Астрід Ліндгрен Брати Лев'яче Серце

11

Ведер і Кадер їздили по селищі й зачитували відозву про мого брата. Один раз мені також випала нагода послухати, як вони торочили «про Тенгілового ворога Юнатана Лев'яче Серце, що злочинно перебрався через мур і десь ховається й досі в Шипшиновій Долині». Вони так описували його зовнішній вигляд: «Незвичайно вродливий юнак з русявим чубом і блакитними очима, високий, стрункий». Мабуть, так змалював його Йоссі. [364]

Далі вони знов нагадували про смертну кару тому, хто переховує Юнатана, і про винагороду тому, хто викаже його сховок.

Поки Ведер і Кадер їздили по селищі й оголошували братові прикмети, мешканці Шипшинової Долини приходили до Матіаса попрощатися з Юнатаном і подякувати йому за все, що він для них зробив. Виявилося, багато більше, ніж мені було відомо.

- Ми тебе ніколи не забудемо,- казали вони із сльозами на очах і приносили йому хліб, хоч і самі майже голодували.

- Тобі потрібен хліб, бо дорога твоя важка й небезпечна,- казали вони і квапливо йшли, щоб устигнути ще раз послухати Ведера й Кадера - задля розваги.

Навідались вояки й до Матіаса. Коли вони зайшли, я сидів у кухні на стільці і з ляку аж помертвів. Але Матіас не втратив мужності.

- Чого ви шукаєте? - спитав він.- Того Юнатана Лев'ячого Серця взагалі, мабуть, немає. Ви його вигадали, щоб ходити по хатах і робити людям розгардіяш.

Тенгілові вояки й справді зробили в хаті розгардіяш. Вони почали з кімнати, скидали на підлогу постіль з ліжка, тоді заходилися нишпорити в шафі й теж повикидали з неї все - з дурного розуму. Невже вони думали, що Юнатан міг сидіти в шафі?

- Може, заглянете в нічний горщик? - поглузував Матіас.

Вояки розсердилися.

Потім вони перейшли до кухні й накинулись на скриню. Я сидів на стільці й відчував, як у мені здіймається ненависть. Адже саме цього вечора ми з Юнатаном мали залишити долину! Я подумав: якщо вони зараз знайдуть Юнатана, я не знаю, що зроблю. Невже Юнатана спіймають, коли він от-от має покинути долину? Ні, цього не повинно статися!

Матіас напхав у скриню старого одягу, вовни і різного дрантя, щоб з комірчини не чути було ніяких звуків, і вояки все те викидали додолу. [365]

А тоді... Мені захотілось крикнути так, щоб попадали стіни, бо один вояк уперся плечем у скриню й почав відсувати її вбік. Але в мене раптом не стало голосу. Я наче закам'янів на стільці, тільки ненавидів того вояка лютою ненавистю, ненавидів усе в ньому, грубі руки, потилицю й бородавку на лобі. Я ненавидів його, бо знав: зараз він побачить дверці до сховку і Юнатанові буде кінець.

Та крик однаково пролунав.

- Дивіться, горимо! - закричав Матіас.- Це Тенгіл наказав вам розпалювати в хатах пожежі?

Не знаю, як це сталося, але він не брехав. На підлозі шпарко горіла вовна, і вояки заходились гасити полум'я. Вони затоптували його, збивали руками, метушились, лаялись, а врешті перевернули на нього діжку з водою. Вогонь погас, не дуже довго й погорівши. Та Матіас не вгавав і далі люто кричав на вояків:

- Ви що, з глузду з'їхали? Хіба можна кидати вовну так близько від вогнища, з якого на всі боки скачуть іскри?

Вояк із бородавкою розсердився.

- Мовчи, старий! - гримнув він.- А то я знайду багато способів заткнути тобі пельку!

Та Матіас не злякався.

- Хоч приберіть після себе в хаті,- сказав він.- Гляньте, який тут свинюшник!

Виявилося, що це був найкращий засіб викурити їх із хати.

- Сам прибирай свій свинюшник! -- огризнувся той, що з бородавкою, і перший ушився.

Решта пішла за ним, навіть двері поледачились зачинити.

- Всі як один дурні непроторенні,- зробив висновок Матіас.

- Але добре, що почалась пожежа,- сказав я.- Як пощастило Юнатанові!

Матіас подмухав на свої пучки.

- Так, часом невеличка пожежа до речі,- погодився [366] він.- Хоч і незручно вигрібати жар із вогнища голими руками. Пече в пальці.

Та на цьому наша біда не скінчилась, як я сподівався. Вояки пішли обшукати ще й стайню, а потім той з бородавкою вернувся до хати і сказав Матіасові:

- У тебе, старий, двоє коней. Ти хіба не знаєш, що в Шипшиновій Долині нікому не можна тримати більше як одного коня? Ми пришлемо ввечері чоловіка з того боку, і він забере того, з лисиною. Ти подаруєш його Тенгілові.

- То хлопчиків кінь,- заперечив Матіас.

- Ну, а тепер буде Тенгілів.

Ось що сказав той вояк. Я заплакав. Адже цього вечора ми з Юнатаном мали залишити Шипшинову Долину. Наш довгий підземний хід був готовий. А мені досі навіть на думку не спадало, що буде з нашими кіньми. Не могли ж ми забрати з собою Гріма й Ф'ялара підземним ходом, вони тудою не пролізли б. Який я був дурний, що досі цього не зрозумів! Адже нам доведеться залишити коней у Матіаса. Чи нам і так мало лиха, треба ще гіршого? Мій Ф'ялар дістанеться Тенгілові! Як тільки моє серце витримало, не розірвалося з розпуки.

Вояк з бородавкою сягнув рукою в кишеню, витяг дерев'яну дощечку й тицьнув її Матіасові під ніс.

- Постав тут свій хрестик,- сказав він.

- Навіщо? - спитав Матіас.

- Це означатиме, що ти радо віддаєш Тенгілові коня.

- Я зовсім не радий,- заперечив Матіас. Тоді вояк підступив до нього з оголеним мечем.

- Звичайно, ти радий! - сказав він.- Ти страшенно радий і засвідчуєш це хрестиком на дощечці. Даси цю дощечку тому чоловікові з Карманяки, що приїде по коня. Бо Тенгілові потрібен доказ, що ти віддав коня добровільно. Зрозумів?

І він так турнув Матіаса, що той мало не впав.

Що Матіас мав робити? Він поставив хрестик, і вояки пішли з його двору, подалися шукати Юнатана в іншій садибі.

Це був наш останній вечір у Матіасовій хаті. Востаннє ми сиділи біля його столу, востаннє він нагодував нас своєю юшкою. Ми всі троє були засмучені. А найдужче я. Я плакав. За Ф'яларом. І за Матіасом. Адже він став мені майже рідним дідом, і тепер доведеться покинути його. Я плакав ще й тому, що я такий малий, лякливий і нічого не можу вдіяти, коли приходить ось такий вояк і штовхає мого діда.

Юнатан також сидів задуманий, та раптом він промурмотів:

- Якби я знав гасло!

- Яке гасло? - спитав я.

- Ти хіба не знаєш, що треба сказати гасло, коли входиш у головну браму чи виходиш із неї? [368]

- Так, знаю,- відповів я.- До того ж, знаю й гасло. «Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!» Я чув його від Йоссі, хіба я не казав?

Юнатан витріщив на мене очі. Він довго мовчки дивився на мене, тоді засміявся.

- Хрущику, ти мені подобаєшся,- сказав він.- Ти це теж знаєш?

Я не міг зрозуміти, чого він так зрадів тому гаслові. Не думає ж він іти через головну браму? Та однаково я був задоволений, що зміг трохи розважити його такою дрібницею.

Матіас пішов прибирати в кімнаті, і Юнатан кинувся за ним. Вони довго про щось стиха розмовляли, не знаю, про що. Я почув тільки, як Юнатан спитав:

- Доглянете мого брата, якщо мені не пощастить? Невдовзі він повернувся і сказав:

- А тепер слухай, Хрущику. Я візьму свої речі й поїду перший. А ти чекай у Матіаса, поки я не дам тобі знаку. Мене довгенько не буде, бо спершу я мушу владнати одну справу.

О, як мені це не сподобалося! Я ніколи не вмів чекати на нього, особливо коли боявся. А тепер я боявся. Бо хтозна, що з Юнатаном станеться, як він вилізе з підземного ходу. І яку справу він хоче владнати, що може не пощастити?

- Нема тобі чого боятися, Хрущику,- сказав Юнатан.- Не забувай, що ти Карл Лев'яче Серце!

Він швидко попрощався з Матіасом та зі мною і поліз до комірчини. Потім він зник у підземному ході. Наостанці ми ще побачили його руку - він махав нам на прощання.

І ми з Матіасом лишилися самі.

- Гладкий Додір і гадки не має, який кріт пролазить саме тепер під муром,- сказав Матіас.

- Так, але що як він помітить, коли кріт висуне з землі голову? - мовив я.- Що, як він кине в нього свого списа?

Я був дуже пригнічений і тихенько пішов до стайні, [369] до Ф'ялара. Востаннє пошукати в нього розради. Але яка там розрада, коли я знав, що після цього вечора більше ніколи його не побачу.

В стайні стояли сутінки. Віконце було маленьке й не пропускало багато світла, але я добре побачив, як швидко Ф'ялар повернув голову, коли я з'явився в дверях. Я підійшов і обняв його за шию, хотів, щоб він зрозумів: у тому, що скоро станеться, немає моєї вини.

- Хоч, мабуть, я таки винен,- промовив я й заплакав.- Бо якби я лишився у Вишневій Долині, Тенгіл ніколи б тебе не забрав. Вибач мені, Ф'яларе, вибач! Але я інакше не міг зробити.

Певне, він зрозумів, що мені тяжко. Він торкнувся мого вуха своїм м'якеньким писком, наче не хотів, щоб я плакав.

Проте я не міг стриматися. Я стояв біля нього, і сльози в мене лилися й лилися, аж поки вилились усі. Тоді я вичесав його, а наприкінці висипав йому останній овес. Звичайно, поділивши його порівну між ним і Грімом.

І поки я чесав Ф'ялара, у голові в мене снувалися недобрі думки.

Якби той чоловік, що має прийти по мого коня, дорогою помер, думав я. Якби він помер, поки перебереться через річку! Звичайно, негарно бажати комусь смерті. Та й що це мені допоможе?

Ні, той чоловік уже сів на порон, думав я, на порон, що перевозить награбоване в Шипшиновій Долині добро. Може, він уже зійшов на берег, а може, входить у головну браму і ось-ось з'явиться тут. Ох, Ф'яларе, якби ми з тобою могли кудись утекти звідси!

І тільки-но я встиг подумати так, як хтось відчинив двері до стайні. Я так злякався, що аж закричав. Але то був тільки Матіас. Він почав хвилюватися, що мене так довго нема. Я був радий, що в стайні залягав присмерк. Не треба було йому знати, що я знов плакав. Та він однаково здогадався, бо сказав:

- Якби я, синку, міг щось зробити! Але тут тобі не допоможе ніякий дід. Залишається тільки плакати. [370]

Враз я побачив у віконце, що до двору хтось наближається. Тенгілів вояк! Той, що має забрати Ф'ялара!

- Он він прийшов! - крикнув я.- Діду Матіасе, він прийшов!

Ф'ялар заіржав. Його стривожив мій розпачливий крик. Наступної миті двері до стайні відчинились, і в них з'явився вояк у чорному шоломі й чорному плащі.

- Ні! - закричав я.- Ні!

Та він підбіг і міцно обняв мене. Обняв мене Юнатан! Бо це був він!

- Ти не впізнаєш свого брата? - спитав він, коли я відсахнувся.

Він потяг мене до віконця, щоб я добре роздивився на нього. Та однаково мені не вірилось, що це Юнатан. Важко було впізнати його, такий він став бридкий. Навіть бридкіший за мене, зовсім не схожий на «дуже вродливого юнака». Чуб його вибивався злиплими пасмами з-під шолома і не блищав золотом, під носом він наліпив пучок якогось кумедного лика. Невже від цього можна стати таким бридким? Весь вигляд у нього був кумедний. Я б посміявся .з нього, та не було коли. Юнатан не хотів гаяти час на теревені.

- Мерщій, мерщій! - квапив він.- Треба негайно їхати! Чоловік із Карманяки може з'явитися будь-якої хвилини! - Він простяг руку Матіасові.- Давайте дощечку! Адже ви радо віддаєте Тенгілові обох коней?

- А то ж як! Звичайно, радо,- відповів Матіас і вручив йому дощечку.

Юнатан сховав її до кишені.

- Мені треба показати її на брамі,- пояснив він.- Нехай старший вартовий переконається, що я не брешу.

Ми поспішали. Ніколи ми ще так швидко не сідлали коней. І Юнатан тим часом оповідав Матіасові, як він пройшов крізь браму, бо старого дуже цікавило це.

- Дуже просто,- пояснив він.- Я проказав гасло, яке почув від Хрущика: «Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!» Тоді старший вартовий спитав: «Звідки ти йдеш і в якій справі?» - «З Карманяки, а йду до [371] старого Матіаса, забрати в нього для Тенгіла двох коней»,- відповів я. «Проходь»,- сказав він. «Дякую»,- відповів я йому. І ось я тут. Але мені треба вибратися за браму, поки ще один Тенгілів вояк з'явиться по коней, бо то вже буде підозріло.

Ми вивели коней зі стайні швидше, ніж я про це кажу, і Юнатан сів на Гріма. Ф'ялара він тримав за вуздечку.

- Бувайте здорові, Матіасе! - гукнув він.- Ще побачимось!

І поїхав учвал з обома кіньми. Лишив мене й поїхав!

- А я? - вихопилось у мене.- Що я робитиму? Юнатан помахав рукою і гукнув:

- Дід Матіас скаже тобі що!

Я стояв розгублений і дивився йому вслід. Та Матіас пояснив мені:

- Ти сам розумієш, що у браму тебе нізащо не пустили б. Ти виберешся звідси підземним ходом, як стемніє. А з другого кінця, за муром, Юнатан чекатиме на тебе.

- Ви певні? - спитав я.- Ану ж останньої хвилини з ним щось станеться!

Матіас зітхнув і сказав:

- Хіба можна бути певним чогось у світі, де є такі, як Тенгіл? Але часом би сталося таке лихо, ти вернешся назад і житимеш у мене.

Я спробував уявити собі, що буде далі. Вперше залізти під землю самому! Від такої думки мені стало моторошно. А якщо я виберуся з-під землі серед лісу й не зустріну Юнатана? Я сидітиму в темряві й чекатиму довго, поки переконаюся, що Юнатанів намір не вдався. Доведеться плазувати назад. І жити без Юнатана!

Ми стояли перед стайнею, тепер уже порожньою. І раптом мені сяйнула ще одна думка:

- А що вам буде, діду Матіасе, коли з'явиться чоловік з Карманяки й побачить, що в стайні нема жодного коня?

- Ні, один буде,- відповів Матіас.- Я зараз приведу свого коня, якого прилаштував у сусідів, поки в моїй стайні стояв Грім. [372]

- Тоді він забере вашого коня.

- Що він, сорому не матиме? - відповів Матіас.

Він ледве встиг привести коня додому. Тільки-но зачинив за ним стайню, як справді з'явився той чоловік, що мав забрати Ф'ялара. Спершу він почав кричати, погрожувати й лаятись, як усі Тенгілові люди. Адже в стайні був тільки один кінь, і Матіас не віддавав його.

- Не дам та й годі,- сказав Матіас.- Ти знаєш, що кожен має право тримати одного коня. А другого, хай вам чорт, ви вже взяли і дощечку з моїм хрестиком також. Я не винен, що у вас там нема ладу і один йолоп не знає, що робить другий.

Декотрі вояки аж пінилися з люті, коли Матіас говорив із ними так зухвало, але були й такі, що відразу сумир-нішали й лагіднішали, а цей, що прийшов по Ф'ялара, просто розгубився.

- Мабуть, трапилась якась помилка,- сказав він і пішов геть, мов собака з підібганим хвостом.

- Ви ніколи не боїтеся, діду Матіасе? - спитав я, коли вояк вийшов з подвір'я.

- Боюся, ще й як,- відповів він.- Послухай, як б'ється в мене серце.- Він приклав мою руку до своїх грудей.- Усі ми боїмось. Але часом не маєш права показувати свій страх.

Настав вечір, почало смеркатися. Мені час було залишати Шипшинову Долину. І Матіаса також.

- Прощавай, синку,- сказав він.- Не забувай мене.

- Ні, я ніколи, ніколи вас не забуду! - відповів я.

І ось я опинився сам під землею. Я ліз довгим, темним ходом і весь час розмовляв сам із собою, щоб не було так страшно.

- Нічого, що тут темно, хоч око виколи... Нічого, я тут не задушуся... Земля потроху сиплеться за комір, але байдуже, це не означає, дурний, що завалиться весь хід! Ні, ні, Додір не побачить мене, коли я вилізу з того боку, він же не кіт, щоб бачити в темряві! Юнатан уже, напевне, чекає там на мене. Якби він був там, якби він був там, чуєш, що я кажу. Він там! Там! [373]

І він справді був там. Він сидів у темряві на камені, а неподалік під деревом стояли наші коні.

- Привіт, Карле Лев'яче Серце, нарешті ти з'явився! - сказав Юнатан.