Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988

— Як утну, то втну! А як не втну, так тоді пробачте... Бо — селянська газета... Це не той, щоб отой, а той, щоб отой, знаєте...

— Ну да!

А на другий день уже «пробував»...

Сидів за столом на «тумбах», дививсь на списаний папір і думав:

«Господи ти, боже мій! Кого ж і з ким тут злучать пере­кладач збирається?» На «інформатора» мене тоді «висвяти­ли»... І на редактора та популяризатора мови...

А стаття якраз попалась спеціальна: «Случная кампания».

Хоч воно вже тоді й час такий був, що корови всі побі­гали, та то нічого — 1921 року траплялося, що влітку про ярову сівбу писалося...

Так дививсь я на ту «Случную камланню» й думав:

«Не буде телят у нас! Як так перекладатимемо та друку­ватимемо, а дядько послухає та понашому робитиме, то вб'є бугай дядька, щоб не перебаранчав йому дядько й не совався з нашими порадами».

Думав я:

«Та невже ж таки щоб повести до бугая корову, так треба отаких слів нагородити?!»

— Не буде,— кажу,— Сергію Володимировичу, телят на Вкраїні, як отакою мовою писатимемо!

— А ви так виправте, щоб телята були! Виправляв. Не знаю, чи були з того телята, а виправляти

виправляв.

Виправляв та казав перекладачам:

— Голубчики, перекладайте так, щоб корови ялівками не залишались!..

Де ви тепер, товариші наші перекладачі хороші?!

Хай у наш п'ятирічний ювілей вам легенько тикнеться!

Якби ви знали, скільки веселих годин ви давали нам у редакції, коли ми було статті ваші перевіряли!

Скільки раз редактор качався на канапі, за живота хапа­ючись, а я з крісла падав, регочучись...

Живіть та радуйтесь!

* * *

Так ото й почалося...

І столів уже в редакції чимало, і кімнат чимало, і контора, і експедиція, а люду більше, а люду все більше,— і стільців не вистачає, хоч уже дюжинами налічуються, і столів мало, хоч за десяток давно вже перескочило, і стіни в кімнатах роздаються, хоч і кімната не одна вже...

І бігаємо, і просимо, і стукаємо:

— Поширитися треба!

А «Селянська правда» наша по Вкраїні попливла... Колись капала, потім струмком. Із ротаційної машини побігла, а тепер уже річечкою біжить...

На велику ріку вибиваємося, бо річище широке маємо... Полилося. І не припиниться!

А скільки разів було так: іде, йде, йде — і раптом здавати починає... Капати починає...

То гроші, то папір, то друкарня, то просто комусь насни­ться, що припинятися пора нам...

Тоді бігаємо, рвемось тоді, доклади пишемо, говоримо, живота тугіше підтягаємо — і... робимо...

Тоді сумно в редакції...

Як стали 1923 року в травні на місяць — тоді журно було...

— Невже назавжди?

І платні своєї не брали... Підтримати треба «Селянську правду» було...

Всі, як один, од платні одмовилися...

Не хвалимося цим, бо любили «Правду» свою... А кого любиш, тому допомагаєш не задаючись... їй гірко було — і нам гірко... їй добре — і нам добре...

Так і жили...

А потім — ожили, та так ожили, що вже ніяка сила не зборе нас...

Сількор прийшов...

А з сількором легше... З сількором уже зовсім добре... Колись було таке:

— Та напишіть, товаришу, будь ласка, бо щось із мате­ріалом сутужно!

А тепер:

— Ну куди його містити? Ну що його робити? Треба десять «Селянських правд», щоб умістилося!..

А воно ллється! А воно ллється!

* * *

Хто й зна, що ми зробили...

То вже не нам про те судити, не нам вирішати...

То вже читачева справа!

Сказать, щоб дуже нас лаяли,— не можна...

Значить, ніби робили те, що треба!

А втім — рішайте самі!

Знайте тільки — по щирості це говоримо:

— Працювали! Робили! їйбо, робили! Не гуляли! А ви читали!

ЧОГО ВОНО ТАК?

Давайте, щоб довго не балакати...

Що краще — чи гуртом хазяйнувати, чи поодинці?

І всі зразу в гомін:

— Поодинці краще! Що там ви з своїм гуртом? Не знаєш, де твоє, а де Степанове! То я сам і зробив, сам зробив,— воно моє! Проробив — сам за це спокутую, ніхто мені голови не милить! Поодинці краще! Он як у старовину хазяї жили — усього по шию. І хазяїнували самі! Геть гурти ваші к бісу!

Добре! Геть, так і геть! Поодинці, так і поодинці! Гаразд! Раз так — колективізацію коліном... Так тоді ж слухайте.

1. От ви збираєтесь випити. Просто собі з якоїсь там причини (ну храм у вас чи там звіздини)... Так чого ж ви самі не сідаєте за стіл, не наливаєте чарки й не хилите, яєчнею закусюючи?..

Чого обов'язково круг столу сидить чоловіка п'ятнадцять люду, і ви ото весь час:

— БудьмоГ Хай вашим ворогам ікнеться! Веселіш у гурті?

Тут колективізація, значить, штука підходяща?!

2. Ходім далі.

Луки косите ви... Так чого ж ви тоді чоловіка двадцятьтридцять люду йдете ручку, та ще й отамана такого виби­раєте, що коса аж реве!

Веселіш діло йде?

Колективізація тут підходяще діло?

3. Ходім далі.

Плоскінь брати, коноплі мочити, хату нову мазати... Чого жінки та дівки гуртом збираються та товчуть глину біля хати по самісінькі, хай бог простить, пОпідтикаючись?

Краще діло йде?

Колективізація...

4. Одлатати когось дужчого за вас треба... Колективізація...

5. Парубкувати... Колективізація...

6. Досвітки... Колективізація...

7. Співати... Колективізація...

А як хазяїнувати, чого ви зразу всі: — Ік бісу{ Не треба нам колективів! Чого?

Щось воно ніби не той... не в'яжеться: скрізь колективі­зація, а як до хазяйства — к бісу... Значить...

Значить, отих усіх болячок на селі, що про них сьогодні селяни пишуть, можна б і позбутися, якби всім разом узя­тися...

Не зразу, звичайно, а поволеньки... А все ж скоріше, як самому...

Подумайте...

«НЕДАЛЕЧКО ЧЕРВОНЕ ЯЄЧКО»

Христос воскрес із мертвих! І це щороку...

Ми трохи ніби рано про це почали, бо ще тільки середо­хресний (чи як там його кличуть) тиждень минув,— так це

навмисне робиться, щоб дати можливість людям православ­ним як слід до свята приготуватися...

Щоб потім уже, як воскресне, не бігати, висолопивши язика, по сусідах та не благати:

— Чи не дали б, сусідонько, дріжджів?

— Закинув старий колуна кудись! Позичте, кумасю, а я вам за це здору трішки!

Треба заздалегідь бути готовими.

Що ж його робити, щоб як слід Христа воскреслого уславити?..

Ну ви ж, я думаю, з жилавого понеділка вже потроху готуєтесь?

Живота виготовляєте до великодня?

Як ні, то поспішайте... Треба, щоб порожній був...

Бо самі ж розумієте, що свято дуже велике — наїстись треба так, щоб аж гуло в животі...

А головне, щоб усе було, як у людей... І щоб порося, і щоб ковбаса, і, найголовніше, ота — оковита щоб була... Без оковитої ніякого воскресіння бути не може...

Святить це все треба. Святіть усе... Як кісточки з свяче­ного поросяти залишаться — у стіг їх потім покладете, щоб миші збіжжя не їли...

їхатимете паску святить — не беріть із собою малих ді­тей — погубите по дорозі...

Бо знаю ж: не встигне піп водою на вашу паску хро­понуть — ви зразу ж за паску та на воза:

— Нно!

Сам бачив, як колись біля церкви батьки дитину забули...

Та воно й зрозуміло, бо поспішаєш додому розговля­тись — коли там уже за тих дітей думати...

А як уже й візьмете Пріську, то, їдучи з церкви до­дому, посадіть її в передку, бо випаде, як у задку при­ткнете...

Святкуйте не менш як тиждень... І боже вас борони в цей час за якусь роботу братись...

Коли б, приміром, сівба настигла чи щось інше — не робіть, гуляйте!

Потім воскреслий Христос вам насіннєвої позики з неба пришле...

Бог завжди допомагає...

ТИЖДЕНЬ ЛІСУ

Тиждень лісу...

Ніде правди діти, чесонули ми, грішні, під гарячу руку в революцію ліски! Ох і чесонули!

їдеш, бувало, селом або йдеш — під кожним тином ко­лодочки лежать... Рівненькі та ловкенькі,... А тепер зирк:

— Дубця вирубати, щоб «спеціальне виховання» Йванькові зробити, нема де...

Нема лісу...

Так отепер, виходить, садовити ліс треба... От і Тиждень лісу...

Так знайте, люди добрі, що Тиждень лісу проводиться не для того, щоб на цілий тиждень замкнути хату, забрати все посемейство, з кумами й підкумками (закваску заква­сити перед тим), виїхати в ліс, викопати ямку, поставити куба з добрим змійовиком...

Сиди, собі у лісі на рядні, воно собі капає, а ти собі спі­ваєш:

Ой хто в лісі, озовися! І так цілий тиждень...

А потім приїхати додому, і коли спитають: «Де, Степано­вичу, були?» — «Тиждень лісу оце провадив! Хороша шту­ка... Жалько, що тільки тиждень! От якби місяців хоч зо два!»

Так не для цього, кажу, цей Тиждень лісу...

Тиждень лісу для того влаштовується, щоб цілий тиждень ходити по селу з кутка в куток і говорити:.

— Що ото ви, куме; дерево садовити збираєтесь? Киньте! Це й дурний так ліс завести може! От хай само дерево ви­росте, а я тоді зрубаю! Ото ліс!

Для цього Тиждень лісу.

ЯК ОДНЕ ТЕЛЯ ОДНОГО ДЯДЬКА БИЛО (Чистісінька правда)

Знайшлося в Семена Івановича Гуляя (розуміється, в його корови, а не в нього) теля... Риженьке, лисеньке, на правій нозі біленька пляма...

Знайшлося, мекнуло, корова його язиком облизала, воно собі й заснуло...

Потім прокинулося, попіссало трохи матір, ще раз мекну­ло й сказало:

— Господи, благословиі Будемо рости та на корову ви­биватися...

І почало теля рости...

Росте собі й росте. У пастівнику пасеться, матір ссе, хвостом крутить, дрочиться іноді.

Одне слово, росте так, як і кожному теляті рости треба...

І от зустрілося воно, теля те, на пастівнику з другим телям...

А друге те теля було рябе, блискуче, з шерсткою кучеря­вою, крутозаде й веселе...

Підійшло Гуляєве теля до того, до другого теляти:

— А давай,— каже,— поміряємося.

— Давай,— друге теля каже... Помірялись...

І побачило Гуляєве теля, що воно на чверть нижче, що воно засмоктане й худорляве, як драбина... Питає Гуляєве теля в того, другого теляти:

— Коли ти знайшлось?

— На Великдень!

— А я в піст! Так ти молодше від мене. А чого ти більше?.. Проста в тебе мати?

— Проста.

— Гм...

Та хмикнуло презирливо симентальське теля на Гуляєве теля, задрало хвоста й побігло...

Замислилося Гуляєве теля...

А потім того стрепенулось і пішло додому...

Увійшло в двір, дивиться — Семен Іванович, хазяїн тобто, свиням помиї несе...

Теля як розженеться, як дасть Семенові Івановичу під душу, так той так навзнак і ляснув...

Упав Семен Іванович — лежить у помиях...

А теля подивилось йому в очі, мекнуло та:

— Злучатимеш мою матір з бузівком? Кажи, га?!

— Не злучатиму! Тільки не бийсь!

— Тото ж!

І побігло.

Три дні Семен Іванович лоєм під душею натирав, доки одійшло трохи.

ПОНАД ТУМАНАМИ (Перша аероподорож)

І

Коли вас починають штовхати під дев'яте ребро з обереж­ним криком:

Ви схоплюєтесь, продираєте очі й кажете:

— їйбо, я не боюсь!

— Одягайсь, одягайсь — чекають же!

Одягаючись, ви думаєте про те, що сьогодні ви перший раз летите на аероплані, натягаєте сорочку на ноги, а голову намагаєтесь усунути в ліву штанину. Це у вас ніяк не виходить, ви стрибаєте на одній нозі по хаті, нервуєтесь і лаєтесь:

— Чого вона таку тісну сорочку пошила?

Потім, одягнувшись кінець кінцем, хапаєте під пахву базарового кошика, а портфеля кидаєте на плиту.

