радо тут зустрічали.

– Пан Ріваль чекає на вас у саду, – сказала служниця, відчиняючи йому двері.

У Джека похололо на душі. Він миттю відчув: сталося лихо. Схвильоване обличчя добряги-лікаря ще дужче налякало його. Той, провівши сорок років життя біля узголів'я хворих і, здавалося б, звикнувши до людських страждань, увесь тремтів і був схвильований не менше, ніж його учень.

– А Сесіль немає?..

Ось про що перш за все запитав бідний юнак.

– Ні, друже мій, я залишив її... там... де ми були. Вона там побуде деякий час.

– Довго?

– Отже... Отже, вона не хоче більше бачитися зі мною, пане Рівалю?

Лікар не відповів. Аби не впасти, Джек важко опустився на лавку.

Розмова відбувалася в глибині саду. Був лагідний і ясний листопадовий ранок. На зелені білястою пеленою лежала роса, над землею завис туман, застуючи осіннє сонце, і все це нагадувало йому про день, проведений із Сесіль у Кудре, збір винограду, пагорби над Сеною і їхні перші несміливі слова любові на тлі величної природи, слова, що нагадували перший щебет пташок перед їхнім вильотом із гнізда. Оце так річниця!.. Помовчавши, лікар по-батьківському поклав руку хлопцеві на плече.

– Не побивайся, Джеку... Може, вона ще отямиться... Вона ще така молода! Можливо, це лише випадкова примха.

– Ні, пане Рівалю, ви чудово знаєте: у Сесіль не буває примх... Це було б надто жорстоко: задля примхи вдарити ножем просто у серце... Ні, я переконаний: вона дуже довго обмірковувала своє рішення, і воно далось їй нелегко. Вона знала, що значить для мене її любов, – без її любові я не зможу жити на світі. І якщо вона відважилася на це, значить вважала, що мусить зробити так. Я повинен був очікувати цього. Таке велике щастя, та щоб дісталося мені, мені! Це ж неможливо! Якби ви знали, скільки разів я думав: «Це було б надто добре. Мої мрії не можуть здійснитися...» І що ж? Вони таки не здійснились. От і все.

Зусиллями волі Джек ледве стримав ридання, від якого, здавалось, ось-ось задихнеться. Потім важко підвівся. Лікар узяв його руки в свої.

– Прости мені, бідна моя дитино... У всьому, що сталося, тільки моя вина. Але я сподівався зробити вас обох щасливими.

– Ні, пане Рівалю, не виніть себе. Сталося те, що мусило статися. Я Сесіль не рівня. Вона не могла мене покохати. Вона жаліла мене, і якийсь час їй здавалося, що це кохання. Маючи добре серце, вона помилялася. А тепер врешті прозріла, і її налякала відстань між нами. Та байдуже! Послухайте, що я вам скажу, дорогий мій друже, і перекажіть їй мої слова: незважаючи на всю жорстокість завданого мені удару, є одна річ, завдяки якій я ніколи не гніватимусь на Сесіль...

Широким жестам він показав на небо, на лани, на весь обрій.

– Минулого року, в один із таких днів, я відчув, що кохаю Сесіль, і уявив, ніби й вона може мене покохати. І відтоді для мене почалася найщасливіша, єдина щаслива пора в моєму житті. Цілий рік я жив повним неповторним щастям, і тепер, оглядаючись назад, я розумію: він вартий людського віку. Того дня я народився на світ, а сьогодні моєму життю настав край. То був благословенний час, коли лиха доля вперше, здавалося, забула про мене, і я цим завдячую тільки вам та Сесіль. Я ніколи цього не забуду.

Джек обережно вивільнив руки із тремтячих лікаревих долонь.

– Ти вже йдеш, Джеку?.. Ти не обідатимеш зі мною?..

– Ні, спасибі, пане Рівалю!.. Я був би занадто нудним гостем сьогодні.

Він твердою ходою перетнув сад, пройшов у хвіртку і, не оглядаючись, швидко пішов від колись гостинного дому. А якби оглянувся, то побачив би нагорі, на другому поверсі, за білизною ледь відхиленої завіси свою кохану, котра, збліднувши так само, як і він, тремтіла й плакала, простягаючи до нього руки, але й не думала втримати його.

Відтоді журба і туга оселилися в домі Рівалів. Будиночок, який за останні місяці повеселішав і неначе оновився, тепер знову став так само похмурим, як і рік тому, навіть похмурішим, бо його мешканці лишилися без надій і радощів. Лікар стривожено стежив за онукою, котра часто блукала в самотині по садку чи годинами сиділа в колишній уже відчиненій материній кімнаті, де, здавалося, тепер хотіла оселитися сама, ніби не що інше, як туга, надавала їй право на це помешкання скорботи. Там, де колись проливала сльози Мадлен, тепер мовчки страждала її донька, й бідному дідові нерідко уявлялося, що нагорі, біля вікна, сидить, безсило опустивши голову під тягарем важкого горя, не мовчазна онука, а його давно покійна рідна дочка... Невже й Сесіль також помре? Чому?.. Що її мучить? Якщо вона не любить Джека, чим пояснити її смуток, бажання бути на самоті з таємними думками, знемогу й млявість, що не полишали її навіть тоді, коли вона клопоталася в хатніх справах? Якщо ж вона не розлюбила хлопця, то чому відмовилася бачитися з ним? Добряга-лікар відчував якусь приховану від нього таємницю, невпинну боротьбу в душі його онуки. Та варто було обізватися до неї, щось запитати, як Сесіль бентежилась, замикалася в собі, вважаючи, мабуть, лише себе відповідальною за власне рішення й чинячи так, як їй веліло її сумління. Добросердого лікаря так турбувала її незбагненна поведінка, що він навіть забув про Джекове горе. Йому було достатньо й свого нещастя, своїх турбот, про які він ні на хвилину не міг забути, а все думав, думав, дошукувався причин, і бричка, якою він з ранку до вечора колесив сільськими дорогами, та старий кінь, котрий з роками став ще норовистішим, могли б немало розповісти про його муки, судячи про них хоча б із того, як тремтіли віжки у його старечих руках.

Якоїсь ночі біля дверей Рівалевого дому зателенькав дзвоник, кличучи лікаря до чергового хворого. Надворі голосила баба Солена. Судячи з бабиних слів, «її старий, бідний її старий надумав дати дуба». Ріваль, який не оглядався на власне горе і похилий вік, коли потрібна допомога хворому, і завжди на перший поклик був на ногах, швидко поїхав із Етьйоля до Вільшаника. Баба Солена жили з дідом біля «Parva domus», віддалік дороги у вогкій темній землянці з погано підігнаними дверима, куди треба було спускатися, як у погріб, – такі селянські хижки часів Лабрюйєра пережили всі довколишні замки. У землянці з глиняною долівкою тільки й меблів було, що потріскана старезна скриня та кілька клишоногих лавок. Освітлював той барліг лише вогонь у грубці, де потріскували і шипіли крадені дрова... Тут у всьому вгадувалася рука злодія, – в уламках полірованих дошок, прихилених до стіни, в рушниці, що стояла у кутку поблизу груби... Про те саме свідчили всі пастки, сильця, тенета й величезні, схожі на рибальські, сіті – браконьєри їх розкидають восени на скошених полях. У темному кутку на рам'ї замість постелі, серед ганебних злиднів «давав дуба» старий. Він «давав дуба» після шістдесяти років браконьєрства, сидіння ночами в засадах по ровах, у снігу, по болотах, утечі поповзом від кінних жандармів. «Давав дуба» через те, що все життя трусився, як заєць, і радий був хоча б померти у своїй норі.

Зайшовши у землянку, лікар ледь не задихнувся від диму спаленого запашного зілля, що забивав усі інші запахи занедбаного житла.

– Що ви в чорта тут палили, бабо Солена?!

Стара збентежилася і хотіла щось збрехати, але Ріваль про все вже здогадався, не чекаючи її пояснень.

– Сюди, мабуть, приходив ваш сусіда, той душогуб?

Ріваль не помилився. Останнім часом Гірш і справді випробовував на нещасному старому зловісну дію «лікування» запашними речовинами. Йому дедалі рідше траплялася нагода поуправлятися на людях. Селяни його побоювалися, і він мусив остерігатися етьйольського лікаря, який оголосив нещадну війну цьому недоуку. Його вже двічі викликали в Корбейль до прокурора і пригрозили кримінальним покаранням, якщо він не припинить протизаконної лікарської практики. Та Солени жили так близько під нього і були такі нікчемні!.. Хоч як боявся Гірш поліції, а все ж таки не втримався перед спокусою.

– Швидше! Швидше! Навстіж двері! Відчиніть вікно!.. Ви ж бачите: він, бідолаха, задихається!

Стара кинулася до дверей і до вікна, бурмочучи:

– Ох, бідний мій старий, ох, бідний мій старий!.. А той же обіцяв, що поставить його на ноги... І де це бачено: отак дурити божих людей!.. А ми темні та забиті...

Схилившись над хворим, лікар нащупував його ледь чутний пульс, і тут із-під ганчір'я, наваленого на лігво, почувся замогильний хрипкий голос:

– Скажи йому, бабо... Скажи йому, бабо... Поправляючи у грубі хмиз, стара і далі скоромовкою щось бурмотіла, і вмирущий знов обізвався ледве чутним голосом:

– Скажи, бабо... Скажи...

Ріваль пильно подивився на бабу Солену. її обвітрене, мов у старої індіанки, лице почервоніло й набрало кольору випаленої цегли. Баба підійшла ближче й пробубоніла:

– Хай йому пек! Усе через нього, через сусідського того фельшара... То він мене підбурив, аби я розказала панночці, хоч вона й добра дівчина... А вона так зажурилася...

– Якій ще панночці? Про що ви? –стрепенувся лікар, відпустивши руку хворого.

Баба вагалася. І знову почувся вже слабший, наче з того світу, голос браконьєра:

– Скажи... Я хочу, щоб ти сказала...

– Добре, будь, що буде, таки скажу, – рішуче обізвалась баба. – От що, паночку Ріваль: той гаспид тицьнув мені двадцять франків – і носить же земля таких нечестивців! Ох, святий боже! – аби я розказала мамзель Сесіль усе, як було, про її батька й матір.

– Негідниця! – рикнув розлючений Ріваль і, ухопивши за барки, брутально струснув її. – Як ти посміла?!

– Та все через оті двадцять франків, добрий паночку... Якби не двадцять франків того гаспида, я здохла б, а нічого не сказала б... Клянусь, як перед Богом, до якого піде ця християнська душа, що я й не знала нічого! Він сам мені все розказав, щоб я їй переказала.

– Паскуда! Недаремно він погрожував помститися!.. Тільки хто ж міг йому все розповісти, та ще й так невідворотно скерувати його помсту?

Почувся невиразний стогін, а слідом – жалібний різкий крик. Так немовлята сповіщають про своє народження, а вмирущий – прощається з життям. Лікар повернувся до його лігва. Баба «сказала», тож її дід нарешті міг віддати богові душу. Гріхам старого лиходія й ліку не було, але, позбувшись цього чи не єдиного докору совісті, дід, можливо, відчув полегкість, ідучи на той світ.

Лікар усю ніч боровся з передсмертною агонією старого браконьєра, рятуючи рештки його життя, але заглянув у вікно світанок, дід здригнувся, і його не стало...

Скільки потрібно було витримки, щоб залишатися і далі віч-на-віч із умирущим та бабою, котра сиділа навпочіпки перед вогнем і не наважувалась ні обізватися, ні звести очей на лікаря! Сидячи з обов'язку в задушливій землянці, задумавшись, Ріваль зводив докупи ще неясні для нього здогади про мотиви мерзенних підступів баби Соленої й Гірша. Коли дід кінчився, лікар заїхав до «Parva domus» і, переконавшись, що негідника Гірша там немає, хутко повернувся до Етьйоля. О, якби Ріваль застав підлого ворога, що, прагнучи помститися йому, завдав удару його онуці, той дурисвіт відчув би на власній шкурі, що таке колишній корабельний хірург.

Повернувшись, він відразу пішов до кімнати Сесіль. Нікого. Навіть ліжко не розстелене. Він затремтів і знову кинувся до «аптеки». І там нікого. Тільки відчинена колишня кімната Мадлен, і там, серед реліквій, що нагадували про дочасно померлу дорогу людину, на низенькій молитовній лавці, зігнувшись, спала Сесіль, котра, напевне, цілу ніч навколішки звіряла Богові свою скорботу, молилася і плакала. Почувши дідові кроки, вона розплющила очі.

– Дідусю!

– Отже, ті негідники відкрили тобі таємницю, яку так ревно ми все життя приховували від тебе. Боже мій! Скільки ми докладали зусиль, скільки вживали заходів перестороги, аби уберегти тебе від того жаху! І ось ти дізнаєшся про нашу біду від чужих людей, від ворогів! Сердешна моя!..

Сесіль схилила голову на дідові груди.

– Годі! Нічого не кажи! Мені так соромно!..

– Навпаки, я мушу все сказати... Я весь час думаю, в чому причина твоєї відмови Джеку? Скажи, ти через це відмовилася вийти за нього заміж?

– Так, через це.

– Але чому? Чи не могла б ти пояснити своїх підстав?

– Я не хотіла, щоб він знав про материну ганьбу, а сумління не дозволяло мені щось приховувати від свого майбутнього чоловіка... Мені лишалося тільки одне. Так я й зробила.

– Отже, ти його любиш, ти його ще любиш?

– Усім серцем. І я вірю, що його кохання не дозволило б йому відмовитись від свого слова. Мені самій належало позбавити його цієї жертви. Не можна брати шлюб із дівчиною, чий батько або невідомо хто, або злодій і фальшивомонетник.

– Помиляєшся, дитино моя. Джек пишався б шлюбом із тобою, був би щасливий мати тебе за дружину, хоча він усе знає. Я сам йому розповідав.

– Не може бути!

– Ох, лихе дівчисько, якби ти мені більше довіряла, я не дозволив би завдати потрійного кинджального удару нашому щастю.

– Значить, Джек знав, хто я така?

– Я вважав за свій обов'язок попередити його ще рік тому, коли він зізнався мені, що любить тебе.

– І, незважаючи на це, він не відмовився від мене?

– Яка ти ще дитина! Він же любить тебе... До того ж ваші долі такі подібні.... Він також безбатченко, його мати ніколи не була заміжня. Між вами тільки й різниці, що твоя мати була свята, а його...

І так само, як свого часу він розповідав Джекові про Сесіль, тепер він повідав Сесіль про дитинство Джека, про нескінченні нещастя лагідного й доброго хлопця, покинутого змалку, вигнаного з дому підлітком, і несподівано, перебираючи в пам'яті і переповідаючи Джекове минуле він збагнув, що стало причиною теперішнього нещастя.

– Я думаю, це вона!.. Це вона завдала такого удару!.. – раптом вигукнув лікар. – Вона розповіла при Гіршеві про ваш майбутній шлюб... Так, так, я тепер переконаний у цьому... Це через оту навіжену ти дізналась про драму, яку ми роками старанно приховували від тебе... Вона і є його лихою долею! Такий удар могла завдати бідному хлопцеві тільки його мати.

Сесіль слухала дідову розповідь, і її опановував відчай: дівчина раптом уявила, яких страждань даремно завдала й без того нещасливому Джеку. Вона хотіла б вибачитися, упасти перед ним навколішки.

– Джек... Бідний, любий мій!.. – ридаючи, повторювала Сесіль.

Вона стільки вистраждала сама, що як ніхто розуміла, якої рани завдала своєму другу.

– О, як він, мабуть, страждав!

– І тепер страждає, будь певна!

– А ти про нього не довідувався, діду?

– Ні, не довідувався. Проте і він міг би приїхати й розповісти тобі свої новини, – усміхаючись, відповів Ріваль.

– Можливо, він тепер не схоче приїздити.

– Ну, що ж, поїдьмо самі до нього... Сьогодні неділя. Він не на заводі. Знайдемо його й привеземо сюди, до нас... Хочеш?

– Ще й питаєш!

За декілька годин Ріваль з онукою їхали до Парижа.

Невдовзі після їхнього від'їзду до будинку підійшов спітнілий, згорблений під тягарем важкого кошеля торговець капелюхами. Він уважно подивився на невеликі зелені двері, побачив мідну табличку і по складах натужно прочитав:

– Дзві...нок до лі... ка... ря... Тут! – нарешті сказав він, утер лоба і подзвонив.

Молода служниця, побачивши бродячого торговця, що часто блукають селами, злякалася і тільки прохилила двері.

– Вам кого?

– Хазяїн дому...

– Його немає.

– А його дочка?..

– Її також немає.

– А коли вони прийдуть?

– Не знаю.

І двері різко зачинилися.

– Боже мій!.. Боже мій!.. – хрипко простогнав бродячий торговець. – Невже він сам отак помре?

І він розгублено стояв серед дороги, не знаючи, що діяти.

X

Богадільня

– Тим гірше! Все одно писатиму... Будь-який збіг обставин не повинен шкодити мистецтву.

Комізм видовища був незрівнянний: автор побивався, що його покинула коханка, а «люба утікачка» сиділа серед запрошених і слухала, яка вона «лиха», «зрадлива», перед тим вписавши своїм красивим почерком усі ті «чарівні» епітети у зошит із рожевими шовковими зав'язками. Коли поему було закінчено, д'Аржантону закортіло прочитати її всім своїм знайомим не так із честолюбства митця, як із дрібного марнославства полюбовника, якому хочеться оголосити всім знайомим: невільниця повернулася до нього і цього разу їй не вирватись. Ніколи ще у тій квартирі на п'ятому поверсі не бачили такого бучного вечора, стільки розкішних квітів, драпірування, прохолодних напоїв, а білосніжна з блідо-голубими фіалками сукня «любої утікачки» якнайкраще відповідала безсловесній ролі, відведеній їй д'Аржантоном на час читання. Опинившись там, ніхто й не здогадався б, що уся та пишнота обснована грошовими клопотами, мов крильця метелика, що опинився у павукових тенетах. Журнал нидів, доживаючи останні дні, з номера в номер ставав дедалі тоншим і виходив у світ щоразу через більші проміжки часу. Процвиндривши на нього половину спадку, д'Аржантон тепер серйозно подумав, як би його продати. Плачевний стан справ та кілька майстерно зіграних «нападів» назавжди повернули віршомазу його несповна розуму Шарлотту. Варто було йому стати перед нею у позу творця, котрий зазнав поразки і зневірився у своїх силах, всіма покинутий утратив віру у свою зрадливу зірку, що, зблиснувши, зникла за хмарами в темряві ночі, і Шарлотта дала йому врочисту клятву:

– Віднині я твоя... Твоя навіки!..

Під час читання поеми Шарлотта сиділа в удавано байдужій позі і раз у раз червоніла, чуючи в кожній строфі всім зрозумілі натяки, ледь прикриті прозорою легкою вуаллю, як прикривають вуаллю лице деякі з кокеток, що тільки раді, коли їх пізнають В одному місці в поемі були досить драматичні рядки. В останній пісні волею д'Аржантонової уяви його кохана втікачка, повернувшись до коханця, помирала, не знісши мук, перенесених у розлуці. Д'Аржантон власноруч заплющує їй очі, притягаючись у вічному коханні:

Поховав я в могилу з тобою

Кращу частку самого себе,

Що оплакує й любить тебе...

І велич душі героя поеми, ладного все забути й пробачити, і гірка доля нещасливої жінки були такі зворушливі, що всі присутні аж схлипували, а найдужче плакала, звичайно, Шарлотта, адже, зрештою, помирала саме вона, а такі речі найбільше розчулюють тих, кого вони стосуються безпосередньо.

Несподівано якраз у цей патетичний момент, коли д'Аржантон обводив слухачів самовдоволеним поглядом, двері вітальні нагло розчинилися, і покоївка в чепчику з різнобарвними стрічками, одна з тих безцеремонних служниць, які часто бувають у таких, як Шарлотта, жінок, з переляканим виглядом увірвалася до вітальні і крикнула, звертаючись до хазяйки:

– Пані!.. Пані!..

Усі посхоплювалися з місць.

– Що сталося?.. Що там таке?

– Там якийсь чоловік...

– Чоловік?

– Атож, бридкий такий, обшарпаний... Він хоче побалакати з панною. Я йому сказала, що пані немає вдома, що він не може з нею побачитись. Тоді він сів на сходах і сказав, що почекає її.

– Зараз іду...– схвильовано пробелькотіла Шарлотта, ніби здогадуючись, від кого прибув гонець.

Але д'Аржантон миттю заступив їй дорогу.

– Ні в якому разі!.. Ні в якому разі!.. – заявив він і звернувся до найдужчого серед гостей – Лабассендра:– Піди глянь, що там за приблуда!

– Іду!.. Іду!.. Беу!.. – громовим голосом відгукнувся співак і, розпростуючи плечі, вийшов за двері.

Д'Аржантон, на губах якого все ще тремтіла розсічена надвоє поетична строфа, швидко став на попереднє місце перед каміном і налаштувався читати далі. Проте двері прочинилися знову, і Лабассендр, просунувши у щілину голову й руку, поманив віршомаза до себе. Розлючений д'Аржантон кинувся до передпокою.

–Та що там таке? Що сталося?

– Джек нібито дуже хворий, – прошепотів йому Лабассендр.

– Перестань!.. Хай пошукають дурнішого!

– Так доводить цей обдертус.

Д'Аржантон подивився на «обдертуса» – непривабливого, зніяковілого, – і висока згорблена постать під дверима здалася йому знайомою.

– Ви прийшли за його дорученням?

