Нескорена армія (Із щоденника хорунжого упа) борець І меценат



бет7/14
Дата12.07.2016
өлшемі1.15 Mb.
#194621
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

СВЯТ-ВЕЧІР

Почало темніти, сотенний каже мені зробити збірку сотні і відмарш в ліс над Загутами. Коли я зробив збірку сотні, то вояки закидали мене питаннямн: до якого села будемо машерувати і стрічати Свят-Вечір? Мені стало ніяково, бо я не мав відповіді, але сказав, що тепер ми машеруємо до лісу, а там довідаємося.

Приходимо в ліс, де вже чекав нас к-р Коник з боївкою. Я здаю звіт сотенному Орському, сотенний - курінному. По звіті "Спочинь", командир Коник підступає до сотні і вітається:

- Христос рождається!

Сотенний продовжує:

- Друзі вояки Української Повстанської Армії! Ви напевно гадаєте, де сотня буде святкувати це величне свято? Може багато з вас будуть розчаровані, бо наш цілий курінь буде святкувати сьогодні.

Мов грім з ясного неба вдарив по вояках. Вони не сподівалися такої звістки. Настала гробова тиша.

- Друзі вояки! Ворог запланував знищити український народ. Ми є свідками того, як ворог знущається над нашим народом, силою викидає його з прадідівської землі, нищить усе, що для нас є святе. Ми свідомо стали на цей кривавий шлях боротьби проти ворога, який застосовує найжорстокіші знущання над нашим народом, а вивозом в далеку сибірську тайгу прирікає його на загибель. Ми - ті, що стали в обороні нашого народу, будемо боронитись до остаточної перемоги. Бірча є найбільшою твердинею на нашому терені і найнебезпечнішою для нашого народу. Тож командування УПА дало наказ щоб цей бандитський бастіон знищити. Будьте готові до всього! Боже, допоможи нам!

Вечір був спокійний, по небу пересувалась одна хмаринка за другою, а поміж них виглядали ясні зірки, мов сповіщали про швидке настання свята Народження Христа.

Наказ - машерувати. В погідну Святу Ніч рядком в напрямі Бірчі посувається кілька сотень незламних воїнів УПА. Переднє забезпечення тихо посувається вперед, за ними курінний почот. Час від часу я і сотенний Орський переходимо вздовж вояцького рядка, який розтягнений на кілька сот метрів. В моїй голові снуються різні думки. Бачу машеруючих повстанців, які перекидають з одного рамена на друге тяжкі стрічки амуніцїї, кулемети і міномети. В той момент я подумав, що сьогодні нас понад півтори тисячі буде наступати на ворожу твердиню Бірчу. Тут стають питання: чи здобудемо Бірчу? Скільки нас поляже в тому бою? Тяжко збагнути, але певно, що всі не загинуть. Ідея українського народу не загине ніколи - Україна буде самостійною державою!!!

Сотня обережно посувається до означеної мети. Початок акції має бути о 2-й годині по півночі. Вже недалеко, бо бачимо, що де-не-де мерехтять світла. Сотня перейшла головну шосу, і ми наближаємося до міста. Розвідка сповістила, що ворог має сильні бетонові укріплення - на околиці міста був оборонний рів, який сполучував командування з головною квартирою. В бункерах постійно, день і ніч, сиділи ворожі залоги.

Підступаємо ближче і вже добре бачимо будинки міста. Командири чот перевіряють свої частини. Сотня розтягнулася в наступаючу лінію, п'ять метрів вояк від вояка. Перевіряючи бойову лінію, завважую, що обличчя кожного вояка дуже серйозне і задумане. Тихими стрибками підсуваємось під самі ворожі оборонні рови. Ворог ще нас не запримітив. Мабуть, не сподівався наступу УПА і не виставив стеж, які б мали обсервувати терен. Це нам дало змогу підступити аж під самі ворожі оборонні рови. Курінний Коник точно слідкував за годинником, щоб всі сотні були вчасно на своїх становищах, щоб котрась з них не почала наступу скоріше.

Наступ... Тихо, бігом вперед. Перш за все гранатами треба зліквідувати ворожі оборонні рови. Підбігаємо чим ближче. Нараз чуємо ураганний вогонь скорострілів - то сотня Крилача наступає з заходу. 3 нашої сторони посипалися сотні гранат на ворожі оборонні становища. Наше могутнє "Слава!" і "Вперед!". Перескакуємо ворожі зліквідовані становища і лише чуємо зойки поранених ворожих вояків. Не звертаючи на них уваги, вдерлися ми в середину міста.

На двох відтинках, з заходу і з півночі розгорівся шалений бій. Полковник Коник знервований, бо зі сходу, де мають наступати сотні к-ра Бурлаки і к-ра Яра, не чути боїв. Нервово відізвався:

- Мабуть, Бурлака спізнився, Коник.

Ворог скерував всі сили проти нашої сотні і сотні Крилача. Загорілись будинки. Наші кулеметники спритно ліквідували ворожі кулеметні гнізда, де тільки вони з'являлися. Тут кожний брав ініціативу в свої руки. Ворог почав стріляти з вікон будинків - в місті сталася велика метушня. Наші вояки, мов розлючені леви, кидались в різні боки. На вулицях міста стався рукопашний бій. Сотня Орського і сотня Крилача вдерлися в середину міста. Я опинився біля роя Лози, який мав сильний опір ворожих кулеметів. Тут почули ми наступ сотень Бурлаки і Крилача.

- Бірча взята в коло, - переходило від одного вояка до друтого. Ця звістка давала нам більше сили і завзяття до здобуття Бірчі.

Повстанець Крук з роя Лози спритно орудував своїм кулеметом, кидався в різні боки, ліквідував ворожий опір.

Нараз підбігає до мене котрийсь з вояків і повідомляє, що ройовий Чумак поранений в ноги. Я поспішаю поміж бійців з метою знайти санітара Зірку щоб він надав Чумакові першу допомогу. Але в такій метушні тяжко було санітара віднайти.

Коли я прибіг до роя Калини, тут знову з'являється зв'язковий Перець і повідомляє, що впав смертю хоробрих к-р Коник. Наказую забрати з поля бою тіло к-ра Коника. Перець каже, що це неможливо, бо ворог відкрив сильний кулеметний вогонь. Я перебігаю до чоти Бартля, що був при рої Калини, повідомляю його, що загинув к-р Коник. Цю звістку досить болісно сприйняли вояки.

На стороні, де наступали сотні Бурлаки і Ластівки, втихло, мабуть, вони відступили. Лише на відтинку, де наступала сотня Крилача, бій тривав. Ми не моглн надати йому допомоги, бо були на іншому боці міста. Радимося з Бартлем, що далі робити.

Нараз по зв'язку подають, що впав сотенниії Орський.

- Немає ради, - кажу до Бартля, - відступаємо.

Наказую відступати і забрати з поля бою всіх поранених і вбитих, якщо можливо. Обережно відстрілюючись, відступаємо. Тут стрічаю Іменного, який також вже збирає свою чоту до відступу.

Бірчу знищено, але зовсім не здобуто. Вдень перед нашою акцією мали ми добру розвідку про те, яка сила ворога, але в день акції до Бірчі прибув ще один полк ВП, про який нам не було відомо.

Сотня Громенка відступає в сторону села П'яткови. Якийсь кілометр від Бірчі затримуємося, щоб долучили всі вояки. Була шоста година ранку. Смерть к-ра Коника і сотенного Орського дуже подіяла на вояків. Кожен з нас питав: чому якраз впали двоє великих командирів. Було гірко, але кожний з нас розумів, що боротьба вимагає жертв.

Над ранком почав падати сніг. По чотирьох годинах завзятих боїв вояцтво було перемучене. Переднє забезпечення дійшло до села П'яткови і повідомило, що можна машерувати в село. Я сам, хоч дуже втомлений, переходжу з початку колони до кінця (чи все в порядку), підходжу до поранених, питаю, як вони почуваються. Мені було приємно почути, як всі відповідали, що почуваються дуже добре. Лише були у всіх питання: хто впав, хто поранений. В тому випадку можна було дивуватися на їхню хоробрість. Ніхто з них не нарікав. Санітари бігали від одного пораненого до другого та перев'язували їхні рани.

Біля П'яткови наказую затриматись, відпочити і зачекати, щоб решта сотні долучила. Було ще зарано - село не спало. Санітарний пункт вже був напоготові, щоб скоро заопікуватися пораненими. Жінки та дівчата виходили назустріч з харчами і молоком, щоб зміцнити на силах своїх героїв. Господарі скоро зорганізували підводи, щоб відтранспортувати поранених до головного санітарного пункту. Тим більше, що це було недалеко від Бірчі, то можна було сподіватися за нами ворожої погоні. Та поляки були такі спаніковані, що не могли позбирати своїх вояків до купи. Але нам треба бути обережними.

Я кажу Іменному, щоб приготував сотню до відмаршу. Будемо машерувати в сторону Явірника Руського - там нас чекає сотенний Громенко. Висилаю переднє забезпечення. За ними мають йти підводи з пораненими, а відтак сама сотня. Машеруємо дуже повільним маршем в бік Явірника.

Входимо в село. Там вже чекає сотєнний Громенко з обороною. Я підходжу і звітую поворот сотні. Стан сотні не можна було обчислити, бо деякі вояки могли від неї відлучитись. Сотенний питає:

- Скільки маємо вбитих і поранених?

Коли я сказав, що впали полковник Коник і сотенний Орський, то Громенко відразу не сказав нічого, а відвернувся і нервово заходив - не міг вимовити жодного слова. По короткій мовчанці відізвався до мене:

- Друже Соколенко, ви ідіть відпочивати, а я і Лагідний допильнуємо, щоб вояцтво відпочило.

На обличчі сотенного було багато скорботи з приводу втрати хороброго командира та революціонера.

Я відійшов на квартиру, де завжди перебував сотенний склад. Цілу годину в голові снувались думки і перебігали моменти нашого наступу на це бандитське вороже кубло. Відтак я думав про смерть курінного к-ра Коника і сотенного Орського.

Пані Бак скоро приготувала їсти і просила, щоб я трохи підкріпився. Старенька бачила, що я пригноблений, і що їжа мені не йшла. Мене розраджувала лише думка, що боротьба вимагає жертв, бо сама господиня віддала на жертівник Батьківщини двох своїх синів. А у мене перед очима пропливали поранені, кров, сім'ї загиблих, мама, рідні.

По короткому часі я твердо заснув. А як пробудився, то побачив Громенка, який сидів біля столу, глибоко задуманий. Коли він побачив, що я пробудився, то запитав:

- Ну, як, друже бунчужний, трохи відпочили?

Відповів, що добре відпочив. Відтак встаю, вбираю свою пістолю, яка лежала біля мене і сідаю біля сотенного. Йому було цікаво дізнатись про перебіг акції, а найбільше цікавила розповідь про смерть курінного. Я розповідаю про наш наступ, про хоробрість наших вояків, які боролись, як леви. Але наші сили були заслабі, щоб здобути Бірчу, тим більше, що Бурлака з якихось причин спізнився. I до того, ворог мав дуже сильні бетонові укріплення. Я розповів, як нам тяжко було здобути перемогу, але все одно Бірча, хоч не була здобута, але була майже знищена.

Природа укрила землю білою плахтою. До цього часу снігу було дуже мало, а тепер безупину він падав і падав. Поранених було відправлено до головного санітарного пункту у селі Воля Володзька.

Сотенний санітар, друг Зірка, сумлінно виконував свій обов'язок, а на місці, на санітарному пункті, перебрав опіку над пораненими д-р Сян. Сам Сян був німeць, перебував в таборі полонених в селі Пікуличах біля Перемишля. Колись наш неповний курінь під командою сотенного Бурлаки наскочив на цей табір і всіх полонених звільнив. Багато з них пішли на захід, а багато включились в ряди УПА. Д-р Сян був призначений до нашої сотні. Він був інтелігентною людиною, спокійної вдачі, говорив плинно українською мовою і любив свою професію. В рядах УПА він був відданий своїй праці, не раз був наражений на небезпеку, але те його не лякало.

Сотня залишилась у Явірнику, а селяни були повідомлені, що Свят-Вечір ми будем святкувати з ними. Хоч їхні страждання не розвіялись, але все ж таки ще був святковий настрій. Кутя і всі традиційні страви були приготовані для наших вояків селянами з любов'ю.

Про наслідки нашої акцїі на Бірчу тяжко було довідатися. Наша розвідка за такий короткий час не мала можливості дізнатися про втрати ворога. Натомість, з-за Сяну довідуємося, що по цілій Польщі ходять чутки, що на Бірчу напало кілька тисяч бандерівців, а залога Бірчі, що нараховувала дві дивізії, всіх їх знищила.

Окрім таких звісток, що бандерівців знищено, поляки почали укріплювати Сянік, Динів, Перемишль та інші свої бази. Наше Різдво було для нас і для селян сумне. Всі, як селяни так і вояки, в цей Свят-Вечір цікавились, де будемо святкувати Новий Рік? Але то було в таємниці до останнього дня, бо залежало від ситуації в терені. Невідомо було, як після акції на Бірчу буде себе поводити ворог.

Нам треба було змінити місце постою, бо у Явірнику вже стоїмо кілька днів. Переходимо до села Ясенів. Селяни дуже нам раділи, бо по акції на Бірчу цікаво було їм нас зустрічати. Мороз чим сильніше почав тиснути, тому саме сотенний вирішив більшість часу кватирувати в селах. А по таких цікавих чутках, що на Бірчу напали тисячі бандерівців, вороги не дуже охоче схочуть висилати свої частини в наш терен.

За день перед Новим Роком закватировуємо в селі Гута. Тут вояки, як також і селяни, вже певні, що свято Нового Року відбудеться в Гуті. На Новий Рік дуже було бурхливе і радісне заворушення: селяни з великим ентузіазмом вітали нас і бажали щасливого Нового Року.

Той радісний Новий Рік дуже тяжко описати. Всі ми раділи і всі бажали кращого Нового Року і перемог в нашій боротьбі за Самостійну Соборну Українську Державу. Сніг впав майже по коліна, мороз не переставав тиснути, але то не перешкоджало нашим воякам. Всі ми мали добрі зимові убрання, кращі від польського війська. Знали, що кожне село сподівається, що Новий Рік буде святкувати з вояками УПА, тому, щоб задовольнити селян (а ціла сотня не могла бути в кожному селі), Громенко вирішив задовольнити бодай кілька сіл. Чота Іменного мала йти до села Нетребки, чота Бартля зі сотенним почотом до села Володжі над Сяном, чота Залізняка залишилась в селі Гута.

Тяжко описати радість наших хоробрих селян. Я був в селі Володжі, яке відоме ще з передвоєнних часів як дуже патріотичне село.



НОВА ФАЗА НАШОЇ БОРОТЬБИ

Новий 1946 рік зустріли і відсвяткували ми спокійно. Ворог не робив ніяких перешкод. Селяни Володжа були задоволені, що ми їх не забули. Час минав дуже скоро, наближався ранок, нам треба було залишити селян і відійти. Сотня щораз змінювала місця постою. 3 огляду на великий сніг, ми постановили більше кватирувати в селах. Може з тих самих причин і ворог не висилав свої спецчастини в терен.

11-го січня погода змінилась: почав падати дощ, настала велика хляпанина. Сотня закватирувала в селі Гута. По кількаденному постою в селі вояки відпочили. Одного дня, під вечір, наша стежа, яка постійно була в терені, повідомила, що селяни з села Рибного повтікали до лісу. Казали, що до села прийшла частина ВП, але кількості вони не знали. Оскільки село Гута було недалеко від села Рибного, сотенний дав наказ вимашерувати до лісу. Нам треба було йти полями. Сніг стопився, і було тяжко машерувати.

В часі маршу захворів друг Лагідний і каже до мене:

- Соколенко, я заслаб, не можу йти.

Я покликав санітара Зірку, щоб заопікувався Лагідним.

Після півгодинного маршу дійшли ми до лісу. Лагідний має високу тємпературу. Сотенний наказує санітарові Зірці, щоб він взяв рій Рубача і доставили Лагідного до села Гути, до санітарної криївки. Зірка дістав кличку (пароль) бо якщо б ми мусили змінити місце постою, він би мав змогу долучити до нас. Вояки взяли Лагідного на коня і відійшли в Гуту, де був санітарний пункт.

Дощ перестав падати. Перед вечором сотня прийшла знову в Гуту. В селі довідуємося, що ворожа частина, в якій до сотні вояків, перейшла через Нетребку і попрямувала в бік села Улюча. В селі Гута закватирували ми на кілька днів. Нам забракувало харчів, і сотенний висилає чотового Іменного до села Селиськ, що лежало по другому боці Сяну (було то польське село, що співпрацювало з УПА), щоб зорганізував кілька штук худоби та і інших харчів.

Над ранком Іменний повертає, приводить три худоби і привозить запас інших харчів. На другий день, вранці, сотня відмашерувала в борівницький ліс над селом Павликомою, яке польські банди весною 45-го року вимордували. Там сотня розтаборилась. Виставляемо сильні застави. День був дуже гарний і теплий.

Тут, на відпочинку, в кожного з нас снувались думки про наше майбутнє існування. Хоч нам не раз доводилося бути в голоді, в холоді, в небезпеці, але завжди з надією на краще завтра, на майбутність нашого народу. Ніхто з революціонерів не ставив питання: чи доцільна боротьба УПА? Як вона закінчиться? Кожен день спокійно проходив, з розсудом і посвятою. Можна було дивуватися на наших селян, що за такий короткий час визвольної боротьби вони стали свідомі, за що бореться УПА і цілий український народ, хоч не раз мусили покидати свої села і критись в лісах перед нападом варварських банд поляків і більшовиків.