У вас висмикують кошика, дають у руки портфеля й кажуть:

— Не стрибай же на ходу, будь ласка, а то ще на рейки потрапиш!

— Та я на аероплані! Які там рейки в лихої години?! Повітрям лечу! От!

Потім похапцем прощаєтесь і ще раз кажете:

— їйбогу, я не боюсь! Бувайте!

Біжите до дверей і б'єте двері коліньми й грудьми... Б'єте довго й уперто.

— Одщепни защіпку.

— Ага! Бувайте...

Трясти вас починає, як тільки ви сіли на авто... Ви дивитесь на небо й думаєте: «І чого ж воно, господи, отуди так високо?» І ебережненько до товариша, що по вас заїхав:

— Туман... Може, не полетить?

— Полетить...

— Полетить... А як він полетить? Високо?

— Високо полетить...

— Високо полетить... А низько не літає?..

— Високо літає...

— Високо літає... А харашо, мабуть, як високо літає?.. І не страшно, мабуть, як високо літає?..

— Ні, не страшно!

— Як і високо — не страшно? А як низько, так теж не страшно?

— Високо літає...

— Високо літає... Отам? Угорі?..

— Ну да!

Аеродром...

Розкинула крила над зеленим споришем велика зелена птиця...

Коло птиці люди ходять...

— Здрастуйте! Зараз полетите! Будь ласка, в контору... Важать вас, які ви на вагу...

— А скажіть, будь ласка, пасажирів уже не прив'я­зують?..

— Ні, не прив'язують...

— Не прив'язують... Так, значить, вони неприв'язані й летять?..

— Так і летять.

— Он як... А якби прив'язать, так полетіли б?

— Навіщо ж прив'язувать?.. Кабінка там, вона щільно зачинена. Ви собі сидите й летите...

— Сидячи, значить, летять? Он як... А двері щільно за­чинені?..

— Ну да, щільно.,.

— А то воно, знаєте, двері одчиняються... Воно, знаєте, сидиш, летиш... Неприв'язаний летиш, бо тепер уже вдоско­налено, вже тепер не прив'язують... Так той... Може ж трапитись пасажир, котрий боїться, а воно, знаєте, двері одчиняться, а пасажирів тепер уже не прив'язують, бо тепер уже вдосконалено...

— Та не бійтесь...

— Я не боюсь... Чого б я боявсь?..

І ходите ви круг зеленої великої птиці, що розкинула могутні над споришем крила... Ходите, мацаєте її, гладите, сіпаєте за якісь дротики...

— Оце аероплан?.. Іч який... Великий аероплан... Він оце й полетить?..

— Він і полетить.

— А як він летить?

— Розженеться, пробіжить і підноситься...

— Отуди біжить?

— Ну да...

І дивитесь ви на зелене поле, куди аероплан побіжить, і чогось вам на думку спадає шалене бажання самому дре­менути на зелене поле, а потім повернути на сошу й ударить сошею, не озираючись...

— А скільки сил?

— Двісті шістдесят... Мотор «ролсройс»... Англійський.

— Сильний, значить... Високо, значить, може... А як мен­ше сил — тоді нижче?

— Ні... Можна й на менше високо...

— А система яка?

:— ДорньєКомета Х2... Дві тисячі двісті обертів за хви­лину... Сто двадцять верстов за годину.

— Швидко, значить?.. Он як...

— Прошу сідати.

— Зараззараз... Це Укриовітрошляху апарат?..

— Ну да! Прошу, товаришу, сідати.

— Зараззараз... А це крила?

— Ну да! Прошу, товаришу...

— Зараззараз... А це стерно?

— Ну да... Прошу, товаришу...

— Зараззараз...

І входите ви в кабіну...

А вам так хочеться ще розпитати... Вам так хочеться ще постояти, побалакати. Ціказабо штука аероплан... Нова штука... Така штука, що моя птиця літає, а ви на ній...

Кабіна...

Може, два з половиною аршини завширшки, а три арши­ни завдовжки... А може, менше, а може, й більше — не міряв... Вікна в кабінці праворуч і ліворуч, завісочками позапинувані... Спереду в кабіні канапка на два чоловіки і ззаду — на два чоловіки... А посередині порожньо — там, як люди посідають, там їхні ноги... Праворуч — двері... В ті двері пасажири заходять, коли летіти збираються...

На задній стінці правила повішено, чого робити не дозво­ляється... Не дозволяється цигарок палити, гвинти одкручувати, шасі перепилювати, «рятуйте, хто в бога вірує» кричати, горілку пити, штрикати голкою пілота у віконце: постій, мовляв, голубчику, я додому хочу!

Ікон у кабінці немає... Молитися господові богові можна в куточок.

Хапати за руку сусіда, проказуючи: «Боже мій! Боже мій! Уже падаємо!» — не можна.

Сусіда може вдарити. За це він ні по яких кодексах не відповідає...

Сіли ви... Отут уже починається...

Тут пасажир, котрий дуже боязкий, сіпається до дверей...

Отут якраз воно й загуде... Загуде, затріщить, мигнуть перед вашими очима ангари... Вас понесло.

Пасажир, которий боязкий, дивиться на сусіду, і в очах у його такий знак запитання, як каланча...

— Уже, значить, нас полетіло?

А оте, на чому вас посадили, м'якими стрибками, з весе­лим рокотом, по м'якому зеленому килимові котить... Ви — зирк праворуч, Зирк ліворуч, а воно котить... Потім стало... Ви до дверей...

— Уже прилетіли?! Як швидко!

Ех, у цей момент як залопотить же воно! Як же ж і за­тріщить!.. Вихором летять повз віконечка трісочки, камінці, бадиллячка, грудочки...

А оте, на чому вас посадили, вперед ірвонулось! Ірвонулось і помчалось!

ї от якийсь легенький пантерячий скік, виверт якийсь ледве помітний, і весь ваш страх... Ні, що я кажу: «страх». Уся ваша хоробрість од шиї, од голови, од грудей — вона, хоробрість ота ваша, наниз посунулась... Посунулась і примостилась у вас же таки всередині, тільки на отоманці й у черевиках...

Під вами, товариші, земля залишилася...

Падає земля од вас кудись туди вниз, падає швидко, не­впинно падає... Вся земля, скільки ваше око її вхопити може, униз мчить. Меншають хати, дерева зеленими ку­черями закриваються, коні на щурів перекидаються, людиляльками робляться, стрункими вузенькими лінійками простягаються вулиці, вздовж і впоперек якісь лялькові будівлі прорізуючи... А гіподром, де кінські перегони не­ділями влаштовуються,— так гіподром той' не широкий

шлях, а кинутий на зеленім килимі мотузок... А може, не мотузок, в попеляста гадюка великим колом скрутилася і серед левади спати лягла...

А далі під вами хтось із великого глечика молоко роз­лив... То туман на Харкові сидить.

Ви вже не на землі, а над землею... Ви в повітрі... Ви там, де, може, були тільки секунд п'ять, та й то в дитинстві, коли летіли з дуба од сорочачого гнізда.

Ви залишили під собою те, на чому кількадесят років збивали підметки, натирали мозолі, скорочувались за шта­тами, хвилювалися за ставку...

Ви залишили під собою те, з чого заздрісно дивилися на задрипаного горобця, як він із вашого смітника летів на сусідську клуню і, летячи, весело цвірінькав.

А пригадуєте ви собі такі хвилини, коли, лежачи горі­лиць на леваді, ви десь у недосяжній блакиті намацували прижмуреним оком шуліку, що гордо кружляв над вами, із вас таки ж і посміхаючись?

Пригадуєте?

Так майте ж на увазі, що то ви тепер за того шуліку пра­вите, що то ви тепер прижмурюєте десь у блакиті заспане око й, посміхаючись, дивитесь на дзвіницю, що, як Пилип з конопель, виткнулась із купи будинків...

Ви — летите...

Ви за кілька хвилин перестрибуєте через Харків, де ще вчора хекали, висолопивши язика, щоб за півгодини, спо­тикаючись і на себе подібних натикаючись, перебігти з Гончарівки до редакції...

А тапер отак:

— Рррааз!

І нема Харкова...

Так тільки оддалік маячить щось, білим молоком зали­те... Так тільки щось там залишилось таке невиразне... Купка якась будинків манісіньких, якісь поміж тими бу­диночками стежечки, на будиночках на тих якісь пуцьверіиочки димком пшикають...

Як це поземному зветься? Бовдури?

Би — летите.
Ви — летите...

Чи страшно, питаєте?

Хто боязкий, тому дуже страшно.

Хто не дуже боязкий, тому не дуже страшно.

Хто хоробрий, тому зовсім не страшно.

Одно тільки вам і скажу: моїй прабабусі, як уводили її у вагон, так хусткою щільно очі зав'язували... Інакше ніяк не хотіла у вагон улізти. Сіла на пероні й каже дідові:

— Голубчику, я краще пішки... Воли — та й ті іноді дрочаться... Ти їдь машиною, а я потихеньку прийду...

Бачите, яка штука: і воли іноді дрочаться. А аероплан не воли... Він таки трохи до волів подібний,— воли ревуть, а він гуде, проте різниця всетаки між аеропланом і волами чималенька...

Ох і страшно ж!

Ви ж подумайте: сидите в кабіні, а воно летить... Летить і гуде. Швидко летить і швидко гуде...

Трудно, звичайно, описати докладно, до чого літання подібне.

Щоб яскраво уявити собі цей процес, зробіть ось що: сядьте на канапі в хаті в себе й попрохайте тітку й тещу, хай з півгодини погудуть над вухом... Перед тим програйте в казино місячну платню... Точка в точку, як на аероплані... Тільки й того, що аероплан гуде далеко тихіше й приєм­ніше...

Крім того, ви, сидячи на канапі, ненавидите тих, що гу­дуть, і хоч потихеньку, та таки лаєтесь, а аероплана ви лю­бите... От любите — й квит!

А пілота просто боготворите... Ви дивитесь у дірочку на його спину, і вам так хочеться його обнять, притиснуть і прошепотіти на вухо:

— Любий мій! Коханий мій! Ти ж... не падай! Скачать вам по правді — сидите, як у хаті. Тихо й спо­кійно. І не струсне вас нігде, й не качне...

Сидиш, очі розплющивши, й дивуєшся: «Невже1 летиш? Не може буть!»

І тільки униз глянеш — бачиш, що таки летиш... І здо­рово летиш...

Біжать за тебе якісь чудернацькі чотирикутники: зеле­ні, жовті, сірі, чорні... То клаптики землі.

А он покручена якась срібляста гадючка... То — річка...

І все таке маленьке, таке рельєфне, таке дивовижне й незвичне...

Он на зеленому тлі — купка бліх... А біля їх якась лялька совається з малісінькою патеричкою в руках... Що воно за штука?!

Вівці!

Он череда з мініатюрних сірих, білих, чорних, рябих корівок...

А шляхом, таким вузесеньким, вузесеньким, тарадаєчка, така, як коробочка од гільз, котить... А в тарадаєчку хтось кота запріг...

А лялька кота того поганяє...

І думаєш собі: коли ж ото ляльки на котах почали їздити?

А як глянеді уподовж — плахта! Величезна плахта... А на плахті на тій хтось купки манюньких біленьких хато­чок понабудовував...

Дивні діла твої, чоловіче!

Полтава!

І знову плахта. І знову біжать зелені, чорні, сірі чотири­кутники...

А іноді серед їх, чотирикутників тих, зелений або чорний великий шмат — то радгоспова земля нивки селянські роз­сунула...

От під вами величезна чорна хустка, а на ній гурт манісіньких дівчаток з біленькими голівками... Бурякова план­тація...

Лубни!

Пізнав... Сула їх обіймає з одного боку... Пригорнулась одним берегом і простяглась далі луками...

Отакінька колія... Рейки як дротики.

Зирк — поїздок котить. Там десь спереду білим димком пихкає... І таке воно маленьке, коротеньке, чорненьке... Тільки:

— Пихпихпих!

Ррраз! — і поїздок уже ззаду вас:

— Пихпихпих!

І куди воно, мале, пнеться?!..

Ще раз озирнувся — миша якась сіренька на рейках надсаджується...

— Будь здоров, кур'єрський! Кашляй на здоров'я! Нам ніколи!

...Маленькі озеречка, маленькі лісочки, маленькі річечки, маленькі сільця.

І все це там — під нами! А ми зверху!..

Яготин... Качнуло трохи...

— Тут завжди,— сусіда каже.— До Дніпра підлітаємо! Поколише трохи...

Хай поколише. Ямки тут повітряні трапляються... Як у яму вскочиш, тільки:

— Хух! І вниз!

І тоді вся хоробрість до горла, до голови, до очей... Як на великдень на гойдалці, як униз летиш... Потім знову пливеш рівно... Потім: