Брестские церковные соборы в октябре 1596 р.: подготовка, состав учасников, лидеры

Протопопів/намісників налічується 25, священиків – 30, у тому числі й братських, вони також представляють майже всі єпархії митрополії.

Світське коло було представлене делегатами: від митрополичої єпархії у двох частинах – 22 особи, від пінської – 2, від володимирсько-берестейської єпархії – 8, від луцько-острозької єпархії – 29, від львівсько-кам’янецької єпархії – 8, від перемишльської – 4. Дві єпархії не мали світських представників – полоцька і холмська. Серед світських було чимало урядників: Олександр Полубенський – новогрудський каштелян, Шимон Цивінський – войський Волковиського повіту, Пилип Лімонт – посол трибуналу ВКЛ, Дем’ян Павлович – володимирський гродський суддя, князь К.Острозький – київський воєвода, Олександр Острозький – волинський воєвода, Адам Боговитин – волинський стольник, Ждан Боровицький – луцький войський, Лаврентій Древинський – волинський чашник, Федір Руденький – волинський чашник, Ярош Суєтич – писар м.Луцька, Іван Хренницький – луцький земський підсудок, Федір Чаплин-Шпановський – луцький земський суддя, Іван Волинець Чернчицький – луцький городничий, Мартин Яцькович Бутович – київський хорунжий, Яцько Дмитрович Бутович – хорунжий київської землі, Микола Шашкевич – брацлавський хорунжий.

Варто назвати також представників численних шляхетських родин: Дмитро Єловицький, Григорій Жданович, Матвій Єлович Малинський, Остафій Єлович Малинський, Василь Болбас Ростоцький, Іван Болбас Ростоцький, Михайло і Прокоп Літинські. Князівські родини: князь К.Острозький з сином Олександром, князь Юрій Друцький-Горський, князь Юрій Пузина.

Поважним було представництво від братств: львівське братство було представлене чотирма делегатами: Іваном Рогатинцем, Юрієм Рогатинцем, Миколаєм Добрянським і Дмитром Красовським; берестейське – братським священиком Павлом; бєльське – п’ятьма братчиками: Василем Євхимовичем, Василем Серпевичем, Михайлом Левовичем, Михайлом Тимошовичем і Кирилом Козьмичом; віленське – братськими священиками Василем Троїцьким і Герасимом Накривайлом, і дев’ятьма братчиками: Григорієм Ждановичем, Іваном Карповичем, Іваном Андрійовичем, Гаврилом Дашковичем, Левоном Івановичем, Ісаком Кононовичем, Іваном Монеєм, Іваном Порошком і Прокопом Стрилюдовичем⁶⁵. Всього налічується 22 делегати від братств, які відіграли винятково важливу роль у долях унії та православ’я. Навряд чи братська опозиція та опір унії були призвідниками зворотньої реакції єпископату на досить таки тверду, хоч і прямолінійну позицію братств.

Аналіз складу учасників православного собору дозволяє спростувати декілька історіографічних міфів і зробити певні, на мою думку, досить вагомі висновки. По-перше, доля унії залежала не тільки від великої кількості представників православних Волині з маєтків князя К.Острозького, як це вважалося раніше. Досить великим було представництво від білорусько-литовських єпархій, особливо з митрополичої з кафедрами у Вільні і Новогрудку.

По-друге, зовсім інакше виглядає теза про засилля протестантів на православному соборі. За конкретними даними, які мені вдалося зібрати, протестанти були учасниками світського кола православного собору. Проте їх не багато. Мартин Броневський – чеський брат, "новохрещенець", якщо, звісно, довіряти свідченню "Баркулабівського літопису" (хоча Є.Билінський, автор монографії про М.Броневського, не згадує його, як учасника собору⁶⁶). Дем’ян Гулевич – посол з Волині, обраний на соборі маршалком світського кола – одна з найпомітніших постатей на соборі – Баркулабівський літопис називає його євангеликом, Н.Яковенко вважає його кальвіністом⁶⁷, проте існують і серйозні джерельні свідчення, які протестантизм Д.Гулевича заперечують. Федір Чаплич-Шпановський – луцький земський суддя – був помітним на соборі. Н.Яковенко визначає рід як спольщених аріян⁶⁸, П.Кулаковський – також⁶⁹, проте М.Лєдке стверджує, що Федір був православним⁷⁰. Остафій Малинський (Єло-Малинський) – посол з Волині, луцький гродський суддя – "Баркулабівський літопис" називає його євангеликом; відомо, що після собору він став уніатом і 1607 р. посів Луцьку єпархію⁷¹. І, нарешті, варто сказати про Малхера Райського, в будинку якого засідав православний собор (я вважаю його гіпотетичним учасником собору) – до речі, він був ще на початку 90-х рр. берестейським підстаростою – література вважає його дисидентом, видатним єретиком і т.ін., проте мені не вдалося віднайти якісь джерельні підтвердження про його протестантизм. Таким чином, назбиралося п’ять осіб. Варто згадати також і про позірний протестантизм жидичинського архімандрита Григорія Балабана, який був виклятий унійним собором "за обцоване зъ аріанами, новокрещенцами и иншими отсчепенцы отъ Костела Божого"⁷².

Цікаво і важливо знати, що й серед учасників унійного собору були особи, небайдужі до протестантів. Ідеться, передовсім, про берестейського старосту Дмитра Халецького, римо-католика, який, за інформацією М.Лєдке, мав зв’язок з кальвіністами⁷³.

По-третє, доля унії вирішувалася не стільки авторитетом і владою князя К.Острозького, скільки авторитетом і впливом монастирів і братств. На мою думку, монастирський фактор досі не розглянутий спеціально крізь призму генези унії. Братства ж, точніше, ставропігія братств, були важливим чинником в ґенезі унії, проте саме вони відіграли одну із основних ролей в боротьбі проти неї.

Назагал, ситуація з представництвом від єпархій на соборах є дуже симптоматичною. Як видається, залишається цілком актуальним давніший висновок Збігнєва Вуйцика про те, що унійна церква мала провід, але залишалася без вірних⁷⁴. У даному випадку я говорю лише про ситуацію, яка склалася одразу після собору.

Головним документом унійного собору є грамота Берестейської унії, яка базується на флорентійській ідеї єдності церков були і рішення Флорентійського собору, а також волі польського короля. У суто католицькому дусі потрактовано причини розколу християнства: відступниками названо лише константинопольських патріархів, яких за це покарано турецькою поганською неволею. Автори грамоти саме звідси виводили і занедбання віри в руських країнах (погіршення юрисдикційного нагляду з боку патріархів, поширення святокупства і єресей на Русь). У центрі уваги документа знаходиться обгрунтування мотивів унії: не бажаючи залишатися під поганською неволею і сприяти розкольницькій політиці патріархів, а також запобігаючи спустошенню церков і поширенню єресей, врешті-решт, прагнучи до спасіння людських душ, — митрополит з єпископами приступили до єдності. Отже, кінцевою метою розпочатої справи було спасіння ієрархів та їх “духовного стада”.

Далі коротко оповідається про депутацію до Рима з відома короля, яка виклала там прохання руської церкви. Папа Климент VIII вчинив злуку, “зберігаючи за нами обряди і звичаї” східних церков, грецьких і руських, не роблячи жодних змін, і залишив їх за “переданням святих грецьких отців навіки”. Ідея непорушності східного обряду є, на мою думку, головним концептуальним моментом грамоти Берестейської унії.

Звичайно, аналізоване джерело є декларацією урочистого проголошення унії, і тому вона сповнена пафосом богоугодності і святості вчиненого, а також відповідальності за людські долі перед Богом. Аналізуючи документ у контексті розвитку унійного руху кінця XVI ст., не можна не помітити того, що в ньому, як і інших ухвалах Берестейського собору, навіть не згадано про конкретні умови унії, прийняті руською ієрархією напередодні і передані польській владі та папі. Якщо в доберестейський час згадані суб’єкти унії ще якось на них реагували, то після собору про них просто забули.

Важко сказати, якою була роль митрополита у прийнятті соборових грамот і ухвал. Я вже згадував, що його унійна концепція зазнала серйозної трансформації, фактично, була відкинута. Підкреслюючи заслуги М.Рагози, П.Аркудій представляв його в римських колах "неначе партіарха" русинів, що знайшло відображення, зокрема, в діаріуші кардинала Гаетано.

У реляції невідомого грека — учасника православного собору — цілий перебіг подій представлений як спір-змагання між Рагозою і Никифором, а також як низка гострих і безкомпромісних дискусій⁷⁵. Виходить, що саме Михайло Рагоза був лідером Берестейського собору, бо тільки він міг твердо протистояти делегатові патріарха як митрополит усієї Київської церкви. Промовистою є відповідь М.Рагози делегації антисобору: "Одначе ваш Синод... є збіговиськом, бо все робите без голови, що не є гідним перед Богом, а це є недозволене безправство. Ви радше повинні прийти до мене. Замість того я не повинен іти за вами. Знаємо-бо добре, що голова, а не члени володіють цілим тілом"⁷⁶.

Слід також додати, що, як свідчать реляції, унійний собор не може характеризуватися цілковитою бездіяльністю, як це виглядало дотепер. Так, на соборі розглядалося, все-таки, питання про новий календар. Митрополит і владики погодилися навіть його прийняти, але не змогли домовитися про час введення. Іншим важливим питанням було заснування семінарії. Ієрархи висловилися за розміщення нового закладу у Вільні.

На мою думку, повними господарями унійного собору були римо-католики. Головним серед них був, безумовно, Петро Скарга. Назагал, участь єзуїтів у соборових діяннях, передусім їх повноваження, досі залишається не досить з’ясованим питанням. Єдиним свідченням скерування їх на собор на сьогодні є реляція нунція кардинала Гаетано від 5.10.1596 р., який повідомляв римську курію, що в ході його наради з королем було вирішено скерувати на собор П.Скаргу, Б.Мацейовського і Л.Сапєгу⁷⁷. Історіографія до цього часу задовільняється загальною вказівкою про єзуїтів – теологічних експертів трьох католицьких єпископів – делегатів від апостольської столиці. Незрозумілим при цьому виглядає те, що число експертів було більшим за число делегатів – єпископів, які мали значно вищий рівень теологічної підготовки, ніж руський єпископат, і спокійно могли й самі вести дискусію. Зауважимо також, що в літературі теми чимало наплутано при з'ясуванні питання, кого саме експертували єзуїти. Так, М.Рихціцький вважав, що М.Лятерна та К.Нагай "товаришували" львівському архієпископові Д.Соліковському⁷⁸, те ж повторює і С.Заленський, додаючи, що П.Скаргу та Ю.Раба привезли королівські комісари, тобто світські делегати собору⁷⁹. Я.Крайцер писав, що П.Скарга також експертував королівських послів. Дивуючись навіть з присутності єзуїтів на соборі, автор висловив припущення, що вона зумовлювалася загрозою протестантів⁸⁰. У літературі також неодноразово підкреслювалась яскравість позиції Петра Скарги, пояснювана тим, що він написав звіт собору, за що православні полемісти нагородили його титулом "дієписця" (Х.Філалет).

У перші дні роботи собору, який розпочався 6 жовтня, єзуїтські експерти не мали особливих обов'язків, оскільки зібрання відразу розкололось на два супротивних табори. Лише 8 жовтня П.Скарга прибув до православних з королівськими послами, які виголосили велику промову (відома в літературі як "намова послів"): це зробив, нібито, канцлер Лев Сапєга. Її авторство в літературі приписане єзуїтові. Опублікована в праці самого П.Скарги, передрукована в єзуїтських хроніках XVII-XVIII ст., вона добре відома в історіографії. Як зазначають історики, її аргументація щодо унії повторювала пропагандистські праці і виступи єзуїта. Дуже переконливі, з точки зору католицької еклезіології, аргументи П.Скарги не мали впливу на перебіг собору, хоча саме фіксація в джерелах "намови послів", дозволила ще Вєлєвіцькому в щоденнику зазначити, що П.Скарга був на соборі дуже "діяльним"⁸¹. Ця ж думка стверджується в першому (з опублікованих) життєписів єзуїта⁸². Того ж дня, після безуспішної промови послів, відбулася ще одна дискусія, цього разу – за безпосередньої участі П. Скарги. Йдеться про досить відомий в історіографії факт виклику П.Скаргою на дискусію-бесіду князя К.Острозького, яка відбулася на очах у всього православного собору. Перервав її головуючий собору, протосингел Никифор⁸³. Зміст бесіди, невідомий історикам минулого, вперше опублікував О.Галецький (реляція про собор невідомого православного грека). Завдяки П.Скарзі, згадана бесіда тривала від 3 до 4 годин, на ній був присутній Олександр Острозький і обоє православних владик⁸⁴. Як свідчить джерело, П.Скарга знову був красномовним, аргументовано викладав мотиви унії, говорив про владу пап, пропагував догми західної церкви, викривав вади православ'я.

Цікаво, що Никифор, який занепокоївся затягуванням дискусії, запропонував єзуїтові перенести її на православний собор і проводити з "ученими", обізнаними в теології⁸⁵. Теологічна дискусія, яка могла б призвести до погодження суперечностей, так і не відбулася. Уніати на чолі з П.Скаргою, як бачимо, не змогли переконати православних. Не допомогли ні розповіді про батьківську любов папи до русинів, ні обіцянки грошової допомоги для навчання русинів. Очевидно, що гостра критика єзуїтом східних патріархів, акцентування на кризових явищах православ'я, що дуже помітно в його промовах, зробили свою справу. Митрополит Макарій уважав, що публічні дискусії на соборі не відбулися тільки тому, що вже було пізно⁸⁶. У відповіді православного собору, переданій уніатам увечері того ж дня, викладались аргументи, які перешкоджали згоді. Серед них – вимога з'єднання зі всією східною церквою, патріархами, попереднього узгодження відмінностей в догматах та обрядах тощо. С.Заленський, який слушно помітив, що на соборах не дійшло до "розправ і диспутів", писав, що на це не було ані часу, ані нагоди, оскільки з католицького боку конгрегація кардиналів обговорила умови унії ще 1595 р.⁸⁷ На мою думку, делегати папи і короля взагалі не мали таких повноважень, що видно, зокрема, з попередніх нарад у Польщі.

У православній історіографії раніше чимало говорилося про безпосередній вплив єзуїтів під час собору на "двоєдушного" митрополита Михайла Рагозу. Зауважимо, що джерела не проливають на їх стосунки жодного світла. Як уважає О.Галецький, єзуїти на соборі віддавали перевагу методам переконання, а не сили⁸⁸. Це ж стосується й інших моментів діяльності чи радше бездіяльності уніатського собору. У літературі також висловлювалася думка про редагування П.Скаргою головного документа собору – "листа" (грамоти) Берестейської унії⁸⁹. Сказане залишається, назагал, найвірогіднішою гіпотезою, як і припущення про те, що одними із авторів документів Берестейської унії були Іпатій Потій та Михайло Рагоза⁹⁰.

Цікавими є характеристики Петра Скарги, дані йому в тогочасних джерелах. Себе в "Берестейському соборі" він скромно називає "казнодією" короля⁹¹. Іпатій Потій в "Антиризисі", услід за Х.Філалетом, називає його "дієписцем"⁹². Православна полемічна література, звичайно ж, немало "потрудилася", принижуючи єзуїта. Проте і в ній є нотки об'єктивних оцінок. Так, в "Ектезисі" сказано про те, що Никифор іменував його на соборі "найславетнішим і найбільш красномовним" між єзуїтами в Польщі⁹³, а невідомий автор, учасник православного собору – "першим учителем короля", сповненим "усяких богохульств", "псевдоучителем" і "чорнокнижником"⁹⁴.

В останній день роботи собору, неділю, 10/20 жовтня 1596 р. відбулась урочиста служба в церкві Св.Миколая, на якій П.Скарга виголосив проповідь про єдність церкви, про щасливу згоду і Христовий спокій⁹⁵. Згідно з листом П.Аркудія до К.Аквавіви (10.11.1596 р.), це сталося в присутності "великої сили народу"⁹⁶. В анонімній оповіді про собор, яка належить православному авторові, сказано, що єзуїт читав проповідь по-польськи, але його ніхто не слухав⁹⁷. У згаданому листі до Аквавіви уміщене свідчення, що після собору К.Нагай повернувся до Луцька, де в латинській кафедрі відбулася святкова літургія за участю Кирила Терлецького, на якій проповідь по-польськи виголосив єзуїт⁹⁸.

Цим, власне, й вичерпуються свідчення про діяльність єзуїтів на Берестейському соборі. Залишається тільки додати, що в маловідомому описі собору, опублікованому Є.Лукашевичем, наведено легендарне свідчення про перший день роботи собору – службу в церкві Святого Миколая, під час якої Іпатій Потій з іншими владиками-відступниками повикидав православні антимінси, замінивши їх якимось каменем і затим таємно впровадив єзуїтів.⁹⁹ Утім, схожих за змістом байок про чудеса під час унійних акцій розкидано чимало по наративних джерелах кінця XVI – XVII ст.

Підсумовуючи діяльність єзуїтів у підготовці і проведенні Берестейського собору, зауважимо, що вони, безсумнівно, були активними учасниками тогочасних подій, входили до складу польсько-католицьких кіл, які разом з православною ієрархією довели розпочату справу до завершення. Тобто, вони були одним із найважливіших суб'єктів унії. Тобто, реальними лідерами унійного собору були митрополит Михайло Рогоза і католицькі делегати, серед останніх – єзуїти на чолі з Петром Скаргою.

Роль єзуїтів і католицьких делегатів на унійному соборі досить чітко простежується за реляцією від 10.ХІ.1596 р., віднайденою Т.Кемпою, в якій висловлювалася досить ризикована ідея позбавлення православних єпископських кафедр Михайла Копистенського та Гедеона Балабана, а також ліквідації Львівської єпархії на підставі її створення, начебто, без санкції митрополита. Михайла Копистенського збиралися позбавити владичого достоїнства як одруженого, а його кафедру після цього передати уніатові.

З іншого боку, православна церква від Берестейського собору 1596 р. до відновлення ієрархії у 1621 р. також мала проблеми з канонічністю, оскільки не мала митрополита (щоправда, вона мала екзархів). Чи не тому на уніатів і православних лягла, за слушним висловом Н.Яковенко, "тінь церковної анафеми"? І тих, і других огорнув запал цілком світської ворожнечі. Починалося велике протистояння, яке вповні не розв'язане й донині.

Підсумовуючи, наголошую, що наслідки Берестейської унії ніяк не вкладаються в прокрустове ліжко негативного чи позитивного. Берестейські собори, які засвідчили розкол українсько-білоруського християнства (з 1621 р. існувало дві паралельних київських митрополії: унійна і православна), поклали початок боротьбі Русі з Руссю, в основі котрої знаходилися проблеми формування національної церкви. Відтак зросла національно-конфесійна свідомість, без чого козацькі війни не мали б характеру національно-визвольних. Православний Берестейський собор 1596 р. врятував, без сумніву, українсько-білоруське християнство, яке розквітло в епоху Петра Могили. Унійний собор започаткував релігійно-церковну традицію, яка орієнтувалася на західні взірці, а з плином часу сприяла утвердженню греко-католицизму як однієї з національних конфесій українців. Незважаючи на негативні наслідки міжконфесійної боротьби, які відчуваються і донині, Україна вже в ранньомодерну добу наблизилися до Європи, для якої характерна релігійна модернізація. В цьому вбачається неперехідне значення Берестейської унії, як конкретно-історичної події кінця XVI ст.