Найдавніші часи київська русь


Соціальна структура Лівобережної України (1795 р.)



бет15/45
Дата14.06.2016
өлшемі3.03 Mb.
#134939
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   45

Соціальна структура Лівобережної України (1795 р.)

Соціальний стан

Чисельність,
тис. чол.

У відсотках до загальної
чисельності населення

Шляхта
Духовенство
Міщани
Козаки
Селяни

36
15
92
920
1240

1,6
0,7
4,0
40,0
53,7

Разом

2300

100

 

Відкриття Півдня

Одвічне просування східних слов'ян до родючих чорноземів Півдня, до Чорного


моря було постійним чинником історії України. До кінця XVIII ст. ця мета нарешті
була досягнута. Південна третина України відкрилася для розвитку головним чином
завдяки зусиллям російського імперського уряду, й за значенням цю подію можна
порівняти з колонізацією американського Заходу. В освоєнні Півдня інтереси
українського суспільства співпали з інтересами російського імперського експансіо-
нізму.

Колонізація причорноморських степів розпочалася ще до зруйнування Січі та за-


воювання Кримського ханства. Посилення феодального гніту в Гетьманщині та на
підлеглому Польщі Правобережжі штовхало тисячі селян до втечі на запорозькі
землі, завдяки чому їхнє населення зросло від якихось 11 тис. осіб чоловічої статі
в 1740 р. до понад 100 тис. у 1775 р. Крім того, царський уряд заохочував до
колонізації чужоземців. У 1752 р. попри протести запорожців західна частина
козацьких земель була надана кільком тисячам православних сербів, що рятувалися
від переслідувань у католицькій імперії Габсбургів. Ця колонія називалася Новою
Сербією. Через рік на схід від Січі було засновано ще одну колонію — Слов'яно-
сербію. За царювання Катерини II щедрі земельні наділи отримували на Півдні
німецькі поселенці. Водночас тут неухильно зростала російська адміністративна
та військова присутність. Опір запорожців цим зазіханням тільки прискорив зруйну-
вання Січі в 1775 р. У 1780-х роках після переселення запорожців і завоювання
Кримського ханства почалася велика колонізація Півдня.

Щоб заохотити до нових земель дворян, імператорський уряд пропонував їм


привабливі умови. Дворяни (переважно російські офіцери та цивільні службовці)
отримували в дар наділи по 40 тис. акрів за умови заселення кожного з них 25-ма
селянськими господарствами. Але якщо землі було в надлишку, то селян бракувало.
Щоб привабити селян, дворяни робили їм поступки. Так, для отримання наділу
в 160 акрів новоприбульці повинні були відробляти лише два дні панщини замість
чотирьох-п'яти. У 1780 р. велику частину завербованих селян становили укра-
їнці з Правобережжя. До нових земель також переселялися російські старовіри,
німці, молдавани. Територія ця, незважаючи на неодноразові реорганізації та пе-
рейменування, була відома під назвою Новоросії. У 1796 р. її населення вже сягнуло
вражаючої цифри 554 тис. чоловік, 80 % яких складали росіяни та українці.
Ще швидше, ніж колонізація Степу, йшло зростання причорноморських міст.

На місцях давніх грецьких колоній чи турецьких фортець виникали Олексацарівськ,


Херсон, Миколаїв, Одеса. Населяли їх люди різних національностей: росіяни, греки,
вірмени, євреї. Збіжжя становило основу жвавої торгівлі, що стала розвиватися
у Причорномор'ї. Століттями Україна продукувала пшеницю в достатку, проте вона
не мала вигідного виходу на світові ринки. Коли його нарешті забезпечили нові
причорноморські порти, хлібороби та купці негайно із цього скористалися. Між
1778 і 1787 рр. урожаї в Новоросії зросли на 500 %. Між 1764 і 1793 рр. обсяг
зовнішньої торгівлі у причорноморських портах, і насамперед в Одесі, підстрибнув
на 2200 %. Землевласники, що раніше вирощували зерно насамперед для власних
потреб, тепер продукували його на продаж. Нарешті Україна перестала бути сте-
повим пограниччям Європи й перетворилася тепер на житницю цілого конти-
ненту.

 

Демографічна й територіальна


статистика

На кінець XVIII ст., коли процес зростання населення в Європі різко прискорив-


ся, чисельність українців сягнула близько 10 млн і після росіян вони залюднювали
найбільшу в Європі площу. Але не маючи власної держави й перебуваючи під чужо-
земною владою, українці лишалися малопомітними у політичному відношенні. Дані
щодо їхнього розселення по регіонах Російської імперії та польсько-литовської
Речі Посполитої подано в табл. 3.

Таблиця З

Землі, населені українцями наприкінці XVIII ст.



Територія

Площа,
тис. кв. км

Населення, тис. чол.
(приблизно)

Гетьманщина, або Малоросія (Російська імперія)

92

2300

Слобідська Україна (Російська імперія)

70

1000

Південна Україна (Російська імперія)

185

1000

Правобережна Україна (Річ Посполита)

170

3400

Східна Галичина (Річ Посполита)

55

1800

Закарпаття (імперія Габсбургів)

13

250

Буковина (Оттоманська імперія до 1772 р.)

5

150

Разом

585

10000

Українські землі були заселені з нерівномірною густотою. Найбільш заселе-
ним регіоном була Східна Галичина (35 чоловік на кв. км), потім Лівобережжя
(25 чоловік), Правобережжя (20) і нарешті— недавно захоплені степові регіони
Південної України (5 чоловік на кв. км). Етнічний склад земель, населених україн-
цями, також коливався від регіону до регіону. Українці складали 95 % населення
Лівобережжя, близько 90 % — Правобережжя, близько 75 % — Східної Галичини
і близько 65 % — Півдня України. Значних масштабів набула міграція населення,
що головним чином переселялося з Лівого берега на Правий і особливо на
Південь.










 

Правобережжя під владою Польщі

Попри поступову втрату своєї автономії Гетьманщина Лівобережжя лишалася


виразно українським політичним, культурним та соціально-економічним цілим,
яким ще понад століття правила автохтонна знать. Ця автономія не поширювалася
на майже 50 % українців, що лишалися під владою Польщі. З огляду на те, що
їхня знать переважно полонізувалася й не мала ніяких політичних інституцій,
ці українці (величезну більшість яких становили селяни) були безпорадними перед
жорстоким соціально-економічним і релігійним гнобленням. Мало що лишилося від
жвавих колись культурних центрів Західної України. Особливо страшні лиха спіт-
кали Правобережжя. Спочатку здавалося, що сама доля призначила, щоб ця колиска
козацтва й арена перших перемог повстання 1648 р. стала осередком нового ко-
зацького устрою. Проте спустошливі війни доби Руїни перетворили край на безлюдну
пустелю. Правобережжя знову потрапило під владу Польщі у 1677 р., але тільки
в 1713 р. там були встановлені польсько-шляхетські порядки.

Поділивши країну на чотири традиційні воєводства: Волинське, Подільське,


Брацдавське та Київське (сам Київ лишався під владою Росії), поляки стали
продавати або роздавати величезні площі незайманих земель магнатським родам. До
найбагатших належали роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Брани-
цьких, Сангушків та Ревуцьких. До середини XVIII ст. близько 40 магнатських ро-
дів, представники багатьох із яких були нащадками польських вельмож, вигнаних
у 1648 р., володіли 80 % території Правобережжя. Як і століття тому, магнати
принаджували на ці землі селян, пропонуючи їм наділи на строк від 15 до
20 років та звільнення від усяких повинностей. Селяни з ентузіазмом зустріли
цей крок, цілими потоками перебираючись сюди з Галичини, Лівобережжя й навіть
Центральної Польщі. Не важко було передбачити, що з подальшим заселенням
цих земель і закінченням терміну слобід зростали й вимоги панів до селян.
До кінця XVIII ст. у більшості земель Північного Заходу селяни були перетворені
на кріпаків, що працювали у панських маєтках по чотири-п'ять днів на тиждень.
У менш заселених регіонах Півдня умови були дещо сприятливішими, оскільки
основною формою селянських повинностей тут виступав оброк, а не панщина.

Якщо село відроджувалося швидко, то процес відновлення міських центрів пере-


бігав повільніше. На додаток до руйнувань, викликаних війнами, місто підривав
його давній ворог — шляхта. Сидячи по своїх сільських маєтках, які постачали їй
усе необхідне, шляхта всіляко заважала розвиткові міст: численні ремісники, що
працювали в її маєтках, конкурували з міськими ремісниками; міщанам заборо-
нялося займатися такими вигідними промислами, як млинарство, ткацтво, вироб-
ництво поташу й особливо високоприбуткове винокурство; багато міст були такими
лише за назвою, позаяк становили приватну власність магнатів, причому до 80 %
їхніх мешканців складали селяни, які обробляли навколишні землі. Незважаючи на
ці труднощі, деякі міста, як, зокрема, Луцьк і Дубно на Волині, Кам'янець-
Подільський та Бар на Поділлі, Бердичів та Умань у Київському і Брацлавському
воєводствах, змогли значно вирости, головним чином завдяки місцевій та зовніш-
ній торгівлі. Великий обсяг цієї торгівлі здійснювали євреї, що значно урбанізу-
валися. Основними продуктами експорту з Правобережжя були збіжжя та худоба.
їх традиційно возили суходолом на Захід або ж до портів Балтійського моря,
проте під кінець XVIII ст. польські магнати поступово стали орієнтуватися на
порти Чорноморського узбережжя.

Майже всі багатства, створені на Правобережжі, йшли до кишень польських


«корольків», про володіння й марнотратство яких ходили легенди. Лише роди-
ні Любомирських належали ЗІ містечко та 738 сіл, тоді як один із представників
клану Потоцьких мав 120 тис. кріпаків та 400 шляхтичів почту. Прикладом дивовиж-

ної непомірності магнатів слугує опис одного з їхніх бенкетів, на якому 60 биків,


300 телят, 50 овець, 150 свиней та близько 20 тис. тушок дичини запивали понад
32 тис. л угорського вина, не рахуючи величезної кількості інших напоїв. Якщо
взяти до уваги те, що вся ця екстравагантність покривалася за рахунок укра-
їнського селянства, стане очевидним, що польська шляхта забула уроки повстання
1648 р.

Іншим прикладом повернення шляхетських порядків стало відновлення на


Правобережжі утисків православ'я. Спираючись на активну підтримку польського
уряду та війська, греко-католицькі ієрархи провадили систематичну кампанію,
скеровану на підрив православного духовенства й навернення його пастви до като-
лицизму. Вона була настільки ефективною, що в 1760-х роках у Київському та
Подільському воєводствах лишалося якихось 20 православних парафій. Позбавлені
церков, православні стали дивитися на свої монастирі як на оплот віри. У 1761 р.
Мельхіседек Значко-Яворський — молодий архімандрит Мотронинсько-Троїцько-
го монастиря й провідник православних на Правобережжі — почав організову-
вати опір католицькому та греко-католицькому гнітові. Найважливішим його кро-
ком стало звернене до Катерини II прохання прийти на допомогу православним
у Польщі. Із втручанням у справу православної Росії релігійне питання прибирало
на Правобережжі нового й загрозливого забарвлення.

Гайдамаччина. За винятком відносно невеликого числа козаків, що наймалися на
службу до польських магнатів, козацтва на Правобережжі більше не існувало. Через
те, на відміну від ситуації 1648 р., пригнобленим селянам бракувало сил, що могли б
підтримати його у повстанні проти шляхти. І все ж виникали широкі, хоч і сти-
хійні прояви народного опору. Його учасників називали гайдамаками. Як і
«козак», слово «гайдамака» тюркське за походженням і означає «волоцюга», «гра-
біжник». Від початку XVIII ст. й надалі поляки називали так селян-утікачів,
які ховалися глибоко в лісах і час від часу виходили грабувати шляхетські
маєтки. Такі вигнанці суспільства, що жили грабунком багатих і часто користувалися
підтримкою народних мас, були поширеним явищем на світанку новітньої Європи.
Аналізуючи його, англійський історик. ЛЗрік Гобсбон уживає поняття «соціальне
розбійництво». На його думку, «соціальні розбійники» поєднували в собі звичайні роз-
бійницькі інстинкти й напівальтруїстичні прагнення помститися за гноблених
співвітчизників шляхом експропріації власності у багатих. Поза цими невиразними
ідеалістичними мотивами «соціальні розбійники» не мали чітко окресленої ідеології
чи планів встановлення соціально-економічної системи на противагу вже існуючій.
Великою мірою цю концепцію Гобсбона можна віднести й до гайдамаків.

Гайдамаки, які спочатку викликали у правобережної шляхти тільки легке роздра-


тування, поступово перетворилися на головну загрозу для неї. Однією з причин
зростання їхньої чисельності було закінчення 15—20-річного терміну звільнення се-
лян від повинностей. Після стількох років свободи багато селян не бажали миритися
з раптовим закріпаченням і приєднувалися до гайдамаків. Польська армія не була
великою перешкодою для втікачів. Через небажання шляхти фінансувати її військо-
ві сили Речі Посполитої зменшилися до якихось 18 тис. чоловік. Із них 4 тис. закрі-
плювалися за Правобережною Україною, чого було замало, аби утримати порядок.
Але чи не найвирішальнішим чинником, що сприяв зростанню гайдамаччини,
було сусідство із Запорозькою Січчю, з якої надходили постачання, людське
поповнення і — що найважливіше — досвідчені ватажки.

Особливу небезпеку для шляхти являли гайдамаки тоді, коли поляки втягувалися


в міжнародні конфлікти й кризи. Так, у 1734 р., коли між росіянами й двома
польськими фракціями точилася боротьба навколо обрання нового короля Польщі,
сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського на ім'я Верлан утік із війська

й оголосив повстання проти панів. Буцімто спираючись на підтримку російської


імператриці, Верлан зібрав близько тисячі гайдамаків і селян у сформовані на взірець
козацьких загони й розпочав великий грабіжницький похід Брацлавщиною та Гали-
чиною. Врешті польське військо змусило його втекти до Молдавії. Підбадьорені
успіхами Верлана, стали виникати інші гайдамацькі ватаги, які намагалися пере-
вершити його. Польська шляхта, проте, відповідала ударом на удар. Вона підку-
пом схилила знаного гайдамацького ватажка запорожця Саву Чалого до того, щоб
він виловлював власних співвітчизників. Протягом кількох років удавалося Чало-
му виконувати це завдання, доки на Різдво 1741 р. його не вбили запорожці.
У 1750 р. гайдамацькі заворушення знову значно посилилися. В самій лише
Брацлавщині було поплюндровано 27 міст і 111 сіл. Тільки завдяки новим військовим
підкріпленням удалося придушити рух, що розгорівся у велику пожежу.

«Соціальне розбійництво» також поширилося на Західній Україні, особливо


в Карпатах. Там ватаги розбійників, що називалися опришками і звичайно налічу-
ваній по ЗО—40 чоловік, часто нападали на шляхту, заможних купців та орендарів-єв-
реїв. Найславетнішим із опришків був Олекса Довбуш, який, немов легендарний Ро-
бін Гуд, роздавав награбоване добро бідним, завоювавши велику популярність серед
гуцулів. Після того як у 1745 р. Довбуша вбив чоловік його коханки, на його місце
прийшли інші ватажки, такі як Василь Баюрак та Іван Бойчук. Останній, зазнавши
невдач у Галичині, втік на Запорозьку Січ, звідкіля спробував, хоч і без успіху,
знову повести на захід нову ватагу. Незважаючи на неодноразові зусилля поль-
ських властей придушити опришків, вони продовжували діяти в Карпатах, аж доки
ці землі у 1772 р. не відійшли до Австрійської імперії.

Коліївщина. 1768 рік був часом загальної смути. Шляхту Речі Посполитої
дедалі більше дратувало постійне втручання у польські справи російської цариці
Катерини II. Спочатку вона добилася того, що королем Польщі обрали її коханця
Станіслава Понятовського, а згодом примусила поляків гарантувати релігійні свобо-
ди православним. Розлючена шантажем росіян польська шляхта утворила в лютому
1768 р. Барську конфедерацію й напала на російські війська, розташовані на поль-
ських землях. Для православних Речі Посполитої настали тривожні часи. Багато
з них були переконані, що конфедерати не простять їм підтримки, що її вони
одержували від росіян. Інші вирішили вдарити по шляхті, доки вона не напала
першою. . •

У травні 1768 р. з Мотронинського монастиря вирушила на- північ у заселені


частини Правобережжя ватага із 70 гайдамаків під проводом Максима Залізняка,
запорожця з Лівобережжя. Залізнякові люди підбурювали селян до повстання.
У їхніх маніфестах проголошувалося: «Настав час скинути з себе рабство... і по-
мститися за муки, зневагу і небачені гноблення, яких ми зазнали від наших панів».
За лічені дні загін поповнили новобранці з селян і мандрівних гайдамаків. Місто
за містом падали перед повстанцями: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянка.
На початку червня близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань — добре укріплене
місто, де сховалися тисячі шляхтичів, католицьких та греко-католиЦьких священи-
ків, орендарів-євреїв. Долю Умані вирішив Іван Гонта — сотник в охороні Сте-
фана Потоцького, який разом зі своїм загоном узяв бік повстанців. Коли місто
здалося, почалась нещадна різанина, в якій страшною смертю загинули тисячі
чоловіків, жінок і дітей.

Наприкінці червня в руках повстанців були Київське, Брацлавське, а також


частина Подільського і Волинського воєводств. Лише присутність польських та
російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх приєднанню
до повстанців. До поразки повстання зовсім несподівано спричинилися росіяни.
Побоюючись поширення повстання на Лівобережжя, Катерина II наказала своєму

полководцеві генералу Михайлу Кречетникову подати допомогу полякам. Увечері


6 липня 1768 р. Кречетников запросив на бенкет Залізняка, Ґонту та інших
гайдамацьких ватажків, де заарештував їх разом з їхніми приголомшеними товари-
шами. Росіяни видали Ґонту та 800 його людей полякам, які піддали його тортурам,
а потім стратили. Залізняка та решту гайдамаків було заслано до Сибіру. Наступних
кілька років польський воєвода Юзеф Стемпковський продовжував чинити помсту
над українськими селянами, тисячі яких він замордував у своїй резиденції в Кодні.
Так зустріло сумний кінець останнє повстання українських селян проти поль-
ських феодалів.

]Церкм на Лівобережній Україні. Гравюра кінця XVIII ст.

 

Культурне життя

XVIII століття було парадоксальною добою в історії української культури.


Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що
відобразився у химерному стилі барокко. Проте майже одночасно з цим створювали-
ся умови, за яких українська культура позоавлялася своїх самобутніх рис і змушена
була адаптуватися до російських імперських взірців.

Церква. Православна церква століттями виступала центром та рушієм куль-
турного життя на Україні. В боротьбі з польським католицизмом вона стала

втіленням української самобутності. Але самобутність ця поблякла із вступом на


арену Російської імперії як оборонця всього православ'я, включаючи українське.
Позбавлена сенсу існування, українська церква втратила свою рушійну силу.
Приблизно в цей же час вона перестала існувати як окреме ціле.

Поглинання української церкви імперським духовним «істеблішментом» перебі-


гало паралельно з ліквідацією автономії Гетьманщини. Деякий час після переходу
в 1686 р. під зверхність московського патріарха українська церква процвітала: її шко-
ли були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали
до себе росіяни; завдяки покровительству Мазепи зміцнилася її економічна база.
І все ж розвивалися події, що не віщували їй нічого дорого. Вже у 1686 р. Чернігів-
ська єпархія була вилучена з-під юрисдикції київського митрополита й підпорядкова-
на Москві. Трохи згодом подібне відбулося з Переяславською єпархією.

Ще більше владу київського митрополита було підірвано між 1690 і 1710 рр., коли


врешті-решт поступилися перед тиском поляків і перейшли до греко-католиків
такі давні бастіони українського православ'я, як Львівська, Перемишльська та
Луцька єпархії. Найдошкульнішого удару церква зазнала у 1721 р., коли Петро І
скасував Московську патріархію, заснувавши Священний Синод — бюрократичну
установу, до якої входили урядові службовці та духовенство і яка наглядала за спра-
вами церкви. Це фактично перетворило православну церкву як у Росії, так і на Ук-
раїні на бюрократичний додаток держави. Українці брали безпосередню участь
у цих нововведеннях, зокрема їх підтримував Феофан Прокопович — найближ-
чий радник царя в церковних справах. Водночас українець Стефан Яворський,
провідний православний діяч імперії, виступав проти них.

Знищення бюрократичним централізмом автономії та самобутності української


церкви було лише справою часу. В 1722 р. Священний Синод призначив архієписко-
пом Варлаама Вонатовича, порушуючи сталу традицію, за якою на цю посаду
завжди обирав собор церковних ієрархів. За вперті протести проти реформ у 1730 р.
його заслали на далеку Північ. Сповнене ксенофобії російське духовенство, яке
довгий час підозрювало українців у тому, що вони «заразилися» латинськими
впливами, стало переробляти їх на власний штиб. Під приводом викорінення
«єретичних відхилень» Священний Синод змушував українців друкувати книги, писа-
ти ікони, зводити церкви за російськими взірцями. У 1786 р. державі були передані
всі церковні землі, й церква у фінансовому відношенні стала цілком залежною
від уряду. Наприкінці століття більшість церковних ієрархів України були росіянами
або зрусифікованими українцями. Колись осібна й зорієнтована на Захід україн-
ська православна церква тепер стала всього-на-всього готовим засобом поширення
російської імперської культури.

Освіта. Порівняно з Росією освіта в Гетьманщині досягнула високого рівня.
За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866
початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та пись-
ма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість
шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян
була практично недоступною. Це й було однією з причин незначної ролі, яку
відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби.

Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями,


зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була
Києво-Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Завдяки щедрій
фінансовій підтримці Мазепи вона стала одним із провідних культурних центрів
православного світу. В десятиліття, що передувало Полтавській битві, в ній щороку
вчилося 2 тис. студентів. Серед її викладачів були такі світила, як Йосафат Кроков-
ський, Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Побудована за суворими

правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим


авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників,
пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади.

Проте взаємини Київської академії з російськими правителями не завжди були


дружніми. Після історії з Мазепою внаслідок репресій царату загальне число
студентів скоротилося до менше ніж двох сотень. У 1740-х роках завдяки само-
відданому керівництву Рафаїла Заборовського це число знову сягнуло за тисячу
й академія вступила в період свого останнього розквіту. Вона сама великою мірою

Титульна сторінка Академічних тез Києво-Могилянської академії.


Гравюра Г. Лемцького, 1739 р.

породила причини свого остаточного занепаду. Тісно пов'язана з церквою й уком-


плектована представниками духовенства, академія, як і раніше, робила наголос
на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови. її
схоластичні методи навчання застаріли, а спроби засвоїти раціоналістські науко-
ві течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними. Релігійна
орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до академії моло-
ді, зацікавленої сучасними знаннями. У 1790 р. понад 90 % із 426 її студен-
тів були синами священиків. Зрештою славетний учбовий заклад перетворився на
богословську семінарію. Водночас українці, які прагнули здобути сучасну освіту,

охоче вступали до нових російських закладів (як, зокрема. Московський універси-


тет та Медична академія), заснованих у 1750-х роках. Усвідомлюючи відсталість
української вищої освіти, гетьман Розумовський разом із старшиною звернувся
до імперського уряду по дозвіл заснувати університет у Батурині, але дістав відмову.
До кінця XVIII ст. ситуація стала цілком протилежною: провідні учбові заклади
імперії знаходилися тепер не на Україні, а в Росії.

Культурні досягнення. Починаючи з середини XVII до кінця XVIII ст. в художній
та інтелектуальній царині панував стиль барокко. Його поява співпала з гідною
подиву культурною добою в історії країни й водночас допомагала формуванню
цієї доби. Задовольняючи смаки знаті, барокко підкреслювало велич, розкіш та
декоративність. Цей стиль мав збуджувати почуття людини і в такий спосіб ово-
лодівати її думками. Він віддавав перевагу формі перед змістом, химерності
перед простотою, синтезові перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила
барокко особливо принадним для українців — нації, котра перебувала між право-
славним Сходом та латинізованим Заходом. Барокко не принесло на Україну якихось
нових ідей, воно скоріше пропонувало нові прийоми,— такі як парадокс, гіпербо-
лізація, алегорія, контраст,— і всі вони допомагали культурній еліті ефективніше
окреслити, опрацювати й розвинути старі істини. Багато представників цієї еліти
не виявляли зацікавленості місцевим життям чи національною справою. Вони
мислили себе насамперед у межах всього православного світу. Це дало деяким
українським історикам культури підстави критикувати їх за відсутність національ-
'ного коріння, за безплідність та ізольованість від життя, що точилося довкола.
І все ж барокко принесло на Україну культурний динамізм, прагнення доскона-
лості, спрагу спілкування із Заходом. Спливе багато води, перш ніж культурне
життя України знову зануртує з такою ж силою.

Література й мистецтво. Багато бароккових рис позначилося на творах так званих
«перелітних птахів», тобто українців, що навчалися в польських чи західноєвро-
пейських університетах і повернулися до Києва, щоб викладати в Академії. Зва-
жаючи на їхню європейську освіченість, Петро 1 покликав їх очолити в Росії церковні
та освітні установи. Найвидатнішими серед них були Феофан Прокопович,
Стефан Яворський, Дмитро Туптало та Симеон Полоцький. Але було й багато
інших. Між 1700 і 1762 рр. понад 70 українців та білорусів обіймали найвищі
церковні посади імперії, тоді як росіяни — лише 47. Хоч більша частина їхньої
творчої кар'єри проходила на Півночі, деякі з цих мандрівних учених-священиків
ще за свого перебування в Києві зробили значний вклад у культуру. Так, викладаючи
поетику в Київській академії, Прокопович у 1705 р. написав свою знамениту
історичну драму «Володимир», що оспівувала введення християнства на Русі. При-
свячена Мазепі та Петру 1, п'єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму,
зокрема у трактуванні Прокоповичем Києва як «другого Єрусалиму». Проте ці
сантименти не завадили Прокоповичу стати провідним ідеологом реформ Петра І,
спрямованих на секуляризацію й централізацію суспільства. Стефан Яворський,
ректор Київської академії, який у 1721 р. зайняв найвищу в російській церкві
посаду, славився своїми елегантними віршами, писаними українською, польською
та латинською мовами. Перебуваючи в Росії, він написав «Камінь віри» — красно-
мовний виступ проти протестантизму.

Виходили з Київської академії й письменники іншого гатунку. Це були не свя-


щеники, не викладачі, а студенти, що згодом ставали козацькими хорунжими та
писарями. На противагу богословським проблемам, барвистим панегірикам, уче-
ним диспутам, якими захоплювалися їхні вчителі, ці письменники цікавилися на-
самперед історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи. Автором

найцікавішого з них був писар Самійло Величко. У передмові до своєї праці цей


учений козак запитує: «Ежели может що бмти любопьітствующему праву чело-
веческому, кроме телесннх требований, ласкавнй чительнику, так угодное й при-
ятное, яко чтение книжное й ведение прежде бивших деякий й поведений людских?»
Потім Величко пояснює, як роки спустошення України збудили в ньому інтерес
до минулого своєї землі: «Видех же к тому, на розннх там местцах, много костей
человеческих, сухих й нагих, тилко небо покров себе имущих, й рекох во уме — кто
суть сия. Тех всох, еже рек, пустих й мертвих насмотревшися, поболех сердцем

й душею, яко красная й всякими благами прежде изобиловавшая земля й отчизна


наша Украиномалоросийская во область пустине Богом оставленна й населници ея,
славине предки наши, безвестнии явишася. Аще же й вопрошах о том многих
людей стариннмх, почто бьість тако, из яких причин й чрез кого опустошися тая
земля наша? — то не единогласно отвещеваху ми, еден тако, а другий инако; й не-
мощно мне бьіло совершенно з их не единогласнмх повестей информоватися о па-
дении й запустении оноя тогобочньія отчизнм нашея».

Інший зразок цього літературного жанру створив Григорій Грабянка. Він нази-


вався «Дії запеклої і од початків поляків кривавої небувалої брані Богдана Хмельни-
цького, гетьмана Запорозького з поляками» і мав на меті показати, що «українці
є рівні з іншими». Аналізуючи недавнє минуле, як Величко, так і Грабянка рішуче
підтримують претензії старшини на соціально-економічне та політичне панування
на Україні. Скасування Гетьманщини також знайшло відгук у літературі. Зокре-
ма, у 1762 р. Семен Дівович написав довгу полемічну поему під назвою «Роз-
мова Великоросії з Малоросією», в якій боронив право України на автономію.
У тому ж струмені писав свої праці Григорій Полетика. Яскраве уявлення про
психологію козацької верхівки давали щоденники та записки Миколи Ханенка,
Якова Маркевича та Пилипа Орлика.

Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість


яких працювали в Росії, уславилися насамперед на музичній ниві. Композитори
Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель поклали початок
українським та російським традиціям хорової музики. У багатьох їхніх творах
яскраво відчутний вплив українських народних мелодій. Загальне визнання здобули
у живопису Дмитро Левицький, в архітектурі — Іван Григорович-Барський. На
початку століття завдяки фінансовій підтримці Мазепи в стилі так званого козацько-
го барокко було споруджено ряд церков, що порівняно з західноєвропейськими
виглядали більш стриманими й елегантними. Пізніше піднялись такі чудові зразки
бароккової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі, Андріївська
церква в Києві та собор Св. Юра у Львові. Водночас на селі поширився народний
театр (вертеп) і з'явилося багато мандрівних бандуристів.

Григорій Сковорода (1722—1794). Без сумніву, найсамобутнішим українським
мислителем тієї доби був Григорій Сковорода. Син бідного козака з Лівобережжя,
Сковорода у 12-річному віці вступає до Києво-Могилянської академії. Його довге
й різноманітне навчання включало й тривалі подорожі країнами Заходу. Як свідчить
легенда, він мандрував багатьма землями Центральної Європи для того, щоб ближче
пізнати людей. Він опанував латинську, грецьку, польську, німецьку та церковно-
слов'янську мови й був широко обізнаний із філософськими творами стародавніх
і сучасних авторів. Із 1751 до 1769 р. Сковорода з перервами викладає етику
в Переяславському та Харківському колегіумах. Проте ворожість церковної верхівки
до його неортодоксальних поглядів та педагогічних методів змусила Сковороду поли-
шити викладання й розпочати життя мандрівного філософа. Сковорода, якого часто
називали «українським Сократом», пішки обходив своє рідне Лівобережжя та Сло-
божанщину, вступав у гострі філософські суперечки з найрізноманітнішими людь-
ми, де б то не було — чи на ярмарку, чи в дорозі, чи у сільському садку.
Передусім його цікавило те, як людина може стати по-справжньому щасливою. На
думку Сковороди, ключем у цьому було пізнання «самого себе»; крім того, людина ма-
ла робити в житті саме те, чому вона природно відповідала. Отже, треба за всяку
ціну забезпечувати особисту незалежність і уникати непотрібного багатства і
слави. Ці переконання привели Сковороду до відкритої критики старшини та духо-
венства за те, що вони гнобили селян. До його численних творів належали збірки
поезій, підручники із поетики й етики, філософські трактати. Живучи у згоді з влас-
ним ученням, Сковорода зажив великої популярності серед простого люду, багато
його висловлювань увійшло до народних пісень і дум. Кажуть, що Сковорода на-
писав таку автоепітафію: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива й багатогранна культурна епоха.


В результаті завоювань Петра 1 Росія здобула на Балтійському морі жадане
«вікно в Європу», а потреба в животворній ролі України як посередника куль-
турних впливів відпала. Кордони імперії значно обмежили контакти України
з Заходом. Тепер плодами безпосереднього виходу в Європу, «європеїзації», інте-
лектуальним потенціалом України користувалася Росія, завдяки чому вона стала
в авангарді культурного розвитку. Водночас ізольована і схильна до традиціона-
лізму Україна скотилася в трясовину провінціалізму. Після втрати політичної
автономії над нею нависла загроза втрати й культурної самобутності.

ПІД ІМПЕРСЬКОЮ


ВЛАДОЮ


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   45




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет