Чоловіки під охороною роман розділ перший к

Серед С запанувала справжня солідарність. Образити когось одного з них означає образити Всіх їх. У моїй лабораторії С чомусь вважали, що я ставлюся до них зневажливо. І тепер вони почувають себе так, ніби заново народилися, й узялись до роботи з іще більшим завзяттям. Коли С. задоволений життям, він стає справжнім в’ючаком. У нього тільки один інтерес, одна втіха, одна мета: робота. Дайте йому роботу до вподоби, можливість рости на посаді, добру платню, і він тягтиме своє ярмо, як віл. Ні на крок не відступить із борозни, цілими днями ходитиме в упряжі, виявляючи неймовірну витривалість і зразкову покірливість.

При нагоді я розширив повноваження Дії Берідж, і це дало непогані наслідки. Її науковий багаж досить незначний, зате вплив на всі три касти величезний. Берідж - це наш цемент.

Але мої особисті взаємини з Берідж, на відміну від взаємин із Гребелом, повинні бути невинними. Мені не можна дивитися на неї, всміхатись їй і, звісно ж, торкатися її, навіть кінчиком пальця, отож я надолужую все у сновидіннях. Атож, я часто бачу сни! В них я повертаюсь у свою юність! Тож уночі Дія Берідж разом із Пуссі, Джекі та місіс Берроу з’являються в моїх таємних садах. А вдень, коли вона підходить до мене, я поводжуся зовсім байдуже: примружую очі, розмовляю приглушеним голосом, горблюсь і наслідую кволі рухи С. Це вершина лицемірства, бо що більше я намагаюся прибрати безстатевої подоби, то глибше вдихаю приємний запах Дії. Коли вона йде від мене, я випростуюсь, і тоді мені хочеться заіржати.

Берідж, зі свого боку, грубо випробовує мої нерви. Я помічаю це з деяким острахом: її нагляд за мною послаблюється, їй не вдається при мені цілком контролювати свою поведінку. За день Берідж по три-чотири рази змінює своє ставлення до мене. На людях вона, звісно, й далі така сама холодна - я маю на увазі наші ділові зустрічі в моєму кабінеті. Наприклад, сьогодні я мав справу з чотирма різними Діями. Вранці в мене була насуплена й небагатослівна Дія Берідж (змарніле обличчя, стомлений вираз, темно-сині кола під ясно-блакитними очима). Об одинадцятій годині Берідж була заклопотана начальними проблемами, метушлива, діяльна, а зі мною відверта й приязна. О четвертій годині вона бозна-чому нагадувала крижану брилу. А наприкінці дня затіяла в моєму кабінеті справжню суперечку. Мабуть, підслуховувальний апарат, що стоїть у моєму кабінеті, в її кабінеті можна вимкнути, а то вона була б обережніша.

Всі наші зустрічі починаються з якоїсь службової сварки й закінчуються сімейною сценкою. Я вчинив новий злочин! О третій годині зустрів у коридорі Кроуфорд і всміхнувся їй. Марно заперечувати: Дія це, мовляв, сама бачила! Відповідаю: я всміхаюся докторові Гребелу, то чому б мені не всміхнутись і Кроуфорд? Це ви, Берідж, сексуальна маніячка! Ви в усьому бачите лихі наміри.

Тут я, і далі дотримуючись бездоганних манер, дозволяю собі кілька жартів. Прилюдно розхвалюю фахові якості Кроуфорд, особливо наголошую на її врівноваженості. Висновок: Кроуфорд має одну благодатну властивість - вона робить мене не таким колючим.

І тоді агресивність Берідж зростає вдвічі, стає майже визивною. Блискаючи очима, важко сапаючи, аж груди підстрибують, розмахуючи гривою кольору червоного дерева (що так нагадує мені про Аніту), Лія накидається на мене й засипає докорами. Я, мовляв, - проклятущий лицемір! Якщо я гадаю, що вона не розуміє моїх гримас, то я помиляюсь! Вона мене розкусила! По суті, я зовсім не змінився: й далі такий самий пихатий! Запеклий фалократ! Я змінив тільки тактику: вдаю з себе святенника, щоб легше було спокушати.

Кого спокушати? (Сміх.) Вас? Кроуфорд? Чи оту сердешну Джоунс? Усе це надто безглуздо. Що ж, шпигунко, пишіть іще одну доповідну, мені на неї начхати. До побачення, колючий їжаче! Мені навіть не хочеться з нею сваритись. І я грюкав за собою дверима.

Звісно, мій гнів удаваний, у наших взаєминах, зрештою, все фальшиве. Просто парадокс: у запеклій боротьбі проти сексуальності все між нами сексуалізувалося. Вже нічогісінько нема невинного - жодної манери, жодного руху, жодного погляду. Блукаючий погляд неодмінно має бути підозрілим. Ми з Берідж у своїх сварках говоримо теж тільки про статеві стосунки, вона щоразу натякає на мою чоловічу спроможність, і, сподіваюся, не лише для того, щоб її засудити. Одне слово, суть її натяків не тільки в цьому! Хіба можна зводити моє призначення лишень до цієї простої функції? Цінувати мене тільки за наявність відтворюючого механізму? Адже я ще й невропатолог, дослідник, люблячий батько й розчарований чоловік.

У суботу напівпророцтво місіс Пірс не здійснюється. Ополудні, коли я вже сподівався побачити через кілька годин Аніту, дзвонить телефон. До горла мені одразу ж підкочується клубок. Аніті дуже прикро, але приїхати сьогодні ввечері, як пообіцяла в листі, вона, мовляв, ніяк не може. Зате цілком напевне (мені вкарбовуються в пам’ять ці два прислівники) вона приїде в середу. Пауза. «В середу? - питаю я недовірливо. - Посеред тижня?» - «Еге ж, у середу». Мені не вдається витягти з неї ніякого пояснення з приводу її приїзду в такий незвичний день, і я, вкрай засмучений, кладу трубку. А ввечері я, шукаючи підтримки, розповідаю про цю розмову Джоан Пірс. Однак вона не коментує мою розповідь. «У середу?» - тільки й перепитує Джоан. І двічі поглядає на мене: першого разу мовби обпалює мене блискавкою, а другого - співчутливо й поважно.

Субота й неділя минають надзвичайно погано. Прогулюючись верхи, я майже не звертаю уваги на Пуссі й анітрохи не допомагаю Стайнові, який, насунувши на очі свого простреленого тірольського капелюха (з дірочки від кулі вибивається довге пасмо сивої чуприни), всіляко намагається завести розмову з охоронницями. Я іду на Чучці трохи віддалік, насуплений і мовчазний. Я не стрепенувся навіть тоді, коли Джекі - так, так, саме Джекі! - несподівано подивилася на мене й усміхнулась. Я вже переситився цими незбагненними міжстатевими взаєминами.

Коли я повертаюсь додому, Дейв уже вдруге - хоч і не так виразно - виявляє своє невдоволення мною. Йому не до вподоби мої недільні верхові прогулянки. Мабуть, син побоюється, що я, розтявши шаблею череп одній охоронниці й поклавши впоперек сідла другу, подамся до близької Канади, а його покину в Блувіллі. Але тепер мені все так остогидло, навіть сам Дейв, що я сприймаю його примху невдавано байдуже, і це дає непоганий наслідок: він одразу ж угамовується. Навіть більше, вночі він уже не прокидається о другій годині від кошмарного сну. Добрий урок. Я його запам’ятаю.

На щастя, в понеділок я не встигаю задуматися про себе. З ранковою поштою приходить новина (а в Блувіллі новина - це все, що проникає з-за його меж), яка глибоко нас вражає.

