Альфонс доде

– Не про те мова, – урвала базіку рознощиця хліба, що терпіти не могла пустопорожньої балаканини. – Що нам робити тепер? Не можемо ж ми допустити, щоб бідний хлопець віддав богові душу через брак догляду.

Обоє Левендре в один голос заторохтіли:

– Зробіть, як вам радив лікар: одвезіть його до шпиталю при церкві Божої матері. А звідти його відправлять до богадільні.

– Тсс!.. Тсс!.. Не так голосно!.. – зашипів на них Белізер, показуючи на завісу, за якою метався в гарячці хворий. Запала коротка мовчанка, тільки чулося, як шурхотять грубі полотняні простирадла. – Я впевнений, що він усе чув, – розсердився на них бродячий торговець.

– Велика біда!.. Він вам ні сват, ні брат; ви тільки позбудетеся клопоту, здавши його до лікарні.

– Він наш компаньйон! – не витримав Белізер, вкладаючи у це слово всю гідність і беззастережну відданість свого простодушного серця.

Це було так зворушливо, що розчулена рознощиця хліба зашарілася і подивилася на чоловіка повними сліз очима. Левендре, знизуючи плечима, пішли додому, і як тільки за ними зачинилися двері, в кімнаті стало ніби затишніше і тепліше.

Джек справді все чув. Він завжди чув усі розмови. Відтоді як, набувши ще грізнішої форми, знову спалахнула його легенева хвороба, до якої додалася розпука втраченого кохання, він не підводився з ліжка. Ні, він не спав, але свідомо відвертався від навколишнього життя, замикався в мовчанні, якому не зраджував навіть під час страшної гарячки та нестерпних галюцинацій, його широко розплющені очі невідривно дивилися у глибину кімнати, і якби похмура, порепана, поорана зморшками, як лице старої баби, стіна могла раптом заговорити, вона розповіла б, що в його нерухомих очах сновиди було накреслено вогненними літерами: «Усьому край... Гіршого не буває...» Але це бачила тільки стіна, – сам бідолаха ніколи не скаржився. Він намагався навіть усміхатися своїй дебелій доглядальниці, коли та підбадьорювала його, поячи гарячими відварами зілля.

Отак наодинці зі своїм відчаєм він перебував довгі самотні дні, чуючи у своїй мансарді відгомін праці і проклинаючи свою вимушену бездіяльність. І чому він не вдався таким міцним та здоровим, як інші? Чому не може легко долати життєвих знегод?.. А проте, задля кого тепер працювати? Мати пішла від нього, Сесіль зреклася його... Цих двоє жіночих облич настирливо стояли у нього перед очима, ні на годину не покидали його. Як тільки розвіювалась весела, але неприваблива усмішка Шарлот-ти, на її місці поставав чистий образ Сесіль, котрий наче вуаллю огортала таємниця її незбагненного зречення, а знесилений, неспроможний поворухнутися Джек лежав пластом, надривно, хрипко дихаючи і чуючи, як шалено стукає в скроні і у зап'ястя кров. Напади його глухого кашлю впліталися в різноманітний навколишній гомін, чергувалися із завиванням вітру у димоході, з гуркотом омнібусів на брукованій вулиці, з фуркотінням ткацького верстата у сусідній мансарді.

На другий день після розмови з сусідами рознощиця хліба, ще не знявши білого від борошна фартуха, зайшла до кімнати дізнатись, як хворий перебув ніч, і остовпіла: змарнілий, як привид, але вже одягнений Джек стояв біля плити і сперечався з Белізером.

– А це що таке? Ви чому не в ліжку?!

– Йому, бачите, закортіло встати, – невесело відповів їй Белізер. – Хоче йти до лікарні для бідняків.

– До богадільні? Чого раптом?.. Ми погано вас доглядаємо? Вам чого-небудь бракує?

– Ні, друзі мої!.. Ви люди щедрі й віддані... Тільки я не можу далі лишатися тут. Прошу вас: не тримайте мене. Так треба... Я хочу піти.

– Як же ви, дорогенький, дійдете туди? Ви ж ледве стоїте на ногах.

– Знаю, я трохи скидаюся на руїну. Та коли треба дійти, я дійду. Мені Белізер допоможе. Колись же водив він мене по Нанту. А тоді я не стояв на ногах так само, як і тепер.

Бачачи таку наполегливість, приятелі мусили поступитися. Джек обняв на прощання рознощицю хліба, мовчки, З тугою в серці попрощався з кімнаткою, у якій йому так добре мріялося й працювалося і яку він добре знав – йому не судилося побачити знову, сперся на Белізерову руку і вийшов.

На той час приймальний передпокій шпиталю був розташований навпроти собору Богоматері, в похмурій сірій квадратній будівлі з кількома сходинками при вході. Сюди від пагорбів Менільмонтана дорога, здавалось, не мала кінця! Вони часто зупинялися біля тумб, у закутках поблизу мостів, але пронизливий холод не давав спочити. Над містом нависло низьке, сіре грудневе небо, і тут схудле обличчя хворого здавалося ще блідішим і виснаженішим, ніж було у його кімнатці. Через натужну ходу Джеків чуб злипся від поту, у хлопця паморочилася голова, перед очима кружляли чорні будинки, стічні рови й обличчя перехожих, що співчутливо дивилися на жалюгідну пару убогих нещасних чоловіків. У безжальному Парижі, де життя – ненастанна війна, молодий робітник нагадував пораненого в бою, якого товариш під градом картечі веде в лазарет, перш ніж знову повернутися в пекло смертельної битви.

Було іще зовсім рано, коли вони добулись до шпиталю. Проте в залі чекання головного приймального покою давно юрмилися люди. Одні стояли, інші сиділи на дерев'яних лавках, поставлених навколо великої пічки, в якій потріскували дрова й гуло полум'я. Повітря було задушливе і важке, людей хилило на сон, і всі знемагали: бідолахи-хворі, що з вуличного холоду зразу потрапляли у цю лазню, лікарняні службовці, котрі щось писали за скляною перегородкою, санітар, що пригнічено підкидав дрова у пічку. Коли Джек, спираючись на Белізерову руку, зайшов до приміщення, всі присутні повернули голови и втупилися в нього похмурими і стривоженими очима, ніби кажучи: «Лиха година!.. Ще одного принесло!..»

Та й не дивно: у шпиталях та богадільнях такий наплив хворих, старих і немічних, що місця там домагаються будь-якими засобами, всі сперечаються, мало не б'ються за кожне ліжко. Муніципальні й церковні власті із сил вибиваються, благодійність росте і шириться, однак хворих все одно далеко більше, ніж місць. А відбувається так тому, що жорстокий Париж – розсадник хвороб сприяє виникненню найнезбагненніших, найскладніших захворювань, а допомагають цьому злидні й розпуста, дві найголовніші суспільні виразки, що ведуть за собою всі лиха. Численні жертви згубного впливу столичного міста, жалюгідно згорбившись, сиділи на брудних, облуплених лавах цього шпитального передпокою. В міру того як надходили люди, їх ділили на дві досить великі групи: з одного боку – скалічені на заводах маховими колесами й шестернями парових машин, осліплені і спотворені кислотами у фарбарнях; з другого – хворі з гарячкою, недокрів'ям, сухотами: у них трусилися руки й ноги, у декотрих були перев'язані очі, одні кашляли глухо, інші різко й надсадно, і коли в одному кутку починався кашель, здавалося, то несамовито звучать розладнані інструменти зловісного жаского оркестру. А які на них були лахи, черевики, шапки, капелюхи! Страшно було й дивитися на виношене, дране лахміття отих людей, – в дірки позабивалось болото, штани й спідниці забрьохані, адже чи не всі знедолені пленталися сюди пішки так само, як Джек. Усі хворі стривожено чекали медичного огляду, після якого буде вирішено, покладуть їх до шпиталю чи ні. Ви б тільки послухали їхні розповіді про свої болячки! Кожен, зумисне їх перебільшуючи, намагався переконати сусідів, що він хворіший, ніж інші. Джек слухав похмурі розповіді, сидячи між одутлим хирлявим чоловіком, котрого душив кашель, і нещасною, худою, як тінь, молодою жінкою, що загорталася в чорну велику хустку. Ніс і губи хворої, топкі і знекровлені, губилися на її мертвотно-блідому обличчі, на якому, здавалось, ще жили тільки очі, широко розплющені блукаючі очі, що вже ніби бачили близьку кончину. Стара у хустинці, зав'язаній вузликом на лобі, ходила по залі з кошиком у руках і пропонувала напівживим, битим лихоманкою людям запорошені черстві галети й хлібці; кожен відштовхував її руку, а вона й далі мовчки обходила людей. Нарешті двері відчинилися, і до зали увійшов нервовий сухорлявий чоловік у білому.

– Лікар!

– А вас, пані, що непокоїть? – питається лікар жінки, до якої тулиться хлопчик років дванадцяти.

– Мене, пане, нічого, а з моїм хлопцем щось трохи не те.

– Гаразд, і що ж з ним не те? Скоріше.

– Він глухий, пане... Це почалося в нього... Зараз скажу...

– А, глухий? І на яке вухо?

– На обидва, головним чином, пане.

– Як це: «головним чином»?

– Саме так, пане... Агов, Едуарде, встань, коли до тебе говорять... На яке ти вухо не чуєш? – голосно перепитує вона сина і термосить його, щоб він підвівся.

Але той мовчить, наче бовдур.

– На яке ти вухо не чуєш? – кричить мати і, подивившись на оторопілого хлопця, додає, повернувшись до лікаря:– Бачите, пане, я ж вам казала: на обидва, головним чином.

Трохи згодом лікар звертається до Джекового сусіда, одутлого виснаженого хворого:

– На що скаржитеся?

– Болить у грудях, пане... Наче вогнем пече.

– Ага! У грудях пече... А ви горілки не попиваєте?

– Та що ви, пане, і в рота не беру! – обурено відказує той.

– Чудово. Отже, горілки ви не п'єте. А вина?

– Вино п'ю, пане. Але міру знаю.

– І яка ж ваша міра?.. Гадаю, не один літр?

– Знаєте, коли як, пане: часом більше, часом менше.

– Атож, я розумію... Наприклад, у дні зарплати…

– Атож, звісно, в дні зарплати, не вам пояснювати... Зберуться приятелі...

– Авжеж. Таким чином ви набираєтеся в дні зарплати... Ви муляр, платять вам щотижня, і щонайменше чотири рази на місяць ви напиваєтеся до безтями... Прекрасно. Покажіть язика!

І хоч би як п'яниця відмагався, а мусить визнати гріх – у лікаря не менший досвід, ніж у справжнього слідчого.

Нарешті дійшла черга й до Джека. Лікар уважно оглянув хлопця, запитав про Джеків вік і про тривалість його хвороби. Джек відповідав натужно, хрипло, в грудях щось свистіло, а Белізер, стоячи у юнака за спиною, прикро хитав головою, моргав і скрушно випинав товсті губи.

– Підведіться, хлопче, – сказав лікар і приклав вухо до вогкої сорочки хворого, аби його послухати. – І ви прийшли пішки?

– Пішки, пане.

– Неймовірно! Як ви змогли йти в такому стані?.. У вас, мабуть, залізна воля. Але більше я вам цього не дозволю. Вас понесуть на ношах. – І додав у бік помічника, який виписував направлення. – Шаріте... В палату святого Іоанна Богоугодного.

Не додавши більше й слова, лікар перейшов до, іншого хворого.

Серед тисяч хвилинних і невиразних видовищ, що так само несподівано зникають, як і виникають на велелюдних паризьких вулицях, чи бачили ви щось гнітючіше, аніж видовисько накритих смугастим тиком нош, які розмірено похитуються у руках санітарів, один з яких іде попереду, а другий позаду? Ті ноші – водночас і ліжко, й саван, а невиразні обриси людського тіла, яке під укривалом безмовно терпить усі поштовхи й струси, навівають перехожим похмурі сумні думки. Жінки, побачивши їх, хрестяться так само, як і при зустрічі з катафалком. Інколи по безлюдному тротуару йдуть із ношами самі санітари, та найчастіше їх супроводять заплакана мати, дочка або сестра, страждаючи подвійно, адже до хвороби рідної людини додається ще й нестерпне приниження, знайоме всім біднякам. Так і Джек чув не лише кроки носіїв, а й нерівну шкрьогаючу ходу доброго торговця, що час від часу торкався його руки, аби нагадати своєму другові, що він не всіма покинутий.

Знесилений, розморений безперервним похитуванням, Джек нарешті опинився в Шаріте у палаті святого Іоанна Богоугодного, розташованій на третьому поверсі будинку, що стояв у глибині заднього двору. Від згаданої палати зі стелею, підпертою чавунними стовпами, віяло нудьгою і безнадією. Вікна її з одного боку виходили на похмурий двір, а з другого – на садок у вогкому вибалку. Двадцять ліжок тулилися одне до одного у декілька рядів; посеред зали стояла величезна піч, а коло неї – двоє великих крісел, стіл і буфет із мармуровою стільницею. Такою була ота оселя...

Коли Джек увійшов до палати, кілька схожих на привидів хворих у широких темних халатах і в бавовняних ковпаках припинили мовчазну гру в доміно і обернулися в бік прибульця. Інші, ті, що грілися біля груби, розступилися, щоб пропустити його. У похмурій величезній палаті був тільки один світлий закуток, де за склом сиділа сестра-хазяйка, а перед нею здіймався невеликий, гарно і зі смаком вбраний престол в ім'я пречистої діви, де на мереживному покривалі лежали штучні квіти, у підсвічниках горіли свічки з білого воску, а довгі обвислі рукави одіяння гіпсової мадонни, що простирала до бога руки, скидалися на крила. Сестра-хазяйка підійшла до Джека і тонким монотонним голоском, звук якого поглинало чернече укривало на голові й апостольник, співчутливо промовила:

– Бідний хлопчина, який же він хворий!.. Треба його негайно покласти. Швидше! Щоправда, у нас нема вільного ліжка, але он те, скраю, скоро звільниться. Тому, хто його займає, недовго лишилося. А поки що для новенького ми поставимо ноші.

Ношами вона називала розкладне ліжко, встановлене санітаром поруч із койкою, котра незабаром мала звільнитися; з неї долинали глухі стогони і зітхання, ще зловісніші через розпачливу байдужість тих, хто їх чув. Не було сумніву: там помирала людина, але Джек сам був таким хворим і поглинутим своїми сумними думками, що навіть не помічав лиховісного сусідства. До нього мов крізь густу пелену долинув голос Белізера, котрий прощався з ним і обіцяв прийти завтра, потім – цокання котелків та олив'яних мисок, у які наливали суп, а згодом – перешіптування біля ліжка: мова йшла про якогось «одинадцятого-біс», що був небезпечно хворий. А йшлося не про когось – про нього... Тепер він уже не був Джек, а хворий «одинадцять-біс» із палати святого Іоанна Богоугодного.

Заснути хлопець не міг, хоча відчував, як усе його тіло сковує заціпеніння, якась смертельна знемога, і в цей час його вирвав із напівзабуття ясний і спокійний жіночий голос:

– Помолімося, брати мої!

Джек невиразно бачив біля престолу темну жіночу постать, що стояла навколішки у грубому сукняному одіянні, та хоч як прислухався до молитви, що співуче й швидко, безупинно лилася із уст черниці, майже нічого не міг зрозуміти. Та все ж останні слова молитви долинули до його слуху:

– Поможи, о Господи, і друзям моїм, і ворогам, і ув'язненим, і подорожнім, і недужим, і помираючим...

І тоді Джека нарешті здолав неспокійний, тривожний сон, але й уві сні в його свідомості перепліталися стогони вмирущого сусіда по ліжку і видива закутих у ланцюги в'язнів та подорожніх, що понуро чвалали безконечним шляхом.

...Він і сам був одним із таких подорожніх. Ось він плуганить дорогою, схожою на шлях до Етьйоля, тільки та дорога якась довша, покрученіша, і з кожним кроком стає ще довшою. Сесіль та мати ідуть попереду, та хоч як він їх гукає, не хочуть його почекати, хоча вони недалеко, – Джек бачить, як поміж дерев мають їхні сукні. Він наздогнав би їх, коли б ішов не шляхом, а навпрошки, але понад узбіччям з ровами вилаштувались величезні машини із страшними роззявленими пащами, з яких назустріч йому виривається зловісне хрипіння та язики полум'я з чорним димом. Зусібіч на нього чигають парові струги і пили, шатуни, гаки та поршні яких гупають оглушливо, наче ковальські молоти. Тремтячи зі страху, Джек усе ж таки відважується прослизнути між ними, але залізні потвори ловлять, хапають, намагаються розірвати його на шматки, разом із шкірою здирають з нього робочу блузу, обпалюють йому ноги розпеченими болванками, обсипають усе тіло пекельним приском, що пропікає його до глибини грудей. Він відчайдушно бореться, намагаючись вирватися на волю, втекти в Сенарський бір, що тягнеться обабіч шляху... І ось він нарешті у прохолодному затінку під густими кронами великих дерев, але вже не дорослий, а зовсім маленький хлопчик. Йому десять років. Він повертається після однієї з чудових прогулянок з лісником, але он там, за поворотом доріжки, на нього чатує баба Солена, сидячи на в'язанці хмизу із садовим ножем у руці. Джек хоче втекти, але стара кидається за ним навздогін через увесь величезний похмурий безмовний ліс, де долом чути лише шум верховіть. Джек усе біжить і біжить... Проте баба біжить іще прудкіше за нього... Він щораз голосніше чує за спиною гупання її ніг, її хекання, шерхіт в'язки хмизу об прив'язаний до неї кролячий сажок. І ось вона хапає Джека, бореться з ним, валить додолу, а потім усім тягарем тіла всідається на його дитячі груди і давить на них колючою в'язанкою...

Джек раптово прокидається. Він пізнає велику палату, освітлену нічниками, бачить ряди ліжок, чує важке дихання... То тут, то там тишу розриває кашель. Отже, це вже не сон, та все ж таки він і далі відчуває: на нього тисне щось холодне, важке, нерухоме, зловісне... На Джеків крик збігаються санітари, поквапливо звільняють його від жахливого тягаря і перекладають безвладне тіло на сусіднє ліжко, навкруг якого з похмурим скреготом зсовують занавіски.

XI

Вона не прийде

Джек розплющує очі, і перше, що бачить–нерухомі, довгі аж до підлоги завіси, які з усіх боків затуляють сусіднє ліжко.

– То як, хлопче, добре сьогодні вас налякали?.. Ваш бідолаха-сусід в агонії упав просто на ваші ноші. Мабуть, перелякалися?.. А тепер, будь ласка, трохи підведіться, треба вас оглянути... Ох, як ми ослабли!

Той, хто звертається до Джека, – чоловік років тридцяти п'яти – сорока; він в оксамитовій шапочці, у великому білому фартусі, що закриває груди аж до підборіддя, з білявою борідкою і ледь сміхотливим поглядом розумних очей.

Лікар вислуховує Джека, ставить йому кілька питань:

– Хто ви за фахом?

– Механік.

– П'єте?

Обидва помовчали.

– Яким же було ваше життя, бідний хлопче?

Лікар більше нічого не каже, аби не лякати хворого, але Джек помічає на його обличчі таке саме болісне зацікавлення і співчуття, яке бачив напередодні у приймальні при соборі Богоматері. Ліжко оточують практиканти. Завідуючий відділенням пояснює їм симптоми, виявлені у хворого. Судячи з усього, дуже небезпечні й незвичайні симптоми. Студенти по черзі підходять до Джека й особисто переконуються у справедливості міркувань їхнього керівника. Джек підставляє спину усім отим зацікавленим вухам і нарешті після неодноразово повторених слів: «Вдихніть... Видихніть... Свистяче хрипіння, рипіння у верхівках і нижній частині легень... Скоротечні сухоти», – розуміє, що стан його дуже тяжкий, такий тяжкий, що після того, як лікар продиктував рецепт одному з практикантів, медсестра підходить до його нош і м'яко, обережно запитує, чи є у нього в Парижі хтось із рідних чи близьких, кого можна було б сповістити? Чи не чекає він кого-небудь, адже сьогодні неділя?

Близькі? Стривайте! Ось вони. Поблизу нош переступають з ноги на ногу дві постаті, чоловік і жінка, не наважуючись підійти ближче. У них прості добрі обличчя, і вони йому всміхаються. Крім них, Джек не має ні рідних, ні друзів. Лише ці двоє ніколи не заподіяли йому жодного зла.

– Ну, то як? Що з вашим здоров'ям? Трохи покращало? – питає його Белізер, якому вже повідомили, що його товариш помирає, і він, щосили стримуючи сльози, намагається здаватись веселим, його дружина кладе на поличку поблизу Джека два чудових апельсини, які принесла до лікарні. Потім, розповівши йому новини про свого головатого сина, вона сідає у вузькому проході між ліжками поруч із своїм чоловіком, що мовчки похилив голову. Джек також мовчить. Про що він думає?.. Його широко розплющені очі нерухомо дивляться удалину. Про що він думає?.. Мабуть, про його думки могла б здогадатися лише мати.

– Скажіть, Джеку, – несподівано питає його рознощиця хліба. – Чи не сходити мені по вашу матінку?..

Згаслий погляд хворого оживає, хлопець усміхається і зводить очі на добру жінку... Так, йому хочеться саме цього. Тепер, відколи Джек зрозумів, що незабаром помре, він забуває про всі біди й нещастя, про всі кривди, заподіяні йому матір'ю. Йому конче треба бачити її поруч, пригорнутися до неї. Рознощиця хліба кидається до виходу, але чоловік стримує її, і вони про щось перешіптуються біля узніжжя Джекових нош. Белізер не хоче, щоб дружина ішла туди. Він знає, що вона люта на «дамочку», що вона ненавидить вусатого, і якщо її не впустять у дім, вона напевне підніме ґвалт, і її – все може бути – ще заберуть у поліційний відділок. Страх опинитися у поліції все життя не дає Белізерові спокою. Рознощиця хліба добре знає, який боязкий її чоловік, як легко виставити його за двері.

– Ні, ні! Не турбуйся, цього разу я її приведу, – каже він під кінець так переконано, що добра жінка таки погоджується.

І він іде. Ось він уже на набережній Августинців, але цього разу йому щастить ще менше, ніж минулого.

– Вам до кого? – питає консьєрж, зупиняючи Белізера при вході, перед самими сходами.

– Я до пана д'Аржантона.

– Це ви вчора приходили?

– Авжеж, – простодушно відповідає йому Белізер.

– Ну то знайте: вам нічого туди йти – там нікого немає... Вони поїхали за місто і не скоро повернуться.

– За місто? У таку негоду? У такий холод і сніг? – Це здається Белізерові неймовірним. Та марно він наполягає, марно доводить, що син пані дуже захворів, лежить у лікарні. Консьєрж усе мотає на вус, але не дозволяє невезучому посланцеві навіть переступити через половик перед сходами. І доведений до розпачу Белізер знов опиняється на вулиці. Раптом йому сяйнула чудова думка. Джек ніколи не розповідав, що сталося між ним і Рівалями. Лише сказав, що його шлюб не відбудеться. Але ще в Ендре, а згодом у Парижі, відтоді, як Джек поселився у Белізерів, між ними часто заходила мова про доброту старого лікаря. А що коли він, Белізер, знайде лікаря і приведе до смертного одра свого бідного друга любу й приємну йому людину? Сказано – зроблено! Белізер забіжить додому, завдасть на спину кошеля з капелюхами – без нього він ніколи не йде в дорогу – ї, згорбившись та тремтячи від холоду, почвалає великим шляхом на Етьйоль, де колись уперше зустрівся з Джеком. Гай-гай! Ми уже бачили, що його чекало у кінці неблизької дороги.

Тим часом його дружина, сидячи в узголів'ї хворого друга, не знає, що й думати. Чому так довго нема чоловіка? Як заспокоїти хворого, схвильованого майбутнім материним приходом? Його хвилювання тим більш гарячкове, що це вихідний, неділя, і до кожного лікарняного ліжка ідуть і йдуть родичі, друзі... Із вулиці, зі сходів чути невиразний гомін і звуки кроків, що наростають і гучнішають у лункому дворі й коридорах. Щохвилини відчиняються двері, і Джек вдивляється у відвідувачів. То переважно робітники або охайно вдягнені дрібні торговці. Вони снують поміж рядами ліжок, розмовляють із хворими, до яких прийшли, підбадьорюють їх, намагаються розвеселити їх анекдотом, родинним спогадом чи розповіддю про цікаву зустріч на вулиці. Часто голос у них уривається, бо в горлі застряє клубок сліз, але вони щосили силкуються, щоб їхні очі зоставалися сухими. Іноді чути недоладні фрази, туманні натяки і недомовки, часом западає тяжке мовчання, збентеження. Воно й не дивно: що не кажи – здоровому нелегко сипати словами на зім'яту подушку вмирущого. Джек наче за пеленою чує тихий гомін голосів та перешіптування; в повітрі витає запах апельсинів. Щоразу, коли заходить новий відвідувач, Джек зазнає дедалі більшого розчарування: спираючись на підвішену на мотузку палицю, він трохи підводиться, переконується, що то знов не мати, і падає на ноші ще знесиленіший, опанований ще більшим розпачем, ніж досі. Як буває з умирущими, щораз тонша нитка життя, стаючи надто слабкою, щоб утримати роки непокірної юності, веде його до раннього дитинства. Джек стає хлопчиком. Він уже не механік Джек, а малюк Джек (не Жак, а саме Джек!), хрещеник лорда Пімбока, білявий хлопчик у вельветовому костюмчику... Він чекає маму...