– Ні, я прийшов не за дорученням, – відповів чоловік. – Він занадто хворий, щоб давати якісь доручення... Уже три тижні не підводиться з ліжка... Дуже, страшенно хворий...

–Що з ним?

– Щось у легенях. Лікар сказав, що більше тижня він не протягне. І ми подумали, я і жінка, що треба попередити матір. Я й прийшов...

– Хто ви такий?

– Я Белізер, Бель, як пані казали на мене. Не сумнівайтеся, вони добре знають і мене, й мою жінку.

– Ось що, пане Белізер, – глузливо заявив віршомаз. – Передайте тому, хто вас послав, що прийом цей загалом непоганий, але не новий. Нехай придумає щось хитріше.

– Що ви кажете? – перепитав бродячий торговець, якому були недоступні «нищівні слова».

Але д'Аржантон уже зачинив двері, і Белізер, що тільки одним оком устиг побачити яскраво освітлену, повну людей вітальню, зостався оторопіло стояти на сходах.

– Дрібниці!.. Помилився дверима, – зайшовши до кімнати, недбало кинув герой літературного вечора.

І поки він велично читав далі свою поему, бродячий торговець під крупою і пронизливим вітром поквапливо йшов темними вулицями, поспішаючи повернутись до Джека, до свого бідного друга, що згорав на убогій койці у мансарді...

Джек захворів того самого дня, коли повернувся з Етьйоля. Нікому нічого не кажучи, він ліг у ліжко, і відтоді у нього почалася гарячка, сильна гарячка і нежить, а потім надривний кашель, почувши який, лікар попередив Джекових друзів, що його хвороби треба остерігатися.

Белізер хотів сповістити пана Ріваля, але Джек рішуче відмовився, вперше вийшовши із летаргійного стану-Сусіди радили покласти Джека в лікарню. «І йому там краще буде, і вам не доведеться витрачатися». Проте порядність, бідняцька гордість не дозволяли їм скинути Джека на чужих людей; їм здавалося, що, віддавши Джека на чужі руки, вони порушили б неписані закони їхньої спілки. Однак вони вже дійшли краю. Одна біда вела за собою другу: що тяжчим ставав стан хворого, то більше дошкуляли нестатки, і Белізери не мали іншої ради, як сповістити про все Шарлотту, «писану пані», як обурено казала рознощиця хліба. Вона й послала свого чоловіка на набережну Августинців.

– Та дивись, приведи її, бо вона ще й не прийде... Побачить матір, то, може, йому полегшає, нашому сердезі. Він про неї й не згадує. Гордий!.. Але б'юсь об заклад: вона не виходить йому з голови.

Не спромігся Белізер привести Джекову матір. Тож не дивно, що повертався він похнюплений, невеселий, та ще й дуже занепокоєний: як то його зустріне дружина?

А тим часом рознощиця хліба, тримаючи на колінах заснулу дитину, тихо розмовляла з сусідкою, Левендре, що сиділа поряд із нею перед пічкою, у якій сумно горів слабенький вогонь, «вдовиний вогонь», як кажуть у народі, і сторожко прислухалася до важкого Джекового дихання, що долинало із-за запони, та надсадного кашлю, що душив хлопця.

– Ти сам?.. – здивовано запитала рознощиця хліба

Белізер пошепки розповів, що його не пропустили до Джекової матері, що вусань не дозволив йому зайти до кімнати.

– Ну й падлюки!.. Та й ти теж добра ганчірка!.. Чого ти його боїшся?.. Треба було турнути його, живосилом зайти до кімнати і крикнути в лице тій негідниці: «Пані, ваш син помирає!»

І вона красномовним материнським поглядом огорнула свого малюка, що спав у неї на колінах.

– Ох, бідний мій Белізере!.. Народився ти мокрою куркою і помреш нещасною мокрою куркою.

Бродячий торговець мовчки похнюпився. Він знав, що не минути йому прочуханки, та все ж не міг позбутися клятої несміливості; вік проходивши безконечними шляхами й дорогами з таким-сяким дозволом на роздрібну торгівлю, завжди залежачи від примх жандармів та поліцейських, він став таким приниженим і лякливим, що ніякі зусилля його бравої жінки не могли вигнати з нього страху.

– У мене вони не одкрутилися б, я напевне привела б її сюди! – не вгавала його бойова половина, стискаючи кулаки.

– Не хваліться, голубонько, – їдко зауважила Левендре. – Погано ви знаєте таких хвойд.