Я одержую листа.
«Шановний докторе Мартінеллі! З огляду на пошесть, що сіє смерть серед чоловіків Сполучених Штатів, а також на необхідність відновлювати населення в країні, Федеральний сім’яний банк, створений у Вашингтоні 2 травня ц. р., назвав нам Ваше прізвище й дав Вашу адресу як знаменитого вченого, що, проживає в «охоронній зоні» у Вермоцті й може постачати нам сім’я.

Якщо Ви згодні, то о 19-й годині 3 червня до Блувілла приїде група лаборантів».
Листа підписав доктор Ф. Б. Малберрі, який назвав себе представником Федерального сім’яного банку в Монтпельєрі¹. Лист розмножений на ротаторі, лише моє прізвище вдруковане на машинці.

Я дійшов висновку, що таку цидулку отримав не тільки я, і обережно запитав про це в Стайна та Джесперсена. Чи одержали листа за підписом Малберрі? Таке саме запитання я поставив і Пірсові та Сміту, але вони відповіли заперечливо, тоді як Стайн і Джесперсен (перший вельми стурбовано) дали ствердну відповідь і вирішили прийти ввечері до мене. Чому саме до мене? Тому, що я, чекаючи на приїзд Аніти, розшукав у своїй кімнаті підслуховувальний апарат і тепер можу на якийсь час його вимкнути.

Стайн сідає на моє ліжко, не скидаючи капелюха (хоча його сива чуприна досить буйна, а в кімнаті тепло), а Джес умощується в одне з двох моїх крісел. Якийсь час ми всі мовчимо. Нарешті Стайн починає розмову, говорячи то мовою ідиш, то по-німецькому, а то по-англійському. Я кажу, що погано так розумію, і його сіро-голубі очі непривітно зиркають із численних складок на повіках, ніби звинувачуючи мене в тому, що ми одержали ці листи від Малберрі.

- Ну ось, маєте! - вибухає він і заходжується швидко говорити по-англійському з німецькою вимовою. - Ми знов опинились у полоні цієї старої задрипаної євгеніки! Як у часи нацизму! Я мав би про це здогадатися, коли по приїзді сюди мене примусили відповідати на бридкі запитання про моїх родичів. Ральфе, завжди стережись людей, які цікавляться твоїми дідусями й бабусями! Вони або расисти, або євгеністи! І ті, й ті - одного кореня зілля.

- Ти перебільшуєш, - каже Джесперсен. - Євгенізм не таке вже й погане вчення. Наприклад, обезпліднювання індивідів з вадами мені здається дуже важливим захисним засобом.

- Ти нічого в цьому не тямиш, хіміку! - багровіє Стайн. - По-перше, обезпліднювання малоефективне, домінуючі вади виникають шляхом мутації знов. А рецесивні вади можуть передаватися й через здорових людей. Та найважливіше те, що, слухай добре, обезпліднювання - це відкрита дорога для найрізноманітніших зловживань. Чи знаєш ти, що в штаті Каліфорнія, де оскоплення засуджених за статеві правопорушення було дозволене задовго до приходу на пост президента Бедфорд, тільки двоє суддів засудили до вихолощення аж сто одного обвинуваченого! А то ж були всього лиш гомосексуалісти й чоловіки, що полюбляли привселюдно роздягатися догола.

- Звідки тобі про це відомо, Стайне? - питає Джес, мовби дивуючись, що звичайний біолог знає закони штату Каліфорнія.

Стайн знизує плечима, насуплює брови й, стримуючи гнів, каже:

- Відомо, бо я паскудний єврей з довгим носом і великими вухами, який розпізнає беззаконня на відстані.

По цих словах він одвертається від Джеса, ніби не бажає більше його бачити. Я мовчки дивлюсь на Стайна. Його обличчя геть покраяне зморшками, очі сховані за мішками повік, а обабіч опущених, міцно стиснутих губів на задирливе підборіддя збігають дві сумні складки.

- Ну що ти, Стайне! - втручаюсь у розмову я. - Не втрачаймо здорового глузду. Поки що йдеться не про наше оскоплення, а про те, щоб узяти в нас сім’я. Це ж зовсім інша річ.

Навіщо я це сказав?! Стайн обпалює мене зневажливим поглядом.

- Ральфе, - каже він глухим голосом, - ти легковажна людина. Це не зовсім інша річ. Оскоплення й селекція - це лицьовий і зворотний боки євгенізму. Що робить тваринник, який хоче поліпшити поголів’я своїх тварин? Він оскоплює більшість самців, вибираючи серед них одного-двох найкращих. Селекція ґрунтується на оскопленні.

- Дозволь сказати, - озивається Джес, - селекція поганих наслідків не дає, особливо у розведенні коней.

Стайн здіймає догори руки й рвучко схоплюється з ліжка:

- Aber Mensch!² Ми ж не коні! Ми люди! Ми вільні істоти! Ніхто не має права поводитися з нами, як із худобою. Ніхто не має права сказати: ось із оцього ми зробимо вола, а в цього братимемо сім’я для штучного запліднення корів! Donner wetter, Mensch!³ Я не бугай! Я чоловік! І не збираюся давати й міліграма свого сім’я, щоб ним запліднили якусь дурепу через двадцять років після моєї смерті!

- Через двадцять років після твоєї смерті? - питає ошелешений Джес, а що Стайн і далі не хоче на нього дивитись, то він обертається до мене.

- Може, й не через двадцять років після його смерті, - відповідаю я. - В усякому разі, через десять-дванадцять років після того, як візьмуть сім’я. Тут проблем нема, сім’я зберігається добре.

- То таке вже робили? - питає Джес.

Я мовчки дивлюся на нього. На Джеса дивитися приємно. Симфонія пастельних тонів, де переважають білизна чуба, рожевість щік, блакить очей. Але він трохи обмежений фахівець у своїй галузі.

- Тепер, - кажу я, - здається, ми вже маємо Федеральний сім’яний банк. Колись були тільки приватні такі банки. Вони зберігали сім’я при температурі рідкого азоту десь за двадцять доларів на рік.

- Але навіщо? - питає Джесперсен, підводячи брови.

- Скажімо, ти зробив собі розтин сім’яного каналу, але хочеш, незважаючи на це, зберегти здатність мати дітей.

- Тоді навіщо ж робити собі розтин сім’яного каналу? - сміється Джес.

- Гадаю, тут нема нічого дивного. Були чоловіки, які вважали, що то вони повинні стати безплідними, а не жінки, з якими вони живуть. І ті чоловіки зберігали в одному з банків своє сім’я - на той випадок, коли б їхні дружини забажали завагітніти.

- Йолопи! - скрикує Стайн. - Невиліковні йолопи!

Джес зиркає на Стайна, але той не зав’язує з ним розмови, і Джес повертається в мій бік.

- Що ж до мене особисто, - каже він, - то мені такі чоловіки здаються благородними. Навіщо примушувати жінок вживати пілюлі? Чому не може чоловік зробити так, щоб жінка не вагітніла?

- Це не те саме, - озиваюсь я. - Жінка може будь-коли кинути вживати пілюлі. А ось повернути чоловікові після розтину сім’яного каналу здатність знову мати дітей насправді вдається тільки в двадцятьох п’ятьох випадках із ста. Розтин - це каліцтво, і нема певності, що воно не таїть у собі небезпеки.

- Божевілля! Божевілля! - вигукує Стайн. - Не говори мені про це американське безглуздя! Принаймні тепер уже не стоїть питання про розтин сім’яного каналу! У вас чоловіків просто каструють, досить тільки сказати «так» чи «ні». (Ця фраза наводить мене на думку, що Джоан Пірс давала йому читати статтю Дебори Грімм і він запам’ятав, що та писала про неоскоплених чоловіків літнього віку.) Тепер питання полягає в тому, згодимося ми взяти на себе роль огирів-плідників чи ні.

Мовчанка.

