Нескорена армія (Із щоденника хорунжого упа) борець І меценат


НЕСПОДІВАНІ ГОСТІ ЗІ СХОДУ



бет4/14
Дата12.07.2016
өлшемі1.15 Mb.
#194621
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

НЕСПОДІВАНІ ГОСТІ ЗІ СХОДУ

Наша сотня закватирувала в селі Загути, яке мало дуже добре стратегічне положення, - зі сходу доходило до лісу, на заході простягався потік, яким можна було в разі небезпеки добре відступити в делягівській ліс.

Вночі приходять розвідники з Бескиду зі "штафетою" від к-ра відтинка Рена, що в Бескид прибуло два курені УПА: курінь к-ра Прута і курінь к-ра Різуна. Командир писав:

- Два дні - і ті курені прибудуть у ваш терен. Ви, сотенний, маєте приготувати плани цієї акції, провести докладну розвідку - який стан ворога в Бірчі і Перемишлі. Про Сянок подбає сотенний Хрін.

Сотенний, не гаючи часу, скликав командирів, щоб поділитись з ними веселою вісткою, що за два дні до нас загостять курені з-під сусідської окупації, з якими ми виконаємо напад на Бірчу. Нам треба було виготовити план акції. Ті курені УПА були відомі на східних землях України, і уславились у боротьбі з більшовицькими спецвідділами. Коли більшовицькі частини, йдучи на акції, чули про курені Прута і Різуна, то з місця тремтіли. Склад тих двох куренів був майже зі старшин Червоної Армії, які були загартовані у боротьбі з НКВД. На відправі старшин укладено плани акції, і всі старшини розійшлись до своїх частин з тим, що це була таємниця, щоб вояки не знали, з яким завданням прибули до нас гості.

Наша сотня затрималася на постої до приходу наших гостей. За два дні прибули наші герої зі сходу. Наша застава затримує їхню передню стежу, подають кличку. Наші підпускають їх ближче. Коли вони себе представили, наша застава повідомила сотенного. Сотенний дав наказ їх пропустити. Обидва курені перейшли польсько-радянський кордон в Бескиді на Лемківщину. По кількох днях відпочинку прийшли в терен Холодного Яру, де оперувала сотня к-ра Громенка. 3 вояків тих куренів можна було подивуватись. Всі були вбрані в однострої більшовицької армії, повні життя і веселі, всі мали більшовицьку зброю і були загартовані в боях з більшовиками. В селі зробився великий рух. Нашим воякам цікаво було зустрітись з побратимами по зброї. Так само і нашим селянам було цікаво зустріти і почастувати несподіваних гостей. А що село було замале, то більшість вояків затрималась в лісі біля села, лише сотенний Склак прибув на нашу кватиру. Ми скоро з ними познайомились, стиснули братерські руки і попросили почуватись, як на своїх теренах. Обидва курінні були високого зросту, енергійні і, як ми довідалися, були вони високими старшинами Радянської Армії.

Цілий день пройшов дуже весело і в приятельській атмосфері. Наше населення дуже зраділо, як побачило, що так багато українського війська. Приймали їх чим могли. Молоді дівчата гарно прибрались і були щиро раді гостям. Наші вояки разом з дівчатами зав'язували розмови, де одні другим ставили питання про боротьбу на їхніх теренах. Найбільш всіх цікавило, як ставиться українська еміграція до визвольної боротьби УПА, бо їм на сході ця справа була маловідома. На командній квартирі були виготовлені плани акції. Радості не було кінця, але вже наближався вечір, і наші гості мусіли прощатись з нашими гарними дівчатами і гостинним населенням.

Узгоджено, що курінь к-ра Прута буде атакувати з півночі, а курінь к-ра Різуна - з півдня. До куреня Прута сотенний приділив першу чоту під командуванням Іменного. Решта сотні залишилась при курені Різуна. Обидва курені зробили збірку, і до вояків промовляв к-р Різун та проінформував про план акції і час, коли має початись атака. Ці два курені начисляли понад дванадцять сот вояків і старшин, до них ще долучилась сотня Громенка. Це було дуже чисельне військо. Повільним маршем розчисляли ми йти чотири години. Акція має початись точно опівночі. Під шум високих ялиць було чути лише шелест кроків, якими ступали українські повстанці. Нараз підходимо до означеної мети. В кожного з нас скорим темпом б'ється серце, кожний тримає напоготові зброю. Тихо підсуваємося під крайні хати. Ворог ще нас не завважив, мабуть, не сподівається такої гостини. Якраз година дванадцята. Сильний вогонь, щоб не дати можливості ворогові отямитися та приготуватися до оборони. Великі клуби диму - і вогонь палаючих будннків змішався з клекотом кулеметів і автоматів. 3 нашої сторони загриміли розриваючі гранати.

При першій атаці польські залоги були зліквідовані, бо не були приготовані до оборони, так що ми їх застали на спанні. Розлючені наші побратими бігали між будинками і ліквідували те, що їм попадало під руки. Бій тривав три години. Ми розтрощили Бірчу, здобули зброю, амуніцію, і обидва курені без втрат залишили за собою купи згарищ і руїн, забравши в полон тридцять польських вояків.

По тригодиннім бою вояки втомились. Машеруємо повільним кроком на наші терени. Польські полонені вояки тремтять зі страху, бо не знають, що з ними буде. Вони були певні, що їх повстанці постріляють, бо так їм говорили їхні зверхники.

Вже добре розвиднілось, як ми примашерували в брижавський ліс. Тут вирішили розтаборитись і відпочити. Полонених поміщено посередині табору, де їх пильнував наш рій. Вони, тремтячі, сумно споглядали однн на одного. Перед обідом в таборі почався рух. Тим часом наші кухарі подбали про харчування. По обіді всі поправляли свої мундири, прочищали зброю. Відтак к-р Прут наказав службовому старшині зробити збірку обох куренів. На збірці він висловив велике признання за хоробрість у боротьбі з ворогом. Далі к-р Прут сказав:

- Друзі, сьогодні ви доказали, що ми не є банди, як малюють нас наші вороги, що ми є дисциплінована Українська Повстанська Армія. Переконаний, що ми не сплямимо чести української революції і будемо боротись за її ідеали, за звільнення України до останньої краплі крові.

Відтак командир наказав розійтись для дальшого відпочинку. Польські полонені пильно прислуховувались до слів к-ра Прута і чекали, що з ними буде. До них підступив наш виховник Зорян і вперше сказав їм, що вони будуть відпущені до своїх частин, що їх дуже потішило. Далі Зорян сказав їм:

- Ви сьогодні бачите нашу силу. То є лише мала частина. Як ви бачили, ми не є банда, як вам про нас говорили. Ми не вбиваємо невинних та безборонних селян, як це роблять ваші вояки і цивільні бойовики. Пам'ятайте і перекажіть своєму народові, що як не будете боротись проти більшовиків сьогодні, то будете змушені боротись проти них завтра.

Опісля Зорян роздав їм відозви до польського народу польською мовою, і полонених було відпущено.

Згодом вирішено було розташуватися в селі Ляхава. Село це не дуже велике, селяни завжди ввічливо приймали гостей і раділи, що УПА є такою великою армією, бо ще так багато українського війська не бачили. Цілий полк, по можливості, розтаборився там, де було місце - одні в стодолах, інші в хатах, а решта на подвір'ях.

Між нашими вояками і вояками зі східних земель України нав'язувалась дружня розмова. Вони розповідали про свої подвиги, про те, які великі втрати мали більшовики.

- Ми їх розбивали на кожному відтинку, - розповідав один старшина. - Більшовики шаліли, стягали великі сили спецвідділів до боротьби проти УПА, але нічого не могли вдіяти, бо наші відділи так вишколені і зорганізовані, що їхні спецвідділи нашим не дорівнювали. ОУН повела велику пропагандивну акцію серед українців в Червоній Армії, так що багато старшин пізнали більшовицьку брехню і включались в ряди УПА. Лише на східній Україні немає великих комплексів лісів, так як у західній, і тому було тяжко перебувати повстанцям в безлісному терені.

Наші вояки закидали їх різними питаннями: як часто доводиться їм зводити бої з більшовиками. Цей старшина відповів:

- То залежить від ситуацїї. За останні три місяці наш курінь мав вісімнадцять боїв, опріч малих сутичок, і завжди ми мали великі успіхи. Москва тепер стала безсилою, бо за нами стоїть український народ.

В дальшій розмові їх цікавило, як до визвольної боротьби Краю ставиться наша політична еміграція, бо їм там, на східних землях України, про те дуже маловідомо. На різні цікаві питання відповів наш виховник Зорян:

- Бачите, наша еміграція до визвольної боротьби підходить по-різному. Там утворилось кілька політичних партій. Одні солідаризуються і цілком підтримують цю боротьбу, а інші знову засуджують боротьбу УПА і ОУН. Кажуть, що то групка молодиків нероздумано взявся до боротьби без ніякого грунту. Нам дуже тяжко це зрозуміти. Замість того, щоб пишатися і дати тій боротьбі всю моральну підтримку, вони її засуджують і опльовують.

Москва, використовуючи те непорозуміння поміж еміграцією, взялась на спосіб пропаганди, щоб збаламутити наш народ, щоб він ставився до УПА вороже. Вони кажуть, що "якби не ті бандерівські банди, то ви би зажили мирним життям, війна вже скінчилася, і ви би змогли спокійно працювати для добра своєї Батьківщини". Вони знають, що народ вже їм не повірить, але не виключено, що деякі слабодухи повірять. Їм було дуже дивно і боляче почути такі речі, про які вони там, на східних землях, і не знали. Зрештою вони є воїнами, виконують свої військові обов'язки, а політнауку провадить провід.

К-ри куренів мали свої наради, де обмінювались думками і стратегією. Зустріч наших куренів була дуже корисною не лише з бойового погляду, але також була велика моральна користь, як для наших гостей, так і для нас, а ще більше для нашого населення, яке пишалося своєю армією.

Ніч була тепла і ясна. Сріблясте коло місяця освічувало відпочиваючих повстанців, мов до них промовляло:

Спіть, герої, спіть,

Про волю-долю сніть.

Хоч як було нам приємно, а прийшов час, що треба було прощатись з нашими побратимами, бо вони мали ще виконати велику місію - пропагандивний рейд на Словаччину та Угорщину. Вони з нами прощались, вірячи, що ми всі ще побачимось у ВІЛЬНІЙ САМОСТІЙНІЙ УКРАЇНІ.



ЗНОВУ В ПІДПІЛЛІ

Прийшов наказ згори, що маємо поділити сотню на малі групи, які б могли самостійно вести боротьбу, якщо буде потреба. Є відомості, що більшовики з польською армією приготовляють велику облаву на ціле Закерзоння. Нам потрібно було придумати, яку тактику краще буде застосувати в разі такої облавн.

Сотенний скликав старшин на відправу і поінформував про наказ командування:

- Є відомості, що більшовики підготовлюють великі облави на наші терени. Щоб ми не зводили чолового бою з ворожими великими силами, нам треба розчленувати сотні на рої і розмістити їх на деякий час там, де є можливість. Місцеві вояки можуть піти до своїх родин і там у криївках сховатись, бо ворог не буде приділяти багато уваги селам, а найбільше буде концентрувати сили на ліси.

З тією пропозицією всі старшини погодились. В тому напрямку чотові і ройові підготовляли вояків: що вони мають робити на такий випадок. Наша розвідка діяла дуже інтенсивно, так що ми знали кожен план і кожен рух ворога.

Розвідка донесла, що до Бірчі і Сянока поляки стягнули кілька полків ВП, і багато з ними є більшовиків. Так що за кілька днів буде велика облава на наші терени. Наша сотня в тому не була заскочена, бо вже наперед кожний рій мав свої плани.

Того дня кватирували ми в брижавському лісі. Я зробив збірку сотні. Сотенний кількома словами попрощався з вояцтвом, побажав їм щасливого повороту на означені місця, а під кінець нагадав, щоб не сплямили честі українського повстанця. Наказ - "Спочинь", і всі вояки похмуро розійшлись по місцях, куди хто мав призначення.

Я пішов до села Маляви, до родини Бачиків, де переховувався раніше з їхнім сином Соколом, який впав на полі слави у боротьбі з ворогом. Приходжу несподівано. Мати Сокола дуже зраділа, що мене побачила, і не знала, чим мене пригощати. Я сказав, що це не є важливим в гостині, що я прийшов назад, до тої криївки, де ми з їі сином ховались, бо має бути велика облава, і я бажав би у них схоронитись. Я сказав:

- Знаю, що буду наражувати вас на небезпеку. Мати Сокола зі сльозами на очах відповіла:

- Ви тут хоронились з моїм сином, то, думаю, що за Божою допомогою, перебудете і тепер.

Мені стало якось ніяково. Я подякував. Господиня попросила сідати, приготувала їжу. Хоч давно я бачив страву, але дякував господині за гостинність, казав, що не голодний. Та з чемності не міг відмовитися.

Господиня позаслоняла вікна, а два молодші брати Сокола на дворі тримали стійку. Пізно вночі знову вліз я до тієї самої ями, в якій сидів рік тому.

Сокіл мав сестру Броню, вона допомагала матері заопіковуватися мною. Була вона середнього зросту, біле кучеряве волосся, дуже весела й жартівлива. Мабуть, вона була закохана в мене, але і я в неї закохався. Може саме тому і прийшов я до них, щоб там схоронитись.

Броня була дуже цікава і наполеглива дівчина: була членом жіночої сітки ОУН, скінчила санітарний вишкіл, а також не раз виконувала небезпечні місії. Не зважаючи на те, що мати була полькою, але всіх дітей виховала вона на українських патріотів і, до великої міри, сама нею була.

Сидячи в криївці, де було досить тепло, я заснув міцним сном. Як довго спав - не знаю, бо хоч годішника мав, то не було видно, котра година. Скільки часу минуло не знаю, але думаю, що вже розвиднілося, бо чую в хаті вже рух. Я сиджу тихо. 3 часом чую, що шафа посувається. Чую три рази стук в підлогу, це був наш знак, що в селі спокійно. Чую голос Броні, щоб я відкривав віко криївки, бо тільки з середини можна було відкрити. Я відсуваю замок, помалу тисну віко догори і бачу денне світло.

Броня каже:

- Друже командир, виходіть, вже снідання готове.

Я підняв віко догори, щоби вилізти наверх. Криївка була такою малою, що лише можна було сидітн, то мені потерпли ноги, так що я не міг відразу випростатись. Броня подала мені руку, і з її допомогою я виліз наверх. Побачив я господиню, яка поралась в кухні, привітався з нею:

- Добрий день! Вона ввічливо відповідає:

- Доброго здоров'я! Як вам спалося?

Я відповідаю, що дуже добре, але був досить таки перемучений.

- Прошу сідати до столу поснідати, бо напевно вже зголодніли.

Я подякував, сідаю біля столу, з другої сторони сіла Броня і своїми чарівними очима на мене споглядає. Я вдаю, що того не бачу. 3 часом господиня ставить на стіл снідання. Броня почала мені розповідати про те, які ходять чутки. Розвідка принесла з Бірчі, що є багато війська польського і багато більшовиків. Довідались, що завтра має бути велика облава на УПА. Коли я почув цю новину, по моїй шкірі перейшов мороз. Нараз перестав я їсти, задумався, чи вдасться нам зберегтися цілим. Броня це завважила і запитала:

- Що сталось, командире? Може, я щось недоброго сказала, то пробачте.

Я відповідаю:

- Ні, ти сказала те, що чула, лише в голові мені щось промайнуло, тому я задумався.

Малі розвідники, молодші брати Броні, бігають по селі і розвідують, що де діється, та час від часу прибігають до хати і звітують. По хвилі моєї задуми я отямився, ми почали приязно говорити. Вона закидала мене цікавими питаннями, і я старався їй влучно вияснити. Цікаве було питання: чи УПА допомагають інші держави, такі як Америка, Англія та інші. Мені було досить важко відповісти на таке заскочене питання. Відповідаю їй, що допомоги, як такої, ми поки що від Америки не маємо, але зв'язок є, і наш провід в тому напрямі працює, але тут не треба забувати, що Америка і Англія є ще союзниками Росії. Броня відповідає, що є чутки, і то з достовірних джерел, що аліянти планують війну проти Росії. Я сказав, що може і так, але поки-що я не впевним.

При столі з цікавими розмовами просиділи ми до полудня. Тим часом господиня знову поставила на стіл обід, я дакую їй, кажу, що я ще не зголоднів, але господиня каже:

- їжте, бо не знаєте, як довго вам прийдеться сидіти в криївці, то ще будете голодні.

- Щоб ви не чулися зле, то я вам буду до товариства, - сказала Броня.

Ми далі при обіді продовжували нашу цікаву розмову.

В селі теренова сітка ОУН інтенсивно працювала. Зараз в сусідній хаті був кущовий зв'язок, тож цілий день одні з'вязкові приходили, а інші відходили. Село було обставлене стійками, тому до села не міг ніхто зайти непомітно.

Під сутінки ми з Бронею вийшли на подвір'я. Золотий серп місяця почав висуватись вгору і освічував красу природи, а теплий вітер колихав високими зеленими ялицями. Ми вийшли на дорогу, яка була заповнена молоддю і підлітками, аж радісно було подивитись. В моїй голові промайнула думка, що сьогодні та молодь весело гуляє, а може завтра всі будуть ховатись по криївках, щоб не попасти ворогові в руки. Хоч як приємно було на Божому світі, та треба було повертати до своєї ями.

- Ну, Броню, нам треба вже йти до хати, а то твоя мати буде нетерпеливитись за тебе.

- Ні, друже командире, мама знає, що я в добрих руках.

- Але наказ треба виконувати. Увійшли ми до хати, а господиня каже:

- Я думала, що ви забули, що то вже така пізня година.

- Так було романтично, що не хотілося йти до хати, - відповіла Броня.

Я подякував господині за гостинність і кажу, що і мені час йти відпочивати. Сказавши господині і Броні "Добраніч" і влізши до криївки, я обвинувся коцами і думав, що засну, але в голові снувались різні думки: про дівчат, про Броню, про війну, про Самостійну Україну. Так що не міг заснути.

Сотенний Громенко пішов на Явірник Руський - там одна родина мала добру криївку. Виховник Зорян пішов на Волю Володзьку, а друг Лагідний пішов з роєм Тура до криївки. Криївка була досить велика, така, що там рій цілком міг розміститися. Вояки мали залізні порції харчів з собою, в разі, якщо їм треба буде просидіти в криївці кілька днів. Вояки, які були з близьких сіл, розійшлись до своїх родин, щоб там схоронитись. Спання мене ніяк не бралось, аж десь, думаю, над ранком я заснув. Знову чую три рази стук до підлоги - знак, що спокійно. Я відсуваю засув, тисну дошку догори і вилізаю наверх. Криївка була в головній кімнаті, в куті, де стояла шафа.

Була година восьма ранку. Господиня знову подала снідання. Я сідаю за стіл. Броня питає, чи я добре відпочив. Відповідаю, що аж надто добре. Ще не вспів я взятн до руки виделку, нараз прибігає брат Броні, збентежений, повідомляє, що біля Скарчаків є поляки. Дивлюсь у вікно - бачу, що вже прямують до хати Бачиків. Я скоро стрибнув в криївку і почав тягнути дошку, щоб зачинити віко, але дошка була досить щільно запасована - тож тяжко було її закрити. Треба було сильно тиснути згори, щоб дошка закрила криївку, а тут вже немає часу, бо поляки входять до хати. Дошка ще майже на десять сантиметрів стирчить над криївкою, а Броня з мамою скоро засувають на цю дошку шафу, яка завжди стояла в куті і прикривала сховище. Я побачив, що віко криївки не закрите і подумав, що тут мені буде кінець. Перехрестився, відбезпечив гранату, тримаю в одній руці, а автомат в другій, готовий до оборони. В разі, якщо мене завважать, то викину гранату, вискочу з криївки і буду боронитись. Якщо зможу - втечу, а як ні - то покладу з автомата кілька "антків".

Поляки, розлючені, вбігають до хати і найперше питають, чи "сон тутай бандеровци". Господиня досить холодно відповідає:

- Ми не бачили ніяких бавдерівців. Я через отвір, який є поміж дошкою і підлогою, бачу кожний їхній крок. Напроти шафи було віко до пивниці. Один з них, якийсь старшина, питає, що там є. Господиня відповідає, що там пивниця, де тримають на зиму бараболю. Нараз той кричить:

- Открой!

Господиня відкриває віко. Цей старшина наказує одному з вояків влізти до пивниці, а господиня сіла перед шафою і спідницею заслонила щілину під нею, бо як цей буде вилазити з пивниці, то може завважити, що під шафою стирчить дошка.

Поляк, що поліз до пивниці, обшукав ії та й вилізши, говорить, що нема нікого. Як побачив, що господиня сидить напроти нього, біля шафи, каже:

- Чего стара тутай седзє? Нєх пшийдзє млода! Господиня відповідає:

- Що вам зі старої, те саме буде з молодої.

Поляк виліз з пивниці, а господиня закрила віко пивниці, але не відступає від шафи. Я це все бачу. Ще на біду, один з них поставив кріса біля шафи, не знаю нащо, зачав того кріса брати, а він упав за шафу, якраз на віко криївки. Зачав поляк того кріса діставати. Не міг дістати - почав брудно лаятися по-російськи.

- От, - подумав я, - якщо не дістане того кріса, то відсуне шафу - і мені тут буде кінець.

Але мудрий поляк настільки був дурний, що не впало йому на думку, що можна відсунути шафу, щоб дістати кріса, ну і рівночасно мене. Як він вилаявся, то одразу того кріса дістав, а я віддихнув і сказав сам собі в думці:

- Дякую Тобі, Боже, що мене врятував.

Господиня досить спокійно до того всього ставилася, не тремтячи, з місця на все відповідала. Коли обшукали хату, то нікого не знайшли. Якийсь старшина дав наказ одному з вояків полізти на стріху, чи кого там немає. Я знову затремтів, знаючи, що молодший брат Броні має на стрісі кріса і лише притрусив його соломою. Цей мудрий поляк поліз по драбині догори і, побачивши, що порожньо, далі не ліз, сказавши:

- Пане поручніку, вшеіздзє прузьно.

В криївці тремтів я дві години, аж доки сарана не відійшла.

Броня повернулася з подвір'я, бо дуже тремтіла зі страху. Повертає і каже до мами:

- Я мусила вийти на подвір'я, бо боялась, що як поляки відкриють криївку, то спалять хату, і ми всі тут загинемо.

Господиня каже, що то не штука воювати зі зброєю в руках, але штука воювати розумом.

Малі розвідники бігали по селі, збирали різні чутки: що поляки говорили і що будуть далі робити. Ті розшуки тривали чотири години. Розвідка доносить, що ВП відійшло на село Липу. Броня з мамою відсувають шафу, підносять дошку догори, і я вилажу з криївки. Коли я виліз, господиня мене обняла, поцілувала в голову, сказала:

- Вас зберіг Бог, бо то було чудо, що вони вас не бачили.

- Думаю, що цієї ночі не будете спати в криївці, - сказала задоволена Броня.

- Не викликай вовка з лісу, - відповів я, - бо голота може ще повернути назад.

- Не мають для чого. Не знайшли жодного бандерівця, а їх тут ховається кілька десятків, то хай ідуть далі шукати таких дурнів, як вони, - промовила Броня.

В той момент промайнула мені думка, що сталося з рештою друзів. Чи вони також були такі щасливі, як я?

Вікна в хаті позаслошовані, ми з Бронею сидимо біля столу і розповідаємо про свої переживання під час облави. В розмові години промайнули дуже швидко.

Біля півночі приходить зв'язковий до мене зі "штафетою". Я нервово "штафету" відкриваю, бо відчуваю, що сталось щось зле. Читаю:

- Друже Соколенко, я в Брижаві лежу поранений - нас накрили в криївці. Приходь, решту розповім пізніше.

Лагідний на мене впав, мов грім з ясного неба, не міг я слова промовити, Броня питає, що сталось, а я - ані слова. По хвилі прийшов я до тями і кажу, що рій Тура накрили поляки, Лагідний тяжко поранений у Брижаві, і я мушу скоро відійти. Кажу до Броні, щоб покликали станичного. Хочу, щоб він дав мені п'ять озброєних хлопців, і ми маємо негайно відійти на Брижаву. Броня скоро метнулась до станичного (цей також щойно виліз з криївки). Він зібрав хлопців, і за кілька хвилин ми відходимо. Я попрощався з господинею, подякував за її увагу і вибачнвся, що приніс їй небезпеку і хвилювання. Броня приступила до мене, поцілувала і зі сльозами на очах каже:

- Загостіть ще до нас, гостям будемо раді.

Я сказав, що їхньої гостинності не забуду і коли буде змога, завжди до них завітаю. Ми відійшли.

До Брижави було не дуже далеко - біля п'яти кілометрів. Машеруємо навпростець. Приходимо в сєло, зв'язковий веде нас до тієї хати, де лежить Лагідний. Входжу до хати, бачу Лагідного, цілком забандажованого. Він був поранений гранатами, які поляки кидали до криївки. Він був притомленим, але оповідає мені, як поляки їх розгромили в криївці. Він пішов з роєм Тура, було їх двадцять чоловік. Криївка була досить добре збудована і замаскована, але коли всі увійшли до криївки, останні не замаскували добре входового віка. Поляки, як ішли лавою, побачили щось підозріле, відгорнули мох і побачили вхід до криївки.

Лагідний продовжував:

- Нараз ми чуємо голос якогось старшини: "Виходзіць, ілі бевдзєми міноваць кршофку".

Між вояками, які були перший раз у такій небезпеці, настала паніка. Одні кажуть, що будуть боронитись до останнього набоя, а інші піддають думку, щоб здатися. Я ж даю наказ боронитись. Коли знову чуємо голос:

"Виходзіць! Ніц вам нє бендзє, достансцє амністії".

Як вояки, те почули, то майже всі захотіли здатися. Я був проти здачі, але як всі були згідні здатись, я не був в силі їх здержати, а стріляти їх-сумління мені не дозволило. Я сказав, що якщо вони хочуть, хай виходять, а я лишаюся в криївці і буду боронитись до останного набоя. Цілий рій вийшов на поверхню.

Поручник, що командував тою частиною запитав, хто ще залишився в криївці, бо він иаказує криївку мінувати. Вояки сказали, що залишився к-р Лагідний. Поручник знову кричить:

"К-р Лагідний, виходи!" Тим разом говорив вже по-російськи: "Нічєво тєбє не будєт".

Я забарикадувався в кут - буду чекати, що далі буде. Той самий голос знову те саме говорить. Я надалі мовчу. Поручник наказує розкопувати криївку, мабуть, хочуть мене взяти живого. Я сиджу і вже не чую - живий чи мертвий, але автомата і гранату стискаю в руках.

За короткий час мені в очі вдарило денне світло. Бачу, що вже посередині діра велика. Знову той самий голос каже мені здатись, а то будуть мінувати криївку. Я надалі мовчу, і знову чую наказ: "Жуцаць гранати!"

В момент почув я розрив гранат і повно диму в криївці. Поранений впав я на підлогу, напівпритомний. Ще трохи пам'ятаю щось, але поворухнутися не можу, але чую, що біля мене польські вояки. Один стягає з мене чоботи, а другий відпинає з руки годинника. Я не можу поворухнутись. Коли цей, що відпинав годинника, каже: "Пане поручніку, он єще цєпли".

Поручник відповідає: "Цєпли, но є забіти".

Вони, як забрали мого автомата, могли по мені пустити серію - і кінець, але, здається, то було щастя від Бога, що вони мене залишили живим і вийшли нагору, забрали наших полонених вояків і відійшли.

Я довго лежав напівпритомний і не знав, що робити. Бачу через отвір криївки, що вже сутеніє. Надумав я спробувати вилізти з цієї криївки. Чую, що пораненнй, бо всюди рани печуть, поволі повзу до виходу криївки, видряпуюсь на поверхню землі - і тут знову я став немічний. По хвилі прийшов до тями, подумав, що буду пробувати дістатися до крайніх хат, і поволі я поповз до них.

Господарі мене завважили, забрали до хати, і дівчата надали мені першу допомогу. I от, як бачиш!

Я подякував господарям за добре діло, на що господар відповів, що це є його братерський обов'язок. Ми, не гаючи часу, беремо Лагідного на коня і перевозимо його до села Маляви, того села, де я зберіг своє життя.

Над ранком привезли його до Маляви і примістили в родині Скарчаків. Була то мішана родина, але два їх сини були в нашій сотні. Їхня сестра Галя, що мала санітарний вишкіл, взяла Лагідного під свою опіку. Засадили ми Лагідного до криївки, де симпатична санітарка його доглядала. Я несподівано знову загостив до родини Бачиків, де вони мене радо приймали. Там гостював я ще два дні, відвідував Лагідного і бачив, що він щодня приходить до кращого здоров'я. Не знаю, чи то діяла на нього добра опіка, чи симпатична Галя, але гадаю, що і те і друте.

Мені треба долучити на зв'язковий пункт. Беручи з собою вістуна Лозу, сина Скарчаків і Перця, який був в сотенному почоті зв'язковим, я знов прощаюся з Бронею і її мамого і відходжу на означений пункт.

Над ранком приходимо на Загути, де мали ми всі зустрітися. На Загутах вже був сотенний Громенко. Я голошу свій прихід. Ми обидва посідали і почали розповідати свої пригоди.

Військо поволі почало долучати до сотні. Окрім великих ворожих облав, полякам не вдалося знищити відділів УПА. Як наша сотня з'явилась знову в терені, то селяни дуже раділи, бо поляки говорили, що виловили всіх бандерівців, а фактично вони зловили один рій. По великих облавах на теренах, де оперувала УПА, ворогові не те що не вдалося знищити сили УПА, а опісля всіх їх винищувальних операцій наші дії набирали ще ширшого масштабу боротьби. Ми удосконалили свою партизанську тактику. Це було важливо не тільки з військово-стратегічного погляду, але і з ідеологічного.

Наші виховники присвячували багато праці не тільки сотням, але також і селянству. Кожний селянин був свідомий, чому і за що бореться УПА. Навіть малі хлопці бігали і співали:

- Бандера шлях до волі нам покаже!

Траплялися випадки, що підлітки при зустрічі з ворожими вояками не боялись казати, що вони є бандерівцями, так що ворогові було дивно, звідки такі малі діти знають, хто то такий Степан Бандера.



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет