Чоловіки під охороною роман розділ перший к

Дефромон вважає, що в американського президента геть бракує чуття міри в її зловживаннях. У приватному житті він часто згадував той момент кар’єри Бедфорд, коли вона прогулювалася на 14-й вулиці у Вашингтоні з написом, який проголошував, що вона лесбіянка. Ні, переконаний еллініст Дефромон не ставився неприязно до гомосексуалістів, навпаки, він скасував указ від 1945 року, який дозволяв їх переслідувати. Але Дефромон вважав украй поганою манерою проголошувати на вулиці про свій статевий вибір. «Уяви собі, Констанс, - казав він своїй дружині, - Наполеона, який іде вулицями Аяччо з транспарантом: «Мені особливо до вподоби любощі із збоченнями»! Навіть корсіканці не сприйняли б його серйозно!»

Про ці деталі ми дізналися від покоївки мадам Дефромон. Звати ту жінку Агнес. Тоді вона робила нам великі послуги, але згодом перейнялася любов’ю до цього літнього чоловіка, про все зізналася йому, перейшла на його бік і стала давати нам фальшиву інформацію.

Коли статистика встановила, що Франція втратила від енцефаліту-16 набагато менше чоловіків, ніж Сполучені Штати, і навіть менше, ніж решта європейських країн, Дефромон, не чекаючи загасання пошесті, почав твердити, ніби це він урятував Францію, і, вже не вдовольняючись тільки своєю схожістю на бога-отця, став видавати себе за нього самого - хоч і не втрачав при цьому почуття гумору та історичного нюху. Хитрющий він чоловік, каже Аніта. Дефромон «продав» деякі французькі концепції всім сусіднім державам і зумів їх переконати, що його країна має перевагу в усіх галузях. Тепер навіть німці певні цього й ідуть його шляхом. Одне слово, все, що добре для Франції, добре для цілої Європи! І якщо все йтиме так і далі, то Дефромон - завдяки своєму стилю! - зуміє зберегти Європу за європейцями під егідою Франції. А ця перспектива анітрохи не на нашу користь.

Отож уже існує прихований конфлікт між нами й Дефромоном. Дивна річ, але виник він з приводу Куби.

Коли пошесть почала косити американську армію, Бедфорд відкликала свої війська, як і звідусіль, з кубинської бази Гуантанамо, що її США закріпили за собою на початку століття після чотирирічної військової окупації острова. Ця репатріація війська, підкреслила Бедфорд, тимчасова, США аж ніяк не відмовляються від своїх прав. Але Фідель Кастро, звісно, зрозумів це інакше. Він ще з 1959 року вимагав повернення цієї території Кубі, і тепер, як тільки американці покинули базу, її одразу ж зайняли революційні військові сили. Бедфорд запротестувала, заявивши, що Фідель Кастро порушив угоду від 1903 року й що база в крайньому разі мала б лишатися без озброєнь.

Фідель Кастро відповів промовою, яку виголосив у Гавані на площі Революції біля підніжжя обеліска, спорудженого на честь Хосе Марті. Він сказав, що добре знає це «страховисько» (тобто Сполучені Штати), хоч і не жив, як Хосе Марті, в «його утробі», і добре знає, яке воно зажерливе. Кастро наголосив, що можна щочотири роки міняти американського президента, обирати демократа замість республіканця, білявого замість чорнявого, високого замість низького, можна навіть поміняти його стать (сміх у натовпі), але є одна річ, яку змінити неможливо, це - «імперіалізм янкі!» (Загальне бурхливе пожвавлення.)

Фідель Кастро почував себе після грипу дуже стомленим і не виступав, як завжди, чотири години. Його висновок був рішучий і дотепний: зайнявши Гуантанамо, він тільки відновив суверенітет Куби на клапті її землі. Але водночас він оголосив, що в майбутньому Куба ні передаватиме, ні надаватиме в оренду базу Гуантанамо жодній іноземній країні, навіть союзній.

Роблячи цю заяву, яка нас заспокоїла, Кастро мав на увазі СРСР і хотів заспокоїти Пентагон. Але Пентагон на слово нікому не вірить, навіть самому собі. Він спонукав Бедфорд ужити проти кубинського лідера рішучих заходів. І, може, Бедфорд не прислухалася б до порад Пентагону, якби, на лихо «голубок» з її оточення, один із наших агентів у Гавані не зумів передати нам магнітофонну стрічку із записом промови Фіделя Кастро.