- Перше ніж відповісти, я прошу тебе подумати, - кажу я. - Щоб потім ти не звинувачував у легковажності тільки мене.

Стайн реагує зовсім несподівано. Він схвально всміхається, ніби оцінюючи зі знанням справи це моє гостре зауваження.

Я встаю, підходжу до вікна й трохи відхиляю подвійні штори. Надворі темно. Не видно нічого, крім яскраво освітленого барака «самотніх жінок», що стоїть навпроти за якихось метрів двадцять. Там спить Берідж. Я навіть знаю, де її вікно.

Насправді я ні про що не думаю. Все вже обмірковано. Я тільки хочу перепочити й узяти розгін. З нас трьох Стайн найкраще поінформований, має найбільший досвід і Наймудріший. Але я не хочу, щоб він гримав на мене. Він робить це не свідомо, але наслідок той самий: розмова з ним обертається на його монолог, який нагадує звинувачувальну промову на суді. Стайнові притаманна манія звинувачення, обурливого викриття, палкої зневаги. На початку розмови нас це ще не стосується, та, оскільки ми в нього під рукою, згодом він накидається й на нас.

Зробивши так паузу в розмові, я знову сідаю в крісло й кажу:

- Переді мною передусім постає питання: чи нам справді дають вибір? Чи ми можемо відмовитися? Мабуть, так, бо Малберрі пише в своєму листі «якщо Ви згодні». Але я одразу ж звернув увагу на те, що він призначає нам побачення з групою лаборантів, так ніби він упевнений у нашій згоді.

- Цілком правильно, - кидає Стайн.

- Дякую, Стайне, за підтримку, - кажу я з нотками сарказму. - Я лише хочу переконатися, що мені надають можливість відмовитись. А що цю відмову розцінять як антипатріотичний вчинок, то я виправдаю її моральними мотивами. Я відповім, що відчуваю огиду до мастурбації, особливо коли її робитиме мені санітар. По суті, я розглядаю це як гомосексуалізм.

- Непогано, - каже Стайн, і його збрижене обличчя старого слона ще більше морщиться. Він похитує головою і докидає з усмішкою в кутиках губів: - Непогано. Але я придумав ще краще. Я скажу, що вирішив залишитися вірним іудейському закону і розглядаю мастурбацію як Онанів гріх, про який ідеться в тридцять восьмому розділі Книги Буття.

Я зиркаю на нього й хитаю головою.

- Не дуже й краще. Тобі скажуть, що твоє сім’я не викинуть на землю й не осквернять, а, навпаки, старанно зберуть для майбутнього запліднення.

- Нічого мені не скажуть, Ральфе. Релігія - це справжній бастіон, і ніхто не наважиться піти на нього в наступ.

Мовчанка. Ми дивимося на Джеса, і той червоніє. А тоді досить сміливо каже:

- А я маю намір дати згоду.

Стайн, на превеликий мій подив, не червоніє і навіть не вимагає пояснення. А втім, я теж не вимагаю, тільки пильно дивлюся на Джеса. Джес теж утуплюється в мене своїми ясними очима.

- Я не збираюся ні засуджувати вас, ні докоряти вам, але, як уже згадав Ральф, дивлюся на відмову як на антипатріотичний вчинок.

- Я не сказав, що дотримуюся такої думки, - жваво заперечую я. - Я відніс її на рахунок властей.

- Я так і зрозумів, - каже Джес, - що ти її не поділяєш. А я поділяю.

Я мовчу, Стайн теж. Мені не хочеться говорити Джесові, що загалом він має рацію, але зокрема - ні. Бо адміністрація, яка керує нами, не гідна довіри, особливо щодо нас! Коли зважити на тиранію й свавілля, які нині панують у країні, то чому б не припустити, що, використавши нас як плідників, завтра адміністрація не вирішить зробити з нас скопців? Але я не кажу про це ні слова. Не знаю, чи Джоан Пірс давала Джесові читати статтю Дебори Грімм. Мабуть, ні. Вона, як і я, не повинна довіряти його наївності. Може, навіть його конформізму.

- Пора вже зробити шпигунству компенсацію, - каже Стайн.

З тією самою неприязню до Джеса, з якою кілька хвилин тому він із нього глумився, Стайн уриває розмову. Вислів «зробити шпигунству компенсацію» (його придумав Стайн) означає, що після таємного обміну думками я маю знову ввімкнути підслуховувальний пристрій, щоб він із півгодини позаписував нашу невинну розмову за чаркою віскі. Це щоб той, хто бачив, як до мене заходили Джес і Стайн, не здивувався, що на магнітофонній стрічці немає ніякого запису. Щоправда, в цьому випадку під час прослуховування стрічки можуть помітити, що запис зроблено із зміщенням часу. Але доводиться ризикувати.

Коли Джес і Стайн пішли від мене, я надягаю піжаму й ходжу сюди-туди по кімнаті. Перегодя зупиняюся біля вікна і, як уже робив цього вечора, підіймаю ріжок штори. Навпроти, зачинившись у такій самій, як моя, кімнаті, спить або не спить Берідж. Нас розділяють якихось двадцять метрів і страхітливе табу: якби ми з нею лягли в одне ліжко, то це було б, принаймні для мене, самогубство.

Одначе третього червня, знехтувавши - я цього певен - мою відмову, приїде група лаборантів по моє сім’я. Через рік, через десять років це сім’я запліднить десь в Огайо чи в Алабамі відібраних комп’ютером жінок, якості яких будуть доповнені моїми. І від цього зачаття на відстані, на подвійній відстані - в просторі й часі - народяться немовлята. Тих немовлят виростять у державних дитячих притулках, вони не знатимуть ні батьків, ні навіть матерів, звільнених від материнських обов’язків. Яке прекрасне поріддя ми матимемо! Прекрасне і чистокровне! Ось вам останній винахід нашої культури: статевий інстинкт остаточно поборено!

Я чую, як у своїй кімнаті ворушиться Дейв, Я зупиняюсь, затамовую подих і прислухаюсь. Ні, все гаразд. Сердешний Дейв! Йому дванадцять років. Він не знає, як відрізнятиметься його життя від нашого.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Вона не побула з нами й трьох хвилин. Зовсім небагато, коли зважити на півторамісячну розлуку. Я телефоную містерові Берроу й запитую, чи можна взяти з собою Аніту до кафетерію. «Ну звісно, докторе, - каже він своїм солодкавим і водночас черствим голосом. - Ми з Кейт радо приймемо її за нашим столом... (Пауза.) Певна річ, і вас теж. - Ці слова він проказує швидко й байдужно. - Гадаю, Дейвові також буде приємно посидіти за столом разом зі своїми маленькими друзями». («Що?!» - вихоплюється в Дейва, який узяв у мене трубку.)

Потім я кладу трубку й чекаю. Дейв теж чекає. Обидва сидимо мовчки. Час від часу наші погляди зустрічаються, і хлопчик опускає очі. Я добре знаю, що діється в його душі. Він уже відчув, як мене розчарувала Аніта в перші хвилини після свого приїзду, і це його засмутило, хоч собою він і задоволений.

Скупавшись, Аніта справляє враження Венери, так мовби вона заново народилась. На мить вона зупиняється у дверях кімнати - ніби для того, щоб ми помилувалися нею. Чудове волосся кольору червоного дерева хвилями спадає на міцну, тонку шию, на губах ледь помітні сліди помади, вії підфарбовані тушшю, на шиї одна, але справді гарна прикраса: золоте кольє, яке відтіняє молочний колір шкіри; а щоб підкреслити свою скромність, Аніта надягла простеньку чорну сукню, яка коштує, мабуть, цілого багатства. І ось вона стоїть перед нами, тримаючи голову так, як ніколи досі не тримала: наче усвідомлює не тільки власну вроду, а й усю значущість своєї діяльності.

Я кажу їй комплімент без особливої теплоти. А Дейв мовчить. Аніта не надає ваги цій нашій холоднуватій зустрічі, вона гордо заявляє, що голодна, так ніби це має куди більше значення, ніж те, що й ми голодні, а тоді поважно рушає до кафетерію, ступаючи так швидко, що ми з Дейвом на кілька кроків відстаємо від неї.

Очевидно, Аніта справляє глибоке враження на переповнений кафетерій замку, куди вона входить з добродушним виглядом. Тут немає жодної душі, котра б не знала, хто така Аніта Мартінеллі, яку високу посаду вона обіймає, чому так рідко сюди приїздить. Знають усі й про те, що містер Берроу виявляє до неї неабияку шанобливість. До речі, він уже тут. Ось він підводиться і, несучи перед собою своє черевце, похиливши лискучу маківку і обличчя, яке світиться поштивістю, підходить до Аніти. А що містер Берроу дуже високий, а Аніта середнього зросту, то він зіщулюється, ще більше повніючи, вигинається спіраллю й розпливається перед нею масною люб’язністю.

Аніта сприймає все це дуже спокійно. Вона добродушно згоджується, щоб офіціантка наповнила біля стойки її тацю, а тоді простує в моєму супроводі до столика, всміхаючись то ліворуч, то праворуч вишуканою усмішкою політика. Дейв покидає нас, а я опиняюсь між Анітою і Кейт Берроу. Розмовляти вільно в мене нема змоги. Вся увага містера Берроу прикута лише до моєї дружини. Місіс Берроу не зважується ні подивитись на мене, ні заговорити зі мною. В усякому разі, тут Аніта поважна особа. А я той, хто її супроводжує і кого не беруть до уваги.

Одначе мені хочеться, щоб Аніта час від часу всміхалась і щось мені казала, бодай про людське око. Та дарма, мабуть, незважаючи ні на що, вона почуває себе ніяково через мою присутність і ту офіційну й воднораз пустопорожню розмову, в яку її втяг містер Берроу. Тоді я дозволяю собі деяку байдужість, навіть намагаюся розважитись і воджу неуважним поглядом по кафетерію. Але тут я помічаю, що Дейвові анітрохи не весело з його «маленькими друзями».

Місіс Пірс сидить за столиком з С і часу не гає: раз по раз міряє поглядом Аніту й мило всміхається мені, не перестаючи при цьому засипати словами доктора Гребела. який сидить праворуч від неї. За сусіднім столиком ліворуч від мене сидять Кроуфорд і Берідж. Удаючи, ніби заклопотані розмовою, ці жінки, хоч і не зиркають у наш бік, насправді постійно тримають нас у полі зору, Я навіть на мить перехоплюю швидкий і, як мені здається, далеко не доброзичливий погляд Лії Берідж, кинутий на Мартінеллі (звісно, я маю на увазі Аніту).

Посеред вечері Аніта, на превеликий мій подив, раптом змінюється, хоч у кафетерії ніхто цього не помічає. Але я завважую це одразу, бо добре її знаю. Обличчя в неї бліде, а верхня губа час від часу посмикується, мовби від тику. Незважаючи на те, що Аніта дуже самовпевнено, хоча й уважно, слухає безглузду балаканину містера Берроу, її сковує внутрішнє напруження.

Мабуть, на нас дивляться тут, мов на якесь непристойне подружжя. Набагато непристойніше, ніж інші одружені ЧО, бо в стінах Блувілла вже звикли до їхніх непристойних взаємин. А Аніта приїздить із-за меж ранчо. І те, що Аніта стоїть так близько до президента, що вона, незважаючи на це, здолала довгу дорогу від Вашингтона до Блувілла, щоб опинитися в обіймах одного з ЧО, викликає тут ще більший осуд. Цей осуд я вловлюю в поглядах і навіть у потуплених очах «одиначок» і С.