Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988
жүктеу/скачать 2.6 Mb.
|
|
Іду собі й іду. Дивлюсь — поперед мене двос дядьків ідуть. Ідуть, по боках пильно дивляться та руками об поли б'ють... Зупиняють подорожніх, щось питають, їм на відповідь подорожні руками махають, а дядьки плечима знизують, по боках дивляться й потилиці чухають... Наздогнав я дядьків. — Драстуйте,— дядьки мені кажуть. — Драстуйте,— я дядькам кажу. — Та скажіть же нам, пожалуста, може ж, таки хоч ви знаєте, де тут отой трахторний двір? — Трахторний двір, кажете? — Еге! — А навіщо вам трахторний двір? — Трахтора ми купили, так оце, щоб забрати, шукаємо. — А де ж ви купили? — Отам! Отак прямо, а потім ліворуч трохи... — А папір якийнебудь у вас є? — Є! Ми й гроші заплатили. — Покажіть... — Ось... Папірець од харківського Губсельбанку — одержати трактор «фордзон» із складу... — А хіба вам не сказано, де той склад? — Сказано, що десь отут. — А були в Сільмаштресті, отут на розі? — Були!
— Ну? — Сказано, що це не в їх. — А не сказали де? — Сказали, що не знають. — Ходім зі мною. Йду до телефону, викликаю торговельний відділ Губсельбанку: — Де ваші трактори? Склади де ваші? — Зараз, почекайте, взнаю. Через хвилини три: — Не знаємо. Це ви запитайте в Автопромторзі, там вам скажуть, де наші склади. — А де Автопромторг? — Зараз, почекайте... Через хвилини дві: — На Катеринославській, отам, де посередині скверик... Там вивіска. Знаєте, де скверик? — Знаю! — Так отам і спитайте! — Значить, спитати в Автопромторзі, і він скаже, де ваші губсельбанківські склади? — Ну да!
— Спасибі... До дядьків: — Ходімте зі мною. Може, знайдемо. Вже ніби на слід натрапили... — Ведіть уже, спасибі вам, бо ми, мабуть, не вдерем. Пішли. — Обмолотилися? — питаю. — Ні! Оце ж трактора ждемо... Повеземо сьогодні, нам тут сто верстов, та й молотитимемо... Прийшли до Автопромторгу. — Де тут у вас трактори? — Нема в нас! — Як нема, коли Губсельбанк сюди справив?! — В тракторном отделе! — Де? — Отам! Второй етаж! — Ходім. «Второй етаж»... — Де тракторний одділ? — Отуди! Пішли «отуди». — Де тракторний оддІл? — Отуди! Найшли... — Ось дядьки трактора шукають. У Губсельбанку купили. Де той трактор? — Єщо не прибилі! Я зник... їй же богу, взяв і зник. — Побіжу. На працю треба! Балакайте, товариші, вже самі. — Спасибі ж вам! А я — ходу... Я не кажу, щоб неодмінно бити. Бити не треба, бо бійка — це некультурна штука. Але забороняти в таких випадках згадувати «маму» не маємо ніякого права. Здержатись не можна. ЩО ПОСОВІТУЄШ?! Обмолотилися, обвіялися, обтрієрилися, зсипали зерно в засіки. Обсіялися. Поярмаркували... Оженили, в кого там було кого женити... Оддали заміж, в кого там було кого оддавати... А далі що? Ну, скажемо, сьогодні випив, завтра випив, позавтрьому випив і ще випив... А далі що? Ну хай місяць питимемо, а таки ж остогидне колись вона чи він... Вона — це гірка... Він — це із цукру... От настане ж такий момент, що до вас: — Ходімо хильнем! — Не хочу! — Тю! — От тобі й тю! Пив оце два тижні, так учора ковтнув, а вона отут стала й не йде! Ну, не йде, хоч ти що хоч роби! Ото, значить, «до точки»... І що ж отоді робити? А воно як смеркне, та така ж ніч, що вже ворочаєшся, куриш, куриш — не розвидняється... Ще перші два тижні після Кузьми й Дем'яна — спиш... Потім і кульші болять, і лікті болять, і боки болять... Підкидний дурак? Штука, що й казать, добра, так штани протираються... І небезпечна! Два тижні один знайомий і день, і ніч ляпав, а потім схопивсь, почав кукурікати й підкидати дітей... Дівчат до дівчат почав кидати, хлопців до хлопців: — До масті! — кричить. Пособорували — одійшов. Тепер не грає... Так що ж робити? Не знаю... Газети передплачувати, до сельбуду ходити, книжки читати, на агрономові доклади ходити? Якби ж у книжках малювали чирву та бубну — може б, і читав... Якби в сельбуді давали по «лампадці», може б, і ходив... А так... Тяжка справа з зимою... Що посовітуєш? АЛЬТЕРНАТИВА Важке, граждани, пішло життя... І важке пішло, і складне пішло життя... І найгірше в тому житті те, що дедалі воно, життя оте навісне, все складнішає... Голова замакітрюється, схиляється на руки, і в голові тій по борознах великого мозку плазують думки опецькуваті: «Що робити?» Що робити, бо ловить сильно почали... Як хапонув, так і впіймали... І чи ти скарбник, чи ти агент, чи ти завхоз, чи ти зампред, чи сам пред — все одно: не милують!.. І чи хапонув ти скарбові гроші, чи артільні, чи професійні — все одно: не милують!.. І чи хапонув ти гроші через «скрутний матеріальний стан», чи пішли вони на «бенкети», чи, «влекомий» найіуманнішими поривами допомогти безпритульним дітям, закатав ти ті гроші в рулетку, або в «залєзку», або проскакав на механічнім чи на живім тоталізаторі — все одно: не милують!.. І чи (боже мій! боже мій!) мав ти революційні заслуги, чи, може, потім матимеш — все 'дно: не милують!.. Жорстокий народ пішов... І (о боже мій! боже мій!) кажуть, що й не милуватимуть! Кажуть, що не милуватимуть навіть і в тих випадках, коли ви заприсягатиметесь на суді, що хоч ви, мовляв, і не маєте особливих послуг перед революцією, але почуваєте, що на випадок наступу світової контрреволюції ви Гінденбурга самі в полон візьмете... Ні на що не надійтеся... І коли стоїте перед судом, не кажіть: — Простіть мене, граждани судді, я Перекоп сам візьму! Не помилують! Життя дуже складне пішло... Пропали ті прекрасні часи, коли були прекрасні посади, де «підлататься» можна було... Пропала «підлатка»!.. І висунуло навісне життя божевільну альтернативу: або не хапай! Або тебе схоплять! Єдине, що залишилося всім хапунам,— це присоромити Радянську владу, що вона «позичила» у пророка Мусія його восьмий заповіт: «Не крадь!» Тільки навряд чи засоромиться. «СТРЕБИЛІВКА» (Натура)
Декотрі з сільських кооперативів зовсім не знають попиту на ринку і замість бляшаних або залізних виробів заготовляють галантерею аж до... корсетів і капелюхів (шляп). З газет
Ну як ото воно писати треба? ...Ранок ...Сонце світить на небі... Небо блакитне... По вулиці череда йде... Пастух співає... На сопілку грає... Вітер то подихне, то не подихне... До церкви дзвонять... А дзвін «малиновий», та тільки гугугу! Собаки гавкають... Одне слово — село. А в селі — «Єдиное потребительськоє общество. Магазин». Зроду, положим, у селі такого дива не було — то я жартую... У селі є «потребилівка». Це в кращому разі. А найчастіше — «стребилівка», що: — Отут вона в мене сидить... «Отут» — це значить під грудьми або в печінках... — Драстуйте! Бо' поможи! З п'ятницею! • — Драстуйте! — Казала тому шибеникові: «Не став, як п'єш, кухля на сонце, бо іржа проїсть!» А йому ж, сукиному синові, хіба до того? Йому в комсомол, йому в бога не вірить! І дірочка! От бачите! Тепер і дзюрчить! Так оце до вас! Чи нема у вас іакого самого? Це ще у Котильві на ярмарку старий як кунип, як ото ще каранація була, та й пили... А тепер — дірочка! І кухоль добрячий, а тече! — Так що й нема, бабка! Другого чого опустить можна, а кухлів не держим... Герсета для хвіруги не подойдьоть? — Герсета? — Купи, Онисько (це з гурту, що завжди в потребилівці: «Новостьов каких нема?»), а то в тебе талія не гньоться! Хранцюзьких, брат, привезли! Зашнуруєш —, так як шинсонетка, як хто збоку посмотрить! Петро тоді под ручку до корови водитиме! — Страмнючий! Онуки ж уже з хлопцями сплять, а ти все отим калаталом своїм поганючим! І не поприщить, прости мене царице небесна троєручице! — А то, може б, шляпу купила? З пір'ям, брат! Как напньош, та как бариня наша! Я своїй купив, так хіба ви понімаєте? Купив, так аж мигтить, думав до церкви повести, а вона квочку підсипала! — Та замовч.» — Не ндравиться! Є то, брат, нам з города шлють! На панів виводять! А ви народ необразований! Кузьма купив герсета та на наритиики для лощиці й порізав! А що б було стару засупонити, років би на двадцять, і помолодшала! Спасибі кооперації! На селі не сумно. НУ ЩО Ж, РЕГУЛЬНЬОМІ (З недавнього минулого) Ціни, кажуть, на продукти виробництва нашого «регульнуть» треба. Потому — «ножиці»... Спочатку були ті «ножиці» отакісінькі, ніби манікюрні, потім перевернулися вони на парикмахерські, а тепер дійшло діло до того, що вже тими «ножицями» овець стригти можна... Отже, хоч здохни, а регулюй! Бо не регулюватимеш ти, то вони самі тебе «урегулюють*... Давайте, значить, регульньом! Хоч нас ніхто й не питає, яка наша з цього приводу думка, але то нічого... Більше думок, більше змоги відшукати певну стежку до того регулювання... Певна річ, що ми не збираємось регулювати так, як це робить робсел. інспекція. Взяла й заарештувала директорів промбанку у Москві. У нас свої способи. Причина? «Ножиць» отих причина? Давайте повченому. Мала купівельна спроможність у населення... Причина цього? Невідповідність цін на продукти сільського господарства та на продукти фабричнозаводського виробництва. Найкраще це на таблиці:
З цієї таблиці видко, що коли селянин регулюватиме своє життя по індексу цін нашого товарного ринку, а не допускатиметься різних примхів свого власницького індивідуалізму, то за 7 V2 пУДІв жита він спокійнісінько матиме в себе ширіньку від штанів. Для середняка це цілком досить, бо коли серйозно говорити, то в штанях найголовніша частина, безперечно, є ширінька. Решта — від лукавого. І без тої решти перебутися можна, не лякаючи на селі жінвідділу. Для незаможника це, щоправда, дорогувато трохи. Але незаможник все ж таки мас змогу виділити 1 пуд хліба й купити собі ґудзика. Треба тільки незаможникам шити довгі сорочки (полотно своє ж!) і на тому місці, де при відновленні господарства повинні бути штани, пришити того ґудзика... Уже вам натяк на штани й є. Певна річ, що в цій справі найкращий і найпевніший порятунок — це колективізація сільського господарства. Коли один незаможник має змогу купити ґудзик, то колективне господарство з тридцяти членів (див. таблицю) може купити цілі штани! А міцний колектив, тисяч на три приблизно членів, може придбати цілих сто пар штанів... Цілий цейхгауз! От що в таких випадках може зробити гурт, колектив! Безперечно, ми справу регулювання цін покладаємо не тільки на самого споживача, в данім разі — на селянина. Ні! Бо це було б зовсім несправедливо... Державні органи: і продуценти, і торговельні — так само повинні і з свого боку вжити цілої низки заходів, щоб здешевити крам. Що лягає важким тягарем на виробництво? На ціни тобто? Накладні видатки... Треба, значить, ті накладні видатки зменшити... Подумаєм, як це зробити. Берімо так. Комерційний директор будьякого торгу чи тресту носить черевики. Коли він ходить пішки, ясно, що скоро стираються підметки. Це вимагає побільшення йому платні. Отже, щоб цього не було, треба, щоб він не ходив, а їздив на авто чи на парі вороних. Це застрахує установу від прибавки йому платні, тобто зменшить накладні видатки. Далі. Директорові багацько доводиться сидіти — працювати. Витирається одежа. Прибавка платні... Треба, значить, обставити як слід кабінети м'якими меблями, килимами і т. ін. Накладні видатки — вниз! Далі. Праці в директора чи там у члена правління сила, за шість годин її не переробиш. Надурочна праця. Тантьєми й т. ін. Збільшення видатків. Erqo ': найняти душ шість віцедиректорів, кожному по особистому секретареві (краще блондинок). Тоді ніякої надурочної платні... Менше накладних видатків. Далі. Ще й досі трапляється, що жінки директорів та їхня прислуга ходять на базар пішки. Оце якось уранці нарахував тільки вісім екіпажів з линками, що їдуть на базар... Решта, значить, ще ходять пішки і б'ють підметки. Треба, щоб усі їздили, а то великі витрати на черевики... Взагалі, обопільні стремліиня з боку споживача й продуцента зрештою дадуть прекрасні наслідки, і ціни ми врегулюємо. А робітничоселянська інспекція це дуже страшно! НАЙПЕКУЧІШІ СПРАВИ СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ «Найпекучіші справи»... Значить, печуть когось... Кого печуть, чого печуть, навіщо вони печуть — хто й зна. А коли печуть — треба те місце, що вони печуть його, гусячим смальцем помастити... Щоб не так пекло... Давайте по черзі про оті «найпекучіші»... 1. Апарати... 1 Значить, тобто. Про кооперативний апарат, значить... Удосконалити його слід. Тобто зробити так, щоб кооперативні робітники дбали за доручене їм діло, щоб діло те велике росло, та щоб любили його, та всілякими засобами кооперативному розвиткові сприяли... Я зовсім не хочу цим сказати, що апарат у нас в колективі слабкий... Навпаки: апарат у нас добрий, розгалужений, міцний, кріпкий... Одне слово, здооооровий апарат. Якби йому ще й любові до справи до його комплекції, кооперація наша була б не «шляхом», а просто «алеєю» до соціалізму... Ознаки такої любові вже денеде виявляються. Послав, приміром, Вінницький райсоюз свого мукомола до Києва сита закупити. Дав гроші... А мукомол той, з великої до кооперації любові, по дорозі з вокзалу діамантів за дешеву ціну закупив. Щоб зміцнити економічну міць свого союзу. Що він помилився й купив простого скла, замість діамантів, то нічого. Найважливіша в даному разі ідея... А ідея прекрасна... Більше таких самовідданих кооперативних робітників! В апарат їх! Друга важлива в кооперації справа — це спеціалізація в роботі кооперативних об'єднань. Диференціація замість інтеграції. На цей шлях уже кооперація стала. Сільськогосподарська кооперація торгує... Споживча — сіє, оре, меле. Кредитова — хліб заготовляє... З цього боку все гаразд. Третя справа. Боротьба з приватним ринком. Це дуже серйозна справа. Боротись треба так: купувати крам у державних органів (трестів і т. ін.), а потім продавати приватним крамарям. Тоді, як крамар набере оберемок краму і в нього обидві руки будуть зайняті, тоді його й бороти. Просто під ніжку його й у крик: — Поборов! Четверта. Культурна справа й кооперація. Де, як не тут, можна, може, найбільше допомогти кооперації? В справі, приміром, Ліквідації неписьменності. Яскравий приклад роботи в цій справі подав Шевченківський сільськогосподарський союз на Київщині. Він закупив піввагона ручок і піввагона олівців, забезпечивши таким чином населення на Шевченківщині засобами до боротьби з неписьменністю на 200 приблизно років... Пишуть старі, малі, середні, і в кожнім дворі під припічком ще й про запас гросів 1 по дванадцять лежить олівців. 1 Г р о с — дванадцять тузінів — 144 штуки. П'ята сдрава. Міжкооперативні відносини. Жити потовариському, що й казати, слід, але купати один одного — це сентименталізм. На Київщині, приміром, в однім селі три члени правління споживкооперативу кинули в криницю члена правління с.г. кооперативу. Це, помоєму, занадто. Хай сам купається, коли йому це треба: він не дитина. Шоста;. Зв'язок із членами.. Збирати збори членські слід, понашому, всетаки не пізніше, як через три роки... Бердичівський ЦРК тільки два роки не збирав зборів... Але через рік йому вже слід зібратися... На всякий випадок... Здається, все. Так потроху з нашої хорошої кооперації зробимотаки прекрасну. СПРАВИ КООПЕРАТИВНІ Кооперація — шлях до соціалізму... Так от же знайшлись такі люди нехороші, що взяли та й збудували на тому шляхові — поперше: ресторанстолову церобкоопівську на вул. Карла Лібкнехта, № 3, а подруге, церобкоопівську крамницю бакалійногастрономічну № 11 на .площі Рози Люксембург... Це тут, у Харкові. І одлякують оціот заклади люд трудящий, і оббігають подорожні шлях той — соціалістичний, збочують з його і забігають на шлях до справжнісінького капіталізму, та ще й слова тобі не дають промовити. — Замовчи! — кричать.— Послухай краще, що робиться, а тоді докорятимеш. — Слухаю... — От... Шляхом кооперації пішов я свідомо... Громадське,— думаю,— харчування... Розкріпачення жінки... Ходім,— кажу,— жінко, до церобкоопівського ресторану... Помешкання нове... Музика.... Квіти... Пішли... Сіли... Сидимо... Прочитав я «Вечірнє радіо»... Хліб на столі стоїть — хліб поїли... Сиділи одягненими... Душно зробилося — пороздягалися.» Прослухали щось із п'ять ліричних номерів... Нарешті підходить офіціант. — Обідати? — Обідати,— кажемо. — Що прикажете? — Мені,— прошу,— борщ. — А мені,— жінка каже,— суп... — Сію мінуту... Сидимо ми. Розказала мені жінка, як вона вісім років у гімназії вчилася... За всі вісім років детально розповідала: скільки їй по закону божому ставили. Розказав я жінці про громадянську війну, про події в Китаї, про хлібозаготовку, про експорт і про Локарнську конференцію. Поїли другу тарілку хліба... — Вам борщ, а вам суп? — Ні, мені,— кажу,— борщ, а їй суп... — Сію мінуту... Сидимо ми. Довго прикидали, скільки братимуть одступного, коли жилбудівництво в Харкові пошириться. — Прошу. Два борщі... Що на друге? — Нам,— кажу,— один борщ, а один суп... — Пробачте, будь ласка! Сію мінуту. — Ні, голубчику, ми вже два борщі їстимемо... А то вже скоро автобуси перестануть їздити... Тільки дайте, будь ласка,ложку й виделку, а то ви чогось по три ножі подали... Різатись, невважаючи на вашу «сію мінуту», ми ще не збираємось... — Сію мінуту! Ходимо тепер у капіталістичну «Німецьку» їдальню і обідаємо за п'ятнадцять хвилин... Тарілки «квасон», бо насухо витираються після того, як помиються... Це — як обідати... А оце — як купувати... Слухай... — Слухаю... Франзоль треба було купити. Зайшов у крамницю № 11 церобкоопівську, на площі Рози Люксембург. — Дайте чотири,— кажу,— булки. — Сію мінуту. Дав мені чотири булки. — Загорніть же,— кажу,— в папір, щоб нести було можна, бо мені далеко нести... Дає прикажчик отакісінький клаптик паперу. — Більше не полатається. — Як же я їх,— питаю,— заберу? В портфель не влізуть, а так не вдержу, розгублю... — Не полагається більше... Залишив булки, кажучи: — Дарую вам ваші булки! І пішов через дорогу до азербайджанського (очевидно) гражданина і взяв чотири булки... І дав на ті булки азербайджанський гражданин прекрасного великого з чистого білого паперу мішечка... І пішов я з тим мішечком, і не розгубив булок... Так от тепер і зважте. Хто винен, що мене од соціалістичного шляху оджахують?1 І я питаю: — Хто винен?! ГОЛОСНОМОВЕЦЬ Ех, і життя, дорогі товариші, насувається! Ех, і дихатимемо ж ми легко та радісно! Ех, і славословитимемо ми і землю, і небо,— увесь всесвіт славословитимемо за радість, за спокій, за душі нашої відпочинок наболілої... А все наука! А все радіо! До чого ж тільки не дійде людська думка прониклива, до чого ж тільки вона не додумається?! Серед площі будинок. То ВУЦВК. А на даху, на будинку на тому, труба велика... А з труби з тої промови сиплються, музика гримить, співи чуються... То голосномовець. Засідання десь іде на двадцятій вулиці, а ви під ВУЦВКом стоїте і все чисто чуєте. І чуєте аж за три, за п'ять кварталів! А все наука! А все радіо! Ви ж тільки подумайте, куди ми йдемо, куди завертаємо! От ви сядьте та й подумайте... Ліквідували ви неписьменність... Завели кооперативи. Позаписувались у МОДРи, Доброхеми, Овадки, ТАПУКи. Землеустроїлися... Меліорувалися... В сільському господарстві інтенсифікувались... Засівозмінились на шестипілля... Затракторилися... Кобилу свою заарденили, корову симентували, а кнура та свиню зайоркширили... Сіли, зачесались і сидите. А потім до жінки: — Ке,— кажете,— Октябрино, поїду я на базар та куплю я голосномовця! — Поїдь, Кіме Вуцзиховичу, поїдь! Давно вже пора! З ним, із голосномовцем отим, легше в світі жити... Поїхали ви й купили... Отут уже й починається ваше життя, спокійне та радісне... Посадили ви, приміром, города чи бакшу, чи посіяли ви на полі збіжжя, чи стигнуть у вас у садку вишні... А птиця капосну насідає, викльовує. Не набігатися, не накишкатися. Пристроїли ви собі чи в садку, чи на вгороді (де треба, одне слово) голосномовця свого. Сидите в хаті й «Нову громаду» читаєте. Прочитали одну сторінку та до дудочки: — А киша, бодай ви були повиздихали! А воно з голосномовця як гаркне на. вгороді, чи в садку, чи на бакші: — А киша! І птиця врозтіч! І бігати не треба, і кишкатися не треба... Кавуни, приміром, вистигли. Пристроїли голосномрвця в курені й ідете додому. А так годині о дванадцятій прокинулись та в дудочку: — А куди ж ото ви, розпросукині ви сини, кажіть, га? Ловилови! Держидержидержи! Пастухи, як груші,— з. бакші. А ви собі перевернулись на другий бік, «святсвятсвят» проказали — й спать. Ні бігати не треба, ні сіллю рушниці набивати. Трактором орете... Голосномовець у хати.. Підбилось сонечко, обідати час... Зразу в дудочку: т' Октябрино, галушок неси! І їхати не треба, часу гаяти не будете. Ех, і життя ж буде, бо велика штука радіо! ПЕРШІ КРОКИ (Поради для ще не українізованих) Про неприємну справу оце писатиму... Нічого не зробиш: мушу... Посада мені така вже трапилася, а воно ж, кажуть: «Узявся — так роби!»... Про українізацію писатиму. Декрета ж ото Радянська влада видавала, щоб закінчити з цією справою. Поспішати треба. А то ще чого доброго... Знаєте, Радянська влада не любить жартувати... Доведеться, братця, при... той... налягти... Українізуємось давайте, та тоді вже спокійнісінько що два тижні платню одержуватимемо, до профспілки одраховуватимемо, коли треба — «Інтернаціонала» співатимемо, демонстрації робитимемо... Як справжні революціонери... Робітничі селяни, одне слово. Знаю я, що воно не дуже приємно... То собі сидиш, і всякі «отношения» в тебе тільки: чиркчирк! Чиркчирк — як мухи. В ответ на предписание і т. д., і т. ін... А тепер розженешся... і до словника... Але що поробиш? Треба: можуть скоротити... І вчи, і переучуйся, і ходи на лекції... Та ціла морока... Та ще й морально якось непевний..Всетаки хоч що б там говорили, а мова мужича... То попанському говорив, а то помужичому. Якось воно, знаєте, не... Та я, одне слово, вас розумію. жүктеу/скачать 2.6 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|