Бедфорд прослухала її водночас із синхронним перекладом. Оскільки Куба являє собою острів, то вона краще, ніж решта Латинської Америки, вбереглася від пошесті, і тепер Бедфорд, чуючи гамір величезного натовпу в Гавані, доходила висновку, що там іще дуже багато чоловіків. Розгнуздані крики тих самців справили на Бедфорд жахливе враження. Її приголомшив голос Кастро, його надмірна чоловіча зверхність, до того ж Бедфорд страшенно образив грубий жарт з її статі й масний регіт, з яким його сприйняло те збіговисько фалократів. Тож вона й дала зелене світло планам Пентагону бомбардувати Кубу, «щоб примусити її повести серйозні переговори».

- Марно я доводила, - сказала мені Аніта, - що ця спроба безглузда. Зрештою, Гуантанамо належить Кубі, і ми й пальцем не поворухнули, коли китайські війська зайняли Тайвань. Нас іще звинуватять у тому, що ми обережно поводимося з великими країнами й нападаємо на малі. Але Бедфорд, яка чула голос Кастро й крики кубинців, охопила така античоловіча істерія, що я вже не могла вплинути на неї. Вона знехтувала мої поради й усі ті можливі наслідки, які я, на жаль, передбачила. Американська авіація втратила половину пілотів, Гавана стала містом-жертвою, Фідель Кастро - героєм, а весь світ висловив протест, крім Англії, яка дуже боялася, щоб Іспанія не скористалася із прецеденту з Гуантанамо й не відібрала Гібралтар.

(До речі, згодом Іспанія так і зробила, не зустрівши ніякого опору.)

Найрішучіше проти бомбардування Гавани виступив Дефромон. Хоч він і махровий антикомуніст, але до Кастро відчував певну симпатію: під марксистською оболонкою Дефромон розгледів у ньому брата-латинянина, що зазнає утисків від англосаксів, так само, як Жанна дАрк зазнавала утисків від англійців, а де Голль - від американців. Навіть більше, Дефромон зберіг певну свіжість почуттів, він любив виступати й мав до цього здібності. На відміну від американських президентів, я.сим пише промови «мозковий трест», французькі президенти - це традиційно висококультурні й велемовні начитанці. Дефромон сам писав свої промови, визубрював їх напам’ять і виголошував з дивовижною величчю, розсипаючи довкола блискавки, як Мойсей на Синаї. З віком він анітрохи не став м’якшим і виголосив промову, сповнену нищівної критики на адресу Бедфорд; цю промову повністю надрукували газети всього світу, навіть ті, які взагалі шкодували, що її виголошено. Як відомо, коли американського президента хтось образить на міжнародній арені, то його найближчі союзники нишком найбільше з цього радіють.

Зрештою, промова - це тільки промова, і справа не зайшла б далі обміну прикрими нотами між дипломатами, якби хтось у Пентагоні не виявив дивної ініціативи. Пентагонівські генерали - і про це треба сказати на їхнє виправдання - з самого початку пошесті жили в розпачі й самоомані. Вони мали найдосконалішу в світі зброю, але бачили, що невдовзі її не буде кому застосувати. Особовий склад трьох родів військ танув із дня на день, навіть самі генерали вимирали вдвічі швидше, ніж цивільні: може, припускала Аніта, тому, що в житті вони не такі заклопотані і в них збереглося досить активне сім’яутворення.

В усякому разі, безперечно одне: без згоди й відома президента, секретаря міністерства оборони й начальників трьох пентагонівських штабів один генерал авіації організував невеликий наліт трьома літаками на Гавану, і під час нього французьке посольство було зруйновано лазерною бомбою, а посол загинув.

Дефромон метав із Франції громи й блискавки. Він виголосив ще одну гостру промову, спрямовану проти США, в якій говорив про «варварський замах», «воєнний злочин», «навмисне вбивство». Одначе Дефромон не став - може, через те, що був добре поінформований, - погрожувати у відповідь бомбардуванням, а дуже спритно обмежився лише вимогою до Бедфорд вибачитись, відшкодувати збитки й покарати винних.

- На мою думку, - сказала Аніта, - слід було задовольнити вимоги того жахливого дідугана. Зрештою, безпосередні виконавці нальоту загинули в своїх літаках - їх збила кубинська протиповітряна оборона, а щодо винуватців, то вони теж не забаряться вирушити в потойбічне царство, бо Пентагон з дня на день вимирає.

І знову Бедфорд не послухалася моїх порад. Вона побоювалася, що виставить себе на посміховисько, коли дасть зрозуміти, що хтось із її військових чинів знехтував нею як жінкою й через її голову розв’язав свою особисту війну з Францією. Марно я їй натякала, що жоден американський президент, починаючи від Трумена, не досяг успіху, слухаючись своїх генералів, і що в усіх міністерських канцеляріях світу добре знають про цю слабинку нашої виконавчої влади. Бедфорд воліла покрити Пентагон і погрузла в дитячій брехні: мовляв, друге бомбардування здійснено як «оборонний захід», щоб запобігти нальоту авіації Кастро на Майамі. До речі, цілком імовірно, що французьке посольство було зруйноване ракетою «Сем», яка просто не влучила в ціль. І аж потім Бедфорд висловила крізь зуби своє «співчуття».

Дефромон виголосив третю промову, в якій з презирством викрив брехливість тверджень Білого дому, промову, яка за своєю різкістю перевершила дві попередні. Але цього разу Дефромон не обмежився самим тільки виступом. Він відкликав свого посла з Вашингтона й повідомив американського посла в Парижі, що його присутність у дій столиці більше небажана, скасував візи американцям, які перебували у Франції, позакривав американські центри на французькій території і націоналізував великі французькі акціонерні компанії, капітал яких . контролювали США. Коли зважити на те, як швидко було вжито двох останніх заходів, то не важко здогадатися, що Дефромон виношував їх давно: по-перше, з міркувань економічної незалежності Франції, по-друге, тому, що наші культурні центри, слід визнати, без будь-якої стриманості поширювали ідеологію Дебори Грімм. А ми знаємо з повідомлення Агнеси, що філософія Дебори Грімм «викликала огиду» в того літнього чоловіка.

Потім одна з наших розвідниць в Оттаві роздобула фотокопії листів, що ними обмінювалися Дефромон та прем’єр-міністр Канади. Ці листи нас приголомшили.

Канадського прем’єр-міністра (за походженням вона канадська француженка) звали Колетта Лаграфей. У своєму першому листі Дефромон признався їй, що колись був знайомий з молодою француженкою з таким самим ім’ям і прізвищем, але доля розлучила їх, і він марно її розшукував, одначе зберіг найприємніші спогади про неї, і саме прізвище канадського прем’єр-міністра вельми любе йому, не кажучи вже про давні історичні зв’язки між Францією та провінцією Квебек, звідки була родом Колетта Лаграфей. Похвала від такого знаменитого й шанованого державного діяча дуже зворушила прем’єр-міністра, і, незважаючи на величезну різницю у віці, а може, саме завдяки їй, між ними зав’язалося щире листування, в якому Дефромон непомітно переходив від натяків до похвали, від похвали до порад, від порад до повчань.

Це палке листування дало свої плоди: коли сталося бомбардування французького посольства в Гавані, Лаграфей без вагань стала на бік тих, хто протестував проти цього, підтримала Дефромона в його подальшій сварці з Бедфорд і почала відмовлятися видавати Сполученим Штатам американських «кавалерів без дам», які дедалі частіше втікали на її територію. Я дізнався від Аніти, що, всупереч тенденційному твердженню Дебори Грімм, далеко не всі «кавалери без дам» були розбещеними чоловіками, вони просто втікали на ферми, щоб урятуватися від пошесті в містах.

- Одне слово, - підбиває підсумок Аніта, - склалося жахливе міжнародне становище. Ми втратили в Латинській Америці та Азії свої військові бази, сировину, ринки, а також уряди, яких підтримували. Китай відвоював собі Тайвань, Японія зблизилася з Китаєм, а цей залагодив свої спірні питання з СРСР. Що ж до Західної Європи, то її країни під впливом Дефромона відмежувалися від нас і зміцнюють зв’язки між собою. Навіть гірше: Канада, як ніколи наїжачившись на наших кордонах і спираючись на свою незалежність, відверто виявляє до нас лиху волю. Ось за якого становища починається моє посольство в Парижі. Нарешті Бедфорд послухалась мене, змінила свою політику і, згодившись з моєю думкою, що Дефромон - один із ключів від нинішнього міжнародного становища, доручила мені укласти з ним мир...

Нараз Аніта, не доказавши до кінця фразу, заплющує очі й засинає. Я ставлю їй запитання, але вона не відповідає. Здається, їй і світло не заважає спати, її обличчя під лампою розслабилось, а дихання заспокоїлося. Ось ті останні слова й останній образ Аніти, що збережуться в моїй пам’яті. Вона попередила мене, що поїде звідси завтра о шостій ранку, навіть не снідатиме, і ми не встигнемо вже перемовитися з нею й кількома словами.

Я переймаюся змішаним почуттям. Передусім - відчуваю величезну полегкість. Тепер я розумію, чому в наших газетах зникли зарубіжні новини. Істерія, яку ми всі разом переживаємо тут, - явище місцеве, своєрідне полювання на відьом, поширене лише на одну стать, щё один вияв загального манихейства. Всю свою історію ми намагалися втілювати принцип зла, потім робили з нього козла відпущення й засуджували його. Нині, коли царює Бедфорд та її кліка, чортом є чоловік. Але це божевілля не проникло за межі наших кордонів. Бедфорд виявилася нездатною поширити його в світі.

Водночас я знову болісно розмірковую про свою долю. Я волів би, щоб Аніта покинула мене інакше, не спираючись на ці високі політичні махінації, до яких вона причетна. Мені хотілося б розпрощатися з нею простіше, почути від неї якісь вагоміші слова. Може, я не чоловік їй у буквальному розумінні, але ж я був її другом. Шість років тісних взаємин мали б скінчитись більш по-людському.

І справді, я бачив, як вона щойно схвильовано здригалася, але це хвилювання йшло від її нетерплячості, від думки про ту велику роль, яку вона має відіграти біля Дефромона. Я навіть не можу собі уявити, що вона тремтить від бажання заворожити того старого чаклуна, а також від побоювання наштовхнутися на його підступи. Аніта спить біля мене, але насправді її тут уже немає. Вона вся в полоні свого великого майбутнього. Що ж до мене, то мені навряд чи слід приховувати це самому від себе: вона вже викинула мене на смітник своєї біографії.

Голова важка, в роті гірко, я відчуваю страшенну відразу до всього, якої не погамовує навіть холодний душ. Поголившись, я вертаюсь до кімнати, щоб одягтися, і оглядаю її так, ніби ніколи не бачив. Вона нагадує мені справжню пустку.

Я вже готовий розпочати свій день за звичним порядком, коли це бачу - і Дейв, хоч як дивно, теж готовий до цього. Ми разом рушаємо до кафетерію. Між бараками йдемо поруч, але за метр один від одного і, як завжди, мовчимо. Надворі тепло, небо низьке й хмарне - мабуть, сьогодні сонця не буде.

За кроків сто від замку - згодом я дізнаюся, що хлопцеві був потрібен увесь цей час, аби зважитись на розмову, - Дейв питає:

- Вона поїхала?

- Еге ж. Рано-вранці.

Мовчанка. Я дивлюсь на його ніжне обличчя й довгі опущені вії.

- Вона ще приїде? - запитує він хрипким голосом.

Мене приголомшує його запитання й те передчуття, яке таїться в цьому запитанні. Схвильованість у голосі не відбиває синових почуттів: адже він не любить Аніти. Я зиркаю на Дейва, але хлопець не підводить голови. Він іде з незворушним обличчям за крок від мене, намагаючись не відстати.

- Ні, - відповідаю я нарешті.

Дейв ніяк не реагує. І не дивиться на мене. Навіть оком не моргне. А мені, коли я сказав це «ні», все довкола здалося ще бридкішим, навіть оті задушливі хмари, що повисли над нами.

Ми вже за кроків двадцять від замку. Я й не помітив, як Дейв наблизився до мене. І раптом відчуваю, як у долоню моєї правої руки лягає його тепла ручка. Я стискаю її. А на Дейва й не дивлюсь. Однаково він нічого не скаже. Я намагаюся ступати з ним у ногу. Ми йдемо разом.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Аніта покинула мене, коли я ще спав, у четвер о шостій ранку. Через дві години після другої сирени я вже в лабораторії. І тут стається подія, значення якої я передчуваю, але збагнути його як слід ще не можу. На своєму столі я знаходжу цидулку:
«Увага! Сьогодні вранці між 7 год. 25 хв. і 7 год. 30 хв. перевіряли чи міняли підслуховувальний пристрій у вашій квартирі. Спаліть цю записку!

Їжак».
Цидулку написано великими друкованими літерами, але я здогадуюся, хто її автор. «їжаком» я взиваю Берідж у наших сварках. А Берідж живе в бараку «одиначок» якраз навпроти мене. Сьогодні вранці я зібрався раніше, ніж звичайно, і вийшов з дому о сьомій двадцять. Я запам’ятав цей час, бо робив усе не так, як завжди. Щойно я покинув квартиру, хтось, мабуть, повідомив про це технічного спеціаліста - або спеціалістку - із служби підслуховування. Берідж помітила зі свого вікна, як до мене зайшов той спеціаліст, і засікла, скільки часу він там був. Не важко здогадатися, що спеціаліст устиг там зробити. Судячи з усього, не багато, бо він був у квартирі тільки п’ять хвилин. Але з цього випливає, що я повинен бути обережним, - власне, саме це й радить мені Берідж. Що ж до ключа від моєї квартири, то це для них не проблема: прибиральниці мають дублікат.

Якщо цю цидулку написала Берідж, то я доходжу висновку, який, коли добре поміркувати, анітрохи мене не дивує. Берідж має ключа від моєї лабораторії. Ввійшовши до кафетерію через кілька хвилин після мене, вона, мабуть, пішла звідти раніше, написала своє застереження, поклала його мені на стіл і замкнула за собою двері.

Дивує мене лиш одне: навіщо вона стала мені писати, коли могла сказати сама? Чи не через підслуховувальний пристрій у моєму кабінеті? Але мені завжди здавалося, що Берідж ніколи його не боїться. Коли вона зав’язує зі мною сварку, то зовсім не приховує особистого відтінку, що його вкладає в наші взаємини. Якщо Берідж - коли припустити, що це була вона, - ризикнула попередити мене, то ризикувала жінка не дуже, У всякому разі, минуло, мабуть, зовсім небагато часу між її і моїм приходом до лабораторії, і Берідж могла із свого кабінету спостерігати за дверима мого, щоб переконатися, що ніхто третій не має до них ключа. А це малоймовірно.

Залишається тільки зрозуміти мотив: чому Берідж, яка поводиться в лабораторії як довірена особа блувіллських властей, зрадила своє начальство й попередила мене?

Найлегша, найромантичніша й найстереотипніша відповідь зводиться до того, що вона закохалась у мене. Але я не можу собі цього уявити. Я знаю, що Берідж виявляє до мене незвичайну цікавість. Одначе я певен: ця цікавість не така велика, щоб вона зрадила свій табір. Це на неї не схоже. Аж ніяк. Не знаю, як пояснити цей її вчинок, але відчуваю, що Берідж зробила його цілком свідомо.

А чи це застереження, бува, не пастка? Але навіщо Берідж розставляти на мене пастки? Після нашої розмови - і великою мірою саме завдяки їй - колектив згуртувався, лабораторія запрацювала краще, ми маємо в дослідженнях певні успіхи. І між Берідж та мною склалося щось більше, ніж звичайна злагода, про яку я вже писав. Нас єднають міцні зв’язки, що народилися в роботі.

Перше, що мені хочеться зробити, - викликати Дію Берідж, показати записку й зажадати пояснення. Однак я не роблю цього. Спершу слід перевірити дві речі.

Цього самого дня я, покинувши ополудні лабораторію, заходжу додому, замикаюсь на ключ, запинаю штори, вклякаю навколішки біля ліжка і, нічого не торкаючись, якнайпильніше роздивляюся той шматок плінтуса, який я не раз зривав, щоб вимкнути підслуховувальний пристрій. Цей шматок опечатаний нейлоновою ниткою, один кінець якої приклеєний до незакріпленої дощечки на підлозі, а другий - до решти плінтуса. Звісно, я міг би зазирнути в цю пастку, знявши дощечку, а потім знову приклеїти до неї нитку. Та, може, за цією пасткою ховається ще одна? Крім того, я майже певен, що відтепер вони стежитимуть за мною щоразу, коли я приходитиму додому, а я не повинен допустити, щоб підозри містера Берроу підтвердилися.

У всякому разі, сумніву нема: той, хто мене попередив, написав правду - служба підслуховування побувала в моїй квартирі.

Ніколи ще друга половина дня не тяглася для мене так довго. На вечір я призначив побачення Джоан Пірс, зустрівши її в кафетерії. І ось я приходжу до неї. Вона в захваті. Накидається на мене, мов на якусь здобич. Пірс ладна вп’ястися в мою душу пазурами й дзьобом і витягти з мене все, що я знаю про Аніту та про події у світі, - хтозна, може, навіть непомітно для мене. Але я помахом руки зупиняю її. І мовчки подаю їй записку, яку отримав уранці. Вона для Пірс цілком анонімна, про «їжака» я з нею ніколи не розмовляв. Пірс читає, а я одразу ж простягаю їй один службовий запис, зроблений Берідж, що його я прихопив у лабораторії. Джоан Пірс, крім усіх інших своїх здібностей, які вона старанно використовує, щоб краще пізнати собі подібних, має схильність і до графології. Вона пильно роздивляється обидва папірці.

- Авжеж, це писала та сама особа, - одразу ж проказує скоромовкою Джоан Пірс. - Вона навіть не намагалася змінити почерк. Тільки вдалася до великих друкованих літер. У всякому разі, між великими літерами обох її записок я не бачу різниці. Погляньте, літера «у» в слові «увага» із застереження цілком схожа на початкову літеру із службового запису: «Увага, докторе Мартінеллі». Вона дуже характерна: права паличка виведена багато жирніше, ніж ліва, - це ознака енергійності й динамізму. - Помовчавши, вона каже: - Сідайте, Ральфе. А чому «їжак»?

Я про все їй розповідаю. Джоан сміється, лукаво свариться на мене пальцем, але більше нічого не каже. Я зізнаюсь їй про пастку з моїм підслуховувальним пристроєм і питаю, чи можна довіряти Берідж.

- Цілком і повністю, - відповідає вона. І додає, пронизавши мене гострим поглядом: - Ральфе, ви робите успіхи! Нарешті ви таки вибираєтеся зі свого кокона. І стаєте обережний.

Я не надаю значення її зауваженню і запитую:

- Чому я повинен довіряти Ліі Берідж? Ви робите цей висновок, виходячи тільки з аналізу її почерку?

- Ні.

Коли я закінчую розповідь, вона, дуже збуджена, підводиться і, ходячи сюди-туди по кімнаті, із запалом каже:

- Чудово! Це підтверджує всі висновки, які ми робили на підставі поодиноких фактів.

Мене приголомшує це «ми». Пірс крадькома позирає на мене і, не перестаючи ходити по кімнаті, помічає мій подив.

- Все це підтверджує Реджіналдові й мої думки, - каже вона.

Ці слова викликають у мене повну недовіру, бо я добре знаю, що Джоан не втаємничує «бідолашного Реджіналда», як вона висловлюється, у справи, які її цікавлять. Це «ми» не стосується подружжя Пірсів, я певен. Джоан зупиняється, зводить на мене погляд і каже:

- Ральфе, дозвольте поставити вам одне запитання.

- Ставте скільки хочете, тільки прошу вас, не ходіть сюди-туди й не сідайте в крісло-гойдалку!

Пірс, сміючись, сідає на вільний стілець.

- У вас і досі таке чутливе серце, Ральфе? Ось моє запитання: як ви почуваєте себе після від’їзду Аніти?

- Мабуть, добре.

- Як це «мабуть, добре»?

- Не стану заперечувати, спершу її від’їзд мене дуже засмутив. Але потім я відчув себе вільним. Чому б вам про це не сказати? Сьогодні ввечері я відчуваю величезну полегкість від думки, що більше на неї не чекатиму.

Мовчанка. Її блискучі доскіпливі очі втуплюються в моє обличчя.

- Ральфе, ще одне запитання. Аніта покинула вас назавжди?

- Що стосується особисто мене, так.

- Хочете сказати, навіть якщо вона повернеться до вас через рік чи два, то...

- Ні, мені це повернення не потрібне. Розумієте, Джоан, сьогодні вранці я дещо збагнув: я більше не люблю Аніту.