Чоловіки під охороною роман розділ перший к

- Але все ж таки, докторе, на мою думку, взяти яйцеклітину, вийняти ядро і ввести в неї клітину кишечника, а тоді спостерігати за її розвитком і вчасно пересадити в лоно жінки-ноєія - справа делікатна, довготривала й украй складна.

Я знизую плечима: мовляв, я не збираюся переконувати її в тому, що таке можливо. Та я й сам не маю певності в цьому.

- Експерименти завжди проходять важко. То вже згодом, коли винахід упроваджується в промислове виробництво, все йде швидше й легше.

- Промислове виробництво!

Я мовчки дивлюсь на неї. Невже вона, незважаючи ні на що, знову мене вколола? Мені теж хочеться шпигонути її.

- А чом би й ні, Берідж? Що ж тут дивного? Хто фінансує Стайнову роботу? Думаєте, такі дослідження нікого не цікавлять?

- Промислові партеногенезні немовлята! Докторе, ви над цим не замислювались?

Я мовчу. Вона дивиться на мене голубими очима, вираз яких так швидко змінюється. Але цього разу вони в неї задумливі й зосереджені.

- Джесперсен! - нарешті озивається вона. - Ми мусимо довідатися, що робить Джесперсен!

Я не знаю, як розуміти її слова, а що вона мовчить, то я зважуюсь запитати:

- Хочете, щоб я спробував поцікавитися про це в нього самого?

- О ні! - заперечує Берідж. - Не ви, тільки не ви! Це було б для вас дуже небезпечно!
Ми з Дейвом обідаємо в кафетерії, коли це з гучномовця лунає голос телефоністки: «Доктора Мартінеллі... Доктора Мартінеллі... Доктора Мартінеллі...» В кафетерії вщухають розмови, і всі погляди більш чи менш пильно прикипають до мене.

Викликаючи нас до телефону, що тепер буває дуже рідко, телефоністка щоразу діє нам на нерви й невтомно повторює монотонним голосом наші прізвища. «Доктора Мартінеллі... Доктора Мартінеллі... Доктора Мартінеллі...» Я підводжуся, перехоплюю стурбований погляд Дейва, заспокійливо всміхаюсь до хлопця, поплескую його по потилиці і, покинувши свій піснющий біфштекс, пробираюся поміж столиків до дверей. «Доктора Мартінеллі... Доктора Мартінеллі... Доктора Мартінеллі...» Надмірно посилений гучномовцями голос луною переслідує мене в безлюдному довгому коридорі, яким я йду: настирлива й досить скорботна літанія, наче Господь закликає мене на страшний суд відповідати за гріхи. «Доктора Мартінеллі... Доктора Мартінеллі... Доктора Мартінеллі...» Цей могутній, безплотний голос, що лине згори, лунає, мабуть, у цілому замку, він переслідував би мене скрізь, хоч би де я сховався: у бібліотеці, в салонах, у басейні, в підвальній гімнастичній залі...

У Блувіллі стає дедалі важче зв’язуватися по телефону із зовнішнім світом: щоразу треба напередодні подавати містерові Берроу письмове прохання, а не раніш, як наступного ранку, вам скажуть, що замовлений номер не відповідає. Правда це чи ні, ви не маєте змоги перевірити. Коли не рахувати кількох дзвінків Аніти, яка повідомляла мене, що не зможе приїхати, то вже цілих чотири місяці з-за меж Блувілла нікому не телефонували.

«Доктора Мартінеллі... Доктора Мартінеллі... Доктора Мартінеллі...» Цей голос не вмовкає. Моє прізвище відбиватиметься луною в усьому замку доти, доки я перетворюсь на матерію. Мене охоплює гнітюче враження - ніби торгуються за мою душу.

Два телефонні апарати для загального користування - тепер уже майже не потрібні - висять при вході до вбиралень. Висять вони не в кабінах, а під такими собі спареними раковинами. Я просуваю голову в одну з них і знімаю трубку.

- Говорить доктор Мартінеллі.

- Докторе Мартінеллі, - каже телефоністка, - негайно зайдіть до кабінету містера Берроу.

Чому негайно? І чому це Берроу викликає мене під час обіду? Яка така невідкладна в нього справа, що він навіть не може зачекати?

Мені не доводиться стукати до містера Берроу: двері відчинені. А сам містер Берроу, хоч як дивно, жде мене на порозі свого кабінету - той самий Берроу, що так любить приймати відвідувачів, поважно сидячи за письмовим столом, купаючись у власній гордині. Точніше, він стоїть по той бік порога, і я спершу бачу тільки його черевце, яке виступає в коридор. Я пришвидшую ходу. І тоді з дверей витикається обличчя містера Берроу. Воно спотворене - принаймні настільки, наскільки може бути спотвореним кавалок смальцю. Але я добре бачу: в містера Берроу тремтять щоки. Мовчки, ніби не довіряючи власному голосу, він пропускає мене до кабінету. Та робить це не так, як звичайно, а навпаки, виходить у коридор. Опинившись у кабінеті, я озираюся на господаря, сподіваючись, що він іде слідком за мною. Аж ні!

- Докторе Мартінеллі, - ледь чутно промовляє містер Берроу.

Я дивлюсь на нього. Його кругленькі очі скачуть в очницях, наче схарапуджені тваринки, а по лискучій маківці струмує піт.

- Докторе Мартінеллі, - знов проказує він невиразним, приглушеним, уривчастим голосом. - Трубка лежить на столі. На вас чекає таємна розмова. Я залишаю вас самого.

І він причиняє за мною двері. Я зостаюся на самоті! У кабінеті містера Берроу! В святая святих! У кабінеті, якого він ніколи не покидає, не замкнувши двері на два такі складні замки, як замки в сейфі. На жаль, я не Джоан Пірс: у мене не такі міцні нерви. Я лише мимохідь зиркаю на кошик для паперу: він порожній. Правда, про цей свій погляд я згадаю вже згодом. А поки що я цього не усвідомлюю. Страх містера Берроу передався й мені. Серце в грудях калатає. Мене причаровує знята трубка, яка й справді лежить на величезному столі червоного дерева. Я підходжу до столу й хапаю трубку. Але на ній залишилися сліди від спітнілих пальців містера Берроу, і я відчуваю таку огиду, що, перше ніж піднести трубку до вуха, витираю її носовичком.

- Мартінеллі слухає.

- Хвилинку, докторе, - озивається в трубці телефоністка. - Я викличу вашого абонента.

І більше ні слова. Жодного звуку. Телефон наче мертвий. Нескінченне чекання. У мене розм’якають ноги. Сісти у велике чорне крісло зі штучної шкіри я не наважуюсь, я сідаю на стіл містера Берроу, а це, як я усвідомлю перегодя, ще більше зухвальство. У голові в мене порожньо, у скронях стугонить, і я помічаю, що моя рука, яка стискає трубку, теж пітніє.

За ці кілька секунд я, мабуть, призвичаївся до тиші, бо аж підскакую, коли в трубці лунає гучний, рішучий і владний голос. Попервах я не можу зрозуміти, хто говорить - чоловік чи жінка. Особливо мене приголомшує тембр голосу. Він так дзвенить у моїй голові, наче цілком заполонив її.

- Доктор Мартінеллі?

- Так.

- Ви в кабінеті містера Берроу?

- Ви там самі?

- Так.

Пауза.

І вона кладе трубку. Я не встигаю сказати жодного слова. А втім, я однаково не спромігся б і рота розтулити. Губи в мене злиплися. У роті враз пересохло. Я підводжусь. Якусь мить стою, спершись обіруч на стіл. Коли я виходжу, від містера Берроу не видно й сліду.

Я простую до вбиральні. На щастя, в ній ні душі. Відкручую кран з холодною водою й плещу себе по щоках мокрими долонями. Потім утираюсь і, ходячи сюди-туди, кілька разів глибоко вдихаю повітря. Проминаючи дзеркало, щоразу зиркаю на себе. Але мені здається, що я ще надто блідий, щоб іти назад до кафетерію.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

- Їдьте дорогою, якою їздите завжди, докторе, - озвалася Джекі, коли я сховав до кишені жетон. - Я поїду вслід за вами.

Вона сказала це рішучим, владним голосом, навіть не глянувши на мене.

Я здогадуюся: Джекі має на увазі дорогу, якою ми щонеділі прогулюємось верхи. Я рушаю, з прикрістю відчуваючи себе в’язнем, якого жене поперед себе озброєний конвоїр. Ні, мені не хочеться зайве драматизувати: я вийшов з кафетерію в усіх на очах, отож не думаю, що найближчим часом щось загрожує моїй безпеці. Проте позад мене їде озброєна Джекі. А я не маю навіть ножика, щоб захиститися. Нас тут лише двоє, і ми в’їздимо в ліс, де досі не зустрічали на прогулянках жодної живої душі.

Навіть більше, цей червневий день видався досить хмарний. Два дні й дві ночі перед цим лив безперервний дощ, і хоч ополудні він ущух, небо як слід іще не прояснилось. Воно насупилося до самого обрію, великі чорні хмари зависли над верхівками ялиць, і, здається, ось-ось знову піде дощ. Дорога, на щастя, встелена піском і рінню, під копитами Чучки вона не розгрузає, але дощові струмки вимивають на ній канавки, а місцями котяться з прямовисного узбіччя водоспадами й перетинають її впоперек. Чучка не любить води і обминає струмки, збиваючись із клусу. Я переводжу її на ступу, і Джекі ніяк не реагує. А втім, тепер дорога підіймається вгору на лісистий схил і стає твердішою.

Їзда ступою має свою перевагу: вона дає мені змогу обміркувати мої взаємини з Джекі. Висновку я доходжу сумного. Гадаю, коли під час інциденту між Джесперсеном та охоронницями я, спішившись, підійшов до Джекі й моя голова опинилася на рівні її чобіт, вона неодмінно відчула те коротке, несподіване й непогамовне бажання, яким я сповнився до неї. На наступній прогулянці вона грубо, навіть із гнівом урвала мою двозначну розмову з Пуссі. І, нарешті, в неділю після дзвінка, коли Аніта востаннє повідомила мене, що не зможе приїхати до Блувілла, Джекі приязно подивилась у мій бік і щиро всміхнулася. Вона зробила це так спритно, що ніхто з моїх супутників нічого й не помітив.

Але чи можна їй довіряти? Якщо Пуссі прогнали звідси, то чи не Джекі з них двох написала містерові Берроу правдивий звіт про випадок із Джесперсеном? Безперечно, саме завдяки тому доносові їй виявили сьогодні таку довіру. Невже та її усмішка й підморгування позаминулої неділі були для мене пасткою? Важко в таке повірити. В цієї дівчини очі не порожні, які звичайно бувають у облудниць. Навпаки, вони в неї життєрадісні. А коли в людини такий прекрасний погляд та ще таке жваве обличчя, то вона не дуже охоче дозволить упіймати себе в пастку неправди. Принаймні так я думаю. Або хочу так думати, що, зрештою, те саме.

Ось ми проминули поворот, за яким нас із Блувілла вже не видно. Час, здається, мені випробувати пильність мого конвоїра. Я зупиняю Чучку, наполовину обертаюсь у сідлі і, спершися правицею на круп кобили, вичікую, поки Джекі під’їде ближче. На це не йде й кількох секунд, але мені більше й не треба для того, щоб на ходу зміряти її очима й належно оцінити. Гарна здорова дівчина з округлими плечима, пишними грудьми, повненьким обличчям, коротко підстриженим білявим волоссям і очима, що досі здавалися мені голубими, а насправді сірі - цей колір сьогодні мене вражає, може, через темне, як перед грозою, небо.

Я питаю її вдавано байдужим голосом:

- Куди ви мене ведете?

- Їдьте далі, докторе, - сухо відповідає Джекі. - Вам заборонено ставити мені запитання.

Я дивлюсь на неї. Її обличчя - справжня маска. На ньому нічого не прочитаєш. У цю мить Чучка, не відчуваючи більше повода, рвучко повертається назад і, наставивши вуха сторч, войовниче рушає на мерина. Мені, правда, вдається вчасно її стримати, але мерин уже встиг теж повернути й кинувся чвалом униз по схилу. Джекі насилу зупиняє його.

Я чекаю на неї. Коли засапана Джекі знову під’їздить до мене, на вухо їй спадає пасмо білявого волосся, обличчя в неї розчервонілось, очі іскряться. Вона гнівно кричить мені:

- Якщо Чучка зробить такий вибрик ще раз, я прострелю ноги!

- Кому? - зухвало питаю я. - Їй чи мені?

- Докторе! - несамовито кричить Джекі. - Вам заборонено ставити мені запитання!

Я теж багровію:

- І все ж таки я поставлю вам одне запитання! Навіщо ви взяли мерина? Ви ж добре знаєте, що Чучка не може їх терпіти!

- Я його не брала, - відповідає Джекі трохи спокійніше. - Мені його привели вже осідланого.

Водночас вона перебирає в ліву руку повід і, нахилившись уперед, поправляє правою біляве пасмо, що вибилося з-під пілотки. Я спостерігаю за нею суто машинально, та враз цей її жест мене зворушує: він здається мені таким жіночним у цих незвичних умовах...

Джекі перехоплює мій погляд і, певно, здогадується, що в мене на душі, бо потуплює очі, і на хвилину западає досить напружена мовчанка.

- Їдьте далі, докторе, - каже вона, знов силкуючись говорити владним голосом конвоїра. - Нас чекає довга дорога.

Отже, «довга дорога»! Сказавши ці слова, Джекі порушила інструкцію, але це порушення вона зробила, певне, навмисне, щоб заспокоїти мене. Я повертаю Чучку й пускаю її ступою по рівній дорозі, якщо можна назвати «рівною» дорогу, про яку не знаєш, куди вона веде. Мабуть, Джекі, прохопившись про «довгу дорогу», мала на меті, по-перше, примусити мене повірити, нібито моїй безпеці ніщо не загрожує, а по-друге, зробити мене покірнішим. Я не можу нічого збагнути, тому покладаюсь на свій інстинкт, а він, як завжди, нічим мені не допомагає, лише розбуджує в душі передчуття, які з хвилини на хвилину стають дедалі суперечливішими.

Ми їдемо дорогою, якою їздили гуртом на верхові прогулянки, і високі ялиці, що здіймаються над нею, від найменшого подмуху вітру струшують нам на голови дощові краплі. Я радію, що здогадався накинути на себе плаща, й, шукаючи в його кишенях рукавиці, знаходжу там забуту кілька місяців тому зім’яту шапочку для гри в гольф. Я надягаю її. Сховавши так від неприємних краплин голову, я відчуваю задоволення, що знайшов цю стару шапочку, й згадую пов’язане з нею минуле. Та це задоволення триває не довго: моя радість одразу ж гасне, дух занепадає.

Чи міг я сьогодні не підкоритися наказові Гільди Гельсінгфорс? Аж ніяк. Адже мені загрожувала б небезпека все втратити. І ось озброєний конвоїр веде мене, заложника чи в’язня, хтозна й куди. Майбутнє, навіть найближче, мені не належить.

Дорога вже не така крута, і я - мабуть, щоб розвіяти похмурі думки, - пускаю кобилу клусом. Славна Чучка! Безперечно, вона єдина моя подруга в цьому безлюдному лісі. Над розмитою піщаною дорогою, що, скільки око сягне, петляє між ялицями, повисло свинцево-сіре небо, і звідкись цідиться тьмяне світло. Коли вщухає вітер, чути лише м’який стукіт копит моєї кобили, який луною відбивається позад мене - до речі, весь час улад із стукотом копит мерина. Я їду в ногу, як нікчемний солдафон.

Під’їжджаючи до роздоріжжя, де Джесперсен пустив учвал свого коня забороненою дорогою, я, звісно, беру ліворуч. Позад мене лунає наказ:

- Праворуч, докторе!

Праворуч?! На заборонену дорогу?! «Втеча» Джесперсена! Постріли Пуссі! Я зупиняю Чучку і обертаюсь.

- Ви сказали повертати праворуч? - міряю поглядом Джекі. - Ця дорога для нас заборонена. - І стискаю губи.

- Сьогодні - ні.

- Хто це сказав?

- Я.

Кілька секунд я розмірковую й приймаю ухвалу, яка приносить мені полегкість. Я відмовляюся виконати наказ Джекі.

Джекі дивиться на мене. Мій непослух так її вражає, що вона навіть забуває розгніватись.

- Що?! - питає вона. - Що ви сказали?

- Я не поїду цією дорогою.

- Чому?

- Нею заборонено їздити.

- Докторе, я ж вам сказала, що сьогодні як виняток...

Джекі не докінчує фрази, хоч говорила вона терпляче, немов до примхливої дитини. Я завважую, що її очі не так розгнівані, як заклопотані. Моя охоронниця опинилася в скрутному становищі! «Пакет» бунтує: не дає доставити себе до місця призначення. Що вона тепер робитиме? Погрожуватиме? Щойно це принесло їй не багато успіху.

Джекі мовчить, і я бачу, що вона розгубилася. Зрештою її мовчанка мене заспокоює. Тепер усе стає ясно: Джекі має наказ передати комусь «пакет» власноручно. Їй не доручали знищити його по дорозі.

Одначе я хочу бодай якось скористатися зі своєї переваги.

- Дякую, - кажу, - але мені не хочеться, щоб у мене стріляли.

- Це я у вас стрілятиму? - перепитує вона недовірливо.

- Пуссі ж стріляла в Джесперсена.

- Пуссі втратила самовладання. А сьогодні - не той випадок. Джесперсен порушив інструкцію. А ви виконуєте наказ.

- Цей наказ може виявитися пасткою.

- Пасткою?

- Якщо я поїду цією дорогою, ви мене вколошкаєте, а потім заявите, ніби я спробував утекти.

Сказавши ці слова, я дивлюся на Джекі так, наче звинувачую її. Я усвідомлюю, що цим провокую Джекі. Вдаю, ніби не довіряю її добрій волі, хоч насправді в глибині душі вже не сумніваюсь у ній.

- Докторе! - обурено вигукує Джекі.

Вона аж багровіє. Але цього разу не від гніву, а від образи. А що шкіра в неї досить прозора, то червона хвиля заливає її від чола до вилиць, від вилиць до кругленької шиї, що виглядає з-під форменої сорочки.

- Докторе, - знов запально каже Джекі, - я ж не есесівка!

Її слова мене дивують. Я б і не подумав, що в цієї юної охоронниці такі глибокі знання з історії!

- Що ж, - кажу я, - коли хочете заспокоїти мене, рушайте попереду. А я поїду за вами.

- Я не можу цього зробити, - одразу ж відрубує вона. - Це було б з мого боку порушенням інструкції.

Але я мовчу, обличчя в мене лишається незворушним, і Джекі каже:

- Прошу вас, докторе!

Я зазираю їй у вічі. Їхню небачену красу підкреслюють, дарма що сама Джекі білява, густі чорні вії. Слова «прошу вас» пролунали як справжнє прохання, а не як словесна облуда. Дівчина вимовила їх пошепки. Я запитую:

- Ви гарантуєте мені особисту безпеку?

Джекі не ховає очей і щиросердо відповідає:

- Поки ви зі мною - так.

Відповідь двозначна, але я мушу нею вдовольнитися. А тим часом Чучка нетерпеливиться. Вибалушившись на мерина, вона аж надто пожвавішала, і мені доводиться двічі-тричі розвернути кобилу, щоб угамувати її.

- Гаразд, - кажу нарешті я. - Я вірю вам.

«Заборонена дорога» стелиться попереду, мов рівна стрічка, і я пускаю кобилу вчвал. Чучка, здається, рада розім’ятись. Вона грайливо рветься вперед, і з-під її копит летить пісок та бризки води. Мерин мчить услід за нею.

Через п’ять хвилин я знову переводжу Чучку на ступу: ми спускаємося крутим схилом, і внизу перед нами постає перешкода. Дорогу перетинає бурхливий потік. Його не перестрибнеш. Потік надто широкий. Якщо дозволить течія й глибина, то єдине, що можна зробити, - це подолати його вбрід.

Джекі наздоганяє мене.

- Доведеться переходити вбрід, - рішуче каже вона.

Я хитаю головою.

- Спершу треба поміряти глибину.

Я спішуюся, прив’язую Чучку до ялиці й, знайшовши в підліску жердину, обкоровую її, щоб вона була легша. Потім заброджу в черевиках у воду й стромляю жердину якомога далі від себе. Здається, потік перейти можна. Правда, він іще вирує, але вода в ньому вже спадає і течія не загрожує нас понести.

Я обертаюся. Джекі, кинувши повід на загривок меринові, щось заклопотано пише на клаптику паперу. Потім підводить очі й, не кажучи ні слова, киває пальцем, щоб я підійшов. Коли я опиняюся біля неї, Джекі простягає мені записку, не випускаючи її з рук, і я читаю:

«Г. Г. знає все про випадок із Джеспєрсеном».

Я мовчки понурюю голову, залишаю Джекі, відв’язую Чучку і, здивований, сідаю в сідло. Джекі, сама того не бажаючи, щойно дала мені дуже багато важливої інформації. По-перше, вона написала це, а не сказала вголос - отже, вважає, що нас підслуховує з далекої відстані електронний звуковловлювач. У цьому зв’язку я запитую себе: чи не завдяки йому Г. Г. дізналася й про випадок із Джесперсеном? По-друге, Джекі підтвердила те, про що я вже здогадувався, але ніяк не міг у це повірити: вона веде мене до Гільди Гельсінгфорс. І по-третє, особливо багато для мене важить те, що Джекі попереджає мене на випадок, якщо Г. Г. почне розпитувати в мене про Джесперсена.

Я більше не сумніваюся: в особі Джекі я маю союзницю.

Як я й сподівався, Чучка вчиняє страшенний опір. Вона кружляє на місці, не бажаючи заходити у воду. І тоді Джекі пускає першим у потік свого мерина. Ця хитрість їй удається. Чучка ступає вслід за мерином. Поки наші коні бредуть одне за одним по черево у воді, я бачу, як Джекі поперед мене кидає в потік пошматовану на малесенькі клаптики свою записку. Я дивлюсь на її випростану спину, на міцну біляву потилицю. І сповнююсь до неї палкою вдячністю.

Коли ми виходимо з потоку, Джекі зупиняється, очікуючи, щоб я знову виїхав наперед. Очей вона не підводить і всією своєю поведінкою благає мене мовчати. Я вволюю її волю. Але метрів через сто, коли на крутому схилі Чучка переходить на ступу, я обертаюсь у сідлі й дивлюся на Джекі. Її рішучі сірі очі зустрічаються з моїми. Ні, в цих наших поглядах нема нічого інтимного. Мені запропоновано угоду про дружбу. Це мене зворушує до глибини душі. Я дивлюся на Джекі вже іншими очима. Тепер навіть зброя, якою вона обвішана, має інший сенс. Уперше після мого переїзду до Блувілла літери ЧО, які іронічно визначають мою суть, набувають свого справжнього змісту: я - «чоловік під охороною».
Я ще раз обертаюсь назад, і Джекі киває мені головою. Посеред просторої галявини на пологому схилі стоїть збудоване з кругляка бунгало. За п’ятдесят метрів від нього - дровітня, трохи далі - стайня. Тут ми з Джекі - кожне в окремому стійлі - розсідлуємо коней.

- Ходімо, - каже Джекі.

Тепер вона йде поруч зі мною, і я скоса позираю на неї. Зовні вона знову виглядає незворушною, хоч у душі хвилюється. І ця її стримувана нервозність передається й мені.

Бунгало не таке вже й скромне, як мені спершу здалося. Проходячи лукою, - тепер Джекі знову ступає позад мене, - я помічаю досить довгу цегляну споруду: це басейн, критий, судячи з усього, вітражами. Весь ансамбль побудовано з тропічного дерева. Одне слово, це бунгало коштує цілого багатства.

В невеликому передпокої, заваленому чобітьми та пальтами, я скидаю дощовика. Потім Джекі штовхає скляні двері, ми проходимо вздовж басейну й нарешті опиняємося ще перед одними дверима, що їх Джекі відчиняє переді мною.

- Зачекайте тут, - каже вона голосно, наче звертається не до мене, а до когось іншого. - Гельсінгфорс незабаром прийде.

По цих словах Джекі повертається на закаблуках, і я засмучено дивлюсь, як від мене віддаляється її білява потилиця, міцні плечі й зброя, тепер уже зовсім мені не ворожа.

Я переступаю поріг. Тут майже темно, незважаючи на широчезне, майже на всю стіну, вікно. З нього видно гору, над якою йде густий скісний дощ і здіймаються клуби білого туману. Навпроти вікна тьмяно вилискує мідний дашок над вогнищем, але саме вогнище не палає, в ньому тільки ледь жевріють кілька жарин. Стеля й стіни в кімнаті, наскільки я можу розгледіти, обширі червонуватим деревом. З темного кутка поряд із каміном невиразно виступає величезна канапа.

Я причиняю двері й несміливо ступаю кілька кроків до вікна. Над лісом зависли великі чорні хмари, в улоговинах клубочиться білий туман, надворі похмуро. Гора має непривітний вигляд. Але й по цей бік шибки не набагато приємніше. У кімнаті не холодно, але в ній панує такий дух, що ніби заморожує мене. Здається, все тут дивиться на мене з якоюсь злістю. Звісно, це ілюзія. Та марно я намагаюся себе в цьому переконати - неприємне враження не розвіюється. Я озираюсь довкола. І все ж таки ця невелика вітальня з дерев’яною обшивкою на стінах га мідним дашком над каміном (тільки його я й бачу виразно) досить затишна. Але я почуваю себе в ній не дуже затишно. В мене таке дивне, гнітюче й тяжке відчуття, ніби за мною скрізь стежить холодний погляд. Я випростуюся, стенаю плечима, засовую руки до кишень і ходжу сюди-туди по кімнаті. В ній досить темно. Але я, згадавши тон і зміст листів від Гельсінгфорс, навіть не наважуюсь пошукати вимикача й увімкнути світло. Можна подумати, що в цій кімнаті для мене все заборонено. Я почуваю себе позбавленим усіх прав, навіть права бути тут.