Журналістика, філологія та медіаосвіта”



бет19/25
Дата16.07.2016
өлшемі3.09 Mb.
#202218
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   25

Література

  1. Огар Є.І. Дитяча книга: проблеми видавничої підготовки. – Львів: Азарт, 2002.

  2. Абросимова И.В. О некоторых особенностях современной советской детской журналистики//Проблемы теории печати. – М.: Изд–во Московского университета, 1973. – С. 214-230.



Гліб Кудряшов (Київ)

Видавнича діяльність товариств „Просвіта” лівобережної україни як рушійна сила українського національного відродження (поч. ХХ ст.)
У статті розглядається становлення й розвиток видавничої діяльності товариств „Просвіта” Лівобережної України на початку ХХ століття – у період українського національного відродження. Робиться спроба узагальнити здобутки у видавничій справі просвітян Лівобережжя, дати коротку характеристику особливостям організації видавничої діяльності Катеринославського, Полтавського й Чернігівського товариств „Просвіта”.

Ключові слова: Видавнича діяльність, товариство „Просвіта”, Лівобережна Україна, Катеринославська „Просвіта”, Полтавська „Просвіта”, Чернігівська „Просвіта”, українське національне відродження.
Нехай „Просвіта” несе книжку, а через книжку несе знання й добробут своєму народові”

(Матеріали Першого всеполтавського з’їзду „Просвіт”)
2008 року минуло 140 літ від дня створення у Львові культурно-просвітницького товариства „Просвіта”, яке невзабарі поширилося на всі етнічні українські землі, зокрема й на Лівобережну Україну. Просвітництво в Україні, на думку професора О. Коновця, виникло як активна форма самозбереження нації шляхом пробудження національної свідомості через поширення між українством історичних, освітніх та культурних надбань народу [4, с. 8]. Просвітянський рух на Лівобережжі мав свої особливості, на які вказує академік В. Литвин. По-перше, „Просвіти” Лівобережної України виникають майже на сорок років пізніше, ніж на західноукраїнських землях, завдяки здобуткам революції 1905 – 1907 рр. По-друге, просвітянський рух на Лівобережжі не мав єдиного центру і єдиної програми, плану діяльності. „Просвіти” діяли автономно, охоплюючи всі сторони громадського життя [5]. Виникнувши на злеті національного подвижництва, „Просвіти” Лівобережжя займалися просвітницькою діяльністю, одним із найголовніших завдань якої було видання й розповсюдження друкованого слова, організація бібліотек і читалень, поширення знань і сприяння позашкільній освіті.

Одним із пріоритетних напрямків діяльності „Просвіти” було й залишається книговидання, що є одним із найважливіших чинників формування національної самосвідомості, національно-культурного відродження й подальшого державотворення. Як і галицькі, „Просвіти” Лівобережної України, що виникли після подій 1905 року як потужні громадсько-культурницькі інституції, завдяки багатогранній подвижницькій праці залишили по собі помітний слід. Попри нетривалий час своєї діяльності на початку ХХ століття „Просвіти” Лівобережжя здійснили низку важливих проектів у царині видавничої справи. Однак масиви видавничої продукції „Просвіт” Лівобережної України, які діяли на початку ХХ століття, досі залишаються неопрацьованими сучасними дослідниками. Попри велику кількість досліджень діяльності українських „Просвіт”, які з’явилися по здобутті Україною незалежності, видавничу діяльність окремих регіональних осередків вивчено не повністю.

Тож звернення до цієї теми актуальне з огляду на те, що з об’єктивних причин ґрунтовного наукового дослідження видавничої діяльності „Просвіт” Лівобережної України початку минулого століття здійснено не було. Адже протягом десятиліть питання діяльності товариства „Просвіта” було закритим і фактично забороненим для вивчення. За браком ґрунтовного дослідження видавничої діяльності „Просвіт” Лівобережжя (відсутність монографічних досліджень, тематичних бібліографічних покажчиків тощо) маємо на меті на основі архівних та бібліотечних джерел відтворити процес залучення народних мас до друкованого слова, що й було здійснено в рамках видавничої діяльності „Просвіт” Лівобережної України з часів створення „Літературно-артистичного українського товариства «Просвіта»”, що відкрилося в м. Катеринославі (1905 р.) до тотальної ліквідації „Просвіт” на Лівобережжі у 1920-х роках.

Пріоритетним напрямком усіх інституцій „Просвіти” було визначено видавничу справу. Саме друковане слово мало стати найефективнішим знаряддям духовного, ідейного впливу на українців, на формування їхньої національної свідомості. На початку ХХ століття вже плідно працюють деякі українські видавництва („Вік” у Києві, „Благотворительное общество издания общеполезных и дешевых книг” у Санкт-Петербурзі). Однак їхньої друкованої продукції було замало для задоволення потреб українського народу. І тому, як відзначав голова київської „Просвіти” Борис Грінченко щодо основних принципів видавничої діяльності товариства, „«Просвіта» неминуче має стати до цієї роботи” [3, с. 32].

З-поміж легальних українських культурно-освітніх товариств „Просвіта”, що діяли на початку ХХ століття на теренах царської Росії, катеринославська (дніпропетровська), чернігівська та полтавська інституції відзначалися найбільшою активністю. З огляду на умови, у яких доводилося працювати просвітянам Лівобережжя – тогочасну суспільну атмосферу, просякнуту духом великодержавного шовінізму й тотального зросійщення, – їх видавничий доробок, на думку С. Зворського, слід оцінювати передовсім не за кількісними показниками, а за духовним упливом на формування національної свідомості українського народу [3, с. 34], посилення інтелектуальної аури Лівобережної України. Книжки „Просвіти”, насамперед історичні, написані зрозумілою мовою, пробуджували приспану генетичну пам’ять народу про вільні часи української держави. Розвиток просвітянського руху – це насамперед акт великої громадянської мужності й самопожертви когорти української інтелігенції, яка гідно виконувала свій обов’язок служіння українському народові, його слову та культурі.

Історію Катеринославської „Просвіти” глибоко досліджував письменник В. Заремба, який у своїй монографії „Живе слово” розкрив основні віхи існування просвітянської організації на Дніпропетровщині [2]. „Літературно-артистичне українське товариство «Просвіта» в Катеринославі” (нині – м. Дніпропетровськ), як воно офіційно називалося, було засновано ще напередодні першої російської революції (статут затверджено 8 жовтня 1905 р.). Катеринославську „Просвіту” в різний час очолювали видатні особистості: дослідник козацтва професор Д. Яворницький, меценат, власник „Українського дому” В. Хрінніков, директор комерційного училища професор А. Синявський, поет В. Біднов та інші великі просвітники. При товаристві, що постало „з гуртка місцевих свідомих людей-ініціяторів” [8, с. 235], було створено чотири комісії, одна з яких – літературна – відповідала за видання українських науково-популярних книжок, займалася їх розповсюдженням. Степан Перський (псевдонім професора С. Шаха) у своїй монографії „Популярна історія товариства «Просвіта» у Львові” (книга побачила світ 1932 р. накладом товариства „Просвіта” у Львові), характеризуючи видавничу діяльність Катеринославської „Просвіти”, пише, що вона була невелика [8, с. 236]. Товариством було видано чотири числа часопису „Добра Порада”. Згодом, коли влада закрила його, а редактора було притягнено до суду, видання з’явилося під редакцією професора Д. Дорошенка та з новою назвою „Дніпрові хвилі” (видавалося протягом 1909–1913 рр.). 1912 року з пожертв було створено видавничий фонд імені М. Дмитрієва, коштом якого було видано „тільки три книжки, один друкований реферат і кілька друкованих ілюстрованих звідомлень і портрети Шевченка” [8, с. 236], які поширювалися на урочистостях, присвячених Кобзареві. У листопаді 1915 р. влада несподівано закрила Катеринославську „Просвіту” з усіма її філіями, котрих на той час нараховувалося десять.

Розпочинаючи свою роботу, Полтавська „Просвіта” планувала стати центром просвітницького руху на Полтавщині. У відповідності до основних напрямків своєї діяльності рада Полтавського товариства „Просвіта”, яку було обрано 28 квітня 1917 р., утворила низку комісій. Видавничу комісію очолив Григорій Коваленко, громадський діяч, лікар, художник, історик, автор підручника з історії. Під його орудою Полтавська „Просвіта” видає книжки, журнали, часописи. Однак видавничу діяльність Полтавського товариства „Просвіта” було зорієнтовано переважно на дітей, бо ж „найбільш виховуюче значіння має книжка” [6, с. 19]. Серед видань товариства привертають особливу увагу „Каталог українських книжок, придатних для шкіл всіх типів” З. Курдиновського, „Миші і кіт” В. Дороша, „Казка про правду і кривду” Панаса Мирного, „Коти – хазяї” (дитяча збірка народних творів, підібраних О. Бузишиним), шкільні збірники нот Ф. Попадича, розбірна і методична абетки Петрики. У цей же період місцева спілка споживчих товариств за погодженням із губнаросвітою видала на допомогу самодіяльним культурно-просвітнім закладам популярні брошури та різноманітні методичні посібники під загальною назвою „Бібліотечка «Просвіти»” (тож можемо говорити про заснування серії видань). Є свідчення, що видані в цій серії нариси з історії України Г. Коваленка, поради сільським господарям користувалися попитом і за межами Полтавської губернії [1, с. 132]. На жаль, видавнича діяльність Полтавської „Просвіти” не досягла такого високого рівня, як, приміром, освітня. На думку полтавської дослідниці Г. Журавель, це пояснюється, з одного боку, енергійною видавничою діяльністю приватних і кооперативних підприємств, а з іншого – хронічною нестачею коштів у товариства [1, с. 103]. Але попри відносно низьку продуктивність видавничу діяльність Полтавської „Просвіти” позначено певними здобутками – як у кількісному, так і якісному вимірах. 14 лютого 1918 р. рада Полтавського товариства „Просвіта” ухвалила видати популярну „Історію українського письменства” В. Щепотьєва. Згодом цей проект було зреалізовано, і книга у двох частинах під назвою „Розмова про українських письменників” вийшла друком загальним накладом 15 тисяч примірників. Перша частина з’явилася на початку листопада, друга – у грудні 1918 р. Від продажу цієї книги товариство отримало прибуток у сумі 4,5 тисяч карбованців. 1920 р. Полтавська „Просвіта” розпочала видавати „Нариси методики навчання історії” І. Рибакова (але за браком коштів цю справу закінчено не було). Поява тих і тих видань сприяло культурному й інтелектуальному поступові українського народу в межах Полтавської губернії.

Даючи загальну характеристику видавничій діяльності Полтавського товариства „Просвіта”, не можна не згадати важливий факт в історії просвітянського руху на Полтавщині – функціонування просвітницької спілки „Українська культура”. Ідея створення спілки з’явилася після указу головноуправляючого Курською, Полтавською, Харківською та Катеринославською губерніями генерал-майора Май-Маєвського, відповідно до якого органам місцевого самоврядування заборонялося асигнувати кошти на українські школи. А відтак припинялося видавання літератури для їх потреб. Тож новостворена спілка „Українська культура” мала матеріально підтримати розвій української школи в Полтавській губернії. З-поміж інших зареєстрованих членів до неї входило й Полтавське товариство „Просвіта”, яке було „куполом, який має вивершити собою всі галузі народньої освіти” [6, с. 3]. Окрім утримання закладів освіти, забезпечення їх навчальними матеріалами, спілка займалася й видавничою діяльністю. Як свідчать архівні дані, уже на початку свого існування спілка заснувала друкований орган – журнал „Українська культура”, редакторами якого було обрано Г. Ващенка та І. Рибакова. Перше число журналу накладом 800 примірників вийшло друком на початку 1920 р. Тоді ж умови роботи спілки погіршилися – Полтавський губревком реквізував запаси паперу, який було закуплено спілкою для українських видань, запланованих „Українською культурою” до друку. Згодом члени спілки – кооперативні організації – після об’єднання радянською владою у єдині споживчі товариства втратили свою господарську самостійність. Спілка „Українська культура”, залишившись без фінансової підтримки, згодом припинила свою діяльність. Але незважаючи на нетривале в часі існування спілки „Українська культура” та невеликі обсяги виданої нею книжкової продукції, ця культурно-просвітницька формація здійснила посильний внесок у поширення просвітницьких ідей на Полтавщині та зміцнення видавничих позицій Полтавського товариства „Просвіта” на початку ХХ ст.



Засновником Чернігівської „Просвіти” та її першим головою був видатний український письменник, громадський діяч Михайло Коцюбинський. Дім, у якому в Чернігові мешкав письменник останнє десятиліття свого життя, був осердям тогочасної чернігівської інтелігенції. Діяльність Чернігівської „Просвіти” пов’язано з конкретними особистостями. Ідейними натхненниками її були Михайло Коцюбинський та Ілля Шраг. 27 грудня 1906 року в приміщенні Чернігіської думи відбулися установчі збори товариства „Просвіта”, на яких виступили Ілля Шраг, німець за походженням, авторитетний у Чернігові адвокат та громадський діяч, і Михайло Коцюбинський. Діяльність Чернігівської „Просвіти” проходила далеко не за сприятливих умов. Товариство постійно перебувало під наглядом жандармського управління. Та все одно просвітяни Чернігівщини активно працювали в царині національного відродження. Окрім відкриття в українському дусі шкіл, бібліотек, читалень, активної роботи педагогічної, артистичної та лекційної комісій товариства, окремими важливим напрямком діяльності Чернігівської „Просвіти” була видавнича справа. Товариству належала таємна друкарня Михайла Коцюбинського та Бориса Грінченка, діяльність якої на той час була вкрай небезпечною. Друкарня фігурувала в жандармських матеріалах як друкарня Грінченка та Коцюбинського в Чернігові. Ця друкарня з’явилася десять років по тому, як у Києві проходив федеративний з’їзд українських „Громад”, на якому було ухвалено виділити для Чернігова 860 карбованців на придбання друкарського верстата. Михайло Коцюбинський був одним із керманичів Чернігівської „Громади”. Тож громадівці на з’їзді постановили виділити кошти для чернігівської друкарні. У донесенні на ім’я директора Чернігівського департаменту поліції начальник Київського губернського жандармського управління наприкінці 1898 року писав: „Маю честь надіслати Вам копію одержаної мною поштою друкованої відозви на русинськом диалекті і доповісти, що особа, яка надіслала цю відозву, повідомила, що на відозві чорними печатними від руки літерами дописано напочатку: „Надруковано у Чернігові в таємній друкарні Грінченка і Коцюбинських”. Склад в Києві у Тимченка на Якименській, 58 і в кінці: від комітету „Молоді України”, куди входять: Науменко, Лисенко, Кононенко, Тимченко, Рильський, Косачі, Мирний, Черняхівський, Старицький і Чернявський” [7, с. 125]. У цій же друкарні 1908 року було віддруковано „Справоздання товариства «Просвіта» у Чернігові за 1907 рік”. По від’їзді подружжя Грінченків до Києва друкарський шрифт зберігався в домі Коцюбинських. Коли Борис Грінченко очолив Київську „Просвіту”, Михайло Коцюбинський і надалі підтримував контакти зі своїм вірним соратником на просвітянській ниві. Водночас зв’язки Чернігівської „Просвіти” поширюються далеко за межі України. Але, проіснувавши понад півтора року, її заборонила влада. Після наказу губернатора в серпні 1908 року всіх членів правління товариства виключили з „Просвіти” – фактично це означало заборону самого товариства, і за таких умов воно було змушене припинити діяльність.

Закладаючи в нашій розвідці засади для подальших студій видавничої діяльності товариств „Просвіта” Лівобережної України на початку ХХ ст., погоджуємося з думкою полтавського краєзнавця П. Ротача, який у статті „Полтавські видання революційного часу – пам’ятки духовної культури” писав, що просвітянські друки, „пройняті духом національного відродження, пробудження державотворчої думки”, були виданнями, „що вселяли любов до України, її мови, творчості Т. Г. Шевченка, української історії” [1, с. 94]. Тож видання, здійснені на початку ХХ ст. товариствами „Просвіта” Лівобережної України, сьогодні набувають значення пам’яток духовної культури, а видавнича справа просвітянських товариств Лівобережжя, які були в авангарді всього українського, заслуговує на подальше глибоке вивчення.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Виявлення та дослідження пам’яток національно-визвольних змагань українського народу на Полтавщині (1917 – 1920 рр.) : матеріали конференції / Відп. ред. О. О.Нестуля. – Полтава, 1995. – 202 с.

  2. Заремба В. Живе слово. „Просвіта” Січеславського краю : у 2 кн. / Володимир Заремба. – Дніпропетровськ : ІМА-прес, 2005. – 358 с.

  3. Зворський С. Видавнича діяльність Київської „Просвіти” у 1906–1910 роках / Сергій Зворський // Вісник Книжкової палати. – 1999. – № 5 (35). – Травень. – С. 32–35.

  4. Коновець О. Український ідеал. Історичні нариси. Діалоги / Олександр Коновець. – К. : Видавничий центр „Просвіта”, 2003. – 196 с.

  5. Литвин В. Наддніпрянська Україна: формування масової національної та політичної свідомості [Електронний ресурс] / Володимир Литвин // www.lytvyn-v.org.ua/history_of_ukraine/index.php?article=ch4_r10_p2. – Назва з екрана.

  6. Перший всеполтавський з’їзд „Просвіт”. Журналі і постанови. – Полтава, 1918.

  7. „Просвіта”: історія та сучасність (1868 – 1998) : збірник матеріалів та документів, присвячених 130-річчю ВУТ „Просвіта” ім. Тараса Шевченка / Упоряд., ред. В. Германа. – К. : Вид. центр „Просвіта”, вид. „Веселка”, 1998. – 488 с.

  8. Сторіччя Матері „Просвіти”. Нарис Історії Матірного Товариства Просвіти і огляд просвітніх товариств у Канаді. – Вінніпеґ, Манітоба, Канада : Українське товариство Читальня „Просвіти”. – 310 с.



Тетяна Кузнєцова (Суми)

ДО АНАЛІЗУ ПСИХОЛІНВІСТИЧНИХ МЕТОДІВ ДОСЛІДЖЕННЯ ЦІННІСНОСТІ ТЕКСТІВ
У статті розглянуті психолінгвістичні методи дослідження ціннісності медійних текстів, виявлені основні недоліки комп’ютерної програми ВААЛ, яка на основі фоно- та кольоросемантичних досліджень проводить емоційне оцінювання комунікативних одиниць.

Ключові слова: фоносемантика, кольоросемантика, ціннісність тексту, медійний текст.
В останні роки науковці неодноразово зазначають, що ЗМІ «давно перестали бути тільки засобами масової інформації. Швидше вони – носії специфічної системи цінностей, в основі яких лежать складні процеси культурної алхімії» [5, с. 12]. У зв’язку з цим особливої актуальності набирають аксіологічні розвідки медійних матеріалів, які сприяють визначенню ціннісного навантаження представленої у них інформації.

Сьогодні значної популярності набувають насамперед психолінгвістичні, фоно- та кольоросемантичні дослідження текстів, які дозволяють визначити їх емоційно-оцінні характеристики. Одним із перших до таких психолінгвістичних експериментів звернувся російський науковець В.П. Бєлянін, який на основі психолінгвістичного та психіатричного аналізів текстів художньої літератури виділив «світлі», «темні», «сумні», «веселі», «красиві», «змішані» тексти. Розробляючи дану типологію, науковець ґрунтувався на тому, що кожен мовний елемент тексту зумовлений не стільки лінгвістичними, але й психологічними закономірностями: структуру будь-якого художнього тексту можна співставити з певним типом акцентуації людської свідомості. У ролі організуючого центра тексту виступає його емоційно-смислова домінанта – «система когнітивних і емотивних еталонів, властивих певному типу особистості і які служать психологічною основою … вербалізації картини світу у тексті» [1, с. 54]. Спостереження В.П. Бєляніна засвідчили, що кожному типу акцентуації (паранойяльному, маніакальному, депресивному, істероїдному) властива та чи інша емоційно-смислова домінанта. Тому, створюючи текст, автор з певним типом акцентуйованої свідомості описує дійсність з власної точки зору. При цьому він використовує такі елементи мови, які мають для нього особистісний смисл. Таким чином, для кожного типу тексту можна виявити певний набір тем – об’єктів опису матеріального, соціального та емоційного світу особистості, скласти список предикацій, які характеризують ці об’єкти. На думку

В.П. Бєляніна, ці предикації виражаються наборами лексичних одиниць, які зустрічаються найчастіше в текстах одного й того самого типу, а в текстах іншого типу мають інший зміст. Щодо сприйняття певних типів тексту, то найбільш адекватно їх зміст інтерпретують ті індивіди, психологічна структура свідомості яких максимально наближена до психологічних особливостей автора. Таким чином, психолінгвістична та психіатрична діагностика текстів засвідчує, що наявність їх різноманітних типів зумовлена не лише лінгвістичними, а й психологічними закономірностями.

Дослідження, проведене В.П. Бєляніним, підтверджує гіпотезу Геннекіна-Рубакіна, згідно з якою читач вибирає для себе ті тексти, які відображають властиві йому, зрозумілі й близькі психічні стани. Ті тексти, які описують не характерне для нього світосприйняття, читач оцінює як негативні. У зв’язку з цим можна стверджувати, що психологічна комфортність будь-якого тексту значною мірою зумовлена психічними процесами, які протікають у свідомості акцентуйованої особистості. Проте, як стверджує сам В.П. Бєлянін, побудова моделі породження тексту на цій основі – справа майбутнього [1]. Що ж до запропонованої типології, то вона насправді спрацьовує при характеристиці лише текстів художньої літератури. До того ж вона, на наш погляд, не має чітких критеріїв розмежування типів текстів, оскільки немає гарантовано чітких критеріїв поділу типів акцентуйованої особистості. Що ж до текстів ЗМІ, їх структура, функціональне призначення, соціальний контекст потребує інших критеріїв та підходів оцінювання.

Розробка подальших психолінгвістичних досліджень текстів лягла в основу багатьох комп’ютерних програм (наприклад, ТРИЗ, (рос.) Словодел, Діафон), серед яких найбільш популярною є психолінгвістична експертна система ВААЛ, створена російськими науковцями В.П. Бєляніним,

М. Димшнцим, В.І. Шалаком. Ґрунтуючись на фоносемантичному аналізі слова і тексту (запропонованому О. Журавльовим у дослідженнях «Фонетичне значення» (1974), «Звук і смисл» (1981) та В. Левицьким у праці «Семантика і фонетика» (1975), ця система дозволяє оцінити неусвідомлюваний емоційний вплив фоносемантичної структури слова та фонетичної структури тексту на свідомість людини, визначити звуко-кольорові характеристики слів і тексту, емоційний фон тексту в цілому, простежити, як змінюються ті чи інші оцінки протягом всього тексту. Основною одиницею аналізу в цих проектах виявляється слово, фоносемантична структура та звуко-кольорові характеристики якого можуть зумовлювати у реципієнтів певні емоції й тим самим надавати той чи інший оцінний знак всьому тексту. Розроблена програма дозволяє оцінювати російськомовні та україномовні тексти. Для оцінки фоносемантичного впливу російськомовних одиниць у програмі представлена шкала, яка містить 24 оцінні критерії (хороший – плохой, красивый – отталкивающий, радостный – печальный, светлый – темный, легкий – тяжелый, безопасный – страшный, добрый – злой, простой – сложный, гладкий – шероховатый, округлый - угловатый, большой – маленький, грубый – нежный, мужественный – женственный, сильный – слабый, холодный – горячий, величественный – низменный, громкий – тихий, могучий – хилый, веселый – грустный, яркий – тусклый, подвижный – медлительный, быстрый – медленный, активный – пассивный). Для україномовних одиниць використовується спрощений варіант оцінної шкали, яка має лише 7 пар антонімічних ознак (большой - маленький, приятный - неприятный, быстрый – медленный, холодный – теплый, сильный – слабый, темный – светлый, твердый – мягкий). У ході аналізу кожне слово (або текст) отримує певну оцінну характеристику. Як стверджують автори програми, ці оцінки не усвідомлюються самими комунікантами, проте, за результатами психолінгвістичних експериментів, вони значно впливають на людську підсвідомість й формують відповідне оцінне ставлення до почутого тексту.

Незважаючи на доволі тривале існування системи ВААЛ (вона використовується з 1993 року), деякі науковці досить-таки критично ставляться до запропонованої методики оцінювання текстів. Серед критиків програми ВААЛ різко виступає О. Рєп’єв (хоча деякі його зауваження, на наш погляд, є поверхневими і заангажованими, див., наприклад, його статтю “По-ВААЛ-ляем дурака, господа!”[4]), Ю. Зайцева, яка критикує технічну сторону проекту (вона навіть відверто по це заявляє у назві своєї статті: “Мужественная н-е-д-у-р-а или фоносемантический модуль программы ВААЛ” [3]).

На наш погляд, запропонована методика оцінювання тексту також не завжди виявляється цілком слушною і доречною. Спробуємо обґрунтувати цю думку.

По-перше, фоносемантичний аналіз не може вважатися правомірним для аналізу друкованих текстів, оскільки при його сприйнятті читач, як правило, не враховує звучання слів.

По-друге, автори цієї програми визначально помиляються, стверджуючи, що фоносемантичні та звуко-кольорові характеристики слів не стосуються значення слова (зокрема В.І. Шалак зауважує: «фоносемантична оцінка слів чи текстів має справу лише з оцінкою емоційного впливу звучання слова безвідносно його смислу»). Адже відомо, що в основі розробленої О.П. Журавльовим теорії фоносемантики слова (яка лежить в основі ВААЛ) – підтверджена гіпотеза, що форма та зміст слів намагаються наближатися до взаємної відповідності. Зокрема дослідник наголошує: «частіше за все, ми не приймаємо усвідомлено звуковий образ слова, зосереджуючи свою увагу на його смислі. Проте, оскільки окремі звуки … значимі, то й сполучення звуків характеризуються фонетичною значимістю. І хай ми цієї значимості не усвідомлюємо, вона все ж таки входить у значення слова, здійснюючи свій вплив на сприйняття слова та його життя у мові» [2, с. 29]. Саме значення слова, на його думку, складається з трьох оболонок: понятійного ядра, означуваного аспекту (який оточує ядро) та фонетичної значимості звукової форми слова (яка створює деякий туманний ореол навколо означуваної оболонки). «Всі ці три аспекти значення слова становлять єдине ціле. Не можна вважати, що всі вони чітко відокремлені одна від одної, як жовток, білок і шкарлупка яйця. Ні. Ці аспекти взаємно проникаючі, злиті воєдино. Іноді просто неможливо відокремити означуване значення від понятійного, а фонетичну значимість від означуваної оболонки» [Там само, с. 30].

У зв’язку з цим визначені системою ВААЛ оцінні характеристики багатьох слів виявляються просто недоречними. Зокрема, провівши за допомогою цієї системи аналіз таких ціннісних домінант, як ДОБРО, РАДІСТЬ, ЩАСТЯ, ми з’ясували, що цим словам характерні негативні ознаки типу «холодний», «твердий», «грубий». Що ж до негативних концептів ЗЛО, НЕНАВИСТЬ, ВІЙНА, СМЕРТЬ, то вони, навпаки, характеризуються як «ніжний», «теплий», «слабкий», «м’який» (див. Таблицю). До того ж незрозумілим виявляється, на якій підставі однаковим лексемам української та російської мов надаються різні оцінні характеристики (йдеться, наприклад, про слово ЗЛО, яке в російській мові виявляє ознаки «шероховатый, злой, мужественный, сильный, холодный, громкий, яркий», а в українській – «быстрый, холодный, сильный, твердый»; НЕГАТИВ у російській мові «не володіє вираженими фоносемантичними характеристиками, а в українській характеризується як «великий, швидкий, холодний, сильний, темний, твердий» тощо).
Таблиця



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   25




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет