Астрід Ліндгрен Брати Лев'яче Серце

16

Ми бачили, як вони билися на смерть у бурхливому вирі водоспаду.

Коли Катла, заревівши, зникла у глибині, ми спершу не повірили своїм очам. Не могли повірити, що її вже немає. Там, де вона впала у воду, тільки клубочилась піна. І більше нічого. Ніякої Катли.

Та потім ми побачили Карма. Він підвів зелену голову з води, збиваючи хвостом піну. О, він був жахливий, той велетенський змій завдовжки від берега до берега, такий самісінький, як казала Ельфріда. Великий змій з водоспаду Карма, про якого вона чула казку ще дитиною, тепер виявився такою ж дійсністю, як Катла. Він справді жив у водоспаді, таке саме страховисько, як і дракониця. Змій повертав голову на всі боки, шукаючи когось,- і враз побачив Катлу, що виринула з глибини посеред водоспаду. Він метнувся до неї і обкрутився навколо її тіла. Катла дихнула на нього своїм смертельним вогнем, проте змій так стиснув її, що вогонь той погас у її грудях. Тоді Катла почала бити його, а змій її. Вони вчепилися одне в одного в смертельному двобої. Мабуть, вони з прадавніх часів шукали цієї зустрічі і тепер лупцювали одне одного, кусали, дерли, мов на-віжені, і їхні страхітливі тіла сплітались у вирі водоспаду. Катла раз по раз ревіла, а Карм змагався безмовно, [424] чорна драконяча кров і зелена змієва змішувалися з білою піною, і вона ставала темна й негарна.

Скільки тривала та боротьба? Не знаю. Мені здавалося, що я стояв на тій стежці тисячу років і не бачив більше нікого, крім двох потвор у смертельному двобої.

Так, двобій був довгий і моторошний, та нарешті й він скінчився. Катла востаннє розпачливо заревіла й замовкла. Карм тоді вже був без голови, але його тіло міцно обплелось навколо Катли, і вони зникли, наче їх ніколи й не було. Піна знов побіліла, отруйну кров чудовиськ змило могутнім валом водоспаду. Все стало таке, як колись. Як було з давніх-давен.

Ми стояли на стежці й мовчали. Нарешті Юнатан сказав:

- Нам треба вибиратися звідси! Якнайшвидше! Скоро зовсім стемніє, а я не хочу, щоб нас застукала ніч у Карманяці.

Бідолашні Грім і Ф'ялар! Не знаю, як нам пощастило підвести їх. Вони були такі стомлені, що насилу переставляли ноги.

Але ми залишили Карманяку і востаннє переїхали через міст. Далі наші коні просто не змогли йти. Тільки-но ми досягли другого берега, вони зупинились і полягали. Мабуть, подумали: ми вас довезли до Нангіяли, і з нас досить!

- Заночуємо на давньому місці,- сказав Юнатан. Він мав на гадці ту кручу, з якої я вперше побачив

Катлу. Я здригнувся, згадавши про це. Краще було б знайти якесь інше місце. Але ми не могли їхати далі. Насамперед треба було напоїти коней. Ми дали їм води, але вони не схотіли пити. Я стурбувався.

- Юнатане, з ними діється щось дивне. Ти вважаєш, що їм стане краще, коли вони посплять? - спитав я.

- Так, усім стане краще, коли вони посплять,- відповів Юнатан.

Я поплескав Ф'ялара по спині. Він лежав і дрімав.

- Який важкий день тобі випав, бідолашний Ф'я-ларе,- мовив я йому.- Але Юнатан каже, що завтра тобі буде краще. [425]

Ми розпалили багаття так само, як і першого разу. Власне, кращого місця для ночівлі, ніж ця круча, ми б і не хотіли, якби можна було забути, що Карманяка так близько. За нами здіймались високі, нагріті сонцем скелі, що захищали нас від усіх вітрів. Перед нами круча прямовисно уривалася до водоспаду Карма, а з того боку, де міст, також стрімко спадала вниз до зеленої луки. Та лука згори здавалася зеленою латкою далеко внизу.

Ми сиділи біля багаття й дивилися, як на Прадавні Гори й на Прадавню Річку спадає сутінок. Я був стомлений і думав, що довшого й тяжчого дня, як цей, у мене ще не було в житті. З досвітку до смерку тільки кров, крик і смерть. Колись Юнатан казав, що є пригоди, яких не повинно бути, і сьогодні ми мали більше ніж досить таких пригод. День повстання. Він справді виявився довгим і важким, але тепер і йому настав кінець.

Хоч нашому смуткові ще не було кінця. Я згадував Матіаса. Мені було дуже шкода його і, вже сидячи біля багаття, я спитав Юнатана:

- А де, по-твоєму, тепер Матіас?

- У Нангілімі,- відповів Юнатан.

- У Нангілімі? Я ніколи не чув про таку країну.

- Ні, чув,- сказав Юнатан.- Ти хіба забув той ранок, коли я виїздив із Вишневої Долини й залишив тебе такого наляканого? Не пам'ятаєш, як я сказав, що коли не повернусь, то ми зустрінемося в Нангілімі? Тепер Матіас там.

І він почав розповідати про Нангіліму. Він уже давно нічого не розповідав мені, нам не було коли. А тепер сидів коло багаття і змальовував Нангіліму, наче ми знов були в місті і я лежав на канапі.

- У Нангілімі...- почав Юнатан таким тоном, яким завжди починав свої розповіді,- в Нангілімі ще й досі триває доба табірних багать і казок.

- Бідний Матіас, коли там повно пригод, яких не повинно бути,- мовив я.

Проте Юнатан пояснив мені, що в Нангілімі немає сумних і жорстоких пригод, там тепер доба радісних [426] ігор і розваг. Там люди розважаються. Звичайно, вони й працюють, допомагають одні одним, але й розважаються, співають, танцюють і розповідають казки. Іноді вони лякають дітей справді моторошними, страшними казками про такі чудовиська, як Катла, і про таких жорстоких людей, як Тенгіл. Але потім сміються й додають: «Не бійтеся, це лише казка. Насправді такого ніколи не буває. Ніколи, принаймні в наших долинах».

- Матіасові дуже добре в Нангілімі,- сказав Юнатан.- Він має старовинну садибу в Яблуневій Долині, найкращу садибу в найкращій і найзеленішій долині Нан-гіліми. Скоро настане пора обривати яблука в його садку. Нам би треба було помандрувати туди й допомогти йому. Бо він надто старий, щоб лазити по деревах.

- Я б також був майже радий, щоб ми помандрували туди,- сказав я, бо з його слів Нангіліма сподобалась мені і я дуже тужив за Матіасом.

- От бачиш,- мовив Юнатан.- Ми могли б оселитися в Матіаса. В Матіасовій садибі, в Яблуневій Долині Нангіліми.

- Розкажи, що б ми там робили,- попросив я.

- О, нам було б добре,- відповів Юнатан.- Ми їздили б лісами, розташовувалися б на ніч у мальовничих місцях. Якби ти знав, які там ліси! І серед них повно невеличких чистих озерець. Ми могли б спинятися на ніч біля озерця, щовечора біля іншого, мандрували б собі по кілька днів і ночей, а потім знову верталися б до Матіаса.

- І допомагали б йому обривати яблука,- додав я.- Але ж тоді Софії та Урварові довелося б порядкувати долинами Нангіяли без тебе, Юнатане.

- Ну то й що? - мовив Юнатан.- Я їм більше не потрібний. Вони самі дадуть лад у своїх долинах.

Юнатан замовк, наче не мав уже про що розповідати. Ми обидва мовчали, я стомився, і на душі в мене було зовсім не весело. Хіба могла мене втішити розповідь про Нангіліму, що була так далеко від нас?

Сутінки дедалі густішали, і гори ставали темніші. Над [427] нами літали великі чорні птахи й жалібно кричали. Все навколо навівало сум. Водоспад Карма шумів, не вгаваючи ні на хвилину, я вже не мав сили його слухати. Він весь час нагадував мені про те, що я хотів забути. Все було напоєне сумом, і здавалося, що я вже ніколи не радітиму.

Я присунувся ближче до Юнатана. Він сидів притихлий, прихилившись спиною до кам'яної стіни, і обличчя в нього було бліде. Він і тепер скидався на казкового принца, але блідого і втомленого. Бідолашний Юнатане, подумав я, тобі теж невесело. О, якби я міг хоч трохи розвеселити тебе!

Ми довго сиділи мовчки, і раптом Юнатан мовив:

- Слухай, Хрущику, я повинен тобі щось сказати. Мене відразу охопив страх, бо коли він так звертався

до мене, то завжди казав щось сумне й неприємне.

- Що ти повинен сказати? - спитав я. Він провів пальцем по моїй щоці.

- Тільки не лякайся... Ти пам'ятаєш, що казав Урвар? Що найменшого омаху Катлиного вогню досить, щоб у людини відібрало руки й ноги або щоб вона померла. Пам'ятаєш, як він казав це?

- Пам'ятаю, але чого ти завів про це мову? - спитав я.

- Того, що,..- Юнатан затнувся.- Того, що омах Катлиного вогню обпік мене, коли ми тікали від неї.

У мене цілий день боліло серце від того страху і горя, але досі я не плакав. А тепер просто заридав.

- Ти знов помреш, Юнатане! - крикнув я.

- Ні, але було б краще, якби я помер. Бо я більше ніколи не зможу рухатися.

Він пояснив мені, чим такий страшний Катлин вогонь. Інколи він не вбиває відразу, а робить ще гірше. Він пошкоджує щось усередині в людини, і вона стає нерухома. Спершу цього не помічаєш, але хвороба підкрадається поволі й неухильно.

- Тепер я можу ворушити ще тільки руками,- сказав Юнатан.- А скоро й ними не зможу.

- І це не минеться? - спитав я крізь плач. [498]

- Ні, Хрущику, ніколи не минеться,- відповів Юнатан.- Хіба що я перейшов би в Нангіліму.

Хіба що він перейшов би в Нангіліму, о, тепер я збагнув! Він хоче знов залишити мене самого, так я й знав! Раз він уже втік був у Нангіялу без мене!

- Але вдруге ти не втечеш! - крикнув я.- Не підеш у Нангіліму без мене! Не кинеш мене самого!

- То ти хочеш піти зі мною? - спитав він.

- Хочу, а ти як думав? Хіба я не казав тобі, що хоч би ти куди пішов, то й я за тобою!

- Казав, і мене тішать твої слова,- відповів Юнатан.- Але потрапити туди не так легко! - Він трохи помовчав, тоді додав: - Ти пам'ятаєш, як ми колись стрибнули з тобою? Той жахливий випадок, коли все горіло і ми вискочили з вікна на подвір'я. Тоді я полинув у Нангіялу, пам'ятаєш?

- Ще б пак,- відповів я і ще дужче заплакав.- Навіщо ти питаєш? Думаєш, я не згадую про це відтоді кожної хвилини?

- Так, я знаю, що згадуєш,- відповів Юнатан і знов погладив мене по щоці. А тоді сказав: - Мені здається, що ми могли б стрибнути ще раз. З цієї кручі.

- Так, тоді ми помремо,- сказав я.- Але чи ми потрапимо в Нангіліму?

- Потрапимо, будь певен,- відповів Юнатан.- Тільки-но ми досягнемо луки, як побачимо світло Нангіліми. Світанок над Нангілімою, бо там тепер починає світати.

- Виходить, ми стрибнемо просто в Нангіліму, ха-ха-ха! - засміявся я вперше за довгий час.

- Так,- відповів Юнатан.- Тільки-но ми досягнемо луки, як побачимо просто перед собою стежку до Яблуневої Долини. Там стоятимуть уже Грім і Ф'ялар і чекатимуть на нас. Нам залишиться тільки сісти в сідло й поїхати. Поскакати!..

- І ти зможеш рухатися? - спитав я.

- Так, моя хвороба залишиться тут, і я знов буду бадьорий і радісний. І ти теж, Хрущику, ти теж будеш радісний. Стежка в Яблуневу Долину біжить через ліс, [429] і як ти гадаєш, хіба нам не гарно буде їхати вдвох лісом сонячного ранку?

- Дуже гарно,- відповів я і знов засміявся.

- І ми не поспішатимемо,- розповідав далі Юна-тан.- Можна буде скупатися в котромусь озерці. Ми однаково доїдемо в долину, поки Матіас зварить юшку.

- Як він зрадіє, коли ми приїдемо,- сказав я.

І враз мене приголомшила одна думка. Про Гріма і Ф'ялара.

Що Юнатан вигадує? Як же ми їх заберемо до Нангіліми?

- Навіщо ти кажеш, що вони там чекатимуть на нас? Адже вони лежать і сплять!

- Вони не сплять, Хрущику! Вони мертві. їх убив Катлин вогонь. А те, що ти бачиш тут,- тільки їхня оболонка. Повір мені, Грім і Ф'ялар уже в Нангілімі й чекають на нас.

- То поспішімо,- сказав я,- щоб вони не чекали. Юнатан глянув на мене й усміхнувся.

- Як же я поспішу? - сказав він.- Хіба ти забув, що я не можу поворухнутись?

І тоді я збагнув, що маю зробити.

- Юнатане, я візьму тебе на плечі,- мовив я.- Ти колись виніс мене з вогню, а тепер я понесу тебе. Це буде справедливо.

- Так, це було б справедливо,- відповів Юнатан.- Але чи ти зважишся, Хрущику Лев'яче Серце, як ти гадаєш? Подумай-бо гарненько!

Я підступив до краю і глянув униз. Уже стемніло, видно було не дуже добре. Та однаково провалля було таке глибоке, що в мене запаморочилось у голові. Коли ми стрибнемо туди, то напевне обидва опинимось у Нангілімі. Жодному з нас не доведеться лишатись самому, журитися, плакати і боятися.

Але стрибати мали не ми, а я. Юнатан казав, що не так легко опинитися в Нангілімі, і тепер я збагнув чому. Як я зважуся стрибнути, як я зважусь на будь-що? [430]

Так, якщо тепер не зважишся, то будеш тільки грудкою гною і більше ніколи не станеш чимось іншим, подумав я.

Я обернувся до Юнатана і сказав:

- Так, я зважуся.

- Любий, відважний Хрущику,- зрадів він.- То стрибаймо негайно!

- Я спершу хочу посидіти біля тебе,- відповів я.

- Тільки недовго,- мовив Юнатан.

- Ні, я посиджу, поки зовсім стемніє. Щоб нічого не видно було.

Я сидів біля Юнатана, міцно тримав його за руку й відчував, який він дужий і добрий, поряд із ним нічого не страшно.

Нарешті Нангіялу, її гори, долини й річку огорнула ніч. Я став над проваллям, тримаючи на спині Юнатана, він міцно обхопив мене руками за шию, і я відчув, як він дихає ззаду в моє вухо. Дихає зовсім спокійно. Не те що я... Юнатане, братику мій, чому я не такий відважний, як ти?

Я не бачив у темряві провалля перед собою, але знав, що воно є. Досить мені ступити крок у темряву - і все скінчиться.

Все відбудеться дуже швидко...

- Тобі страшно, Хрущику Лев'яче Серце? - спитав Юнатан.

- Ні... так, страшно! Та я однаково стрибну, Юнатане, зараз стрибну, цієї миті... зараз... і потім мені вже не буде страшно. Ніколи більше не бу...

О Нангіліма! Так, Юнатане, так, я бачу світло! Я бачу світло!