Село Погорілівка в 1941 – 1945 роках

З початку зародження і в процесі розвитку людства, виникнення майнової нерівності зумовлювало війни між племенами, народами, країнами. Перші війни були боротьбою за кращі землі. З виникненням рабовласницьких держав розпочалися загарбницькі війни з метою захоплення полонених та перетворення їх на рабів.

Проходив час, змінювалися історичні епохи, людство піднімалось на все нові щабелі розвитку, але продовжувало воювати. У XIX ст. відбулися дві світові війни. Політичні режими та лідери держав, які розв’язували суперечки між ворогуючими країнами, прагнули керувати світом. Їх амбітні плани завдавали шкоди людству. Археологічні дослідження та історична наука виявили, що в історії людства було приблизно 15 тисяч воєн, в яких загинуло близько 15 мільярдів чоловік .

І як би не скласифікували війни, війна – це завжди загибель людей, що суперечить заповіді божій: „Не убий” та знищення матеріальних цінностей народів. Воєнне лихоліття не обминуло і наші краї, наше село. У червні 1940 р. у Погорілівку прийшла Червона армія. Старожили згадують, що в сусідньому селі Вікно була вантажна машина, яка обслуговувала декілька сіл, які межували між собою. Залишаючи територію Буковини, представники румунської влади в селі зібрали свої архіви та майно на вантажну машину у Вікні і Погорілівці і виїхали із нашого села у Чернівці. Люди розповідають, що того ж дня у село прийшло троє радянських прикордонників і тоді погорілівчани вперше почули російською: „Здравствуйте!”.

З приходом нової влади в житті села відбуваються зміни. 5 липня 1940 року головою Погорілівської сільської ради було призначено Тарновецького І.О., заступником голови – Чорнописького С.І., секретарем – Панчука П.Г., а також чотирьох членів сільської ради: Бурхевича П.Г., Безручака А.М., Денисика А.В. та Запаранюка М.І. Згодом у село прибули і нові вчителі. У школі замість румунської стали викладати українською мовою.

Але тривало це недовго. 22 червня 1941 року розпочалася Велика Вітчизняна війна. Так як село Погорілівка знаходилось недалеко від кордону, то через нього почали проходити війська Червоної армії.

Старожили згадують: „Одного разу відходила колона військ Червоної армії. Зненацька налетіли декілька німецьких літаків. Один із солдатів почав стріляти по них із гвинтівки. Літаки повернулися і почали кидати бомби на солдатів, які проходили селом. Ці події відбувалися в урочищі „Жолоб” та на зупинці центральної дороги „Чернівці – Вікно”. Солдати розбіглися в різні боки, ховаючись від ворожих літаків. Деякі не повернулися у стрій, а ховалися по хатах погорілівчан. Щоб якось виправити становище, було дано наказ розстріляти трьох дезертирів. Їх вивели на город Панькового Миколи Григоровича (в урочищі „Гора”, поблизу шосейної дороги „Чернівці – Вікно”) та розстріляли, залишивши там лежати. Господар Микола, оглянувши їх, побачив, що один з них важко поранений і прикрив солдата конюшиною, яку напередодні викосив. Коли стемніло, подали першу медичну допомогу пораненому, який пробув у селі декілька тижнів, аж поки не прийшли його рідні і не забрали його додому. Виявилося, що він із Хотинщини. А інших двох поховали у нас на цвинтарі. Кажуть, що з цих людей розпочався новий цвинтар. Після війни останки одного солдата забрали рідні, а могила іншого, що був за національністю євреєм, так і залишилася у нас на цвинтарі. Декілька старожилів розповідають, що коли почалося бомбардування, то селяни ховали своїх дітей у піч, намагаючись уберегти від загибелі”.

Після відступу Червоної армії в село ввійшли німецько-румунські війська, які довго тут не затримались. Вони наступали, забираючи із собою єврейське населення. Річка Дністер стала для багатьох євреїв могилою. А в селі знову була встановлена румунська влада, бо Румунія була союзником Німеччини. В село повернулися румунський пан Ромашкан Штефан, греко-католицький священик – Рогожинський та велика кількість румунських вчителів. В школі було відновлено військову підготовку – кончентрале.

Для утримання населення сусідніх сіл у покорі в селі Вікно румуни залишили Жандармський прикордонний полк (Гранічири). Солдати цього полку наводили порядок і в селі Погорілівка. Забороняли говорити українською мовою, робити весілля за українськими обрядами, була введена комендантська година. Червона армія не встигла мобілізувати жителів села у свої лави. Усі чоловіки залишалися під час війни у селі. Вони мирно працювали на полі, займалися ремеслами. Старожили називають цей період „Часи Другої Румунії”. В школі розмовляли та вели документацію тільки румунською мовою. І майже кожен житель повинен був знати Королівський гімн :

„Нехай живе Король

У шані і мирі,

У народній любові,

Защітник ревний краю!

Володар, будь славен

Вітчизни !

Щастям все обдарен

На війні !

О, Боже, Творче,

Небесний Отче,

Бери в оборону

Румунську Корону!

Тревай батьківщино,

Як сонце на небі,

Веселий рай землі,

Що носиш назву славну !

Хай його береже

Від тривог

Й лицарів йому шле

Вічно Бог!

О, Боже, Творче,

Небесний Отче,

Прожить дай в силі й славі

Румунській державі !”

Існує ще один спогад старожилів про часи Великої Вітчизняної війни. „1943 року стояв дуже великий сніг. Вгору по струмку Чорний Потік до крайніх хат села Погорілівка прийшли четверо партизанів із з’єднання С.А. Ковпака, який на той час був у Карпатах. Двоє із них розмістилися у хаті Мізунського, а інші двоє – у хаті Ковальчука. Вони ішли струмком, щоб не залишити своїх слідів. Були дуже стомлені і тому зразу ж, прийшовши до хат, полягали відпочивати. А в цей час румунські жандарми уже були повідомлені, що в районі є партизани і шукали їх. Тому почали обшукувати хату Ковальчука і зчинилася стрілянина. Обоє партизанів були поранені і взяті в полон, а інші двоє через втому не чули пострілів. Коли жандарми почали обшукувати усіх сусідів, знову зчинилася стрілянина. Жандарми вкинули у вікно гранату. Але партизани встигли її викинути. Жандарми ніяк не могли їх здолати. Тоді румунські солдати взяли пораненого в ногу партизана, підвели до хати, щоб той наказав побратимові здаватися. Партизан промовив: „Гриша, здавайтеся, бо ми з Колею поранені, а їх тут біля сотні і вони нас оточили.” Тоді партизани здалися. Поранених посадили на сани, а двоє ішли пішки через село у Вікно, де стояв Жандармський полк. Через цей випадок двох господарів Мізунського і Ковальчука посадили у в’язницю на декілька років, але просиділи вони тільки рік, до визволення території Буковини радянськими військами” .

„До Остаповича Степана Степановича (Білого) прийшла група партизанів у кількості п’ять чоловік, три з них були брати. Один воїн був важко поранений. Партизани попросили переховати їх декілька днів. Господар погодився і запропонував їм сховок в оборозі. Він був людиною заможною, тому жандарми не придиралися. Під час облави переховав партизан у гною. Через деякий час вони, подякувавши, залишили господарство Остаповича. Пізніше, в 1962 році старший з них по званню розшукував у Погорілівці чоловіка, що врятував їм життя. Він тоді вже був у званні полковника. Три дні разом з Остаповичем С.С. вони згадували ті важкі воєнні часи”.

Почався 1944 рік. 24 березня відступаючі німецькі війська прийшли після обіду в село. Почали розміщуватися по хатах, думаючи переночувати, але здійнялася тривога і вони до ночі виїхали в бік Чернівців. На наступний день відступали уже тільки поодинокі німецькі солдати, які вели поранених. При відході румунська влада спалювала всі документи та одяг із німецькою свастикою.

В ті часи в кінці березня стояли великі сніги і всі дороги були заметені. А в районі Заліщик прорвалися три танки Т-34 і направились через наше село в бік Вікна. Дороги були заметені, тому вони були змушені іти в обхід . Через це один з танків в урочищі „Жолоб” засів у болото, а інші йому надали допомогу, витягнувши з трясовини. У Вікні вони не затрималися і зразу ж повернулися до Чернівців. Основні сили радянської армії колонами проходили через село аж до травня .

Із спогадів очевидців тих грізних часів можна зробити висновок, що у селі Погорілівка великих боїв під час Великої Вітчизняної війни не відбувалося, лише сутички між румунськими жандармами та партизанами. Та все одно свідчення очевидців заслуговують на дослідження і детальне вивчення, бо вони є частиною великої історії нашого села.

Велика Вітчизняна війна – це трагедія, біль і смуток для всіх жителів села. І хоча великих боїв на території Погорілівки не було, та частина односельчан були учасниками тих жахливих подій на території Радянського Союзу. 255 погорілівчан в 1944 році було мобілізовано в лави радянської армії. 75 воїнів не повернулися додому, загинувши на полях війни, 12 – пропали безвісти. 175 чоловік повернулися додому.

18 травня 1944 року у селі Погорілівка відбулася мобілізація чоловіків до лав радянської армії. Спочатку демобілізували чоловіків до 1905 року народження. Друга мобілізація забрала чоловіків з 1905 по 1915 рік народження, а третя, остання, з 1915 по 1921 рік народження. В основному мобілізували чоловіків віком від 18 до 50 років. Біля 500 чоловік із навколишніх сіл було зібрано в Заставні. Спочатку їх відправили пішки в село Звенич Тернопільської області за Заліщиками. Перебувши там два дні на утриманню у сільського населення, їх відправили до Кіцманя. Звідти знову повернули на Заставну і через село Малий Кучурів до Чернівців. Чому цих людей водили тиждень по селах та районах і зараз залишається загадкою. У Чернівцях всю групу було поділено по 40 чоловік, із цих сорока вибирали одного старшого. До кожної групи був прикріплений солдат, який супроводжував їх у дорозі. Помістивши людей по вагонах, їх відправили у далекий тил – Новосибірську область, Берський район. Розмістившись у районному центрі, вони чекали своєї подальшої долі. Прийшло повідомлення, що потрібні вантажники на військовий завод. Прийшов лікар і вибрав 300 найздоровіших солдат, яких забрали на пороховий завод у Кемеровську область Кіровського району. На заводі працювали чоловіки таких сіл: Добринівці, Вікно, Онут, Кучурів, Баламутівка та Погорілівка.

В кінці липня на початку серпня 1944 року приступили до роботи на заводі. Носили стокілограмові ящики із порохом. А всі інші солдати, які залишилися у Берску, почали підготовку до відправлення на фронт. У серпні 1944 року більшість односельчан попали на I та III Білоруський та I Прибалтійський фронти. Деякі, як Крищук Степан Федорович, 1921 р. н., потрапив на фронт у жовтні 1944 року і воював на I Українському фронті, де був поранений у праву ногу .

Всі односельчани були відважними воїнами. Рудан Манолій Дмитрович, 1922 р. н., який служив у 43 стрілецькому полку 16 гвардійської дивізії на III Білоруському фронті, згадує, що у одному з боїв за визволення Кенігсберга він був важко поранений в голову. Ледве добрався до своїх. Йому дали направлення в госпіталь. Але почалася німецька атака і Манолій Дмитрович змушений був брати участь у бою. Потім його відправили в госпіталь, де негайно зробили операцію по видаленню осколків гранати з голови. Після п’яти місяців лікування у зв’язку з інвалідністю перейшов працювати на військовий завод.

Ще один погорілівчанин, Крищук Степан Федорович пригадував випадок, як вони форсували річку. Були зроблені спеціальні дерев’яні плоти піддони, на яких солдати вночі переправлялися на інший берег річки. Коли Степан Федорович із своїм плотом був на середині річки, поблизу розірвався снаряд і пліт перевернувся, Крищук разом із солдатами вплав добрався на протилежний бік річки, де німці вже покинули свої позиції.

Ветерани розповідають, що у 1944 році бої були дуже важкі. Між боями солдати згадували своє рідне село, свою родину та писали листи рідним .

Ковальчук Дмитро Онуфрійович, який загинув у бою, своїй дружині написав 25 листів. І кожен лист починався такими словами : „Кланяюси тобі, дружино моя, і здоров'я бажаю. Я живий і здоровий”...

Закінчувалася війна. Багато односельчан-чоловіків воювали. Жінки отримували від них листи, а деякі – похоронки. Мізунська Марія Василівна 1 квітня 1945 року отримала похоронку на свого чоловіка Мізунського Дмитра Івановича, який загинув 31 січня 1945 року. Сумних повідомлень прийшло у село аж 72 .

9 травня – День Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Погорілівчани-воїни почали повертатися додому, а ті, хто працював на пороховому заводі, продовжували працювати аж до грудня 1945 року.

Всі, хто приймав участь у боротьбі з фашистською Німеччиною були нагороджені медалями „за перемогу над Німеччиною”. Але серед односельчан, що повернулися додому, були такі, які мали набагато вагоміші відзнаки. Серед них Зарубайко Дмитро Іванович –– кавалер орденів „Слави” трьох ступенів і Великої Вітчизняної війни II ступеня; Мокан Степан Дмитрович – кавалер ордена „Слави” III ступеня; Маленчук Василь Іванович – кавалер ордена „Слави” III ступеня; Дудлей Партемій Степанович – кавалер ордена „Червоної Зірки”.

Наш односельчанин Кушнерюк Степан Михайлович, 1927 р. н., воював із Японією до 2 вересня 1945 року і отримав медаль за „Перемогу над Японією”.

Сто сімдесят п’ять чоловіків демобілізували з фронтів Великої Вітчизняної війни додому, де вони почали працювати у новоствореному колгоспі. Але багато з них повернулися інвалідами II та III групи, їм потрібна була допомога. В рішенні № 272 Заставнівського райвиконкому Чернівецької області від 26 липня 1945 року говорилося про надання допомоги будівельним лісом та іншими матеріалами інвалідам Великої Вітчизняної війни. Сільська рада надавала всебічну допомогу інвалідам, учасникам війни, ветеранам війни і вдовам загиблих воїнів-односельчан.

Після війни у кожному селі почали зводити пам’ятники загиблим солдатам. У селі Погорілівка також був збудований пам’ятник „Невідомому солдату”.

Кожного року односельчани 9 травня в День Перемоги зустрічаються на мітингу, щоб вшанувати пам’ять про солдатів, які загинули у Великій Вітчизняній війн. Ветеранів війни з кожним роком залишається все менше і менше. Нам приходиться задуматись: „Що прийде час, коли пам’ять і про цих людей потрібно буде вшановувати”. Ми маємо знати і пам’ятати цю дату, щоб не допустити подібного в майбутньому.

Отже, в здобутій Перемозі у Великій Вітчизняній війні є частка подвигу і наших погорілівчан.

Вічна слава живим і безсмертна пам’ять полеглим від вдячних нащадків!

Тиф у селі Погорілівка 1946 рік
«Тиф – це спільна назва кількох гострих інфекційних захворювань, одним із симптомів яких є лихоманка з втратою свідомості» .

Серед видів тифу важливе місце посідає висипний тиф, який відзначається висипкою і ураженням нервової системи. Він виникає через зараження рикетсіями. Тісно пов'язаний із висипним поворотний тиф, який викликається барціями, що передаються вошами і відзначається чергуванням гарячки та зниженням температури і, якщо з нею не боротися, то вона забере життя великої кількості людей. Так сталося у 1945 – 1946 році у селі Погорілівка. Які причини цієї хвороби і чому загинула така велика кількість людей у селі?

У кінці березня 1944 року Заставнівський район було визволено від німецько-фашистських загарбників. А вже 17 квітня у сусідньому селі Юрківці було зареєстровано серед сільського населення 4 випадки захворювання на висипний тиф. У цьому селі військові були розселені по хатах, і двоє з них померли від тифу. Їх хоронило все село. Можливо, солдати і принесли цю страшну хворобу у наш район. За архівними даними вперше було зареєстровано тиф у Юрківцях. Від якого померли солдати.

Масове захворювання жителів Заставнівського району на тиф починається у 1945 році. З 1 березня починають прийматися міри з хворобою.

Медпрацівники, хоча їх було дуже мало, почали робити подвірні обходи. Було обстежено 2711 дворів, перевірено 5000 чоловік на вошивість і проведено 62 лекцій та бесіди. У цей час у районі працює 13 бань і дизкамер, але їх не вистачає. За архівними даними на той час у районі вже 3 місяці не було мила. Хвороба розповсюджувалася майже по всій Заставнівщині.

В с. Малий Кучурів при сільській лікарні було спеціально відкрито відділення по боротьбі із висипним та поворотним тифами.

У селі Погорілівка перші хвороби на тиф появилися в грудні 1945 року. Це були поодинокі випадки без летальних наслідків. Особливого розмаху хвороба набула у січні 1946 року. Медпрацівники не давали точних даних кількості смертних випадків та захворювань людей. За архівними документами у районі було тільки 47 випадків захворювань тифом, крім Добринівців, де хвороба була найбільш поширеною. Окремі випадки було зареєстровано в селах Погорілівка і Мосорівка. Але за спогадами старожилів та архівними матеріалами у січні у селі було вже багато смертельних випадків від цієї хвороби. Так у Свято-Миколаївській церкві зберігся запис, що 18 січня 1946 року помер Чорнописький Іван Дмитрович. Причина смерті – тиф . А за порядковим номером це вже був 12 покійник у селі за 18 діб 1946 року. Із розповідей старожилів це були жахливі дні початку нового року. У селі поширилася епідемія тифу. Переносили хворобу тифозні воші після укусу яких у здорової людини піднімалася температура (41°С) і хворий міг померти. Лікарів не вистачало, і люди самі як могли боролися із хворобою: голили голови, як чоловікам, так і жінкам. Із спогадів Герман Марії (1934 р.н.) хворих мастили самогоном, палили печі і клали їх туди на деякий час, а потім витягували і купали. Це був один із народних методів боротьби із тифозними вошами. В той час у селі бані не було, і люди не мали мила.

У січні місяці епідемічна бригада побувала у селі Погорілівка, але висновків не було зроблено. З архівних матеріалів видно, що у селі було зареєстровано тільки поодинокі випадки хвороби. А за церковними довідками у січні у селі померло 23 людей, 6 з них від тифу. А скільки людей хоронили без священика, просто несли на цвинтар. Люди говорять, що паламар у церкві не переставав дзвонити. Приходили і розпитували його, хто сьогодні помер. Спочатку робили труни із дошок, а коли їх не вистачало, то були випадки, що людей хоронили тільки в одязі.

Найбільшого розмаху хвороба досягла у кінці січня та лютому 1946 року. У той час за день помирало від 3 до 6 чоловік. Довідка засвідчує: «29 січня 1946 року померли Сірман Дмитро Партемійович (1888 р.н.); Гладієвич Домна Василівна (1872 р.н.); Рудан Агафія Петрівна (1907 р.н.); Дутчак Марія Іванівна (1903 р.н.) .

У цей час на село звернули увагу і в районі. Новостворені епідемічні бригади робили подвірні обходи. А райздраввідділ повідомляв, що прийнято заходи по селі Погорілівка. Захворювання продовжувались через контакти населення з різними людьми, які приходили в село. Та об’єктивної оцінки ситуації лікарі не давали. Тому що за їх даними у лютому було тільки 26 випадків захворювань на тиф і то у трьох селах Добринівці, Мосорівка і Погорілівка. А 27 лютого 1946 року був складений акт на голову сільської ради села Погорілівка для накладання адміністративного стягнення за незабезпечення транспортом епідемічної бригади та вивезення хворих у лікарню с. Малий Кучурів . У цьому акті говорилося, що 26 лютого районний санінспектор Юреско Семен Васильович проводив санітарне обслідування с. Погорілівка разом із епідемічною бригадою в кількості чотирьох чоловік: санітарний фельдшер Разон М.І., санітарний фельдшер Кучерявенко Євдокія Семенівна, дезинфектор Микитей І.І. (місце проживання Заставна) та дезинфектор Вікнянської медичної амбулаторії Малищук В.К. в присутності секретаря сільської ради Панчука І.П. Голови в сільській раді не було і при цьому виявили, що 20 лютого у селі Погорілівка були «спалахи» висипного тифу. А 23 лютого на місця епідемії потрапив епідемічний загін. Він попросив голову села виділити транспорт для госпіталізації висипнотифних хворих та перевезення дезкамери. Від чого голова Осимчук Н.О. категорично відмовився. Тоді загін звернувся до уповноваженого райкому Бандури, який заявив, що епідемічна бригада не

має права вимагати у голови транспорту. Якщо загін буде наполягати на тому, щоб голова виділив транспорт, то він має право їх всіх вигнати.

Із 23 лютого і аж до кінця місяця бригада не мала можливості госпіталізувати інфекційних хворих. Сім чоловік залишилися вдома. Вони являлися збудниками хвороби. Отже, лікарі та влада не мали спільних дій боротьби із епідемією тифу. За даними районного відділу здоров’я у березні 1946 р. у Добринівцях, Мосорівці, Погорілівці було тільки 16 випадків хвороби. А в квітні місяці подані дані, що район підійшов до цілковитої ліквідації захворювань на висипний тиф, по селу Добринівці і Погорілівка в перших числах квітня не було жодного випадку захворювання на тиф. А згідно довідки про смерть, люди помирали ще і на початку квітня: 2-квітня – Думанська Оксана Дм. (1888 р.н.), Думанський Георгій Антонович (1885 р.н.) – 5 квітня. А житель села Погорілівка Скігар Микола Степанович помер від тифу в лікарні с. Малий Кучурів – 24 травня .

Зі спогадів Думанського Миколи (1921 р.н.) від тифу у селі померло біля 200 чоловік. Сторожили не можуть пригадати прізвища багатьох померлих. Тільки тих, яких пам’ятають, та тих, про кого є інформація в архівних документах більше 40.

1.Мірка Василь 2.Мірка Іван

3.Колибаба Анна 4.Антонюк Оксана

5.Осемчук Оксана 6.Ференець Катерина

7.Дутчак Василина 8.Краснюк Іван

9.Краснюк М. 10.Колибаба Марія

11. Колибаба Дмитро 12.Зарецький В.

13.Зарецька О. 14.Думанський Григорій

15.Думанська Оксана 16.Русин О.

17.Русина А. 18.Водянко Ілля

19.Водянко Василина 20.Скігар Дмитро

21.Скігар Катріна 22.Скігар Д.

23.Ференець Домна 24.Гладієвич Катріна

25.Генькевич Василина 26.Ференець Марія

27.Біла А. 28.Стадник В.

29.Стадник М. 30.Колибаба Іван

31.Колибаба Д. 32.Водянко Лася

33.Чорнописький Іван 34.Гогуш Іван

35.Сірман Дмитро 36.Рудан Агафія

37.Ференець Іван 38.Осинчук Дмитро

39.Скігар Марія 40.Скігар Микола

41.Скігар Степан.

Висипний тиф – це страшна хвороба, яка забрала життя багатьох погорілівчан. Ми повинні знати і пам’ятати про цю страшну хворобу, щоб зрозуміти, що в біді треба бути згуртованими. Від спільних дій держави, влади і самих людей безпека сьогоднішнього і майбутнього життя людей.
Правда про голод необхідна, аби не поверталося минуле….

Героїчна і водночас трагічна історія українського народу. Давні джерела зберегли гіркі свідчення про голодні лихоліття, що не один раз спустошували цілі села та родини.

Майже кожне століття позначене голодними роками. Вони були спричинені стихійними явищами: засухою, весняною повінню, нашестями сарани, різними епідеміями .

Так сталося і влітку 1946 року. Після великої епідемії тифу людей села спіткала ще одна біда – посуха. Протягом весни та літа випало дуже мало опадів, що спричинило дуже малу врожайність сільськогосподарських культур. Так із спогадів старожила Зазеленчука Степана (1912 р.н.) зернові культури виросли тільки до 40 см., а квасолі, соняшнику, картоплі, кукурудзи у малій кількості [7;18]. Від спеки вигоріла трава, яка була призначена на сіно. Було зібрано мало соломи для годування великої рогатої худоби. Та все таки цього мізерного урожаю вистачило б людям до нового. Але голод прийшов у село.

Після війни радянська влада продовжувала суцільну колективізацію, яка була почата у 1940 році і припинена війною . У 1946 році у селі Погорілівка починають з'являтися перші ластівки колективізації. Люди, які були більш-менш заможними негативно ставилися до створення колгоспів. В цей час радянська влада почала державну заготівлю хліба. Село Погорілівку було поділено на десятки. Їх було біля двадцяти. В кожній десятці був старший, який мав збирати зерно, і та людина, яка мала мати коня з возом, щоб відвозити назбиране. Старший із десятки обов’язково був сільським і тільки він шукав у людей зерно. А старший уповноважений тільки казав: «Подивися, чи має що дати державі». Більшість операцій проводили вночі, коли люди сходилися додому. Спочатку збирали тільки зерно, а потім, із спогадів Скрилюк Домни Григорівни (1928 р.н.), почали збирати соняшник, квасолю, картоплю, кукурудзу тощо. Зібравши повні вози продуктів, відвозили їх у склади «Заготзерна» на залізничну станцію «Вікно».

Райвиконком видав указ «Про заборону колгоспам, колгоспникам та одноосібним селянським господарствам продаж і обмін зерна, борошна, печеного хліба та соняшника до виконання плану здачі зерна та соняшнику державі.

Попереджали голів колгоспів та інших службових осіб, що у разі порушень їх будуть притягувати до відповідальності. На винних у незаконній торгівлі хлібом або соняшником, спершу накладали штраф у розмірі 300 крб., а при повторному порушенні притягали до кримінальної відповідальності.

В іншому документі райвиконкому «Про стан хлібоздачі в районі» зобов’язували всіх голів сільських рад широко залучати актив села, встановити щоденні завдання по земельних громадах та забезпечити виконання щоденних завдань по вивозці хліба. Наголошувалось вживати законні міри судового порядку до злісних нездатчиків хліба державі.

У людей закінчилися продукти харчування, почалося голодування серед різних верств населення села, особливо бідняків. Люди почали вживати різні бур'яни, особливо лободу. До неї добавляли трошки муки, або крупи і пекли на «шпаргаті» коржики. Особливо делікатесною стравою вважався забілений молоком жом, за яким люди ходили до с. Кострижівка на цукровий завод, та «скалки» (мушлі), за якими люди ходили до Дністра, збирали та варили їх. Так житель нашого села Николайчук Степан, який дуже голодував, зібрався і пішов у сторону Дністра по «скалки», але так і не повернувся додому. Їли люди і глину і суху «барабулю» (картоплю), а також здохлих псів та котів, кукурудзяні качани, макух, шкіри тварин, кропиву, горобців.

Багато людей, щоб вижити, продавали свої речі: сорочки, горботки, кожухи, сардаки. А були випадки, що крали продукти. Особливо охороняли худобу, корів, які залишилися єдиними годувальниками.

Районна влада подекуди намагалася надавати допомогу голодуючим. Так у рішенні №257 «Про додаткові міри надання допомоги харчування населенню району потерпілому від засухи в 1946 році» говорилося про те, що потрібно організувати 12 пунктів щоденного одноразового харчування при школах, дитячих садках, сільських радах та установити норми продуктів на одноразове харчування в розмірах і в грамах на одного чоловіка в день.

а) Суп, концентрат – 50 грам.

б) Жирів – 5 грам.

в) Картоплі – 300 грам.

Але серед цих 12 пунктів с.Погорілівка не було. Та ще гірше чекало людей, коли було запроваджено обов’язкову заготівлю молока та м'яса. У документі «Про хід заготівлі молока і м'яса в першому кварталі 1947 року по району» говорилося, що Погорілівка сільська рада на чолі Тарновецьким І.О. проводить заготівлю молока і м'яса вкрай незадовільно. Станом на 10 березня 1947 року квартальний план виконано по молоці на 12%, по м’ясу 14%. Старожили говорять, що в цьому велика заслуга голови сільської ради Тарновецького, який об’єктивно оцінював ситуацію, що сталася в селі, де люди не мали що їсти, а корова була їхнім останнім засобом виживання. Тому він не тиснув на людей, а допомагав їм. В цьому ж документі говорилося, що голові сільської ради Тарновецьому необхідно звернути увагу не безвідповідальне ставлення до справи заготівлі молока і м'яса, а також попередили, що коли він протягом декади не виправить корінним чином стан виконання заготівлі молока і м'яса, то до нього будуть вжиті найсуворіші міри стягнення.

А люди в цей час голодували, помирали від голодування. Тому план здачі молока і м'яса так і не був виконаний. Влітку 1947 року Тарновецького було викликано на засідання райвиконкому, де він доповів по цьому питанню «Так станом на 19 липня 1947р. по сільській раді Погорілівка різний план здачі молока – 226,4 цент., недоїмка 1946 року – 46,2 центнери; виконано на 19/7 1947 року – 57,5 центнери, що складає 22%. Річний план здачі м'яса – 98,7 цент., а недоїмка – 8,1 цент. – здано на 19/7 1947 року – 25,7 цент., що складає 26,1%, на першу декаду липня місяця 1947 року план м'яса – 9 цент. – здано 1,2 цент. [3;96].

Були зроблені висновки, в яких зазначалося, що відповідальність за такий вкрай незадовільний стан здачі молока і м'яса покладають на Тарновецького, який самоусунувся від керівництва заготівлями, пустив на самоплив таку важливу компанію, як заготівля молока і м'яса і не вимагав своєчасно від кожного здатчика виконання своїх зобов’язань у встановлений період, що привело до зриву виконання плану здачі молока і м'яса за I півріччя. Таким чином голова сільської ради уберіг людей, які мали корови від голодної смерті.

Кожна порілівська сім’я переживала голодне лихоліття по-своєму.

Зі спогадів Скрилюк Домни Григорівни (1928 р.н.) зібраних онукою Тетяною Пітик: «Нас у сім’ї , крім батька з матір'ю, було п’ятеро. Ми із сестрою були заміжні і старший брат також. Голод не дуже зачепив нашу родину, бо батько наш був дуже добрим господарем. Мали корову, вівці, а коли була дуже біда, то різали теля і робили так, щоби його на довше ставало.

Ми зі своїм чоловіком жили окремо від батька. Щодня мій батько приносив нам дві гріночки (скибки) хліба і казав, що цього має вистачити на цілий день. Варили кулешу із ячмінної крупи і сіяного макуху, запарювали молоком і це їли. В основному це була наша щоденна їжа.

Ходили голодні люди по хатах і просили щось трошки з'їсти. Пам’ятаю один випадок на Різдво Христове. До нас прийшов чоловік і став на коліна і почав щедрувати: «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…». Біля печі лежали качани від стеребленої кукурудзи. Він почав просити, щоб ми йому їх дали, він змеле їх на жорнах і з тієї муки буде щось пекти і їсти. Ми уділили йому не лише качани, а і трошки ячмінної муки та макуху. Він плакав і дуже дякував.»

Зі спогадів Чорнописького Василя Степановича (1931 р.н.), зібраних племінницею Чорнопиською Н.Ст.: «У післявоєнний період у наших краях дуже почалися епідемії (чорний тиф та голод). Люди споживали зіпсовані продукти, навіть їли жом з відходів. Сіль була недоброякісною, після споживання якої, у людей появилася «короста». Сіль була дуже засмічена, лежала в кагатах на станції не накритою декілька місяців. В 1946 році в нашому краї весною було мало опадів, врожай був дуже мізерний, але для того, щоб люди вижили, було досить. Поділені власті розпочинали колективізацію, і способом насильства забирали у людей останні шматки хліба. Неможливо було залишити хліба для своїх дітей. В нашому селі небагато людей померло від голоду і це тільки дякуючи тодішньому голові сільської ради Тарновецькому І. [7; 28].

Мій батько Чорнописький Степан Мих. годував нас в той час таким чином: була введена порція, скільки кожного дня можна дати на одного, щоб стало до нового урожаю. У голод батько зарізав велику худу корову, бо не було чим прогодувати, м'ясо варили на кусочки в супі до кінця. А ще був такий випадок на залізничній станції «Вікно» де стояли склади «Зоготзерна». Зимою приїхали люди із Галичини і зняли охорону складів, загрузили декілька машин зерном і через замерзлий Дністер подались на Тернопілля. Не знаю, хто дав людям знати, але склади відвідали сотні людей. Цим скористався і я з своїм братом Дмитром. До ранку принесли три рази бобу і жита, скільки могли нести. В той час всі жидівські хати, які були у с.Вікно і панські двори були забиті зерном, а люди гинули з голоду».

Згадує Скігар Марія (1913 р.н.) що все життя мешкала у с. Погорілівка Заставнівського району (записала Маліщук Оксана):

«Були тяжкі післявоєнні роки. Наша сім’я була велика – складалася з восьми чоловік: шестеро дітей і старший брат без руки. Жили всі в одній тісній хатині. Скрутно було з одягом, а особливо з їдою.

Спочатку варили останні картоплини, а лушпиння зберігали для весняної посадки. Всі ходили по лободу і варили «натину», а також перетирали листя лободи і кропиви, різних бур’янів та пекли коржі. Вони тоді здавались нам дуже смачними і їх завжди не вистачало. Єдиною рятівницею нашої сім'ї була корова, завдяки якій нам вдалося вижити. В інших сім’ях, де не було корови, з їжею було сутужно. Люди були дуже страшні на висохлих ногах, з величезними животами і з голодними запалими очима. З-під шкіри живих спухлих людей вилазили черв’яки. Страшно було дивитися в очі голодної людини.»

Голод 1946 – 1947 року був спричинений посухою 1946 року та заготівлями хліба, що проводила радянська влада.

Голодною смертю в селі померли:

1.Скігар Дмитро 2.Колісник Іван

3.Ватаманюк Григорія П. 4.Бокла Оксана

5.Колибаба Анна 6.Симчук Іван (12 років)

7.Ференець Іван 8.Борщ Марія

9.Біня Оксана 10.Рошко Катерина

11.Рошко Григорій Семенович 12.Долинський Степан

13.Бойніцька Марія 14.Бойніцький Станіслав

15.Зелінський Василь 16.Ковальчук Степан

17.Николайчук Степан 18.Баранський Степан

19.Колибаба Василь Антонович 20.Поважна Оксана Семенівна

21.Голик Агафія Василівна.

Отже, старожили пам’ятають ще ті часи. А померлі односельчани залишаються в пам’яті. Вічна їм пам’ять і слава.