«european quality» держава І право


аспірант, Національний університет державної податкової служби України



бет23/60
Дата24.07.2016
өлшемі4.65 Mb.
#218668
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   60

аспірант,

Національний університет державної податкової служби України


ТЕОРЕТИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ОБ’ЄКТА АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРОСТУПКІВ У СФЕРІ ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ЗАХИСТ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ

Одним із важливих елементів складу адміністративних проступків у сфері порушень законодавства про захист прав споживачів є об’єкт протиправного посягання. В чинному КУпАП не закріплено визначення поняття «об’єкт адміністративного правопорушення», в тому числі об’єкт адміністративного правопорушення у сфері порушення законодавства про захист прав споживачів». Не передбачено це поняття і в Проекті кодексу про адміністративні проступки.

У сучасній юридичній науці об’єкт правопорушення визначається як сукупність суспільних відносин, які врегульовані нормами права та охороняються відповідними правовими санкціями. Такої позиції дотримуються у своїх наукових працях Ю.П. Битяк, В.К. Колпаков, О.І. Миколенко, Д.М. Овсянко та інші вчені

Як зазначає Миколенко А.І., залежно від ступеня узагальнення, рівня абстрагування розрізняють загальний, родовий, видовий і безпосередній об’єкти проступку. На думку В.М. Гаращука, О.В. Дьяченка, загальний об’єкт – це сукупність суспільних відносин, які охороняє законодавство про адміністративні правопорушення. З огляду на це, загальним об’єктом адміністративного проступку у сфері порушення законодавства про захист прав споживачів можна визначити сукупність суспільних відносин, які регулюються законодавством про захист прав споживачів та охороняються адміністративними санкціями

Водночас, родовим об’єктом є однорідна група суспільних відносин, що є невід`ємною і самостійною частиною загального об`єкта, тобто самостійною складовою якогось цілого. Необхідно визнати той факт, що глава 12 КУпАП побудована не за одним, а, принаймні, за двома родовими об’єктами: 1) урегульовані законодавством суспільні відносини з охорони правопорядку в галузі торгівлі, громадського харчування, сфери послуг і 2) урегульовані законодавством суспільні відносини з охорони правопорядку в галузі фінансів і підприємницької діяльності. Глава 13 КупАП також побудована за двома родовими об’єктами: 1) урегульовані законодавством суспільні відносини з охорони правопорядку в галузі стандартизації, якості продукції та сертифікації; 2) урегульовані законодавством суспільні відносини з охорони правопорядку в галузі метрології. Ці глави КУпАП викладені законодавцем за родовими властивостями адміністративних проступків з одночасним урахуванням двох критеріїв: за галуззю управління і за об’єктом адміністративно-правової охорони. Використання двох критеріїв призвело до того, що проступки, які посягають на єдиний родовий об’єкт, розташовані в різних главах і визнано за ними різні родові об’єкти, не дивлячись на те, що як одні, так і інші проступки посягають на права споживачів. Подібними із цього приводу є положення проекту Кодексу про адміністративні проступки. На нашу думку, така позиція законодавця є невірною і ускладнює можливість класифікації адміністративних проступків та норм, які передбачають відповідальність за їх вчинення, визначення місця новоприйнятих адміністративних норм у системі чинного адміністративного законодавства.

Враховуючи вище викладене, ми пропонуємо в Проекті Кодексу України про адміністративні проступки передбачити окрему главу «Адміністративні проступки в галузі порушення законодавства про захист прав споживачів» та визначити там усі склади адміністративних проступків, що посягають на права споживачів.

Як зазначалося в попередніх положеннях дисертації, чинний Кодекс України про адміністративні правопорушення майже всі проступки у сфері порушення законодавства про захист прав споживачів містить у межах двох глав кодексу (глава 12, 13 КУпАП). Це дає можливість говорити про існування видових об’єктів адміністративних проступків у сфері порушення законодавства про захист прав споживачів. Тому, можна виділити два видові об’єкти: 1) правовідносини з приводу охорони прав споживачів у сфері торговельного, побутового обслуговування і 2) правовідносини з приводу охорони прав споживачів у сфері дотримання стандартів, якості продукції, метрології та сертифікації.

На нашу думку, за видовим об’єктом усі адміністративні проступки в галузі порушення законодавства про захист прав споживачів умовно можна поділити на чотири групи: 1) проступки, які посягають на права споживача в сфері торговельного обслуговування і надання послуг. До них належать проступки, склади яких містяться в ст. ст.148-2, 155, 155-1, 155-2, 156, 156-1, 156-2, 159, КупАП); 2) проступки, що посягають на права споживача в галузі безпеки продукції. До них належать проступки, склади яких містяться в ст. ст. 167, 168, 168-1, 168-2, 169, 170, 170-1, 172-1 КУпАП;3) проступки, що посягають на порядок використання засобів вимірювальної техніки та проведення розрахунків із споживачами. До них належать проступки, склади яких містяться в ст. ст. 155-1, 171, 171-1, 172 КУпАП;4) що посягають на встановлений порядок управління в сфері захисту прав споживачів. До них належать проступки, склади яких містяться в ст. ст. 188-2, 188-9, 188-10 КУпАП.

Безпосередній об’єкт адміністративного проступку – це конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певної адміністративної санкції і яким завдається шкода конкретним правопорушенням.Безпосередні об’єкти адміністративних проступків у сфері порушення законодавства про захист прав споживачів мають свої особливості, обумовлені тим, що в адміністративному законодавстві їх не визначено, а для з’ясування більшості з них необхідний ретельний юридичний аналіз конкретних норм, а положення деяких з них відсилають до інших норм.

Дисертант погоджується з думкою Ю.П.Битяка, В.В.Зуй, А.Т.Комзюка, що деякі з адміністративних проступків можуть заподіювати шкоду не одному, а декільком об’єктам. В цьому випадку один з об’єктів визначають головним, інший – додатковим. Основний безпосередній об’єкт – це ті суспільні відносини, які головним чином хоче поставити під охорону законодавець. Додатковий безпосередній об’єкт може бути двох видів: додатковий необхідний (обов’язковий) об’єкт та додатковий факультативний об’єкт. Додатковий необхідний (обов’язковий) об’єкт – це такий об’єкт, який у складі проступку є завжди, а тому його виявлення необхідне для правильної кваліфікації діяння. Наприклад, якщо головним безпосереднім об’єктом адміністративного проступку, передбаченого ст.160 КупАП (торгівля з рук у невстановлених місцях), є відносини щодо здійснення угод купівлі-продажу товару, то додатковим безпосереднім об’єктом виступають суспільні відносини в галузі фінансів, оподаткування суб’єктів підприємницької діяльності тощо.

Додатковий факультативний об’єкт – це суспільні відносини, на які протиправне діяння може посягнути (а може і не посягнути) одночасно з посяганням на основний об’єкт адміністративного проступку. Наприклад, обман покупця чи замовника, посягає на суспільні відносини в сфері здійснення торгівлі чи надання послуг (основний безпосередній об’єкт), а також може характеризуватись посяганням на інші майнові відносини (наприклад, споживачу завдається матеріальна шкода).

Отже, об’єкти протиправних посягань у сфері порушення законодавства про захист прав споживачів вписуються у загальну класифікацію, визначену адміністративно-деліктним правом: загальний, родовий, видовий та безпосередній об’єкт (зокрема, головний безпосередній об’єкт та додатковий необхідний і додатковий факультативний об’єкти). Крім того, об’єкт адміністративного проступку у сфері порушення законодавства про захист прав споживачів входить до його складу та має важливе практичне значення при кваліфікації протиправного адміністративного діяння.



Полякова О.С.

здобувач кафедри адміністративного права,

помічник начальника навчального відділу

Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ ВІЙСЬКОВОЮ СЛУЖБОЮ В ЗБРОЙНИХ СИЛАХ УКРАЇНИ

В адміністративно-правовій науці найпоширенішим є поняття державного управління як самостійного виду державної діяльності, що має організуючий, виконавчо-розпорядчий, підзаконний характер, особливої групи державних органів щодо практичної реалізації функцій і завдань держави в процесі повсякденного й безпосереднього керівництва економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

В загальному вигляді соціальне управління, управління суспільством в цілому, на думку Ю.П. Битяка, можна розглядати як механізм організації громадських зв’язків, що здійснюються всіма державними органами, органами місцевого самоврядування, а також об’єднаннями громадян. Цей вид управління, у разі здійснення його органами виконавчої влади називається державним управлінням. Ю.М.Старилов вважає, що процес управління багато у чому є універсальним і навіть у досить різних сферах та галузях він підпорядкований одним й тим же закономірностям. На наш погляд, це положення має пряме відношення до управління військовою службою, як різновиду управління соціального.

У науковій літературі існують різні погляди на це питання. Так, Н.І.Кузнєцов, Б.В Старий, П.І.Романов вважають, що військове управління є галуззю державного управління і уявляє виконавчо-розпорядчу діяльність військових органів держави, яку вони здійснюють на підставі законів, підзаконних актів, включає безпосереднє керівництво будівництвом Збройних Сил, їх життям, побутом, бойовою діяльністю. За своєю сутністю ця діяльність носить управлінський характер і у такій якості може називатися військовим управлінням.

На наш погляд, не зважаючи на деякі відмінності, представники вказаних підходів відзначають те, що їх об’єднує − це організуючий, виконавчий та розпорядчий характер діяльності, яка спрямована на виконання завдань і функцій держави спеціально утвореними органами. Можна констатувати, що в управлінні військовою службою присутні два напрямки. Перший − адміністративно-господарче управління: підбір та розстановка кадрів, організація підготовки військ, їх матеріально-технічного та побутового забезпечення, регулювання взаємовідносин між військовослужбовцями, тобто питання що відносяться до управління в сфері оборони та безпеки. Вважаємо, що управління з цих питань за своїм змістом та формами правового регулювання в цілому схожі з іншими галузями державного управління, у тому числі управління цивільною державною службою. Другий − оперативне управління, або командування військами, це характерна особливість управління в сфері оборони та безпеки держави, йому притаманна висока оперативність.

На нашу думку, встановлення єдиного й загального адміністративно-господарчого й оперативного управління військами підкреслює централізацію управління військовою службою, яке виявляється: у наданні вищестоящим органам управління усієї повноти прав щодо управління нижчестоящими органами та військами; в безумовній обов’язковості актів вищестоящих органів управління для нижчестоящих й підпорядкуванні останніх, як правило, по вертикалі; у надання центральним органам управління права юридичної регламентації життя, побуту й діяльності військ.

З наведеного можемо зробити висновок що: а) управління військовою службою та військовослужбовцями є централізованим та відповідає принципу централізації; б) це системне явище до якого входять дві складові підсистеми: 1) та що здійснює управління; 2) та якою управляють; в) воно здійснюється як на державному рівні − через державні органи влади, так і через спеціальні органи військового управління, що безпосередньо утворені у Збройних Силах України.

Таким чином, для Збройних Сил України, в цілому притаманна вертикальна підпорядкованість, яка базується на принципі єдиноначальності. Вказаний тип структури управління Г.В.Атаманчук називає лінійним. Його позитивною стороною є жорстка формалізованість, стійкість та надійність, а тому він є найбільш придатним для виконання та реалізації владних вимог у військовій організації. Недоліком цього виду управління можна вважати неналежний зворотній зв’язок, що знижує його ефективність.

Отже управління військовою службою – це виконавча, розпорядча та організуюча діяльність органів військового управління на підставі та на виконання законів, яка безпосередньо пов’язана з керівництвом Збройними Силами, їх матеріально-побутовою та бойовою діяльністю з метою успішного й ефективного вирішення поставлених державою завдань, щодо забезпечення її збройного захисту.

Аналіз чинного законодавства України у військовій сфері дає підстави стверджувати, що на теперішній час склалася досить чітка система органів, які здійснюють управління військовою сферою. Виходячи із змісту ст.12 Военної доктрини, інших нормативно-правових актів таке управління має два види: по-перше, воєнно-політичне − здійснюється органами державної влади; по-друге, безпосереднє військове управління − органами військового управління створеними у Збройних Силах України.

Таким чином, за характером завдань та колом питань, що вирішуються, система органів військового управління складається: 1) з центральних органів − Міністерство оборони України, інші органи виконавчої влади, органи управління інших військових формувань; 2) з органів безпосереднього управління Збройними Силами − Генеральний штаб Збройних Сил України, органи управління видами Збройних Сил, оперативних командувань, об’єднаннями, з’єднаннями; 3) органів стройового управління − органи управління які виконують функції з управління військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями, військові комісаріати.. Вони мають певну внутрішню організаційну структуру − галузеві та функціональні підрозділи, відповідні посади. Їх повноваження визначаються Законами, указами Президента, постановами Кабінету Міністрів України та іншими нормативно-правовими актами.

Попов Георгій

аспірант кафедри теорії прокурорської діяльності та кримінального процесу

Національної академії прокуратури України

ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ДІТЕЙ, ЯК СПЕЦИФІЧНА ПІДГАЛУЗЬ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ

Статтею 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Крім того, відповідно до ч.3 ст.51 Конституції України сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Необхідність прояву підвищеної уваги зі сторони держави до прав і свобод дітей слідує й з ст.4 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року де зазначено, що держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних та інших заходів для здійснення прав, визнаних у цій Конвенції.

Характерними ознаками прокурорського нагляду за додержанням законів щодо захисту прав і свобод дітей, що дозволяють вести мову про його специфічність, вважаємо, є:

1. Специфічний правовий статус суб’єктів на захист яких спрямована діяльність органів прокуратури – особи до вісімнадцяти років. Визначальним у контексті даної ознаки, вважаємо, є специфічний правовий статус наведеної категорії осіб, що потребує підвищеної уваги зі сторони відповідних державних органів та, зокрема, органів прокуратури. Так, Г.О.Мурашин зазначає, що діти позбавлені дієздатності повністю або частково, як правило не спроможні самостійно захищати свої інтереси. Також про актуальність підвищеної уваги до захисту прав і свобод дітей зі сторони відповідних державних органів та необхідність виділення в окрему підгалузь діяльності єдиної системи прокуратури України свідчить той факт, що відповідно до ст.31 Цивільного кодексу України фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років має часткову цивільну дієздатність. Крім того, згідно з ст.32 Цивільного кодексу України фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років має неповну цивільну дієздатність.

Таким чином, вказані особи не можуть бути повноцінними учасниками визначених законодавчо, різного роду суспільних правовідносин. Зовсім інше правове становище мають особи до вісімнадцяти років, котрі набули повної цивільної дієздатності відповідно до ч.2 ст.34 Цивільного кодексу України, тобто шляхом реєстрації шлюбу такої фізичної особи. Однак, такі особи хоча й можуть бути самостійними учасниками правових відносин, проте, на нашу думку, додержання законів щодо захисту прав і свобод таких громадян також потребують підвищеної уваги прокурора.

2. Специфічні акти законодавства, що регулюють суспільні відносини, які виникають у сфері виконання норм законів спрямованих на захист прав і свобод дітей. Крім того, про підвищену суспільну важливість та актуальність такої підгалузі нагляду свідчить й преамбула Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» у котрій зазначено, що виходячи з Конституції України та Конвенції ООН про права дитини цей Закон визначає правові основи діяльності органів і служб у справах дітей та спеціальних установ для дітей, на які покладається здійснення соціального захисту і профілактики правопорушень серед осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку.

3. Специфічне коло піднаглядних об’єктів. Так, закріпивши відповідні обмеження обумовлені віковим цензом щодо вказаної категорії осіб, законодавець між тим на законодавчому рівні визначив органи на яких покладено обов’язок сприяння у реалізації та захисту прав і свобод дітей. Наприклад, у ч.1 ст.1 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» закріплено, що здійснення соціального захисту дітей і профілактики серед них правопорушень покладається в межах визначеної компетенції на: спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах сім’ї, дітей та молоді, уповноважений орган влади Автономної Республіки Крим у справах сім’ї, дітей та молоді, служби у справах дітей обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад; кримінальну міліцію у справах дітей органів внутрішніх справ; приймальники-розподільники для дітей органів внутрішніх справ; школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації органів освіти; центри медико-соціальної реабілітації дітей закладів охорони здоров’я; спеціальні виховні установи Державного департаменту України з питань виконання покарань; притулки для дітей; центри соціально-психологічної реабілітації дітей; соціально-реабілітаційні центри (дитячі містечка).

Проте необхідно зауважити, що відповідно до ч.2 ст.1 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» у межах своєї компетенції участь у соціальному захисті та профілактиці правопорушень серед дітей також беруть інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, окремих громадяни.

4. Актуальність виокремлення такої підгалузі нагляду прокуратури України в контексті нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами також обумовлена й психологічними особливостями особистості малолітніх та неповнолітніх. Так, С.В.Кузнєцова зазначає, що найбільш загальними особливостями психіки неповнолітніх є: обмеженість їх життєвого досвіду, знань та уявлень, недостатня сформованість адаптивних поведінкових навиків.

5. Здійснення нагляду за додержанням законів щодо захисту прав і свобод дітей покладено на окремий підрозділ – відділ захисту прав і свобод неповнолітніх, що входить до складу Головного управління нагляду за додержанням законів щодо прав і свобод та захисту інтересів держави Генеральної прокуратури України.

Отже, вважаємо, що прокурорський нагляд за додержанням законів щодо захисту прав і свобод дітей – це специфічна підгалузь діяльності органів прокуратури, що здійснюється в межах галузевих наглядових функції і реалізується через виконання службових обов’язків посадовими особами відповідних підрозділів системи органів прокуратури України.

Селезень Георгій Дмитрович

аспірант Класичного приватного університету (м.Запоріжжя)

ПРОФСПІЛКИ В СУЧАСНІЙ ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ

Громадські об’єднання і рухи, їх діяльність є основою громадянського суспільства, системою вільних соціальних форм життєдіяльності людей, які функціонують нарівні з партійною формою соціально-політичного буття. Їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв’язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.

Громадські організації класифікують за різними критеріями. За структурною організацією (мета, статут, членство тощо) їх поділяють на масові громадські організації, громадські самодіяльні органи та громадські рухи.

Профспілки, це найдавніші й наймасовіші організації працюючих. Профспілки водночас із захистом економічних, матеріальних інтересів своїх членів виконують широкі соціальні та суспільно-політичні функції. Роль і місце профспілкових об’єднань у політичному житті суспільства розкриваються через співпрацю або конфронтацію з політичними партіями тому, що останні є агрегатами суб’єктивного сприйняття політичної дійсності та відображають розбіжності в політичних переконаннях населення.

Співпраця профспілок із політичними партіями має багато точок дотику. Профспілки можуть створювати власні політичні партії, бути їхніми колективними членами та фінансувати їх із власних політичних фондів, як це робиться у Великій Британії. Це не потребує від них цілковитої схожості у програмах і політичної залежності від партій. Вони мають свою програму, а партії під час виборів лише вносять до своєї передвиборної платформи окремі вимоги профспілкового руху. Профспілки підтримують депутатів, обраних за списками цих партій, проводять брифінги для всіх бажаючих членів парламенту, де висловлюють свою позицію щодо соціально-економічних питань, організують публікації, виступи тощо. Після приходу до влади власних партій профспілки можуть висунути в уряд своїх представників. Разом із політичними партіями вони можуть утворювати спільні органи місцевої влади.

Співвідношення самостійності політичної суб’єктності профспілок та політичних сил є важливим питанням розвитку сучасних партійних систем. Ця залежність де термінується і рівнем розвитку партій та профспілок окремо, і особливостями національних політичних систем. Партії переважно шукають найефективніший спосіб впливу на свідомість виборців та громадян як соціальної бази. Ініціатива тут може належати і профспілкам, і політичним силам. Чим розвиненішими та впливовішими є об’єднання працівників, тим самостійніші вони під час вибору політичного партнера. Зменшення самостійності у виборі профспілок пов’язане насамперед із зовнішніми стосовно партійних систем політичними чинниками: нормативним регулюванням державою політичної діяльності громадських організацій, режимними характеристиками політичної системи, а також специфікою політичної активності мас. Ситуація, за якої профспілки цілковито втрачають можливість діяти як політичні суб’єкти й змушені чітко виконувати накази партійного керівництва, є можливою в умовах тоталітаризму. У тоталітарному суспільстві профспілки, якщо й існують, то зводяться до ролі «прив’язних ременів», що передають рух від партії до «маси», пов’язують правлячу, авангардну пролетарську партію з широкими масами трудящих. Звідси відносини між партією та профспілкою є відносинами субординації, тобто підпорядкування і залежності».

Істотним аспектом, що розкриває сутнісні риси профспілок під час їхньої взаємодії з політичними партіями, слід вважати особливості політичного розвитку окремих країн. На основі їхнього досвіду є можливість побудувати окремі моделі партійно-профспілкової взаємодії.

Незважаючи на різноманіття форм співробітництва профспілок та робітничих партій, ці відносини сьогодні досить складні. Тертя й суперечності, що періодично загострюються, виникають насамперед у взаєминах із партіями соціал-демократичними (навіть у країнах, де колись були сильні комуністичні партії, сьогодні вони перебувають у стані глибокої кризи). Однак загалом їхні відносини можна назвати «родинними»: їх поєднує загальна у своїй основі ідеологічна позиція, класова база, що значною мірою збігається, іноді взаємне переплетення керництва, а також нерідко міцні зв’язки на особистісному рівні.

Результати теоретичного дослідження дають підстави для таких висновків.

Викладене свідчить про неоднозначність ролі та місця профспілок у партійних системах сучасності. З одного боку, профспілкові об’єднання у сучасному світі тісно пов’язані з національним контекстом, що є чинником збільшення різноманіття підходів у взаємодіях партій та профспілок. Кожна держава має власний досвід і конфігурації взаємодії партійних організацій та об’єднань працівників. Це проявляється у різних ідейних платформах, формах співпраці або антагонізму. Крім того, неоднакова періодичність та логіка виборчих циклів, особливості кожної партійної системи загалом утворюють масив інформації, надзвичайно складний для інтерпретації та узагальнення.

Істотним у систематизації інформації щодо взаємодії профспілок та політичних партій слід вважати територіальний принцип. Він є чи не єдиним засобом виокремлення тенденцій на ґрунті порівняння. Умовно політичні системи сучасного світу поділяються на демократичні, недемократичні й перехідні. Тому й профспілково-партійні взаємини або вкладаються у відносини партійної системи та електорату за умов жорстко визначених правил гри, замінюються відносинами держави (правлячої групи, часто непартійного характеру) та підконтрольного їй суспільства, або є свого роду гібридом двох названих моделей з невизначеним вектором еволюції.

Істотно важливим у визначені ролі та місця профспілок у системі партій кожного суспільства є принцип ідеологічної належності (спорідненості) партій та профспілок. Аналіз політичного розвитку різних країн виявив, що програмні вимоги політичних партій та життєві інтереси рядових членів профоб’єднань рідко збігаються. Це свідчить про безпосередній політичний вплив партійних систем та окремих партій на внутрішню будову й способи діяльності профспілок навіть у демократичних суспільствах.



Твердохліб В.Ю.

здобувач кафедри адміністративного та господарського права

Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова,

начальник Фрунзівського районного управління юстиції Одеської області

ПРАВОВІ ОСНОВИ СПІВПРАЦІ МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ З ГРОМАДСЬКИМИ (НЕУРЯДОВИМИ) ОРГАНІЗАЦІЯМИ

Проблематика співвідношення влади і громадянського суспільства, вдосконалення їх правової організації знайшла відображення у концепціях філософів минулого (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Г. Гегель та інші), висунутих ними ідей своєрідного суспільного договору. Саме договір був історично народженим механізмом взаємодії громадянського суспільства та влади. Передбачалося, що делегуванню суспільством, його індивідами, частини своїх природних прав і свобод владі відповідають владні зобов’язання щодо гарантування стабільності та правопорядку у життєдіяльності суспільства.

Зараз у країні відбуваються перебудови, але куди ми прямуємо сказати важко. Україна знаходиться в піку хвороби, після якого або буде гірше, або в державі почнеться оздоровлення та відродження. Не будемо та не потрібно критикувати сучасний стан в державі, необхідно просто показати, що саме в цей час Україна – це «Клондайк» можливостей. Саме зараз кожен з нас може знайти те, що дозволить самореалізувати, проявити себе.

Давайте згадаємо, для чого виникають громадські (неурядові) організації? Для вирішення суспільних проблем, а проблем зараз вистачає. Тому це природно, що створюється велика кількість громадських організацій. Можливо їх ще не досить, але зростання їх кількості – це факт. І це добре. Хто зможе професійніше подбати про свого клієнта? Тому розвиток неурядових організацій безумовно потрібен.

А що треба для ефективного розвитку кожної неурядової організації? Це взаємодія. Взаємодія з усіма: з мас-медіа, з бізнесом, з іншими неурядовими організаціями, з кожним з нас окремо. Не останню роль у процесі взаємодії грає і взаємодія з владою як на державному рівні, так і на місцях.

Відокремленість громадських організацій від влади ніяк не означає антагоністичне протистояння. Навпаки, вони взаємозумовлені та взаємопов’язані між собою.

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить реєстрація у встановленому порядку місцевих об’єднань громадян, які створюються і діють відповідно до законодавства. Оскільки зазначені виконавчі органи є легалізуючим органом, то відповідно і здійснюють контроль за додержанням зареєстрованими місцевими громадськими організаціями положень статуту. Представники цих органів мають право бути присутніми на заходах, що проводяться об’єднаннями громадян, вимагати необхідні документи, одержувати пояснення.

Громадські організації також мають право одержувати від органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань; вносити пропозиції до органів влади і управління.

Якщо проаналізувати правові особливості взаємодії громадських організацій з органами місцевого самоврядування можна визначити слідуючі основні форми:

1) законодавчі ініціативи – участь громадських організацій у розробці місцевих програм соціально-економічного та культурного розвитку;

2) публічні форуми – залучення громадських організацій для участі у відповідних заходах (наприклад, соціальне опитування), результати яких використовуються при прийняті рішень місцевою владою;

3) фінансування представлених неурядовими організаціями проектів, які є важливими для життя громади та належать до сфери компетенцій місцевих органів влади;

4) безоплатна передача необхідної частини майна місцевої громади у власність неурядових організацій або надання її у безоплатну оренду.

Така взаємодія між громадськими організаціями та органами місцевого самоврядування активізує співпрацю, сприяє розвитку громадянського суспільства та надає ефективності роботі органів місцевого самоврядування.

У системі місцевого самоврядування функціями громадських організацій виступають: а) забезпечення соціального експериментування у відповідній області їх діяльності; б) актуалізація та висвітлення проблем і запитів жителів; в) вирішення проблем, самореалізація громадянами власних інтересів; г) партиципація населення, активізація їх громадської роботи та участі у місцевому самоврядуванні; д) громадський контроль за діяльністю органів та посадових осіб місцевого самоврядування; е) представницькі функції.

Які перешкоди стоять на шляху співробітництва громадських організацій та влади? Це: нестабільна економічна ситуація в державі; недосконалість законодавчої бази; відсутність нормативно-правового акту про соціальне замовлення; неурядові організації бояться втратити свою незалежність; практично не використовується така форма співпраці як договір; влада не сприймає серйозно неурядові організації; влада боїться конкуренції з боку громадських організацій в області реалізації соціальних програм; часто влада надає фінансову допомогу виключно так званим «кишеньковим організаціям»; у місцевих бюджетах на підтримку громадських організацій виділяється незначна сума; ці організації можуть і не отримати обіцяного державного фінансування (якщо бюджет держави, області, міста, району, селища не поповнюється в достатній мірі); недостатній професіоналізм як окремих державних службовців, так і представників неурядових організацій.

Регулювання цілого ряду питань щодо взаємодії громадських організацій та органів місцевого самоврядування залишається поза правовим колом.

Таким чином, відсутність уніфікованих підходів до законодавчого регулювання взаємодії місцевої влади з громадськими організаціями свідчить, по-перше, про різні тенденції розвитку громадянських організацій у різних державах, а по-друге – про складність пошуку універсальної моделі правового забезпечення ефективної співпраці громадських організацій та влади на місцевому рівні.






Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   60




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет