Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988

* * *

Приїхали п'єси.

Поприлітали ми до школи, аж тремтимо всі. Показує вчителька п'єси: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» і «Невольник».

— Почнемо,— каже,— з «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Це — дуже хороша п'єса... Маруся труїть Гри­ця, а сама співає... І Хома зарізується... Дуже хороша п'єса...

Прочитала вона нам ту п'єсу... П'єса таки дуже хороша... Про любов... А що вже ролі?! Особливо для Грицька й для Марусі...

«От якби мені Грицька»,— думаю собі.

А Одарка Перепелівна присунулася до мене та:

— Я Марусю гратиму, а ти Грицька! От як заграємо!.. Тільки ж цілуватись не насправжки, а так тільки, щоб губами не притулятися... Губи ніби до губ, а щоб «цмок» — так щоб не зовсім... Добре?

— Добре, кажу.

— Так ти ж дивись!

— Ну, йдіть,— каже вчителька,— додому, а взавтра при­ходьте, ролі будемо розподіляти.

Цілу ніч не спав я, все думав, які вуса я намалюю... І як ото очі ті обмалювати, щоб великі були, великі... І ото думаю собі, як я падатиму, коли мене вже Маруся отруїть... Витягнусь, думаю собі, вже витягнусь, так ніби мене правцем узяло, праву ногу підійму, вона задрижить, як у корчах, а я так жалісножалісно до Марусі:

— Маруся! Що ти наробила?! І вмру.

А засипаючи, так кулаком під рядном нахвалявся:

— Підождіть,— мовляв.— Я вам заграю!!

* * *

Ходимо, один на одного поглядаємо й ніхто нікому ні­чого не говоримо.

«Все одно, я Грицька гратиму»,— кожний собі думає.

«Все одно, я Марусю гратиму»,— кожна сама собі думає.

Вийшла вчителька.

— Ну, хлопці й дівчата, давайте будемо ролі призна­чати... Марусю, значить, гратиму я...

Зирк я на Одарку на Перепелівну.

«От тобі,— думаю,— й «цмок, так щоб і не зовсім».

А дівчата всі так ніби ото бджоли, коли на них димом пхукнуть... Голови в плечі повтягали й на керсетки собі дивляться...

— А от ти, Одарко Перепелівно,— вчителька до Одарки,— Дарину гратимеш... Роль невеличка, ти з нею й управишся як слід...

Дивлюсь: сопе, сопе, сопе моя Одарка... А потім:

— Не гратиму я, мабуть... Мені ніколи... Мати казали, що коноплі до посту щоб допрясти...

Встала Одарка й вийшла.

А за нею всі дівчата з хати — шамільшамільшаміль. Залишилися самі хлопці.

— Що це таке з дівчатами? — вчителька питає.

— Хто й зна...

— Ну що ж, давайте за чоловічі ролі Грицька пого­дився грати фершал з Дейкалівки. Він дуже хороший артист... А хто ж із вас, хлопці, на Потала та на Хому?

Та до мене:

— Може, ти, Остапе, Потапа заграєш? І з ножем він ото на Грицька накидається...

— А я думав, що я б Гр...

— Ні, Грицька ти не вдереш... То дуже трудна роль... Там трагізму з драматизмом багато... Тобі більше Потап підходить...

— Ні,— кажу,— мабуть, я не гратиму. На тім тижні, батько казали, під хуру треба їхати... Пшеницю до міста повеземо! Грайте самі...

І пішов... І думав усю дорогу:

«Потапа я їм гратиму?! Хай самі грають».

І всі хлопці пішли.

І правильно зробили.

Що ж їм маленькі ролі грати, чи що, коли кожний із їх може найкраще Грицька заграти.

Не краще, положим, ніж я, а все ж таки... І не вийшла в нас вистава...

* * *

Хто тут винен? Думаєте, вчителька? Ні!

Коли вже ти пишеш п'єсу, пиши так, щоб усі головні ролі були! Хіба тобі не все одно, як писати?! Так чого ж ти одному велику роль пишеш, головну, а другому — дру­горядну, маленьку...

Тепер, брат, рівність!

А через автора і вистави часто не відбуваються... Театральна справа страждає...

Так от, братця, хто винен!

ЮРА ГНАТ Юри Гната не бачили ніколи?

Отакунький. Низенький, маленький, а волосся довге, покришкою...

Отак як подивишся на нього, руками розводиш: у чім там, царице наша небесна, талант держиться... Де там він мі­ститься?! Ну, ніяк не ймеш віри, щоб у такому манісінькому тілі та сидів отакенний великий дух. Місця мало!

І ото, очевидно, коли вже йому, духові тому, там дуже сутужно робиться, тоді він з його вискакує, вскакує у ма­кети, розсипається по мізансцені, ходором ходить по масо­вих сценах, бризками бризкає на ансамбль, а .потім стрибає на афішу й, перекрутившись у звичайні українські літери, виводить на білому папері: «П р е м'є р а»... І знову потім, знесилений, у Гната Юру вскакує...

Не інакше... Бо коли б йому, духові тому, виходу не було, рвонув би він хазяїна свого, Гната Юру, по черевній білій лінії і мали б ми з головного режисера.Державного драма­тичного театру імені Івана Франка самі вишкварки.

Отакий Гнат Юра...

* * *

Народився він у селі Федварі, Олександрійського повіту на Херсонщині, 1887 року... Народився, як кажуть, од батьків.

Батьки в його були селяни, самі на себе працювали, самі їли... Найманої праці не експлуатували й самі плодили дітей. Урожай на дітей у їх був вищий од середнього, не­вважаючи на те, що система хліборобства була в їх три­пільна з обов'язковою толокою.

Коли мати ходила з Гнатком, то все було на однім місці не всидить: то на покуті сяде, то до печі підійде, то на піл ісхилиться, то на лежанці ляже...

А батько, було, подивляться та й скажуть:

— Що то ти, старенька, мізансцени плутаєш?

— Та щось воно дуже вже неспокійне: все б'ється, все вовтузиться.

— Іч ти,— батько, було, промовить.— І що б воно зна­чило?

А то Гнат Петрович ще в череві матернім хвилювався, що мати його мізансцени як слід не вивчила.

...Народився нарешті...

Подивились на обличчя — хлопець.

І зразу як узяв тон — три місяці вікна в хаті бряжчали. І через кожух кумі передавали, і йорданською водою бриз­кали — нічого не бере... З тону не спадає.. І тільки під час антрактів, коли, було, до материнської пазухи прикипить, замовкне, тільки сопе, тяжко дихає, причмокує й пильно в матір удивляється, хапаючи її за «перуку» й нервово

смикаючи... Так ніби сказати хоче: «Не так! Не так! Більше на лоба».

А мати було подивиться, перекладе з лівої до правої й подумає сумно: «І що з його буде?!»

* * *

І почав Гнат Юра рости...

— Гнатко! А йдино сюди. Що то ти, шеймин хлопець, понаробляв?

— То, татку, макети!

— Ой, дивись мені, щоб я тобі не намакетив.

А Гнатко палицю між ноги, дубця в руки — й вистрибом поміж соняшниками:

— Ннно!

— Генерал буде!

* * *

Не вийшов Гнат Петрович на генерала: не пощастило йому... А доскакавши до 1905 року, організовує він у місті Єлисаветі (тепер Зінов'ївське) перший український дра­матичний гурток...

А 1907 року, випрасувавши як слід піджака, іде Гнат Юра в українські акторипрофесіонали й до 1917 року мандрує з українськими побутовими трупами, намагаючись європеїзувати оту саму «горлицю», що:

...Полола

Лободу, лободу

Та й послала припутня

По воду, по воду.

І так аж до 1917 року... 1917 року — «Молодий театр» у Києві. Гнат Юра — актор і режисер... Розвал «Молодого театру»... Мандрівка по Правобережжю...

1920 рік — організація в Вінниці Театру імені Франка... Гнат Юра — організатор, головний режисер і актор. Мандрівки театру... Столиця кінець кінцем... П'ять літ.

П'ять літ Гнат Юра на чолі тепер уже столичного Дер­жавного драматичного театру ім. Івана Франка. От вам і макети поза клунею.

* * *

Про це так собі не розкажеш. Це треба побачити. Роз­казати, який саме в Гната Юри талант і звідкіля він, той ♦талант, у його визирає, трудно. Самі прийдіть подивіться.

«Суєту» бачили? Терешка Сурму? Не бачили?! От і роз­казуй вам після цього...

Подивитесь — тоді самі побачите, де в його той талант...

От виходить на сцену Терешко Сурма з Матюшею, кот­рий ото... «Гуси»... Замітили, де в Терешка талант?

У батозі! Що?! Чудно?

І нема зовсім нічого чудного! Іменно в батозі!

То таки бриль — брилем, керея — кереєю, обличчя — обличчям і хода — ходою.

То таки «лапер — лапером» і «ламер — ламером». Все це так, усе це добре. Ні, голубчики, ви цьвохніть так ба­тіжком, ви крутоніть тим батіжком так, як Гнат Юра ним крутить, а потім скажіть:

— Забалакався...

Зробіть... А тоді я вам скажу, чи є у .вас талант і де саме той талант у вас сидить.

І коли ви це так і зробите, як Гнат Юра робить, тоді радість по театру плигатиме і гучні оплески стелю підій­матимуть...

Інакше — ні. Інакше — не талант...

А Копистку Мусія в Кулішевих «97» бачили? Ну, як він вам?! Що думаєте?

— «Ша, мамаша, я тобі слова не давав». Або:

— «Ходім, синку, побачимо ще одну проокацію». І зовсім, голуб'ята ви мої, не те...

То — Куліш. То — автор...

Ні, ви примітьте, як Копистка у другій дії виходить, отоді, як «Гнат Гиря оновився»... Бачили?

Фігуру його, постать його бачили? Як ото він до Смика по­вертається та на Гирину хату покивує... Зауважили ви це?..

А потім як крутить цигарку, очі незаможницькі примру­живши, запалює ту цигарку і каже: — «Торкай, браток!»

Оце ви все замітили?.. Замітили, кажете. Так чого ж ви тоді питаєте мене, де в Гната Юри талант?

Усередині в його талант. У детальнім, до найменших дрібниць знанні психології людської в його талант. У ми­стецькій обробці кожного типу, в любові до свого діла, в енергії і в надлюдській роботі в його талант.

А ви питаєте: «Де?..»

А бачили ви Гната Юру — ідіота?

Короля Карла VII в «Святій Йоанні» Бернарда Шоу? Після:

— «Я доручив діві командування арміями». Оте його:

— «Ось!» І — дуля.

Де ви ідіотішого ідіота бачили? Спробуйте комунебудь так дулю скрутити. Скажуть:

— Дурень.

А коли це робить Гнат Юра, кажуть:

— Ідіот.

А це вище досягнення. І, уявіть собі, мистецьке. Бо розум­ній людині ідіота виобразити значно тяжче, ніж ідіотові — розумного...

...От вам і Гнат Юра.

Хочете, щоб іще нагадати про типів, яких дає Гнат Юра, як актор?

Не хочу, я не статистик.

251—1925 Харків

«ПЛАСТИКА»

Краса в житті. Життя в красі. Гармонія. Ритм, Рух. Та не такий вам рух, якийнебудь рвучкий, різкий — ні: рух рит­мічний, ніби повільний, різьбяний, сказать би. Взагалі — пластика. Пластичний рух...

Тяжко це з'ясувати словами — тут треба бачити це, щоб зрозуміти... Але не всі бачили, не всі, може, й побачать (на селі, приміром,— де ти її вглядиш, ту пластику?!) Для тих я й хочу оце написати, щоб і вони знали, що то за така шту­ка — пластика й чому вона для нас важлива є...

Так, значить, пластика...

Візьмім так. От ви йдете. То це ви собі йдете, й квит. Яка в цім краса? Ніякої. А коли ви йдете пластично,— то це "вже красиво. Так чого нам ходити некрасиво, коли ми можемо ходити навіть дуже "красиво?

Візьмім танок. Ну, хоч гопак чи метелицю. Гупгупгуп! І завертівсьзавертівсь, як колесо... Або врізав навприсядки так, що аж підбори одлітають. Це не те. А от коли пласти­ка — так і красиво, й підбори цілі...

Пластика — діло велике, як бачите.

Айседора Дункан, знаменита танцюристка, що утворила цілу школу пластичного танку, пластичного руху й т. ін., роз'їздить по наших республіках і демонструє ту пластику, показує її, щоб і ми, бачивши те все, привчалися до краси­вого пластичного руху. Щоб життя наше красивіше було, щоб гармонійніше воно було та ритмічніше...

Я бачив Айседору Дункан. Підучивсь трохи та й вам роз­повім. Учіться й ви. На старість воно, як нахідка.

Ось як це робиться.

Ви роздягаєтеся по самісінькі... До «побєдного», одно слово, кінця. Берете брезента чи ковдру, чи простирадло (взимку краще ковдру, бо холодно) і перекидаєте його (чи її) через плече так, як колись римляни носили тоги свої... Стола ставите на піл, прибираєте діжу, діжку, рогачі, кочерги, підтягаєте вгору лямпадку (щоб, бува, головою не зачепити), дітей — на піч, телята, як є, на цей час виводите в сіни і становитесь посеред хати.

І кажете чоловікові1:

— Я зараз танцюватиму «Смерть Ізольди»! (Є такий танок). Залазь на піл і грай.

Без музики ця штука не вийде. Грати можна на гребінці.

Чоловік бере гребінку. Ви лягаєте серед хати на долівку. Ліва нога в вас лежить просто, а праву трохи згинаєте в коліні. Обличчя до долівки — на руках. Ковдра зверху. Ви ніби ото так умерли. Як тільки чоловік заграв, ви поволі підводитесь, дивитесь навкруги, підбираєте трохи ковдру й так ото вихилясомвихилясом по хаті... Права нога щоб

Пластика — штука підходяща для жінок.— Авт.

забирала трохи покотьолом, як у баского коня, а ліва — за нею, за нею... А тіло ваше все (живіт, груди й та ін.) ви­пинаєте, випинаєте вперед... Руки — то ліва вгору, права вниз, то права вгору, ліва вниз. Разів двічі так обкрутитесь, потім починаєте дрібушечки... Дрібно, дрібно, дрібно по хаті... Руки попустіть по стегнах, і так долоні ніби вивер­ніть... Не забувайте, що ви маєте незабаром умерти «Смерть Ізольди»! — так що ви на обличчі робіть страдницький вираз... Ніби з'їли зелену кислицю... Обкрутились так разів зо три, потім вистрибом... Тільки не гупайте, в лагідно так стрибайте... Потім раптом стаєте перед чоловіком, здій­маєте руки догори й падаєте на долівку... Розраховуйте так, щоб не гакнутись головою об лаву... Умерли, значить... Коли чоловік грає й далі, ви підведіться та:

— Годі! Кинь! Уже!

Оце й є «Смерть Ізольди», пластичний танок...

Головне тут, щоб руки й ноги ваші не сіртались, а пова­гом ходили... Пластично.

Разів отак тричі на тиждень як прорепетируєте, ви­вчитесь.

Для чого це все, скажете?

Для краси! Для ритму! Для гармонії в нашому буден­ному житті. Щоб праця наша, тяжка до поту, почепурнішала...

Та що там говорити? Наркомпрос РРФСР знає, нащо воно. Якби це не було важливо, не демонстрували б. І не захоплювалися б цим...

Ну от вам приклад. Вам треба видоїти корову. Як ви це тепер робите? Підтакуєте спідницю, берете дійницю й чва­лаєте в хлів. Сідаєте й доїте... Ніякої ж краси. А вивчилися ви пластики... Ви схоплюєтесь з лави:

— Іване! Заграй!

Іван бере гребінку чи порожню цеберку й починає макогоном вигравати. Ви роздягаєтесь, накидаєте на себе рядно, вигинаєтесь, хапаєте дійницю, підіймаєте руки вгору і — скоком, скоком, скоком в хлів, Іван за вами виграє на цеберці. Підсіли ви до Мурої й під музику чепурно сідаєте:

— Мура, стій!

І доїте... А молоко тільки:

Сюрсюр! Сюрсюр! — Під музику.

Не стоїть Мура — ви круг неї пройшлись вихилясом:

— Стій, не здохла б ти йому! ...Видоїли й ритмічно в хату.

Друге діло як бачите... Праця вже ритмічна, гармонійна праця, красива, пластична.

Так і в кожному випадку в житті...

ДО ЛОГІЧНОГО КРАЮ

Нарешті!

«Аксарінські стайні Академічного театру повинні бути вичищені від непманського гною якнайрішучіше, і на чо­лі його мають бути товариші, що не розучилися ще працю­вати пореволюційному...»

Шість років Державний академічний театр у Харкові на чолі з Аксаріним годував нас «клубничкою».

Шість років ми на всіх роздоріжжях кричали:

— Коли цьому буде покладено край?!

Шість років можна було співати на восьмий глас:

— Слава довготерпінню твоєму, Наркомпросе, худсекторе і відділе мистецтві^

І «довготерпіння» це тривало б, мабуть, іще надцять років, коли б не звичайнісінька благбазівська дуля мадам Аксаріної на адресу жовтневої маніфестації...

Дуля, отже, врятувала одну з найважливіших установ нашої Головполітосвіти від ідейної загибелі під грубезним шаром «аксарінського» гною...

Аксаріна, гадаємо, не буде! Не повинно бути.

Але чи значить це, що не буде «аксарівщини»?

Чи значить це, що надалі нас не годуватимуть «Шоко­ладом» і не'вчитиме нас державний театр, як «Обладати»?

Кому передати Академічну драму?

Де тут, у Харкові, ті сили і артистичні, і режисерські, що дадуть нам теперішній, гідний нашого часу, репертуар?

Подивіться навкруги, що ми в Харкові, в революційній столиці, весь час маємо?

«Новий театр»...

«Арлекин»...

«Уголок артиста»...

Це наші «революційні» театри...

І тільки три дні тому блимнула зірка справжнього ре­волюційного театрального мистецтва. І де блимнула? Над Нетечею. І як блимнула?

З великими потугами, з колосальними перешкодами, з половиною завіси, з голодними акторами. Я кажу про Театр ім. Франка.

Єдиний на весь Харків театр з революційним репертуа­ром, з революційною ідеологією. Єдиний, гідний нашого часу...

І нидіє він десь там, в заулках, над Нетечею, у «чорта на куличках», тоді як найкращий театральний* будинок захли­нається в «аксарінських» помиях.

Робітнича суспільність у Донбасі Оцінила франківців.

їхня подорож у Донбасі була самим тріумфом.

Про Це свідчать ті адреси, ті подяки, що їх має Франків театр.

На відкритті Театру ім. Франка в Харкові, 7 листопада, говорилося, що тепер радянське суспільство має певну кузню мистецьку, куди з усіх країв Радянської України буде текти нове мистецтво, народне мистецтво, що в новій кузні перековуватиметься й виходитиме викристалізуваним для зразка іншим театрам.

Так хай же це мистецтво не тече глухими завулками, доки потрапить у ту кузню.

Дамо йому просторий шлях, щоб воно мало пряму стеж­ку, щоб воно не плуталось.

Перенесімо кузню, де їй належить бути.

І «стайню» очистимо, і робітниче суспільство задоволимо...

ТА Й ЧОГО ЗАМОВКЛИ?

Демонстрував оце в Харкові свою роботу ляльковий те­атр, що його сюди привезли учні Межигірського худож­нього технікуму. Демонстрував на «Плузі» в Сельбуді, в Держдрамі. Говорили про його, дискутували. Кажуть, що й актори Держдрами щиро його вітали. Всі ніби прийшли до висновку, що корисна воно штука, що його на селах дуже можна використати як театр революційної сатири,

що він дуже зручний, портативний і на селах, на хуторах дуже б іздався для агітаційної мети. Межигірці вже дов­ший час працюють з тим театром на селі і великий мають успіх, хоч п'єски, що їх вони демонструють, не можна сказати, щоб були досконалі. Беруться межигірці й ляльки робити, й інструктувати в цій справі ті установи (політосвітні), які б нею зацікавились. Нема ж у нас по всіх селах та хуторах театрів. Нема нічого. Вуфку має дати кіно на село, сто ш т у к, чи що... Сто кіно — це капля в морі, а че­кати, доки кіно розкине свою мережу на селі,— довгенько. Помешкання для театру — штука дорога, а ляльковий театр коштує 15 карбованців!

А потрапить такий театр на село, на селі завжди знайдеться гострий хлопчина з комсомольців і такого може дати через «ляльку» чосу куркулеві, чи попові, чи «начальству» (коли перехилить більш, як треба!), що ажажаж!

Байдужість, понашому, в цій справі ні до чого!

Адже пишуть, що РРФСР (Москва чи Ленінград) від­роджує в себе такий театр в столиці, для столичного гля­дача...

Значить, він чогось варт?! Видовисько дуже добре...

Через отаку чудернацьку «ляльку» дуже й дуже можна багатьох до розуму довести...

Репертуар? Життя само репертуар...

ТЕАТР ІМЕНІ ЗАНЬКОВЕЦЬКОІ

Київським цей театр зветься, бо зорганізувавсь був він і перші часи свого життя перебував у Києві...

Три роки він існує... З 1921 року... Народився, значить, од революції, а за хрещену в нього мати Радянська влада була.

Недовго в Києві кейфував — у мандрівку подався... І пішло, пішло, пішло...

Чернігів, Ромни, Полтава, Кременчук, Одеса, Миколаїв, Херсон і т. ін. і до їх подібні міста й містечка України Ра­дянської...

І кінець кінцем після подорожей і по шпалах, і над шпа­лами — Катеринослав, міський Театр ім. Луначарського, де заньківчани «грають сезон» 1924—1925 року...

Перший склад трупи, куди були ввійшли здебільша ак­тори бувших побутових театрів, «вимандрувався» терни­стими шляхами та дорогами, що ними носив по Україні театр Заньковецької зразки театральної штуки... Неве­личка з того складу старого залишилася групка, в трип'ять чоловік...

Решта — молодняк...

Усього тому театрові бувало... І холодав, і голодав він... Та ніколи в своїй праці не зневірявся. В перемогу вірив... І не помилився. Переміг.

Переміг, бо в Катеринославі тепер, року 1924—1925, ми маємо театр з певною фізіономією радянського театру, з певними силами, з певною ідеологією, театр на правиль­нім шляху, кріпкий, свідомий своєї праці, театр, улюблений катеринославським робітництвом і околишнім селянством.

З «малоросійщиною» заньківчани покінчили. Репертуар вирівнюють... Частина йде в них побутових п'єс, частина історичних («Гайдамаки»), мають вони п'єси й сучасні («Ave Магіа», «97»), з якими не менш як два рази на тиж­день по робітничих театрах у Катеринославі й на заводах дають вистави для катеринославського робітництва...

Є сили... Є окремі постаті цілком закінчених, хороших акторів.

З них зазначу артиста Романицького (культурний, тем­пераментний актор і режисер), артистів Чичорського, Яре­менка, Олеся, Приходька і т. п.

Із жіночого персоналу в театрі Заньковецької виділяю­ться Мещерська, Любарт, Половко, Ярошенко, Доценко...

Керує театром артист і режисер О. І. Корольчук, ста­рий і досвідчений робітник театрального мистецтва.

Хороше враження справляють заньківчани...

Що й казати, матеріальні злидні (найбільша ставка для режисера й актора 42 крб. на місяць!) сильно затримують розвиток того театру!

Нема ж нічого! Ні художника, ні музики, ні декорацій...

Хочеш нову постановку — одривай, значить, із свого і без того дуже й дуже не ласого шматка — на декорації чи на вбрання, чи на ще щось там...

А проте й при таких умовах театр завоював симпатії люду трудящого... Цілі стоси він має й адресів, і подяк, і посвідок різних: од силисиленної клубів, культосвіт­ніх установ, партійних, радянських і громадських органі­зацій...

Трішечки до його уваги, невеличку йому моральну й матеріальну допомогу — і на Катеринославщині матимемо радянський театр, з якого пишатимемося...

ВІЙ

Його не можна не знати. І всі, хто хоч на остілечки цікавиться мистецьким життям, той знає, хто такий Петрицький.

Він або чув про нього, або читав, або бачив його костю­ми, декорації й малюнки.

Ще в 1917—1919 роках буйно якось засяяв, заграв свої­ми яскравими фарбами А. Г. Петрицький на фоні мисте­цького життя на Україні.

«Молодий театр», «Шевченківський театр», «Українська опера», балет Мордкіна (Москва) і т. д., і т. ін.

Ще й досі по мистецьких журналах час од часу з'являю­ться репродукції з творів Петрицького як зразок найоригінальнішого й тонкого майстерства.

Прекрасний майстер, тонкий знавець українського істо­ричного матеріалу, Петрицький надзвичайно оригінально й своєрідно відбиває той матеріал в своїй художній уяві, даючи шедеври образотворчого мистецтва.

У нас тут, на Вкраїні, якось ніхто не мислить серйоз­ної постановки будьякої української п'єси без Петри­цького.

Ставили «Лісову пісню», і всі в один голос:

— Якби Петрицькийі

Заходжувались біля «Тараса Бульби» — і знову:

— Якби Петрицький!

І коли виникла думка поставити в Держдрамі «Вій», найголовнішою умовою було:

— Декорації й костюми Петрицького! І от ми їх маємо.

Як вирішує Петрицький форму театрального костюма у «Вії», що його поставили Держдрама ім. Франка?