Брестские церковные соборы в октябре 1596 р.: подготовка, состав учасников, лидеры



бет2/3
Дата24.02.2016
өлшемі201.5 Kb.
#14697
1   2   3

У пізніших судових актах стверджувалося, що митрополит Михайло Рагоза нагадував декілька раз про необхідність посвячення Григорія, а луцький єпископ Кирило Терлецький тричі прагнув виконати хіротонію. 15.08.1596 р. Гедеон Балабан офіційно передав Жидичинський монастир Григорію. Цікаво, що в джерелі згадується письмове звернення Михайла Рагози у питанні посвяти, а сам факт посвяти і поставлення Григорія в архімандрити подається як доконаний, духовенство іменувало його духовним іменем Гедеон63. Незважаючи на це, в судовій справі 1597 р. Григорія Балабана з єпископом Кирилом Терлецьким було представлено якісь "ставленые" листи митрополита Михайла Рагози, а також аргументи свідків, які стверджували, що з благословення митрополита 5 жовтня 1596 р. єпископ Гедеон Балабан висвятив Григорія64. Згадані документи були поставлені під сумнів, у тому числі й з огляду на те, що 5 жовтня 1596 р. митрополит до Берестя ще не прибув. Так чи інакше, але сумніву в тому, що Григорія/Гедеона Балабана варто вважати Жидичинським архімандритом, у мене немає.

Протопопів/намісників налічується 25, священиків – 30, у тому числі й братських, вони також представляють майже всі єпархії митрополії.

Світське коло було представлене делегатами: від митрополичої єпархії у двох частинах – 22 особи, від пінської – 2, від володимирсько-берестейської єпархії – 8, від луцько-острозької єпархії – 29, від львівсько-кам’янецької єпархії – 8, від перемишльської – 4. Дві єпархії не мали світських представників – полоцька і холмська. Серед світських було чимало урядників: Олександр Полубенський – новогрудський каштелян, Шимон Цивінський – войський Волковиського повіту, Пилип Лімонт – посол трибуналу ВКЛ, Дем’ян Павлович – володимирський гродський суддя, князь К.Острозький – київський воєвода, Олександр Острозький – волинський воєвода, Адам Боговитин – волинський стольник, Ждан Боровицький – луцький войський, Лаврентій Древинський – волинський чашник, Федір Руденький – волинський чашник, Ярош Суєтич – писар м.Луцька, Іван Хренницький – луцький земський підсудок, Федір Чаплин-Шпановський – луцький земський суддя, Іван Волинець Чернчицький – луцький городничий, Мартин Яцькович Бутович – київський хорунжий, Яцько Дмитрович Бутович – хорунжий київської землі, Микола Шашкевич – брацлавський хорунжий.

Варто назвати також представників численних шляхетських родин: Дмитро Єловицький, Григорій Жданович, Матвій Єлович Малинський, Остафій Єлович Малинський, Василь Болбас Ростоцький, Іван Болбас Ростоцький, Михайло і Прокоп Літинські. Князівські родини: князь К.Острозький з сином Олександром, князь Юрій Друцький-Горський, князь Юрій Пузина.

Поважним було представництво від братств: львівське братство було представлене чотирма делегатами: Іваном Рогатинцем, Юрієм Рогатинцем, Миколаєм Добрянським і Дмитром Красовським; берестейське – братським священиком Павлом; бєльське – п’ятьма братчиками: Василем Євхимовичем, Василем Серпевичем, Михайлом Левовичем, Михайлом Тимошовичем і Кирилом Козьмичом; віленське – братськими священиками Василем Троїцьким і Герасимом Накривайлом, і дев’ятьма братчиками: Григорієм Ждановичем, Іваном Карповичем, Іваном Андрійовичем, Гаврилом Дашковичем, Левоном Івановичем, Ісаком Кононовичем, Іваном Монеєм, Іваном Порошком і Прокопом Стрилюдовичем65. Всього налічується 22 делегати від братств, які відіграли винятково важливу роль у долях унії та православ’я. Навряд чи братська опозиція та опір унії були призвідниками зворотньої реакції єпископату на досить таки тверду, хоч і прямолінійну позицію братств.

Аналіз складу учасників православного собору дозволяє спростувати декілька історіографічних міфів і зробити певні, на мою думку, досить вагомі висновки. По-перше, доля унії залежала не тільки від великої кількості представників православних Волині з маєтків князя К.Острозького, як це вважалося раніше. Досить великим було представництво від білорусько-литовських єпархій, особливо з митрополичої з кафедрами у Вільні і Новогрудку.

По-друге, зовсім інакше виглядає теза про засилля протестантів на православному соборі. За конкретними даними, які мені вдалося зібрати, протестанти були учасниками світського кола православного собору. Проте їх не багато. Мартин Броневський – чеський брат, "новохрещенець", якщо, звісно, довіряти свідченню "Баркулабівського літопису" (хоча Є.Билінський, автор монографії про М.Броневського, не згадує його, як учасника собору66). Дем’ян Гулевич – посол з Волині, обраний на соборі маршалком світського кола – одна з найпомітніших постатей на соборі – Баркулабівський літопис називає його євангеликом, Н.Яковенко вважає його кальвіністом67, проте існують і серйозні джерельні свідчення, які протестантизм Д.Гулевича заперечують. Федір Чаплич-Шпановський – луцький земський суддя – був помітним на соборі. Н.Яковенко визначає рід як спольщених аріян68, П.Кулаковський – також69, проте М.Лєдке стверджує, що Федір був православним70. Остафій Малинський (Єло-Малинський) – посол з Волині, луцький гродський суддя – "Баркулабівський літопис" називає його євангеликом; відомо, що після собору він став уніатом і 1607 р. посів Луцьку єпархію71. І, нарешті, варто сказати про Малхера Райського, в будинку якого засідав православний собор (я вважаю його гіпотетичним учасником собору) – до речі, він був ще на початку 90-х рр. берестейським підстаростою – література вважає його дисидентом, видатним єретиком і т.ін., проте мені не вдалося віднайти якісь джерельні підтвердження про його протестантизм. Таким чином, назбиралося п’ять осіб. Варто згадати також і про позірний протестантизм жидичинського архімандрита Григорія Балабана, який був виклятий унійним собором "за обцоване зъ аріанами, новокрещенцами и иншими отсчепенцы отъ Костела Божого"72.

Цікаво і важливо знати, що й серед учасників унійного собору були особи, небайдужі до протестантів. Ідеться, передовсім, про берестейського старосту Дмитра Халецького, римо-католика, який, за інформацією М.Лєдке, мав зв’язок з кальвіністами73.

По-третє, доля унії вирішувалася не стільки авторитетом і владою князя К.Острозького, скільки авторитетом і впливом монастирів і братств. На мою думку, монастирський фактор досі не розглянутий спеціально крізь призму генези унії. Братства ж, точніше, ставропігія братств, були важливим чинником в ґенезі унії, проте саме вони відіграли одну із основних ролей в боротьбі проти неї.

Назагал, ситуація з представництвом від єпархій на соборах є дуже симптоматичною. Як видається, залишається цілком актуальним давніший висновок Збігнєва Вуйцика про те, що унійна церква мала провід, але залишалася без вірних74. У даному випадку я говорю лише про ситуацію, яка склалася одразу після собору.



Проблема лідерства на соборах

Унійний собор. Собор під проводом митрополита Михайла Рагози прийняв чотири рішення (ухвали). 8 жовтня собор прийняв ухвалу про перехід до унії (т.зв. грамоту Берестейської унії). 9 жовтня було прийнято дві грамоти: про екскомунікацію києво-печерського архімандрита Н.Тура і екскомунікацію Г.Балабана. 10 жовтня було екскомуніковано єпископів М.Копистенського і Г.Балабана, які не прийняли унії, а також православне духовенство.

Головним документом унійного собору є грамота Берестейської унії, яка базується на флорентійській ідеї єдності церков були і рішення Флорентійського собору, а також волі польського короля. У суто католицькому дусі потрактовано причини розколу християнства: відступниками названо лише константинопольських патріархів, яких за це покарано турецькою поганською неволею. Автори грамоти саме звідси виводили і занедбання віри в руських країнах (погіршення юрисдикційного нагляду з боку патріархів, поширення святокупства і єресей на Русь). У центрі уваги документа знаходиться обгрунтування мотивів унії: не бажаючи залишатися під поганською неволею і сприяти розкольницькій політиці патріархів, а також запобігаючи спустошенню церков і поширенню єресей, врешті-решт, прагнучи до спасіння людських душ, — митрополит з єпископами приступили до єдності. Отже, кінцевою метою розпочатої справи було спасіння ієрархів та їх “духовного стада”.

Далі коротко оповідається про депутацію до Рима з відома короля, яка виклала там прохання руської церкви. Папа Климент VIII вчинив злуку, “зберігаючи за нами обряди і звичаї” східних церков, грецьких і руських, не роблячи жодних змін, і залишив їх за “переданням святих грецьких отців навіки”. Ідея непорушності східного обряду є, на мою думку, головним концептуальним моментом грамоти Берестейської унії.

Звичайно, аналізоване джерело є декларацією урочистого проголошення унії, і тому вона сповнена пафосом богоугодності і святості вчиненого, а також відповідальності за людські долі перед Богом. Аналізуючи документ у контексті розвитку унійного руху кінця XVI ст., не можна не помітити того, що в ньому, як і інших ухвалах Берестейського собору, навіть не згадано про конкретні умови унії, прийняті руською ієрархією напередодні і передані польській владі та папі. Якщо в доберестейський час згадані суб’єкти унії ще якось на них реагували, то після собору про них просто забули.

Важко сказати, якою була роль митрополита у прийнятті соборових грамот і ухвал. Я вже згадував, що його унійна концепція зазнала серйозної трансформації, фактично, була відкинута. Підкреслюючи заслуги М.Рагози, П.Аркудій представляв його в римських колах "неначе партіарха" русинів, що знайшло відображення, зокрема, в діаріуші кардинала Гаетано.

У реляції невідомого грека — учасника православного собору — цілий перебіг подій представлений як спір-змагання між Рагозою і Никифором, а також як низка гострих і безкомпромісних дискусій75. Виходить, що саме Михайло Рагоза був лідером Берестейського собору, бо тільки він міг твердо протистояти делегатові патріарха як митрополит усієї Київської церкви. Промовистою є відповідь М.Рагози делегації антисобору: "Одначе ваш Синод... є збіговиськом, бо все робите без голови, що не є гідним перед Богом, а це є недозволене безправство. Ви радше повинні прийти до мене. Замість того я не повинен іти за вами. Знаємо-бо добре, що голова, а не члени володіють цілим тілом"76.

Слід також додати, що, як свідчать реляції, унійний собор не може характеризуватися цілковитою бездіяльністю, як це виглядало дотепер. Так, на соборі розглядалося, все-таки, питання про новий календар. Митрополит і владики погодилися навіть його прийняти, але не змогли домовитися про час введення. Іншим важливим питанням було заснування семінарії. Ієрархи висловилися за розміщення нового закладу у Вільні.

На мою думку, повними господарями унійного собору були римо-католики. Головним серед них був, безумовно, Петро Скарга. Назагал, участь єзуїтів у соборових діяннях, передусім їх повноваження, досі залишається не досить з’ясованим питанням. Єдиним свідченням скерування їх на собор на сьогодні є реляція нунція кардинала Гаетано від 5.10.1596 р., який повідомляв римську курію, що в ході його наради з королем було вирішено скерувати на собор П.Скаргу, Б.Мацейовського і Л.Сапєгу77. Історіографія до цього часу задовільняється загальною вказівкою про єзуїтів – теологічних експертів трьох католицьких єпископів – делегатів від апостольської столиці. Незрозумілим при цьому виглядає те, що число експертів було більшим за число делегатів – єпископів, які мали значно вищий рівень теологічної підготовки, ніж руський єпископат, і спокійно могли й самі вести дискусію. Зауважимо також, що в літературі теми чимало наплутано при з'ясуванні питання, кого саме експертували єзуїти. Так, М.Рихціцький вважав, що М.Лятерна та К.Нагай "товаришували" львівському архієпископові Д.Соліковському78, те ж повторює і С.Заленський, додаючи, що П.Скаргу та Ю.Раба привезли королівські комісари, тобто світські делегати собору79. Я.Крайцер писав, що П.Скарга також експертував королівських послів. Дивуючись навіть з присутності єзуїтів на соборі, автор висловив припущення, що вона зумовлювалася загрозою протестантів80. У літературі також неодноразово підкреслювалась яскравість позиції Петра Скарги, пояснювана тим, що він написав звіт собору, за що православні полемісти нагородили його титулом "дієписця" (Х.Філалет).

У перші дні роботи собору, який розпочався 6 жовтня, єзуїтські експерти не мали особливих обов'язків, оскільки зібрання відразу розкололось на два супротивних табори. Лише 8 жовтня П.Скарга прибув до православних з королівськими послами, які виголосили велику промову (відома в літературі як "намова послів"): це зробив, нібито, канцлер Лев Сапєга. Її авторство в літературі приписане єзуїтові. Опублікована в праці самого П.Скарги, передрукована в єзуїтських хроніках XVII-XVIII ст., вона добре відома в історіографії. Як зазначають історики, її аргументація щодо унії повторювала пропагандистські праці і виступи єзуїта. Дуже переконливі, з точки зору католицької еклезіології, аргументи П.Скарги не мали впливу на перебіг собору, хоча саме фіксація в джерелах "намови послів", дозволила ще Вєлєвіцькому в щоденнику зазначити, що П.Скарга був на соборі дуже "діяльним"81. Ця ж думка стверджується в першому (з опублікованих) життєписів єзуїта82. Того ж дня, після безуспішної промови послів, відбулася ще одна дискусія, цього разу – за безпосередньої участі П. Скарги. Йдеться про досить відомий в історіографії факт виклику П.Скаргою на дискусію-бесіду князя К.Острозького, яка відбулася на очах у всього православного собору. Перервав її головуючий собору, протосингел Никифор83. Зміст бесіди, невідомий історикам минулого, вперше опублікував О.Галецький (реляція про собор невідомого православного грека). Завдяки П.Скарзі, згадана бесіда тривала від 3 до 4 годин, на ній був присутній Олександр Острозький і обоє православних владик84. Як свідчить джерело, П.Скарга знову був красномовним, аргументовано викладав мотиви унії, говорив про владу пап, пропагував догми західної церкви, викривав вади православ'я.

Цікаво, що Никифор, який занепокоївся затягуванням дискусії, запропонував єзуїтові перенести її на православний собор і проводити з "ученими", обізнаними в теології85. Теологічна дискусія, яка могла б призвести до погодження суперечностей, так і не відбулася. Уніати на чолі з П.Скаргою, як бачимо, не змогли переконати православних. Не допомогли ні розповіді про батьківську любов папи до русинів, ні обіцянки грошової допомоги для навчання русинів. Очевидно, що гостра критика єзуїтом східних патріархів, акцентування на кризових явищах православ'я, що дуже помітно в його промовах, зробили свою справу. Митрополит Макарій уважав, що публічні дискусії на соборі не відбулися тільки тому, що вже було пізно86. У відповіді православного собору, переданій уніатам увечері того ж дня, викладались аргументи, які перешкоджали згоді. Серед них – вимога з'єднання зі всією східною церквою, патріархами, попереднього узгодження відмінностей в догматах та обрядах тощо. С.Заленський, який слушно помітив, що на соборах не дійшло до "розправ і диспутів", писав, що на це не було ані часу, ані нагоди, оскільки з католицького боку конгрегація кардиналів обговорила умови унії ще 1595 р.87 На мою думку, делегати папи і короля взагалі не мали таких повноважень, що видно, зокрема, з попередніх нарад у Польщі.

У православній історіографії раніше чимало говорилося про безпосередній вплив єзуїтів під час собору на "двоєдушного" митрополита Михайла Рагозу. Зауважимо, що джерела не проливають на їх стосунки жодного світла. Як уважає О.Галецький, єзуїти на соборі віддавали перевагу методам переконання, а не сили88. Це ж стосується й інших моментів діяльності чи радше бездіяльності уніатського собору. У літературі також висловлювалася думка про редагування П.Скаргою головного документа собору – "листа" (грамоти) Берестейської унії89. Сказане залишається, назагал, найвірогіднішою гіпотезою, як і припущення про те, що одними із авторів документів Берестейської унії були Іпатій Потій та Михайло Рагоза90.

Цікавими є характеристики Петра Скарги, дані йому в тогочасних джерелах. Себе в "Берестейському соборі" він скромно називає "казнодією" короля91. Іпатій Потій в "Антиризисі", услід за Х.Філалетом, називає його "дієписцем"92. Православна полемічна література, звичайно ж, немало "потрудилася", принижуючи єзуїта. Проте і в ній є нотки об'єктивних оцінок. Так, в "Ектезисі" сказано про те, що Никифор іменував його на соборі "найславетнішим і найбільш красномовним" між єзуїтами в Польщі93, а невідомий автор, учасник православного собору – "першим учителем короля", сповненим "усяких богохульств", "псевдоучителем" і "чорнокнижником"94.

В останній день роботи собору, неділю, 10/20 жовтня 1596 р. відбулась урочиста служба в церкві Св.Миколая, на якій П.Скарга виголосив проповідь про єдність церкви, про щасливу згоду і Христовий спокій95. Згідно з листом П.Аркудія до К.Аквавіви (10.11.1596 р.), це сталося в присутності "великої сили народу"96. В анонімній оповіді про собор, яка належить православному авторові, сказано, що єзуїт читав проповідь по-польськи, але його ніхто не слухав97. У згаданому листі до Аквавіви уміщене свідчення, що після собору К.Нагай повернувся до Луцька, де в латинській кафедрі відбулася святкова літургія за участю Кирила Терлецького, на якій проповідь по-польськи виголосив єзуїт98.

Цим, власне, й вичерпуються свідчення про діяльність єзуїтів на Берестейському соборі. Залишається тільки додати, що в маловідомому описі собору, опублікованому Є.Лукашевичем, наведено легендарне свідчення про перший день роботи собору – службу в церкві Святого Миколая, під час якої Іпатій Потій з іншими владиками-відступниками повикидав православні антимінси, замінивши їх якимось каменем і затим таємно впровадив єзуїтів.99 Утім, схожих за змістом байок про чудеса під час унійних акцій розкидано чимало по наративних джерелах кінця XVI – XVII ст.

Підсумовуючи діяльність єзуїтів у підготовці і проведенні Берестейського собору, зауважимо, що вони, безсумнівно, були активними учасниками тогочасних подій, входили до складу польсько-католицьких кіл, які разом з православною ієрархією довели розпочату справу до завершення. Тобто, вони були одним із найважливіших суб'єктів унії. Тобто, реальними лідерами унійного собору були митрополит Михайло Рогоза і католицькі делегати, серед останніх – єзуїти на чолі з Петром Скаргою.

Роль єзуїтів і католицьких делегатів на унійному соборі досить чітко простежується за реляцією від 10.ХІ.1596 р., віднайденою Т.Кемпою, в якій висловлювалася досить ризикована ідея позбавлення православних єпископських кафедр Михайла Копистенського та Гедеона Балабана, а також ліквідації Львівської єпархії на підставі її створення, начебто, без санкції митрополита. Михайла Копистенського збиралися позбавити владичого достоїнства як одруженого, а його кафедру після цього передати уніатові.



Православний собор. Проблема лідерства на цьому соборі є давно з’ясованою. Так, на засіданнях духовного кола виділявся протосинкел константинопольського патріарха Никифор100, який керував нарадами духовного кола, а також ігумени та архімандрити великих монастирів101. У середовищі духовних виняткове значення мала присутність на соборі двох єпископів, які залишились у православ’ї, - львівського Гедеона Балабана і перемишльського Михайла Копистенського. Про загальний великий вплив на собор та долю унії князя К.Острозького також добре відомо102.

Чи не найскладнішою проблемою історії унії є питання правосильності Берестейських соборів у жовтні 1596 р. (унійного і православного). Серйозні аргументи щодо цього були представлені обома сторонами вже в перші поберестейські роки. Уніати посилались на канонічний авторитет митрополита, головуючого на унійному соборі, і застарілість прерогатив патріаршого екзарха Никифора, керівника антисобору, який не мав, до речі, духовного звання. Актуальними, на нашу думку, залишаються висновки М.Грушевського, який вказував, що після затвердження рішень "антисобору" константинопольським патріархом "всякі сумніви щодо правосильности постанов Берестейського православного собора мусіли зникнути"103. В іншій праці дослідник уточнює, що собор православних був канонічним з православного канонічного становища, чого ніяк не хотіла визнавати "уніатська сторона"104. Цікаво, що М.Грушевський не заперечував і аргументів на користь правосильності унійного собору на підставі позиції унійної партії, згідно якої перехід під зверхність Риму належав до компетенції митрополичого синоду, без участі мирян (принаймні, саме в такий спосіб вирішувалися кардинальні проблеми в римо-католицькій церкві). Спробуємо змоделювати шлях до канонічного уконституювання унійної церкви. При цьому виходимо із засади, що, незважаючи на протиріччя, обидві гілки Вселенського християнства – православ’я і католицизм – були канонічними церквами. Вихід з-під юрисдикції однієї церкви означав механічну втрату канонічності. Делегація в Римі у складі двох ієрархів – Іпатія Потія і Кирила Терлецького – представили артикули, в яких фіксувалася воля ієрархії до розірвання єдності з Константинополем і підпорядкування Апостольській столиці. Прийнявши католицьке віросповідання, вони стали першими канонічними ієрархами після розірвання стосунків з Константинополем. Однак справа залишалася незавершеною до того моменту, поки католицьку сповідь не прийняв митрополит і решта єпископів, а це сталося напередодні і в часі Берестейського унійного собору. Таким чином, можна припустити, що проміжок часу між урочистостями в Римі і Берестейським собором був періодом хисткої канонічності тієї частини Київської митрополії, яка вирішила змінити свій юрисдикційний статус. Цікаво, що М.Грушевський стверджував, що укладення унії, з огляду на державну підтримку Речі Посполитої, є "державно" правосильним, маючи на увазі легітимацію її урядом та законодавством Речі Посполитої105. Тут додамо, що в універсалі Сигізмунда ІІІ від 15.12.1596 р. на ухвали Берестейських соборів у заклику до послушенства митрополитові акцентовано на канонічних мотивах церковного порядку. Проте незважаючи на те, що унійна церква після собору була, на відміну від православної, церквою "легальною, офіціальною", привілейованою вона не стала, оскільки обіцяного зрівняння з католицькою так і не досягла. Протекція польського уряду поширювалась лише на сферу її боротьби проти православних. Тому М.Грушевський визначає юрисдикційний статус уніатської церкви, як церкви "півпротегованої"106.

З іншого боку, православна церква від Берестейського собору 1596 р. до відновлення ієрархії у 1621 р. також мала проблеми з канонічністю, оскільки не мала митрополита (щоправда, вона мала екзархів). Чи не тому на уніатів і православних лягла, за слушним висловом Н.Яковенко, "тінь церковної анафеми"? І тих, і других огорнув запал цілком світської ворожнечі. Починалося велике протистояння, яке вповні не розв'язане й донині.



* * *

Підсумовуючи, наголошую, що наслідки Берестейської унії ніяк не вкладаються в прокрустове ліжко негативного чи позитивного. Берестейські собори, які засвідчили розкол українсько-білоруського християнства (з 1621 р. існувало дві паралельних київських митрополії: унійна і православна), поклали початок боротьбі Русі з Руссю, в основі котрої знаходилися проблеми формування національної церкви. Відтак зросла національно-конфесійна свідомість, без чого козацькі війни не мали б характеру національно-визвольних. Православний Берестейський собор 1596 р. врятував, без сумніву, українсько-білоруське християнство, яке розквітло в епоху Петра Могили. Унійний собор започаткував релігійно-церковну традицію, яка орієнтувалася на західні взірці, а з плином часу сприяла утвердженню греко-католицизму як однієї з національних конфесій українців. Незважаючи на негативні наслідки міжконфесійної боротьби, які відчуваються і донині, Україна вже в ранньомодерну добу наблизилися до Європи, для якої характерна релігійна модернізація. В цьому вбачається неперехідне значення Берестейської унії, як конкретно-історичної події кінця XVI ст.



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет