Основи інформаційного права України: Навч посіб. B. C. Цимбалюк, В. Д. Гавловський, В. В. Гриценко та ін.; За ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельни­ка. — К.: Знання, 2004. — 274 с

Для наукового усвідомлення категорії "інформаційна культура" чи більш модерного її прояву "е-культура" (елек­тронна культура) з погляду об'єкта інформаційного права слід з'ясувати провідну складову їх — "культура" — та низ­ку інших.

Перш за все з'ясування сутності такого соціотехнічного явища, як е-культура, слід розглядати у контексті як скла­дової інформаційної культури. Для цього передбачається прийняти за аксіому методологічні положення теорії гіпер-систем. Ці категорії є складним системним соціальним яви­щем (підсистемою другого порядку) до більш складного со­ціального явища — загальної культури, яка, у свою чергу, є елементом складнішої соціальної системи — глобальної цивілізації.

Дослідження природи категорії "культура" свідчать про багатоаспектність її змісту, сутності, великої кількості форму­лювань поняття. Наприклад, у літературних джерелах наво­диться факт, що за підрахунками фахівців у 1919 р. було сім визначень культури, в 1950 р. — 164, а на початку 70-х років —

На початок 90-х років XX століття тільки у філософській літературі налічувалося більше 500 визначень поняття "куль­тура". Число і'х, як у зарубіжній, так і у вітчизняній літера­турі, постійно зростає (див.: Менюк О А. Формування право­вої культури підприємця: теоретичні та прикладні аспек­ти. — К.: Оріяни, 2001. — С. 5). Це свідчить про зростання уваги до цього соціального явища серед широкого загалу науковців і практиків.

Культура завжди цікавила суспільні науки, в тому числі правознавство, як сфера громадського життя, що розкри­ває особливості поведінки, свідомість та діяльність людей у конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, культура мистецтва, правова та політична культу­ра), а також як спосіб життєдіяльності особи, колективу та суспільства в цілому.

Маючи труднощі у з'ясуванні будь-якого поняття, зви­чайно звертаються до тлумачних словників, довідкових джерел. Наприклад, автори "Нового словника української мови" у томі 2 пропонують такі визначення змісту кате­горії "культура" (див.: Новий словник української мови: У 3 т. — Т. 2. — К.: Аконіт, 2001. — С. 33):

1. Сукупність матеріальних і духовних цінностей, ство­рених людством протягом його історії. Рівень розвитку суспільства у певну епоху; те, що створюється для задово­лення духовних потреб людини.

2. Освіченість, вихованість.

3. Рівень, ступінь досконалості якої-небудь галузі гос­подарської або розумової діяльності.

4. Розведення, вирощування якої-небудь рослини або тварини; культивування. Рослина, що розводиться, виро­щується.

5. Мікроорганізми, вирощені в лабораторних умовах у живильному середовищі.

У цьому ж словнику подається визначення змісту части­ни складних слів "культ...": перша частина складних слів, що відповідає слову культурний, вживається у таких зна­ченнях (див.: Новий словник української мови: У 3 т. — Т. 2. — К.: Аконіт, 2001. — С. 32):

а) культурно-освітній, напр.: культобослуговування і т. ін.;

б) пов'язаний з культ\ освітньою роботою, напр.: культактивіст, культбригада, культсектор і т. ін.;

в) який задовольняє культурні потреби, напр.: культ-магазин, культорг і т.ін.

Термін "культура" в перекладі з латинської також озна­чає турботу, спрямовану на облагородження і очищення жит­тя людини чи суспільства. Пізніше культуру почали роз­глядати як філософську категорію, що становить сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людьми в про­цесі їхньої суспільно-історичної трудової діяльності — прак­тики. В такому визначенні культура протиставляється дикій природі й розглядається як феномен, створений лю­диною і людством, як продукт праці в матеріальній і духов­ній сферах життя.

Велика кількість визначень свідчить про надзвичайно складний феномен культури. Для зручності усвідомлення всі підходи до визначення культури поділяють на три гру­пи: антропологічні, соціологічні і філософські.

При антропологічному підході культура розуміється як сукупність всіх благ, створених людиною, на відміну від того, що створила природа.

В останні десятиліття виникло два нових підходи до ро­зуміння культури.

Перший підхід визначається в усвідомленні культури як процесу творчої діяльності. Культура аналізується че­рез процеси духовного виробництва (виробництва духов­них благ, цінностей, інформації), функціонування та удос­коналення особи.

Другий підхід — культура розглядається як специфіч­ний спосіб людської діяльності. Представники другого підходу (концепції) пропонують загальну модель культу­ри як універсальної властивості суспільного життя.

Ці підходи слід використати і для аналізу е-культури як складової інформаційної культури суспільства, яка є частиною феномену культури суспільства (поряд із полі­тичною, моральною, екологічною, виробничою, правовою тощо).

5.1.2. Природа культури: філософський аспект її еволюції

Більшість дослідників вважають, що культура як со­ціальне явище змінюється. Одні називають ці зміни рево­люцією, інші — еволюцією. Більш правильною можна вва­жати думку, що культура швидше еволюціонує, ніж роз­вивається революційним шляхом.

У філософській думці є також теза про створення люди­ни культурою. Вважають, що вперше цю ідею висловив Л.А. Байт (у книжках "The Science of Culture" (New York, 1949) та "The Evolution of Culture" (New York, 1959)).

Інший дослідник — Ф.А. Хайєк — вважає, що цю ідею зіпсувала віра Л.А. Байта в "закони еволюції". Він також

висловлює думку, що тим часом віра в добірну еволюцію не має нічого спільного з вірою в закони еволюції, посту­люючи лише дію певного механізму, наслідки якої цілком залежать від тих невідомих маргінальних умов, що в них вона відбувається. Ф.А. Хайєк заявляє: "Я не вірю в існу­вання жодних законів еволюції. Закони уможливлюють прогнозування, а наслідки процесу добору завжди залежать від непередбачених обставин" (див.: Хайєк ФЛ. Право, за­конодавство та свобода: Нове викладення широких прин­ципів справедливості та політичної економії: В 3 т. — Т. 3: Політичний устрій вільного народу: Пер. з англ. — К.: Сфера, 2000. — С. 186).

Ф.А. Хайєк також неодноразово зазначав, що хибний погляд на закони еволюції глибоко увійшов до нашого мис­лення внаслідок неправильного поділу на "природне" та "штучне", успадкованого від давніх греків (див.: Право, законодавство та свобода. — Т. 1. — С. 25).

Концепція еволюції, спонтанного порядку та способів і меж наших намагань пояснює складні соціальні явища більш раціонально, (її викладено у праці А.Ф. Хаєка "The Sensory Order. An inquiry into the Foundations of Theoretical Psychology" (London; Chicago, 1952.))

5.1.3. Методологічні підходи щодо співвідношення категорій "культура", "цивілізація", "суспільство" та пізнання їх

З окремими аспектами змісту категорії "культура" тісно переплітається зміст категорії "цивілізація". Як і катего­рія "культура", категорія "цивілізація" належить до бага­тозначних. Нерідко обидві категорії розглядаються окреми­ми дослідниками як тотожні за змістом у ряду "культу­ра" — "цивілізація" — "суспільство". Також до цього ряду додають категорію "людство" (див.: Бестужев-Лада И£. Аль­тернативная цивилизация. — М.: Владос, 1998. — С. 15).

Система гуманітарної просвіченості чи освіти передбачає набуття цілісних знань про соціокультурний розвиток люд­ства — як макроцивілізації, що складається з регіональних цивілізацій та мікроцивілізацій. Розуміння зазначеного підходу покликане стати важливим чинником гуманітарно­го знання і гуманітарія, і технократа, оскільки без загаль­ного бачення генетики культури суспільства неможливо системно усвідомити окремі феномени культури (у тому числі культури будь-якої науки). Кожне соціальне явище з погляду науки має певну генетику — закономірності спад­ковості чи мінливості свого об'єкта (предмета). Все це набу­ває відображення в онтології — множині емпіричного мате­ріалу, на основі якого формуються теорія, наука.

Вивчення історії будь-якого соціального явища потре­бує того, щоб людина мала уявлення про розвиток та інва­ріантні характеристики як окремих цивілізаційних систем (регіональних — наприклад євро-атлантичної, азіатської, африканської, чи мікроцивілізацій — окремої країни, на­роду, нації, етносу та ін.), так і загальнолюдської цивілі­зації (макроцивілізації) в цілому. Історія світової цивілі­зації вже має обов'язкову складову сучасної гуманітарної освіти. У навчальних закладах історію різних цивілізацій вивчають починаючи з початкових класів загальноосвіт­ньої школи і закінчуючи здобуттям вищої освіти, незалеж­но від того, чи ця освіта гуманітарна, технічна або інша.

Щодо сутності цивілізаційно-культурної єдності можна взяти до уваги думки Юрія Павленка про те, що "розгляд основних концепцій соціокультурного розвитку людства підводить до висновку про те, що адекватне осмислення остан­нього сьогодні вже неможливе на базі самої лише стадійної парадигми. На одному щаблі еволюції, як правило, існує два чи більше типів соціокультурних систем із притаманними їм специфічними тенденціями й напрямками подальшого руху" (див.: Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації: Со­ціокультурний розвиток людства: Навч. посіб. / Відп. ред. С. Кримський. — К.: Либідь, 1996. — С. 13).

"Синергетичне" мислячі історик, культуролог, політо­лог, економіст, правознавець оцінюють певне соціальне явище (соціальне рішення) не шляхом прямолінійного по­рівняння попереднього та наступного станів динамічних систем, а порівнюючи реальний хід і наступні події з віро­гідним ходом подій при альтернативному ключовому рішенні.

Щодо останнього, синергетика співвідноситься з альтер-нативістикою — міждисциплінарним напрямом прогнозу­вання перспектив переходу до альтернативної цивілізації (суспільства, культури), цивілізації відмінної від існуючої, що знаменує вихід суспільства з катастрофічного стану, який було визначено попередньо у рамках футурології. Сьогодні альтернативістика особливу увагу приділяє про­блемам, які мають глобальні чинники (див.: Бестужев-Лада И.В. Альтернативная цивилизация. — М.: Владос, 1998. — 352с.).

Через глобальні чинники зазначені вище наукові дис­ципліни співвідносяться з глобалістикою — напрямком філософсько-соціологічних досліджень проблем, які мають позитивний чи негативний планетарний (світовий, глобаль­ний) зміст.

Нові підходи щодо з'ясування сутності соціальних явищ пропонує і когнітологія — наука про пізнання та соціаль-

Простіше ця думка звучить у народній мудрості: "Чому ми бідні? А тому що... мало маємо знань".

Наступний методологічний аспект, через який пропо­нується пізнання сучасних соціальних змін, формування світової культури, — це нормативістський підхід. Основ­ним чинником його об'єктивного відображення є культура права, що набуває логічного завершення в нормах публіч­ного права на рівні законодавства: кодифікованого — Кон­ституції країни, кодексів окремих галузей права (цивіль­ного, адміністративного, трудового, кримінального) та ко­дексів комплексних міжгалузевих інститутів права (зе> мельного, водного, повітряного, лісного тощо) і некодифі-кованого (господарського, комерційного, підприємницько­го, інформаційного права тощо).

У культурологічному аспекті право завжди було і є відображенням культури суспільних відносин, у тому числі суспільних інформаційних — суспільних відносин щодо інформації.

На основі названих методологічних засад пропонується з'ясування сутності такого предмета дослідження, як інформаційна культура. Для його з'ясування за методом системного аналізу розглянемо сутність провідних складо­вих інформаційної культури — інформації та культури, а також синтезуємо їх у новій якості, як одну категорію.

Відповідно до когнітивного суспільствознавства будь-яка категорія (дефініція), термін, поняття у конкретного індивіда чи соціальної групи викликає відповідну сутніст-ну рефлексію (розуміння). Ця рефлексія визначається

рівнем ентропії (невизначеності), яка сформована у комп­лексі знань, набутих протягом певного періоду життя. Ба­жання подолати сформований комплекс знань породжує нові знання, які все одно асоціюють із попередніми знан­нями. Щодо цього між фахівцями різних професій, різних галузей знань побутує подібне за змістом порівняння аль­тернатив. Наприклад, між "фізиками" і "ліриками" (пое­тами), між "юристами" і "технарями", хоч історія і знає багато прикладів "фізиків-ліриків", "юристів-технарів", "технарів-юристів". Це, як правило, люди, що подолали професійні (світоглядні) комплекси. Проте не виключено, що деякі з тих, хто має "подвійну освіту", лише роблять вигляд, що подолали такі світоглядні комплекси.

У соціальних науках з історії відомо, що нові знання, як правило, зароджуються на межі різних традиційних наук, як гарна троянда народжується на культивованому ґрунті, у якому вдосталь мертвого — колишнього живого (перегною).

Значне місце в сучасному суспільствознавстві щодо культури посідає теорія культурної еволюції. У чому сутність цієї теорії? Для зручності її дослідження процес змін у розумінні культури умовно поділяють на історичні етапи її становлення. Наприклад, на думку Ф.А. Хайєка, культурна еволюція є наслідком не свідомого створення людським розумом усталених норм, а певного процесу, в якому культура й розум розвивалися паралельно. Заявля­ти, що людина, здатна мислити, створила свою культуру, не більш виправдано, ніж стверджувати, що ця культура створила її розум. Структури, утворені традиційними людськими звичаями, не є ані природними, тобто генетич-но зумовленими, ані штучними. Тобто вони є не породжен­нями інтелектуального заміру, а результатом процесу від­віювання чи відсіювання.

Відсіювання кероване тими характерними перевагами, що їх здобувають групи людей зі звичаїв, засвоєних із яки­хось невідомих і, можливо, суто випадкових причин. З біо­логії відомо, що не лише серед тварин — птахів і, особли­во, мавп — засвоєні звички передаються шляхом імітації, поміж різними групами цих тварин також можуть навіть розвиватися різні "культури" (див.: Letwin W.L. Law and Economic Policy in America (New York, 1965. P. 281)).

Важливим чинником становлення культури соціумів є' мова. В історичному аспекті становлення мови можна вва­жати, що в рудиментарному вигляді мова виникла з арти­куляції. У культурологічному аспекті це можна розгляда­ти як генетичний добір відповідного мовного апарату.

Майже в усіх працях на тему культури наголошується: те, що ми називаємо культурною еволюцією, відбувалося протягом останнього одного відсотка часу існування "лю­дини розумної" (Homo sapiens). Ф.А. Хайєк стверджує, що стосовно того, що ми маємо на увазі під культурною ево­люцією у вужчому сенсі, тобто швидкого й дедалі швид­шого розвитку цивілізації, це досить слушно. Оскільки вона відрізняється від генетичної еволюції тим, що покла­дається на передачу набутих властивостей, то вона дуже швидка й, зайнявши домінуючу позицію, поглинає гене­тичну еволюцію.

Однак це не виправдовує хибного уявлення, нібито саме розвинутий інтелект, у свою чергу, спрямовував культур-

ну еволюцію. Вона відбувалася не лише після виникнення Homo sapiens, а й упродовж набагато тривалішого поперед­нього існування роду Homo та його предків-гомінідів.

Концепція здогадної історії мало довіри вселяє сьогодні, коли неможливо точно визначити, що і як відбувалося. Проте розуміння того, як це могло відбуватися, може ста­ти основою для дуже важливих висновків.

Еволюція суспільства й мови та еволюція розуму пов'я­зані в цьому аспекті з одним і тим самим утрудненням: найважливіша складова культурної еволюції — приручен­ня дикуна — завершилася задовго до початку документаль­но зафіксованої історії. Саме ця культурна еволюція, що її зазнала лише людина, відрізняє тепер людину від інших тварин (Хайєк ФЛ. Право, законодавство та свобода: Нове викладення широких принципів справедливості та полі­тичної економії: В 3 т. — Т. 3: Політичний устрій вільного народу: Пер. з англ. — К.: Сфера, 2000. — С. 186).

Ернест Гомбріх зазначав, що "історія цивілізації та культури була історією зростання людини від майже тва­ринного стану до витонченого суспільства, розвитку мис­тецтв, засвоєння цивілізованих цінностей та вільного за­стосування інтелекту" (див.: Gombrich E.H., In Search of Cultural History (Oxford, 1969). P. 4).

Цей вислів можна порівняти з думкою Кліффорда Гірца (див.: Clifford Geertz. The Interpretation of Cultures (New York, 1973), p. 44): "Людина — це саме та тварина, що най-безнадійніше залежить від багатьох позагенетичних, зовнішніх механізмів контролю, таких собі культурних програм для організації поведінки". Або з іншою його дум­кою (ibid., p. 49): "Не існує такого явища, як людська при­рода, незалежна від культури... Наша центральна нервова система... розвинулася насамперед у взаємодії з культу­рою... Коротко кажучи, ми є недосконалими й незаверше­ними тваринами, які завершують і вдосконалюють себе через культуру".

Правила поведінки людини, що змушували її пристосо­вувати свої дії до оточення, були для неї, безперечно, важ- : ливіші, ніж "знання" про те, як поводяться інші. Інакше кажучи, людина, напевно, частіше навчалася вчиняти пра­вильні дії, не розуміючи, чому вони правильні, й сьогодні їй усе ще нерідко краще стає в пригоді звичай, аніж розу­міння. Інші об'єкти первісне визначалися для людини відповідним способом поведінки стосовно них. Саме су­купність засвоєних правил, які повідомляли людині про правильний і неправильний способи дій за різних обста­вин, забезпечила їй дедалі більшу здатність пристосовува­тися до мінливих умов — зокрема, співпрацювати з інши­ми членами соціуму (локальної групи).

Традиція як форма закріплення та вираження правил поведінки у суспільстві, чинних незалежно від будь-якої окремої людини, що їх засвоювала, почала керувати жит­тям людей.

Генетична першість правил поведінки, звичайно, не озна­чає (як, схоже, вважають біхевіористи), що Ми й досі мо-

жемо зводити модель світу, яка сьогодні керує нашою по­ведінкою, до правил поведінки. Якщо орієнтир поведінки становлять ієрархії класифікації сукупностей стимулів, що впливають на наші безперервні розумові процеси таким чином, аби здійснити ту чи іншу модель поведінки, то нам усе-таки доводилося б пояснювати більшість з того, що ми називаємо розумовими процесами, перш ніж прогнозува­ти нові реакції.

На думку Ф.А. Хайєка, неправильно зображати люд­ський мозок або розум як вінець ієрархи складних струк­тур, породжених еволюцією, який потім створив те, що ми називаємо культурою. Розум — невід'ємна складова тра­диційної об'єктивної структури засвоєних правил, а його здатність упорядковувати досвід — це набута копія куль­турних норм, які кожний окремий розум виявляє вже існую­чими.

Соціальний порядок зберігається й може розвиватися лише завдяки тому, що мільйони інтелектів постійно вби­рають і модифікують його складові. Аби зрозуміти це, слід спрямувати свою увагу на той процес відсіювання звичаїв, яким систематично нехтує соціобіологія. На думку Ф.А. Ха­йєка, це — третє й найважливіше джерело того, що він на­звав людськими цінностями.

Про них відомо доконечно мало, але саме їм присвячено більшість з того, що можна сказати про природу виник­нення культури суспільства.

ДО ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІ ТА ЗМІСТУ

КАТЕГОРІЇ "Е-КУЛЬТУРА"

5.2.1. Сутність інформаційної культури (феноменологічний аспект)

Деякі науковці зробили певний внесок у формування і теоретичне обґрунтування проблем, які стосуються куль­тури інформаційних відносин у суспільстві.

Всебічний аналіз наукових праць дає підставу стверджу­вати, що інформаційна культура є значною теоретичною основою перебудови свідомості особи, суспільства, світово­го співтовариства в умовах формування сучасного етапу інформаційного суспільства — кіберцивілізації. Проте про­блеми інформаційної культури на сьогодні ще недостатньо однозначно і повно вивчені системно, а отже, потребують комплексного, інтегрованого наукового осмислення. З ме­тою відмежування від різних підходів щодо сутності інфор­маційної культури на теоретичному рівні вводиться понят­тя "е-культури" як сучасний рівень розвитку кіберсуспіль-ства — суспільства, в якому домінують комп'ютері техно­логії в мережі глобальної електронної телекомунікації.

Звідси постають завдання вирішення важливих проблем інформаційної культури, зумовлених, зокрема, такими чинниками:

• потребами сучасного державотворення в Україні;

• розкриття змісту інформаційної діяльності в сучасних умовах як одного із проявів загальнолюдських цінностей;

• дослідження структури інформаційної культури як соціального (феноменологічного) явища;

• визначення перспективи взаєморозвитку соціального, індивідуального, морального аспектів інформаційної куль­тури та відображення їх у праві, зокрема щодо правового регулювання суспільних інформаційних відносин;

• визначення основних напрямів формування інформа­ційної культури.