Зимові похмурі дні посувались дуже вільним темпом, але щодня все ближче було до весни.

Наближалося друге велике свято - День Йордану. Сотенний вирішив, щоб Йордан відсвяткувати в селі Ясенів. 3 нашою появою селяни Ясеньова дуже раділи. Я наказав ройовому Лозі, щоб його рій приготував престіл. На другий день рано селяни, святково повбирані, зійшлися на Водосвяття. Капелан, отець Кадило, відправив Службу Божу, посвятив воду. Селяни підходили до діжки, набирали в посуд свяченої води та розходились по домівках. По Водосвятті повертає з розвідки вістун Свірк і повідомляє, що біля села Улюча їх заскочили поляки, і в бою впали друг Камінь і друг Точка.

Сотенний дав наказ Іменному принести тіла полеглих друзів. Чотовий зголосив свій відхід і відійшов. Сотенний нервово ходив по хаті, бо дорожив кожною своєю людиною. Після обіду чота повернулася з тілами загиблих друзів. Під вечір забираємо тіла і машеруємо до Волі Володзької, щоб їх поховати на спільному військовому цвинтарі.

Після похорону сотня відмашерувала назад до села Ясеньова. Тут залишаємося на нічний постій. Над ранком відмашеровуємо в малий комплекс лісу біля Брижави і Буковини. Цілий день був спокійний, і увечері висилаємо розвідку до села Добрянки. За кілька годин розвідка сповістила, що селяни повідомлені, щоби приготувались до вивозу, але коли той вивіз буде - їм не сказано. Сотенний вирішив піти до села Добрянки. Може то вже остання їхня ніч перєд вивозом - тож селян треба підтримати на дусі. Коли сотня увійшла до села, селяни з радості плакали і дякували нам, що ми їх не забули. Вони і не думали, що ще нас побачать.

Над ранком з Бескиду від к-ра відтинка Рена з'вязкові принесли нові накази. Військо Польське починає займати українські села. Розвідка стрінулася з боївкою Орлика і від них довідалася, що генерал Сверчевський приготовляє ширшу акцію проти УПА. Польське військове командування змобілізувало сімдесят п'ять тисяч регулярної армії з допомогою спецчастин.

Ворог змінює свою тактику боротьби, бо переконався, що боротьба великими з'єднаннями не є успішною до боротьби з УПА. Взялись вони на спосіб партизанської тактики: оперувати малими групами, робити засідки. Коли ворог застосував нову тактику боротьби, то і УПА мусила змінити свої дії. Очевидно, що нам було легше маневрувати в терені, в якому ми знали найменші стежки, яри і доріжки, а крім того, в сотні були вояки з даних теренів, так що ліс був для них - як їхня хата.

Над ранком виходимо з села і прямуємо лісом в бік Ляхави. Машеруємо дуже обережно - переднє забезпечення на відстані ста метрів від сотні стежить за найменшим шелестом. В лісі було дуже спокійно, навіть дерева не похитнулись, а снігу було мало. Машеруємо в глибину лісу. Від Ляхави відійшли ми може на кілометр. Нараз чуємо серії кулеметних пострілів. "Мабуть, наша стежа натрапила на ворожу заставу", - відізвався сотенний Громенко. За кілька хвилин переднє забезпечення повертає і звітує, що натрапили на ворожу заставу. Сотенний дає наказ: "На становища". Вмить вояцтво розбіглось з машеруючої позиції врозсипну і зайняло оборонні становища. Ми були переконані, що польська армія була під командою більшовицьких старшин, бо вони уживали партизанську тактику.

Щоб не вв'язуватися в чоловий бій з ворогом, сотенний підкликає Іменного і наказує йому зайняти оборонні становища. В разі, якби ворог почав наступ, він мав його стримувати, а сотня тим часом буде відступати. Іменний займає відповідні становища, а сотня подається у відступ. Тут знову зі сторони ворога чуємо серії кулеметних пострілів. Машеруємо в бік кузьминського лісу і маскуємо за собою сліди.

Наша сотня не відкривала вогню - ворог був дезінформований. Він думав, що сотня буде наступати, а ми, використовуючи момент, глибоким потоком подались в кузьминський ліс. Відійшли ми кілька кілометрів і затримались, чекали на долучення Іменного з чотою.

Йшло на гарний і погідний день. Золоте коло сонця підносилось вгору та зігрівало Божу природу так, що і сніг почав топитися.

Тут затримуємося ненадовго, і за короткий час долучує чота Іменного. Нам вже вичерпуються запасові харчі. Оскільки запасові харчі були в криївках, то ми могли їх дістати тільки вночі.

Сотенний каже до мене:

- Друже бунчужний, ви подумайте, до котрої криївки можна буде дістатися і взяти харчів на якийсь час?

- Будемо бачити, яка буде ситуація, - відповів я.

По шосі Перемишль-Сянік було чути безперервний гуркіт автомашин. До шоси було трохи задалеко, щоби перевірити. По короткій нараді з почотом сотенний вирішив, що будемо машерувати в бік Ляхави, а відтак до Нетребки. Якщо ситуація дозволить, в Нєтребці закватируємо і видобудемо з криївки харчі. Машерусмо. Як звичайно, спочатку переднє забезпечення, а за ним машерує сотня.

По короткому часі зі сторони, де пішла наша стежа, почули ми серію кулемета. Сотенний дає наказ затриматися. Нараз повертає наша стежа і звітує, що натрапили на ворожу заставу, і загинув один з наших стрільців. Тіла не могли забрати, бо ворог відкрив сильний вогонь. Змінюємо курс нашого маршу, посуваємося в бік Нетребки, плануємо, що там затримаємось на ніч, здобудемо харчів, а там вирішимо наші дальші плани.

Час ішов дуже скоро. Сонце почало ховатися за високі ялиці, темнішало, і для нас було безпечніше машерувати, бо ворог ночами нє порушувався в терені.

Доходимо до Нетребки. Селяни, що не спали, побачили нас і дуже зраділи. Вони розповідали, що поляки хваляться, що більшовики (а також і поляки) готують велику акцію і кажуть, що скоро знищать бандерівські банди.

По виставленні забезпечення я покликав ройового Лозу і наказав йому піти до криївки і дістати запасу харчів на кілька днів, а по відході добре замаскувати криївку. Лоза зголосив свій відхід і відійшов.

Господині і дівчата порались біля кухонь, приготовляли вечерю для своїх улюблених повстанців. Ніч перейшла дуже скоро, вояки підкріпились, відпочили, а між тим, Лоза повернув з харчами. Я наказав сотенному інтендантові, щоб розподілив харчі поміж роями як запасову порцію.

По вечері сотенний скликає почот, щоб уложити плани нашої тактики. Кожний із старшин висловлює свою думку. На нарадах вирішено: коли ворог блокує села і дороги, то сотня візьметься за іншу тактику - тактику пропаганди.

Хоч місяць березень вже кінчався, але іще тиснув мороз. На нарадах вирішено перейти Сян, що був замерзлий, до села Ніздрця, де жили самі поляки, на пропаганду. По таких блокадах польське командування не сподівалось, що сотня Громенка може відважитися піти до їхніх сіл.

Почало темнішати, коли сотня переправилась через Сян. Входимо до крайніх хат. Як польські селяни побачили тих бандерівців, якими їх страшили, то не знали що робити. Ми їх заспокоїли, сказали, що ми не прийшли їх мордувати, а прийшли роз'яснити, що їм несе комуністична влада. Ми прийшли їх застерегти, щоб вони не вірили в комуністичну пропаганду. Застрашені селяни сказали нам, що в горішньому селі кватирує більшість ВП. Наша сотня зайняла половину села. Ми вислали сильну заставу, а решта розійшлись по хатах. Міліція, що містилася посередині села, як довідалася, що долішню частину села зайняли УПА, повтікала в горішній кінець, де кватирувало Військо Польське.

По короткому часі, зі сторони горішнього кінця села, посипались кулеметні серії. Наша сотня була готова до оборони, але поляки не наступали. По кількох хвилинах повертає наша стежа, що була вислана в сторону горішнього кінця, і приносить вбитого вояка Ярового. Тут стало питання помсти за смерть нашого вояка. Ми могли спалити село чи застрелити кілька цивілів, але сотенний вирішив не палити села, лише сказати цивілям, що ми за відплату нашого вояка могли б це зробити. Ми не застосовуємо терору проти польських селян, бо УПА не є банда, як їм говорять. УПА є велика зорганізована армія, яка має своє командування і свій політичний провід. Я і виховник Зорян були якраз у хаті учителя, який був добре ознайомлений з нашою боротьбою.

В селі були ми дві години, і польські "богатери" не відважилися силою змусити нас залишити село. Вже було біля півночі. Ми попрощалися зі селянами, вони ввічливо також з нами попрощались та просили, щоб і в будучині знову до них заходили. Ми забираємо вбитого побратима і відходимо в свої терени. Як вийшли зі становища, то зрозуміли, що пропагандою зробили більше, ніж вбили б сотню ВП.

У 1946 році були вигляди на війну американців і західних держав Європи проти більшовиків. В тому випадку наша боротьба мала би позитивний аспект. Тоді був би реалістичний вигляд на здобуття Української Самостійної Держави. Однак, в дуже короткому часі світова політика змінилася, і наші сподівання розвіялися. Не зважаючи на це, ніхто в рядах УПА не удавався в розпач, не падав духом. Коли я пишу ці рядки про визвольну боротьбу, то перед моїми очима з'являється образ вояка УПА. Він дуже виснажений безперервними і тяжкими боями проти ворога, але не нарікає на невигоди, не нарікає на провід ОУН, чи командування УПА - він очікує, коли стопиться сніг, та минуть дошкульні морози. Він чекає, коли зазеленіє земля, коли можна буде подихати свіжим повітрям, і ріднаУкраїна буде самостійна, без більшовиків (бо хто їх сюди кликав?!), без тюрем.

Сотня закватирувала в селі Поруби, де до нас долучив провідник Карло зі своєю боївкою. Він обмінявся з нами думками про дальшу ситуацію нашої боротьби, бо був в більшому контакті з Проводом. В селі на нього мала чекати решта його боївкарів.

По відході друг Карло за короткий час почув стрілянину. Він почекав кілька хвилин, добився до крайніх хат, а там довідався, що в село наскочив польський спецвідділ під командуванням поручника Михальського.

Поляки оточили хату, де кватирували бойовики, підпалили її. Бойовики вискочили з хати, почали боронитися. Двоє з них впало в боротьбі, один поранений застрелився, а інший попав живим в руки ворога. Карло почекав, доки поляки не вийшли зі села. Боївкарї, які були з ним, забрали тіла вбитих друзів і принесли їх до сєла Поруби. Звідти ми забираємо тіла загиблих друзів, відходимо до Волі Володзької, щоб там їх поховати на спільному вояцькому цвинтарі.

По терені почала гуляти частина КПБ (крайова поліція безпеки), так що більшість часу ми кватирували в лісах, щоб не наражувати селян на репресії.

Сніг почав топитися, місяць березень став тепліший. Сотня закватирувала в делягівському лісі. Розвідка, яку ми постійно висилали в терен, повернула і повідомила, що до Брижави прибула частина Михальського і привела зі собою пораненого боївкаря Драпака. Як ми здогадувалися, Драпак знав де є криївка, і він, напевно, зрадить і покаже її полякам. Провідник Карло, коли зловили Драпака, послав своїх боїкарів, і ті випорожнили криївку та підмінувалн ії. Драпака привели до криївки. Двоє поляків і Драпак підійшли до неї, і коли підняли віко сховища, міна вибухнула і вбила двох поляків, а Драпакові відірвало обидві ноги. За кілька днів довідуємося, що Драпак помер і небагато прислужився ворогові.

Щоб не вв'язуватися з ворогом в бій, сотня часто змінювала місця постою. Переважно кватирували ми в лісах, лише ночами заходили до сіл. Наша розвідка працювала дуже інтенсивно. По більшій частині в розвідці працювали молоді дівчата - члени ОУН. Хоч ми не користувалися комунікаційними радіоапаратами, але мали кращу розвідку, ніж ворог з його чудовим приладдям.

За кілька днів та сама група Михальського заскочила розвідчу боївку СБ. В бою загинуло двоє бойовиків, третій, не побачивши виходу вийти живим, вистрілив собі в голову, але не поранив себе смертельно. Поляки забрали його живого до Бірчі. В Бірчі його підлікували і в короткому часі возили по селах, щоб показав селян, які працювали з УПА. Від нього не довідалися нічого. Коли він нічого не сказав, його прив'язали до воза (він не був здоровий і не міг йти). Героя волочили по землі, а тоді, майже напівживого, кинули на віз і повезли до Сянока. Коли перепроваджувалися через Сян, Мазепа (то було прізвище героя), скутий, кинувся в Сян і пірнув у бурхливі води. Звідти він і не виплив на поверхню ріки. Славний бойовик не зрадив нікого і згинув, як личить героєві УПА.

До сотні знову прибув провідник СБ Карло зі своєю боївкою. Карло поінформував нас про події в терені і про рух ворожого війська. Над ранком повернув з розвідки друг Лагідний, і за інформацією інших розвідників, що постійно були в контакті зі всіма районами, повідомив, що до Дубрівки мала приїхати більша частина ВП. Там є великий державний будинок, і в ньому, мабуть, ця частина закватирує. Щоб не дати змоги ворогові закріпитись в тому будинку, бо це була б сильна оборонна ворожа твердиня, сотенний Громенко вирішив цю твердиню висадити в повітря. До чоти Іменного призначив мене, друга Лагідного і виховника Зоряна. То мала бути не тільки військова, але і політично- пропагандивна акція, бо село було чисто польське.

Коли чота була готова до відмаршу, сотенний зробив відправу, дав острий наказ, щоб не знущалися над селянами, допомогли їм вийти з будинку і тоді підмінували його. Нам, старшинам, наказав, щоб ми того порядку допильнували. Група начисляла біля п'ятидесяти вояків.

Ніч була погідна і тепла. Чота відмашерувала в бік Дубрівки. Марш був до певної міри форсовий, бо хотіли ми якнайскоріше виконати цю акцію і ще уночі повернути до сотні. За якийсь кілометр від села зайняли ми розсипну позицію. Машеруємо обережно, щоб нас хтось не завважив.

Вже близько село. Без жодного пострілу підійшли під той будинок.

Коли цей будинок був оточений, кілька старшин увійшли до середини. Поляки, побачивши бандерівців про яких їм багато говорили, були дуже застрашені. Ми їх заспокоювали, що нічого їм не будемо робити. Кажемо їм, щоб забрали все, що мають, бо ми будемо цей будинок висаджувати в повітря. Селяни, застрашені, забирали що могли. Наші вояки їм допомагали виносити речі - то була найкраща пропаганда серед польського населення, бо про УПА говорили, що бандерівці кого зловлять, того зараз на місці і вбивають. Ми роздали їм відозви до польського населення на польській мові.

Тим часом наші спеціалісти підмінували цей замок, а друг Лагідний наказав селянам, щоб не відважувалися йти назад до будинку, бо міни можуть вибухнути в кожну хвилину. Селяни були задоволені, казали добре, що ми цей будинок зруйнуємо, бо їм дали наказ шукати нових помешкань, а цей замок мало займати військо.

Коли все було виконано, Іменний дав наказ відступати і залишити село, бо міни готові до вибуху. Вояки були дуже задоволені з вдалої акції. Полишаємо село, відходимо біля одного кілометра - нараз чуємо сильні детонації і бачимо великі клуби диму з вогнем, які підносились високо вгору, так що можна було бачити на відстані кількох кілометрів. До сотні долучили ми вже над ранком. Сотенний Громенко нетерпляче нас очікував.

Доходимо до села Гути, яке лежало поміж горами, мов у яру. Там було догідно кватирувати. Біля полудня розвідка доносить, що через Явірник Руський переходить біля сотні польського війська і прямує до Нетребки, яке положене від Гути по другій стороні гори.

Сотенний Громенко зарядив гостре поготівля для того, щоб коли вони попрямують до села Гути, ми мали час і були готові їх привітати. Наші зірці, що стежили за кожним рухом ворога, повідомляли сотенного, але, на своє щастя, поляки попрямували в противну сторону.

Користаючись з нагоди, що дві сотні є разом, ми вирішили зробити відправу старшин, щоб обговорити і устійнити плани на майбутнє. Тут була мова про терористичну сотню поручника Михальського, яка гуляла по наших теренах. На відправі старшин вирішено за всяку ціну цей відділ зліквідувати.

Наступного дня командир Бурлака з сотнею відійшов у свій терен. В терені наш виховник Зорян не забув про Шевченківські роковини. Сотня перейшла до села Поруби. По розтаборенні, Зорян звелів скликати селян, щоб ми всі скромно відзначили ці роковини. Селяни з радістю посходились. Зорян привітав всіх, прочитав кілька поезій Шевченка, відтак всі присутні відспівали "Заповіт", і селяни розійшлись.

Під вечір повертають наші кур'єри з третього району і повідомляють про те, як сотня Бурлаки біля села Ямної звела великий бій з відділом Михальського. Бій був завзятий і тривав біля двох годин. У Бурлаки було вбито п'ять вояків, а між ними курінний виховник Вадим. Поляки мали тридцять п'ять вбитих, яких залишили на полі бою. Між ними було п'ять старшин. Наші здобули багато зброї, амуніції, медикаментів, а також іншого військового знаряддя.

Після такого невдалого бою і таких великих втрат, яких Михальський ще не мав, польське командування шаліло. Сам Михальський пояснював свою невдачу тим, що УПА виступала тисячною армією проти його сотні.




Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет