Клуб сімейного дозвілля



бет14/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   36

Тесе навернулося на думку написати, що, либонь, гонорар дві тисяч доларів був би адекватнішим за виконання нею та­кої незапланованої заздалегідь місії, але вона відкинула цей намір. Не варто зловживати. До того ж вона мала сумніви, що­би всі її, навіть разом узяті, книжки про В’язальне товариство (а їх опубліковано вже ціла дюжина) продалися накладом, що дорівнював би продажам бодай якоїсь одної книжки про при­годи Стефані Плам. Подобається це комусь чи ні, — хоча по правді, Тесе від цього було ні холодно, ні жарко, — але Рамо­на Норвілл звернулася до неї як до запасного варіанта. Зави­щення ціни відгонитиме шантажем. П’ятнадцять сотень — більш ніж справедливий гонорар. Авжеж, коли вона лежала в тому кульверті, спльовуючи кров з розбитого рота й сякаю­чись кривавими шмарклями з розпухлого носа, він їй зовсім не здавався справедливим. Та чи здалися б їй тоді справедли­вішими дві тисячі? Або й два мільйони?

Чи можливо повісити бірку з ціною на біль, зґвалтування й жах — такими питаннями її леді з В’язального товариства ніколи не переймались. Розслідувані ними злочини насправ­ді були чимось не більшим за ідеї злочинів. А проте, коли це

А

11 итання силоміць постало перед Тесе, вона вирішила, що від­повіддю її буде — ні. їй подумалося, що за такого роду злочин відплата, либонь, мусить бути однозначна. З нею погодились обидва: і Том, і Фрітці.

З



Рамона Норвілл виявилася життєрадісною, широкоплечою, з важким бюстом жінкою років шістдесяти, з рум’яними що­ками, стрижкою морського піхотинця і рукостисканням типу «полонених не беремо». Вона чекала на Тесе надворі перед біб­ліотекою, стоячи посеред місця на парковці, зарезервованого для Сьогоднішньої Знаменитої Письменниці. Не привітавши Тесе побажанням «доброго ранку» (а було чверть на одинад­цяту), не звернувши компліментарної уваги на її сережки (ді­амантові «крапельки», котрі Тесе вдягала тільки на рідкісні в її житті формальні вечері та на такі події, як сьогоднішня), во­на поставила суто чоловіче запитання: чи їхала Тесе сюди тра­сою № 84?

Коли Тесе відповіла, що саме так, міс Норвілл вибалушила очі й надула щоки.

  • Рада, що ви безпечно сюди дісталися. Вісімдесят четвер­га найпаскудніша траса в Америці, як на мою скромну думку. До того ж це кружний, довгий шлях. Ми виправимо цю ситу­ацію на зворотному шляху, якщо інгернет має рацію і ви дій­сно живете в Сток-віліджі.

Тесе підтвердила, що саме там вона й живе, хоча не мала певності, чи їй подобається, коли чужі люди — наразі хай на­віть ця приємна бібліотекарка — знають, де те місце, куди вона ховається, аби свою втомлену голову прихилити. А втім, на що тут можна нарікати; в наш час усе відомо інтернету.

  • Я можу зекономити вам десять миль, — повідомила міс Норвілл. — Ви маєте GPS? З цими штуковинами простіше

орієнтуватися, ніж по напрямках, накреслених на зворотно му боці поштового конверта. Чудові прилади.

Тесе, котра дійсно була додала Джі-Пі-Ес до оснащення па­нелі свого «Експідішена» ’ (прилад називався «ТомТом»1 і вми­кався в гніздо запальнички), відповіла, що їй було б вельми приємно скоротити собі шлях додому на десять миль.

  • «Пряма стріла додому довела», як казав Робін Гуд, — кив нула міс Норвілл, легенько плескаючи Тесе по спині. — Я пра­ва, чи права я?

  • Абсолютно, — погодилася Тесе, таким простим чином визначивши собі подальшу долю. Вона завжди купувалася на швидші рішення.

4

Ье а£{аігеі <іи Ііугег завжди складаються з чітко усталених чо­тирьох частин, і з’явлення Тесе перед щомісячним духовним собором товариства «Книгогризи-Буквоїди & Ласуни» могло б слугувати зразковим прикладом генерального стандарту. Єди­ним відступом від норми прозвучала вступна промова Рамо- ни Норвілл, лаконічна до афористичності. На подіум вона під­нялася, не обтяжена якимись обіцяючими нудьгу нотатками, не вбачала вона також потреби вдаватися до переказів про ди­тинство Тесе, яке в неї пройшло на фермі в Небрасці, і не за­кидала аудиторію букетами схвальних рецензій на її книжки про В’язальне товариство Вербового Гаю. (І це добре, бо кри­тики писали про них рідко, а коли таке траплялося, в їхніх ре­цензіях зазвичай вигулькувало ім’я міс Марпл ', і то не завжди м позитивному для Тесе сенсі.) Міс Норвілл просто сказала, що книжки надзвичайно популярні (пробачне перебільшен­ня) і що авторка виказала нам шляхетність тим, що відгукну­лась на термінове запрошення, подарувала нам свій час (хоча іа півтори тисячі доларів це важко було вважати дарунком).

  1. зразу ж після цього вона зійшла з подіуму під завзяті аплодис­менти близько чотирьох сотень гостей, що зібралися в невелич­кій, проте цілком адекватній бібліотечній аудиторії. Здебільшо­го тут присутні були леді того ґатунку, котрі не відвідують жодних публічних імпрез без того, щоб не одягти перед тим на себе капелюшка.

Але вступне слово було радше чимось на кшталт entracte2. Дія перша розпочалася раніше, з фуршету об одинадцятій, де наймарнотратніші мали можливість познайомитися з Тесе персонально за сиром з крекерами і гидотною кавою в чаш­ках (вечірні імпрези забезпечувалися пластиковими стакан­чиками з гидотним вином). Дехто просив автографи, біль­шість питалися дозволу сфотографуватися з нею, знімаючи переважно мобільними телефонами. Питали в неї також, звід­ки вона бере свої ідеї, на що вона відповідала звичними делі­катно-гумористичними нісенітницями. Близько півдюжини людей поцікавилися, як вона зав’язала контакти з літератур­ним агентом, блиск у їх очах дозволяв зрозуміти, що додатко­ві двадцять доларів вони заплатили тільки заради того, щоб поставити саме це запитання. Тесе пояснювала, що треба вперто писати листи, допоки хтось із найголодніших агентів не погодиться проглянути твої тексти. Це була не вся прав­да — коли йдеться про літературних агентів, усієї правди не іс­нує, — але це лежало близько до істини.

і.

Дією другою була власне лекція, котра тривала близько сорока п’яти хвилин. Складалася вона більшим чином з анек дотичних історій (жодної автобіографічної) і пояснень щодо того, яким чином вона розробляє свої сюжети (ззаду наперед). У лекції важливо щонайменше три рази згадати назву най новішої книги, котра цієї осені у Тесе, до речі, називалася «В’язальне товариство займається спелеологією» (вона пояс нила, що означає цей термін, для тих, хто ще не був у курсі).

Дією третьою йшов Час Запитань, впродовж якого вона від повідала, звідки в неї беруться ідеї (гумористично-туманно) та чи знаходить вона своїх персонажів у реальному житті («мої тіточки») і як можна знайти такого агента, щоби він прогля­нув твої тексти. Сьогодні в неї, крім того, ще спитали, де вона купує еластичні вінчики для волосся. (Відповідь: «У “Джей Сі-Пенні”»1 чомусь викликала незрозумілу хвилю оплесків.)

Останньою дією був Час Автографів, упродовж якого вона безвідмовно виконувала прохання написати поздоровлення з днем народження, чи привітання зі щасливою річницею, чи надписати книжку: «Для Дженет, шанувальниці всіх моїх кни­жок» або «Для Лісподіваюся знову побачитись з тобою на озері Токсевей2 наступного літа!» — дещо некоректне поба­жання, оскільки Тесе узагалі ніколи там не була, але ж, оче­видно, колекціонерка автографів туди вчащала.

Коли врешті вже всі книги було підписано, а кілька останніх забар задовольнилися останніми знятими телефонами кадра­ми, Рамона Норвілл провела Тесе до свого кабінету на горнят­ко справжньої кави. Міс Норвілл пила чорну, що Тесе зовсім не здивувало. Якщо взагалі цю грішну землю ще топчуть діву­лі суто «чорнокавного» типу, то її господиня належала саме до них (і ходить вона, либонь, у свої вихідні дні тільки в «Док

J

Мартенсах»'). Єдиною неочікуваною для неї річчю в цьому ка­бінеті була обрамлена фотографія з автографом на стіні. Об­личчя здалося знайомим, а за якусь хвильку Тесе зі сміттєзва­лища своєї пам’яті, котре є найціннішим майном будь-якого письменника, спромоглася видобути й ім’я людини на фото.



  • Ричард Відмарк?1

Міс Норвілл трохи знічено, проте з задоволенням, розсмі­ялася.

  • Мій улюблений актор. Була навіть западала на нього ще дівчинкою, якщо вас цікавить вся правда. А підписати мені це фото я його змусила за десять років до його смерті. Він уже був дуже старий, навіть тоді, але це справжній автограф, не факсиміле. А це вам. — На якусь коротесеньку безглузду мить Тесе було вирішила, що міс Норвілл має на увазі цей пор­трет з автографом. А тоді помітила конверт у тих її опецьку­ватих пальцях. Того штибу конверт, з віконцем, крізь яке мож­на узріти, що всередині лежить чек.

  • Дякую вам, — промовила Тесе, приймаючи конверт.

  • Нема за що. Ви чесно заробили все до останнього пенні.

Тесе щодо цього не мала заперечень.

  • Отже, тепер про короткий шлях.

Тесе уважно нахилилася вперед. В одній з її книжок про В’язальне товариство Дорін Маркіз каже: «Дві найприємніші в світі речіце гарячі круасани та близький шлях додому». Це був саме той випадок, коли письменник для оживлення худож­ньої вигадки використовує найдорожчі з власних переконань.

  • Ви можете у своєму Джі-Пі-Ес запрограмувати перепуття?

  • Так, мій Том дуже мудрий.

Міс Норвілл усміхнулася.

  • Тоді введіть Стаґґ-роуд2 і міжштатне шосе № 47. У наші модерні часи Стаґґ-роуд користуються дуже нечасто — про цю дорогу всі майже забули після появи тієї клятої федерал і. ної автомагістралі № 84, — але вона вельми мальовнича. Вам по ній котитися, ну, десь миль шістнадцять чи близько того - суща прогулянка. Авжеж, асфальт там латаний, але дорога не дуже вибоїста, принаймні такою вона була, коли я їздила там останній раз, а це було навесні, коли проявляються най гірші ями. Так говорить мені мій досвід.

  • Мій теж, — промовила Тесс.

  • А коли дістанетеся 47-го шосе, побачите вказівник на ма­гістраль 1-84, проте ласа штучка полягає в тім, що вам по ній доведеться їхати всього миль дванадцять, приблизно так. До всього, ви ще й заощадите тонни часу і роздратування.

  • Це теж ласа штучка, — сказала Тесс, і вони одночасно розсміялися, дві жінки-однодумниці, на котрих з усмішкою дивився зі стіни Ричард Відмарк. До покинутої крамниці з цо- котливою рекламною вивіскою над нею тоді ще залишалося дев’яносто хвилин, щільно увібганих у майбутньому, немов змія в своїй норі. І до кульверта, звісно.

5 —

Тесс мала не простий Джі-Пі-Ес —. вона додатково витратилася на індивідуально скомпоновану для неї модель. Бо любила іграш­ки. Отримавши дані про перехрестя (Рамона Норвілл нахилила­ся, дивлячись крізь вікно із зазвичай притаманним чоловікам ін­тересом, як вона їх вводить), прилад кілька секунд подумав, а потім промовив: «Тесс, я вираховую твій маршрут».

  • Вау, ти диви, який! — вигукнула Норвілл, розсміявшись, як ото сміються люди, стикнувшись з якимсь симпатичним дивацтвом.

Тесс усміхнулася, хоча до себе подумала, що запрограмува­ти GPS, щоб він називав тебе на ім’я, є не більшим дивацтвом, ніж тримати на стіні свого кабінету фанатське фото померло­го актора.

  • Дякую вам за все, Рамоно. Все було дуже професійно.

  • Ми тут, у «КБ&Л», завжди намагаємося все робити як­найкраще. Ну, вам уже час їхати. З усією моєю вдячністю.

  • Уже час, — погодилась Тесс. — І вам спасибі. Я отрима­ла задоволення.

Це й справді було так; їй зазвичай подобалися такі оказії, у стилі окей-давайте-все-влаштуємо. Заразом і її пенсійний фонд отримав задоволення від нежданого припливу готівки.

  • Безпечної вам дороги додому, — попрощалася Норвілл, і Тесе відповіла їй задертим великим пальцем.

Вона вирушила, і навігатор Том промовив:

  • Вітаю, Тесс. Схоже, ми вирушаємо в подорож.

  • Авжеж, так і є, — відгукнулась вона. — І день для поїзд­ки гарний, як вважаєш?

На відміну від комп’ютерів у науково-фантастичних фільмах, Тому не вистачало розуму для легкої бесіди, а втім, іноді Тесс до­помагала йому сама. Він підказав їй через сто ярдів зробити пра­вий поворот, а потім перший поворот ліворуч. Висмоктуючи ін­формацію з якоїсь нашпигованої технологіями металевої кулі, що оберталася десь високо вгорі, ТомТом у себе на екрані пока­зував їй мапу з зеленими стрілочками й назвами вулиць.

Невдовзі вона вже виїхала за околицю Чикапі, але Том без жодних коментарів послав її повз поворот на трасу 1-84 прямі­сінько у пломеніючий жовтневими кольорами, пронизаний димками з ароматами спалюваного листя краєвид. Приблизно через десять миль, посеред якоїсь дороги, що звалася Старий сільський путівець, якраз коли вона вже почала дивуватися, чи не помилився її навігатор (та ну?), той знову заговорив:

  • За одну милю поворот направо.

І дійсно, невдовзі вона побачила зелений дороговказ на Стаґґ-роуд, так густо подзьобаний рушничним шротом, що







літери на ньому ледь читалися. Та звісно ж, Том не потребу вав дороговказів; говорячи соціологічними термінами ( Геп захистила диплом з соціології, перш ніж відкрити в собі та лант до створення книжок про пригоди літніх леді-детективіи), він був «запрограмований на віддалене скеровування».

«Вам по ній котитися, ну, десь миль шістнадцять чи близь ко того», — сказала їй Рамона Норвілл, але Тесе прокотилася всього лиш якихось дванадцять. Виїхавши з-за повороту, во на зауважила зліва попереду стару ветху будівлю (вивіска по над давно порожнім, без бензоколонок, майданчиком усе ще закликала до «Ессо»'). а вже потім — надто пізно — помітила розсипище кострубатих дощок, що валялися поперек дороги. Чимало з них наїжачилися великими іржавими цвяхами. Її тря­сонуло на вибоїні, завдяки котрій, либонь, ті дошки й випали були з кузова якогось незграбного в справі закріплення ван­тажу сільського тюхтія, а потім юзом винесло на немощенс узбіччя, коли вона намагалася обминути перешкоду, хоча на ту мить Тесе вже й устигла зрозуміти, що навряд чи це їй вдасться; інакше б чому тоді скрикнула: «Ох-ох»?

Знизу під нею почулося «торох-бум-чвак», це уламки дощок загрюкали об ходову частину, а тоді її вірний «Експідішен» по­чав гасати вгору-вниз, немов танцюючи поґо, його потаскало наліво, ніби раптом скульгавілого коня. Вона присилувала йо­го стрибнути в бур’яни, ближче до занехаяної крамниці, волі­ючи забратися подалі з дороги, щоб хтось, хто може вилетіти з-за цього, останнього, повороту, не врізався їй у зад. Інтенсив­ного руху на Стаґґ-роуд вона не помітила, але дехто все ж таки їй траплявся, включно з великими ваговозами.

Чорти б тебе, Рамоно, забрали, — промовила вона. Хоча й розуміла, що насправді у цій пригоді немає вини бібліоте­карки та очільниці (а можливо, й єдиної членкині) чикапій-

«Esso» — відомий з 1911 року нафтово-паливний бренд, який тепер на­лежить американській корпорації «Exxon Mobil», але практично вже не присутній на ринку США.

і і.м>ї філії «Асоціації правовірних фанатів Ричарда Відмарка», інні.і всього лише бажала допомогти, але ж Тесе не було відо­ме ім’я того довбодзьоба, котрий скинув посеред дороги це настовбурчене цвяхами лайно, а сам весело вшився геть; тож І мрийшлася на язик Рамона.

Тесс, чи не бажаєш, щоб я переобчислив твій курс? — раптом подав голос Том, змусивши її здригнутися.



Тесе вимкнула Джі-Пі-Ес, а потім і двигун заглушила. Поки що вона нікуди не їхатиме. Тут було дуже тихо. Чулися тільки голоси пташок, якесь металеве клацання, схоже на цокотіння і таровинного заводного годинника, і більше нічого. Добрим таком було те, що «Експідішен», схоже, присів тільки на лівий бік, а не похилився всім передком. Можливо, там пробито ли­ше одне колесо. У такому випадку нема потреби в буксировці; достатньо буде лиш невеличкої допомоги від «ААА»1.

Вона вилізла з машини й поглянула на ліве переднє колесо, побачивши, що до нього, пришпилений великим іржавим цвяхом-ґонталем, пристав шматок потрісканої дошки. Тесе видала відомий кожному односкладовий вигук, котрий, утім, ніколи не виходив з вуст жодної пані з її В’язального товари­ства, а потім з маленької речової скриньки, розташованої між сидіннями «Експідішена», дістала мобільний. Тепер вона вва­жатиме за щастя, якщо вдасться дістатися додому ще до на­стання темряви, а Фрітці доведеться задовольнитися мискою сухого корму з буфета. Чи не забагато жертв заради коротко­го шляху Рамони Норвілл... хоча, якщо залишатися чесною, Тесе розуміла, що така сама пригода могла трапитися з нею й на будь-якій федеральній трасі; авжеж, поки що їй щастило уникати своєї частки потенційного лайна і всяких автокаліцтв на багатьох автострадах, не тільки на 1-84.

Ситуація з містичних чи кримінальних історій — навіть тих безкровних детективів із єдиним трупом, яким віддають не ревагу її шанувальниці, — вимальовувалася наразі на диво ви разно, тож, розкриваючи телефон, вона подумала: «В якомусь романі він виявився б непрацюючим». Наразі життя зімітуна ло мистецтво, бо, ввімкнувши свого «Нокію», вона побачили на екрані напис: «МЕРЕЖА НЕДОСТУПНА». Звісно, скориї татися зараз телефоном — це було б занадто просто.

Вона почула неголосний, безтурботний звук над'їжджаючого двигуна, обернулася й побачила, як з-за повороту, завдяки яко му її сюди й пришпилило, вискочив старий білий фургончик. На його борті було намальовано скелет за барабанною установ кою, складеною, як їй здалося, з кексів. Понад цим привиддям (набагато ексцентричнішим за фанатську фотографію Ричар да Відмарка на стіні кабінету бібліотекарки) читалися зроблені характерним для фільмів жахів, спливаючим кров’ю письмом слова: «ЗОМБІ ПЕКАРІ». Якусь мить Тесе ще залишалася над то здивованою, щоб якось реагувати, а коли врешті вона поча ла махати руками, водій фургона «Зомбі пекарів» якраз закло­потано об’їжджав той непотріб на дорозі і не помітив її.

Він вискочив на узбіччя швидше, ніж це було вдалося Тесе, але центр ваги у фургона розташований вище, ніж в «Експіді- шена», тож якусь мить вона була певна, що фургон зараз пе­рекинеться боком у рівчак. Він утримався — ледь-ледь — і знову вчепився за дорогу поза купою кострубатих дощок. Фургон зник за наступним поворотом, залишивши по собі си­ню хмару вихлопу і запах гарячого мастила.

Чорти б вас, «Зомбі пекарів», забрали! — верескнула Тесе і тут же розсміялася. Подеколи це єдине, що ти можеш зро­бити.



Причепивши телефон до пояса своїх костюмних слаксів, во­на вийшла на дорогу і почала прибирати звідти той дерев’яний непотріб. Робила це повільно, обережно, бо зблизька стало видно, що всі уламки дощок (пофарбованих на біле, схоже, що хтось повідривав їх звідкілясь, перебуваючи у родових муках перед великим ремонтом будинку) оскалені цвяхами. Велики­ми, недобрими. Вона працювала повільно, бо, з одного боку, пі не хотілося поранитись, а з іншого — хотілося перебувати н к раз у цьому процесі Доброчинної Християнської Праці, ко­ни над’їде наступна машина. Проте на той час, коли вона вже встигла прибрати все, окрім кількох незагрозливих трісок, і жалити великі дошки у рівчак поза узбіччям дороги, не з’яви­мося ще жодної іншої машини. Можливо, думала вона, ті ••Зомбі пекарі» зжерли геть усіх у найближчому довкіллі й те­пер поспішають назад до своєї кухні, щоби запекти рештки и одвічно популярних Пирогах з Людятиною.

Вона повернулася назад, на порослу бур’янами стоянку бі­ті покинутої крамниці, і сумно подивилася на свій похилений автомобіль. На тридцять тисяч доларів сталевого прокату, по­вний прйвод, незалежні дискові гальма, Балакучий Том- ТомТом... а вистачило всього лиш якоїсь дошки з цвяхом, що­би застрягнути невідь-де, мов та риба на мілині.

«Але ж з усіх тих дощок стирчать цвяхи, — подумала во­на. — У якомусь детективі чи у фільмі жахів це не здавалося б випадковістю; це сприймалося б як частина чийогось плану. Тобто як пастка».

Забагато в тебе уяви, Тессо Джин, — промовила вона, ци­туючи власну матір... хоча вся іронія полягала в тім, що влас­не уява й забезпечувала її шматком хліба насущного. Не ка­жучи вже про той дім у Дейтона Біч1, в якому її мати провела останні шість років свого життя.



Серед безмежної тиші вона знову зауважила звук жерстя­ного цокоту. Покинута крамниця була того штибу, що нечас­то побачиш у двадцять першому столітті: вона мала ґанок. Лі­вий його кут завалився і перила були де-не-де поламані, але ж гак, це був справжній ґанок, звабний навіть у такій занехая­ності. Можливо, саме через його занехаяність. Тесе подумала, що ґанки при універсамах пощезли, бо вабили людей на них

' Daytona Beach — засноване 1871 року курор і не місто в штаті Флорида.



і.

присісти, ВІДПОЧИТИ, потеревенити про бейсбол або про ІІОГП ду, замість того, щоби просто заплатити і, поспішливо хои.і ючи кредитні картки, летіти далі дорогою до якогось нового місця, де їх можна знову дістати й просмикнути крізь коп і рольний термінал. Покривлена жерстяна вивіска на піддашку. Ще дужче вицвіла, ніж емблема «Ессо». Піднявши руку до ло ба, прикриваючи долонею собі очі, вона підступила на кільки кроків ближче. «СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ». Цікаво, чого саме стосується це гасло?

Вона вже мало не вичепила відповідь зі свого ментального сміттєзвалища, коли її думки обірвало гудіння двигуна. Обер таючись на цей звук, упевнена, що це їдуть врешті-решт на зад «Зомбі пекарі», вона, на додаток до гудіння мотора, почу ла також виск древніх гальм. То виявився не білий фургон, а старий пікап «Форд Ф-150», абияк пофарбований синім і з намазаною навкруг фар ґрунтовкою «Бондо»1. За його кер­мом сидів чоловік у комбінезоні й бейсбольному картузі з сі­точкою і шлейкою на потилиці. Він дивився на дерев’яний не­потріб у рівчаку.

  • Агов! — гукнула Тесс. — Перепрошую, сер!..

Водій повернув голову, побачив її на зарослому паркінгу, скинув руку в привітанні, під’їхав, ставши поряд з «Експіді- шеном», і заглушив свій двигун. Судячи зі звуку, з яким той вимкнувся, подумала Тесс, ця дія для нього рівнозначна акту милосердного умертвіння.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет