Чоловіки під охороною роман розділ перший к

Бладдерстер рішуче запротестував проти цих «наклепів», але довго протестувати йому не довелося. Сталася подія, якої ніхто не міг передбачити, навіть сам Бладдерстер, хоч він і стояв так близько до бога: проповідник занедужав на енцефаліт-16.

Так чи інакше його смерть мусила стати подзвоном по бладдерстеризму: або Бладдерстер мав, як його звинувачувала дружина, надто тісні взаємини з тією білявкою і був, звісно, справжнім дурисвітом, або ж він таки нехтував подружні стосунки, як радив робити й іншим, і тоді стриманість, усупереч його твердженню, - не є профілактичним засобом.

Одначе логіка й правда аж ніяк не додають людям розважливості. Це часто не без гіркоти помічали в Сполучених Штатах: що облудніший, верткіший і хитріший був політик, то менше він виконував обіцянки, які давав під час виборчої кампанії, щоб дістатися до влади, і при цьому мав куди більше шансів бути обраним, ніж його чесніший конкурент.

І все ж таки в усьому цьому було якесь передвістя. Смерть Бладдерстера вдихнула в бладдерстеризм нове життя.

Але послідовники ідола наслідували його не без чвар. Вони сварилися і за духовну спадщину Бладдерстера, і заразом за величезні прибутки, що їх принесло проповідникові його пророцтво. Зрештою бладдерстеризм розколовся на дві різні течії: «цнотливців» і «скопців».

Перші, вірні його закликам, усіляко розхвалювали цнотливість і як профілактичний засіб на цьому світі, і як аскетизм, що за нього Господь винагородить на тому світі. Набагато радикальніші «скопці», яких спочатку було дуже мало, стали видаляти собі сім’яники й радили робити це своїм прихильникам.

З погляду релігії, настанову останніх не можна розглядати як традиційну. Різні церкви загалом проти оскоплення. Вони воліють тільки обмежити любощі, а, скажімо, католицька церква дійшла до того, що заборонила їх своїм пастирям зовсім. Колись юних співаків з єпископальної каплиці позбавляли змоги мати інтимні зв’язки лише для того, щоб вони краще оспівували сотворіння життя, - чи не прикрою іронією було це для них?

З наукового погляду, оскоплення, хоч воно травмує і принижує чоловіка і тому робити його лікарі ні в якому разі не рекомендують, викликало певний інтерес, бо внаслідок остаточного припинення сім’яутворення у скопців ефективно вироблявся імунітет до енцефаліту-16 - той імунітет, що його мали малолітні хлопчики та діди на схилі віку.

У матеріалістичному суспільстві ніщо не сприймається так схвально, як успіх. Незважаючи на боротьбу, що почалася всередині бладдерстеризму, число скопців, яких попервах було дуже мало, швидко зростало тільки завдяки тому, що вони не помирали. Марно цнотливці доводили, ніби гекатомба розріджує їхні лави тільки тому, що Господь розпізнає рабів своїх і кличе їх до себе, щоб винагородити за непорочність. Скопцг відповідали, що Господь забирає до себе хтивих та розпусних. Скопці, звісно, не зневажали цнотливців, хоч жертву самі принесли надто велику. Як колись Авраам, а може, в певному розумінні й більше за нього, вони пожертвували чимось важливішим, ніж плоттю від плоті своєї: самою можливістю батьківства.

Скопці могли похвалитися тим, що на всій території Сполучених Штатів кожного дня до їхніх лав виявляло бажання приєднатися більше чоловіків, ніж за браком хірургів їх можна було прийняти. Смерть не пощадила й лікарів, отож через нестачу хірургів кількість операцій не дуже зростала. Зрештою дійшло до того, що хірурги почали вимагати за таку операцію величезні гроші. Не менше обходилося й звичайне вихолощення. До речі, тижневик скопців «Скоп» запротестував проти такого здирства і в одному зі своїх номерів запитав: чи не стане оскоплення невдовзі розкішшю? В деяких штатах ціну за таку операцію обмежили. Це тільки призвело до появи, з одного боку, чорного ринку, де за шалені гроші перепродувалися черги на оскоплення, а з другого - дешевих кубел, де операції, що їх виконували некваліфіковані шарлатани, досить часто закінчувалися смертельними випадками.

Слід зазначити, що спочатку скопці відкидали вихолощення хімічним способом, бо, з релігійного погляду, воно здавалося їм не досить жертовним. Одначе зменшення числа лікарів зрештою змусило їх удатися до стерилізуючих препаратів. Спершу вони вживали ципротероацетат - засіб, що гальмував статевий розвиток. Але попит на ці ліки у вигляді пігулок по п’ятдесят міліграмів, які треба було випивати по одній вранці та ввечері протягом місяця, був такий великий, що вони зникли з продажу. Тоді було відкрито, чи, правильніше сказати, знову відкрито один наркотик, який діяв так само, як і ципротероацетат, тільки набагато повільніше.

Про цей наркотик Аніті не довелося мені розповідати. Я про нього знав, хоч у Сполучених Штатах він і не продавався. Я багато написав про нього в своїй книжці, присвяченій нацистським лікарям у концентраційних таборах часів другої світової війни. Ці лікарі, якщо так можна назвати тих нелюдів, мали намір широко використовувати його для того, щоб робити безплідними чоловіків єврейської національності, яких Гітлер звозив з усієї Європи й ув’язнював у своїх каторжних тюрмах. Кінець кінцем нацисти відмовилися від свого плану, бо вони мусили б транспортувати з Латинської Америки чималу кількість сировини, а перетинати Атлантичний океан їхнім вантажним суднам було тоді, в 1941 році, надто ризиковано.

Ця сировина, caladium seguinum, - трав’яниста рослина з бульбовим корінцем родини односім’ядольних. Вона самосійно росте в Бразілії у вологих або заболочених місцях і в дуже густих лісах. Але, певна річ, щоб широко використовувати цю рослину, як збиралися робити нацисти, її слід інтенсивно вирощувати, бо потрібен не корінь і не плід, а екстракт, що виготовляється з її соку.

Властивості екстракту, який добували, безперечно, примітивними способами, відомі були ще з давніх-давен від аборигенів континенту. За переказами, зібраними серед індіанців екваторіальної Америки, той екстракт застосовували ще їхні предки, щоб, позбавивши своїх полонених ворогів статевої спроможності, зробити їх покірними рабами. Однак ті сердеги, мабуть, дуже опиралися вживати каладіум сегінум, бо його екстракт - у всякому разі, той, що продавався в Сполучених Штатах, - являє собою липку зеленувату рідину, неприємну на запах і смак. Але діє він надійно й швидко, анітрохи не змінюючи зовнішності людини. Сім’яники й передміхурова залоза мертвіють, що спричиняє спершу повне припинення сім’яутворення, а потім - остаточне руйнування сім’ятворної тканини.

Скопець Ф. М. Гаммерсміт створив у Бостоні компанію «Юнайтед каладіум сегінум компаній (ЮКАСЕК), яка закупила в Бразілії придатні землі й почала вирощувати, збирати й завозити до США цю рослину; щоправда, сам Гаммерсміт не прожив і трьох місяців після того, як його підприємство домоглося величезного успіху. Він помер у п’ятдесятирічному віці в своєму кабінеті від серцевого нападу, ставши жертвою напруженої праці, а особливо своєї непогамовної жаги робити багато справ водночас. Як з’ясувалося, тієї хвилини, коли настала смерть, Гаммерсміт пив віскі, курив сигару й гладив груди своїй молодій секретарці, кубинці за походженням, диктуючи їй листа. Дівчина сама підтвердила, що відіграла в цій трагедії воднораз пасивну й активну роль. На запитання журналістів, чому вона дозволяла своєму шефові такі вільності в поводженні, секретарка відповіла, що вони були невинні, адже Гаммерсміт був скопець, до того ж вона, незважаючи на різницю у віці, відчувала до нього майже материнські почуття. «Навіщо було заважати pobrecito¹ гратися?» - сказала дівчина зі слізьми, що котилися по її щоках і падали на пишні перса.

Тільки-но поховали покійника, як його вдова Дора Магнус Гаммерсміт опинилася перед загрозою занепаду своєї імперії: скориставшись із тимчасової слабкості армії та поліції, до влади в Бразилії прийшов лівий уряд, зажадав від ЮКАСЕК передати йому п’ятдесят один відсоток акцій, а ще лівіша фракція в уряді висунула вимогу негайно націоналізувати компанію. Становище ускладнилося для Дори ще й тим, що ЦРУ, п’яту частину особового складу якого скосила пошесть, виявилося нездатним вплинути своїми звичними методами на справи в Латинській Америці.

Дора діяла дуже енергійно. Вона відразу пішла на прийом до президента, пристрасно пояснила їй, яку небезпеку для зовнішньої торгівлі Сполучених Штатів та здоров’я їхніх громадян приховує в собі конфіскація власності ЮКАСЕК, і домоглася від Сари Бедфорд рішучого втручання. Президент вдалася до жорсткого тиску на Бразілію, пригрозивши навіть, як сказала Аніта, атомним бомбардуванням.

Бразілія поступилася. А згодом стало відомо, що екстремістська фракція в бразільському уряді, чиї вимоги націоналізувати компанію «Гаммерсміт» спонукали втрутитися президента США, була підкуплена й діяла з намови бразільських агентів ЮКАСЕК. Але президент анітрохи не розгнівалася на Дору Гаммерсміт за цей її хитрий тактичний хід, а навпаки, перейнялася до неї ще більшою симпатією і, коли помер державний секретар, запросила її зайняти цей високий пост. Дора одразу посадовила у своє директорське крісло в ЮКАСЕК скопця П. Дж. Баррі, якому щодня давала розпорядження по телефону.

Ця розповідь в Анітиних устах нагадувала звичайнісіньку success story², чималу огиду до яких у нас викликали численні романи та кінофільми. Гадаю, Аніта розказала її, щоб переконати мене, що жінки, перебравши в свої руки велике діло, такі самі дійові, як і чоловіки. Вона марно старалася: я в цьому вже пересвідчився сам.

Коли ЮКАСЕК легко вдалося проникнути до промислових країн Європи й поступово збільшити там свій експорт, то, нав’язуючи свій товар Латинській Америці, компанія, навпаки, наштовхнулася на чималі труднощі, і особливо рішучий був опір в усіх знедолених країнах Африки та Азії. Що далі на південь, до слаборозвинених і бідних країн, намагалася пробитись компанія, то затятіше трималися чоловіки за свою статеву спроможність і воліли радше померти, ніж калічити себе. Я з великою огидою дізнався, яких сміховинних зусиль докладала Дора Магнус Гаммерсміт у своїй подвійній ролі офіційної і підлесливої особи, аби будь-що, навіть удаючись до неприпустимого тиску на урядовому рівні, нав’язати цим бідолашним людям наркотик, який вони вважали ганебним.

Ганебним - може, й надто гучно сказано, але особисто я, якби мене витурили з Блувілла, напевне не згодився б скористатися тим наркотиком. І річ тут зовсім не в гордині фалократа, в якій часто звинувачували мою стать. Я не заперечую, обожнення фалоса існує, але воно властиве тільки нервово хворим людям, надмірний статевий потяг яких дуже підозрілий, бо він став у них самолюбством. Та, з іншого боку, ніяк не можна виправдати добровільну відмову чоловіка від властивості, без якої немислима, крім біологічних потреб, його життєрадісність і творчий порив.

Я наголошую тут лише на очевидному, але цього очевидного не бачать ті, хто тепер тисячами, навіть десятками тисяч уливається в лави скопців, хто після церемонії, схожої на хрещення, в товаристві своїх однодумців п’є каладіум сегінум. А втім, вони могли б обійтися й без цього ритуалу, адже каладіум сегінум продається в усіх аптеках. Але насправді дуже мало чоловіків уживають його на самоті. Нові члени руху знаходять красномовне виправдання посвяченню в скопці у релігійних мотивах, а також у прагненні належати до могутнього табору, який відіграє дедалі важливішу роль в економіці країни.

Між іншим, дослідження, проведене групою психологів Колумбійського університету на чолі з професором Геррієттом Стейнфілдом, показало, що в мотивах нових членів руху, які походили переважно із середніх верств, економічне виживання й підвищення на соціальній драбині важило більше, ніж страх перед смертю. На ринку праці дуже швидко зріс попит на тих, кого алегорично нарекли «С» (а дотепники з числа невихолощених прозвали їх «С із мінусом»). І справді, С мали всі переваги стабільних працівників і покірних виконавців. Навіть більше, завдяки своїм технічним знанням, яких жінки загалом ще не мали, вони були вельми цінні, їх запрошували на високі пости, що звільнялися після масового вимирання чоловіків. Тож вони враз діставали посади й оклади, про які раніше й не мріяли.

Серед численних інтерв’ю, що їх опублікував у своєму дослідженні професор Геррієтт Стейнфілд, мабуть, найбільш викривальною була розмова з інженером К. Б. Мілзом із Клівленда, штат Огайо. Мілз прийняв Геррієтта Стейнфілда в своєму заново оздобленому кабінеті. Огрядний і сповнений сил, інженер сидів у новісінькому кріслі, почуваючи себе задоволеним і впевненим у собі.

- Повірте, - сказав він, усміхаючись, - я ні за чим не шкодую. Передусім тому, що С ніколи не полишають один одного в біді. Серед нас панує цілковита солідарність! Більша, ніж серед євреїв! Я коли подумаю, як жив досі, то тільки радію за своє рішення.

- Ви жили в дуже поганих умовах, містере Мілз?

- Ні. Можна сказати, умови були навіть досить пристойні. Але щоб забезпечити їх, я мусив крутитися, мов у пеклі. Я вибивався з сили, бо тільки те й робив, що клопотався векселями та рахунками. Я лише платив, платив і платив: то за будинок, узятий на виплат, то за три автомобілі - свій, дружинин і старшої доньки, то за два кольорові телевізори, куплені в кредит, то за новий холодильник. І, звісно ж, щоб на все це заробити, я працював, працював просто-таки як раб. Одне слово, в сорок п’ять років мене спіткав інфаркт. Лікуючись, я витратив усе, що мав, і ще глибше погруз у трясовину.

- Отже, тепер ви щасливіший?

- Годі й порівнювати! Я зробив фантастичний стрибок уперед. Мені набагато більше платять, а працюю я менше. Самі бачите, я недавно відремонтував свій будинок, збираюсь купити четвертий автомобіль і третій телевізор.

- Тож ваше щастя не затьмарене нічим?

- Нічим.

- Містере Мілз, я хотів би торкнутися трохи делікатного питання... Вам сорок вісім років, ви ще не старий і одружені з дуже привабливою жінкою...

- О, це мене анітрохи не турбує! - відповів містер Мілз, знову всміхнувшись.

- Я попрошу вас, якщо вам неважко, пояснити мені чому.

- Знаєте, я скажу вам щиро: до свого посвячення в С я так мучився, стільки дбав про гроші й так кепсько почував себе після інфаркту, що не торкався своєї дружини хтозна-скільки - може, навіть років два. Отож бачите, змінилося в мене небагато.

У своєму дослідженні професор Геррієтт Стейнфілд додав до цього інтерв’ю коментар, що спершу видався мені жорстоким. Професор зауважував, що навіть до свого посвячення Мілз, як і чимало інших його співвітчизників, проміняв статеву спроможність на автомобілі, телевізори та холодильники, бо тягар витрат примушував його працювати до сьомого поту й зробив нездатним кохати. Одне слово, був висновок Стейнфілда, Мілз без вагань дав себе оскопити, бо він уже й так був, по суті, скопцем.

Я вгледів у цьому зауваженні певну несправедливість, та коли дізнався з приписки, що інтерв’ю й коментар прочитав і схвалив до публікації сам Мілз та інші чоловіки, в яких брали інтерв’ю (до того ж у дослідженні були вміщені їхні фотографії), я зрозумів, що вони не соромилися свого нового стану, а навпаки, вбачали в ньому запоруку свого успіху.

До речі, мені впало в око, що в Блувіллі всі без винятку С, де їх було більше, ніж ЧО, встромляли собі в петельку великий зелений значок, на якому вирізнялося золотаве готичне «С». Коли я вперше побачив цей значок, мені спала на думку невірна жінка з «Червоної літери»¹, приречена у в’язниці вишивати в себе на сукні це ж таки «С» - знак своєї подружньої зради; вона навмисне-так усіяла вишивку арабесками та візерунками, що перетворила ганебне тавро на герб честі. Звісно, різниця тут у тому, що такий поширений значок скопців відчиняє всі двері для властолюбних і навіть став емблемою певної моральної чистоти.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Неділя в Блувіллі - вихідний день. Уранці в замку відправляє службу місіонерка, щоразу інша, але вона неодмінно належить до тієї чи тієї протестантської церкви, бо католицька, здається, стала жертвою свого споконвічного жінконенависництва і досі не зважилася висвятити в священики бодай одну жінку.

Ходити на відправу не конче, і ми ніколи не бачили там Гільди Гельсінгфорс. Одначе майже всі ми - зокрема і я, незважаючи на свій скептицизм, - постійно ходимо туди, бо після відправи в нас зав’язується коротка розмова з місіонеркою, а що вона приїздить із-за меж ранчо, то ми сподіваємось почути від неї про щось цікаве. Позбавлені радіо й телебачення, одержуючи лише вихолощені газети, ми прагнемо новин про світ - справжній, той, що розпростерся за нашим колючим дротом.

Я запам’ятав, зокрема, місіонерку, яка відправляла у нас службу в неділю п’ятого травня. Це була страшенно худа жінка, і всі форми, що їх вона колись мала, зникли назавжди, залишивши по собі статуру, яку я назвав би безстатевою. До того ж превелебна Рут Джеттісон коротко підстригала волосся й носила антрацитово-сірий чоловічий костюм із церковним комірцем, так що визначити її стать було ще важче. Але її обличчю з горбуватим носом, випнутим підборіддям та фанатичними, нерухомими чорними очима не бракувало мужності.

Богослужіння й проповідь проходили в замковому конференц-залі, який вміщував чоловік сто, хоч ми ніколи й не заповнювали його цілком. Я сказав «ми», але тут слід було б дещо уточнити: богомольці займали місця відповідно до старшинства; цей порядок виробився ще до мого приїзду в Блувілл і не змінювався весь час, поки я там був.

У першому ряду сідають особи, які мешкають у замку: управитель містер Берроу та його дружина, доктор Рільке, секретарка господині Емма Стівенсон та ще троє-четверо, чиїх посад і імен я не знаю. Посередині цього ряду стоїть крісло - схоже на трон і шанобливо залишене порожнім, його вщерть заповнює, якщо можна так висловитись, постійна відсутність місіс Гельсінгфорс. Не скажу, що мешканці замку вклоняються цьому кріслу, проходячи повз нього, як швейцарці вклонялися капелюхові Геслера¹, проте зауважу, що вони обходять крісло з таким виразом на обличчі, ніби там хтось сидить.

У другому й третьому рядах сідають самотні жінки Блувілла, дуже різні віком і зовнішністю, але однакові поведінкою: вони ніколи не позирають на ЧО.

Третій, четвертий і п’ятий ряди займають С, кожен з яких носить у петельці зелений значок із золотистою літерою свого руху. Сидять вони гуртом, дуже задоволені собою, і воліють на людях ігнорувати нас, хоча більшість із них у лабораторіях нам підлягають. Хочу підкреслити, що серед С є чимало одружених, але їхні родини, на противагу родинам ЧО, залишилися за межами ранчо, і впевнені в своєму імунітеті С мають право час від часу до них виїздити, не боячись заразитись, хоч, гадаю, своїм дружинам вони дають тими приїздами мало втіхи.

І нарешті, в останніх рядах умощуються зі своїми дружинами та дітьми ЧО; це мовби має означати, що вони перебувають на останніх щаблях соціальної драбини в Блувіллі й цілком підлягають тим, хто сидить поперед них.

Превелебна Рут Джеттісон порушила в проповіді тему, яка своїми посиланнями нагадувала бладдерстеризм, але відрізнялася від нього висновками. Мовляв, цілком очевидно, що енцефаліт-16 - не що інше, як господня кара. Всевишній підняв свою десницю на людей, щоб покарати їх за гріхи (скільки разів я чув цю давню пісеньку!). Одначе не слід усе ж таки приймати на віру те, що проповідував колись Бладдерстер. Від давніх-давен і до нашого часу найбільший гріх чоловіка полягав у тому, що він перетворив жінку на рабиню.

Тут Рут Джеттісон малювала картину, яка, незважаючи на певні перебільшення, відсутність деталей та історичної перспективи, мала досить широку палітру. Та після цього закономірного засудження прадавнього чоловічого жінконенависництва проповідь починала скидатися на сон рябої кобили. Рут Джеттісон, блискаючи очима, затинаючись і мстиво розмахуючи руками, силкувалася показати, як чоловіки «ненавидять» жінок.

За допомогою дрібних, старанно препарованих фактів та висловів, схожих на цитати, але без зазначення кому вони належать, коли й де їх виголосили, а особливо за допомогою низки анекдотів - у них нездорова, садистська поведінка розбещених підлітків з дівчатами поставала як норма чоловічої поведінки - Рут Джеттісон намагалася довести, що чоловік завжди відчував глибоку відразу до жіночої плоті, відразу, яка переросла, за грубим висловом проповідниці, у «ненависть до піхви».

Мушу сказати, що грубі слова, парадоксальні твердження, а надто не дуже вишуканий спосіб, у який ця місіонерка прагнула переконати нас, викликали в ЧО іронічні посмішки, сміх і заперечливі похитування головою. Адже для дослідників у залі було цілком очевидно, що Рут Джеттісон, висуваючи свої твердження, жодного разу не послалася бодай на якусь серйозну наукову розвідку або на одне з численних і ґрунтовних інтерв’ю з ученими, а безсоромно й безглуздо вдалася до підтасовок. Наче перевернута піраміда, її твердження ґрунтувалося на кількох окремих фактах; відкинувши метод наукових досліджень і вдавшись до демагогічних запевнень, Джеттісон із кількох кротовин нагорнула цілу гору.

Релігійна чи прорелігійна думка завжди досить проста. Нею можна замінити все. І ось Рут Джеттісон, зблискуючи очима, надривним голосом, що тремтів від священного гніву, і приголомшливими словами нарешті піднесла нам висновок: чоловік, заявила вона, дивиться на жінку як на бридку посудину, куди він скидає своє сім’я, або, ще краще сказати, на своєрідну плювальницю, від якої він з огидою відвертається, плюнувши в неї.

Слухачі відреагували промовисто, хоч і по-різному. Адміністрація в першому ряду й «одиначки» в другому гаряче і, як мені навіть здалося, запопадливо заплескали в долоні. С скрушно мовчали, немовби їх гнітив спогад про власні гріхи, яких вони, на щастя, позбулися. Однак серед ЧО та їхніх дружин зчинився гамір. Рут Джеттісон насупила густі брови і, втупивши в наш гурт пильний погляд своїх великих чорних очей, майже погрозливим голосом викрикнула:

- Хтось із вас хоче поставити мені запитання?

Запала така довга й невластива для американців мовчанка, що мені здалося, ніби ми вже зрікаємося свободи слова. Мене так обурив фанатизм місіонерки і кинутий нам виклик, що я вирішив дати їй відсіч. Але я не встиг підвестися. Моя сусідка, місіс Пірс, схопила мене за рукав піджака й тихо, однак рішуче сказала мені на вухо:

- Ральфе, бога ради, не заводьте з нею сварки, це провокація.

Про місіс Пірс, дружину мого найближчого колеги, я розповім трохи далі. Вона не дуже славилася своєю статурою, але я шаную її за прозірливість. Згоряючи від непогамовного гніву, я змовчав.

Позад нас почулася якась шамотня, і я озирнувся: там відбувалась така сама сцена, тільки цього разу все було навпаки. Стайн схопив за руку дружину й щомога намагався примусити її мовчати.

Та це було однаково, що зупинити бульдозер. Муч випручалася, встала й чистим голосом промовила:

- Я не збираюся ставити запитання, а хотіла б зробити одне зауваження.

- Робіть, - зневажливо кинула Рут Джеттісон.

Муч, хоч і мала диплом психолога, приємного враження не справляла. Вона була низенька, опасиста, але її обличчя під білявим волоссям мало люб’язний, трохи байдужий вираз. Щодо нас, то ми знаємо, чого варта Муч. Вона добровільно і з невичерпною енергією взяла в свої руки виховання дітей ЧО у Блувіллі: робота справді героїчна, бо дітей аж дванадцятеро і віком вони від п’яти до чотирнадцяти років.

- Я згодна, - сказала Муч чудовою англійською, хоч і з відчутною німецькою вимовою (яка, на жаль, почала передаватись і її учням, зокрема й Дейвові), - що чоловік обмежив діяльність жінки в соціальній та економічній сферах.

Але це не тому, що він відчуває ненависть до її плоті. Скоріш навпаки, він плоть переоцінює, правда, на шкоду іншим якостям жінки. Досить тільки розплющити

очі, щоб побачити цю перебільшену оцінку. Вона дається взнаки скрізь - у моді, в рекламі, в мистецтві, у літературі. Гадаю, ви навели тенденційні приклади. Може, тим розбишакуватим хлопчакам, про яких ви казали, що вони ґвалтують, ображають і б’ють дівчат, властивий сильний чоловіколюбний потяг, який вони тамують у собі, і він виявляє себе в такій поведінці. Сказати, що жінка - плювальниця, може лише психічно нездорова людина, садист. Така поведінка нетипова для чоловіка. Зовсім нетипова. І я не розумію, як тут можна помилятися. Жінки, які твердять, нібито геть усім чоловікам притаманна «ненависть до піхви», викликають у мене підозру, що вони, либонь, відчувають ненависть до фалоса.(Сміх серед ЧО.) В усякому разі, вони не дуже добре роблять, коли намагаються переконати решту жінок, буцімто чоловіки їх ненавидять. Це може призвести до того, що жінки зненавидять чоловіків, а така ненависть тепер, коли чоловіки помирають, мов мухи, була б, дозволю собі сказати, ганебною. Особливо прикре те, що саме християнка сіє отак ненависть між чоловіками й жінками. З іншого боку, може, я вже трохи стара, але, скажу правду, я була просто ошелешена, коли почула, як духовна особа вжила в своїй проповіді слово «піхва». (Муч вимовила це слово з усією німецькою енергійністю.) Крім того, ви, превелебна, гадаю, по-справжньому не знаєте, що таке подружня пара. Запевняю вас, я не плювальниця для свого чоловіка. Переконана, він любить усю мене, разом з піхвою. (Сміх серед ЧО. «Золотце моє!» - промовив Стайн упівголоса й підніс угору руки.) Ось що я хотіла вам сказати, - додала Муч, почервонівши й сердито сідаючи на стілець. (Гамір у перших рядах, бурхливі оплески серед ЧО.)