Остап Вишня Том 1 твори вчотирьох томах усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 київ 1988
жүктеу/скачать 2.6 Mb.
|
|
Ось що він пише: Але душа, мов криця, Закохана в блакить. І Рильський цитує П. Савченка: Мак червоний серця мого Перецвівся в синій. Від червоних маків майнула українська література до синіх кольорів, до синіх настроїв, до синіх далечінів... Посиніла українська література. Обпилася самогону й посиніла. Посиніла й умерла... У неї неживі ідеї, мертві гніви. Неокласики й неофутуристи починають «детальну розробку окремих питань». В трупі української літератури вовтузяться, як патологоанатоми. Хай порсаються. На їхнє місце з'явилися нові поети, пролетарські поети, українські поети... Молоді поети живляться з трупа української літератури... Але констатуємо факт: кінець української літератури. Є епігони і є піонери української літератури.
ШІСТЬ І ШІСТЬ... Коли нове життя трощить старі побутові форми, коли з Шевченка зроблено святого рівноапостольного князя Володимира, коли всі автокефальні діти на всі голоси співають «Садок вишневий коло хати», коли всі малороси попереверталися на свідомих українців, коли поодчинялися нові українські школи,— тоді нова українська література багато має визначних талантів, славних імен, великих майстрів слова... Візьмімо з них першіліпші шість найвідоміших. Розгляньмо: Олесь, Чупринка, Самійленко, Філянський, Лепкий, Рильський. О. Олесь Ніжнийніжний, тонкийтонісінький лірик, співець кохання, природи, рідного краю... Великий майстер слова... Дає чудові перли поезії української: нудить світом, кляне свою дурну голову, п'є гірку по шинках, проситься, щоб пустили додому до жінки і до дитинки й каже, що більше не буде. Одно слово — визначний великий талан... Грицько Чупринка Дуже я його любив... Любив його прозорий дзелентичний, радісний, як травень, вірш. Великий майстер слова: батькові уси й бороду поголив. «Навіщо,— каже,— вам, тату, бороду носити. Вам так краще»... Чистий, високої марки лірик. Було, стане в Києві проти «Часу» й починає поливать. Дуже я його любив... Філософом отаким жив і помер не з хвороби, а з... розстрілу... Володимир Самійленко Відомий поет, бо жив собі тихесенько нотаріусом. Великий майстер слова, тільки що він написав, отак і не згадаєш... Якийсь такий поет... нарікає на ЧК в еміграції й хоче тікати на Марс... На Землі занудився... Філянський Микола Божественний поет. Молиться щовечора й щоранку богу. Одно слово — філософ і неабиякий патріот. Носить все життя в руках корону: І на руках своїх корону тобі сини 'твої несуть. «Синами», бачите, себе називає... Живе в Яреськах на Миргородщині. Щодня снідає й обідає, а мова в нього милозвучна, хоч у палац для делікатного вжитку. Да. Лепкий Богдан Хоч сам і з галичан, а пише галицькою мовою. Писав багато, а що саме — не скажу. Одно слово — чудовий поет. Видав за кордоном Шевченка й до кожного титла й коми примітки поробив. Працьовита людина — не любить більшовиків і нудить світом. Може, через п'ять років піде служити в Наркомос, а може, не піде, бо талан у нього неабиякий... Рильський Максим Був ще хлопцем малим — школярем, а штани вже носив, бо таки неабиякий майстер слова. Написав книжечку поезій. Потім перейшов на прозу. Великий талан: любить полювання й рибальство. Влітку бував у рідному маєткові (батько — Тадей Рильський — член старої громади). Взагалі — пантеїзм. Революції не запримітив... Що сталося з маєтком, не знаю, а без цього тяжко схарактеризувати його як поета, одно тільки можна сказати з певністю: ходить у штанях... Було це шість найвизначніших, найславетніших представників української літератури... € ще чимало інших іменнів, що прислужилися українській літературі, бо поїхали за Петлюрою на еміграцію, разом з літературою... Далі прірва... Далі «стрибок» через прірву... І нова пролетарська література, що нічого спільного з старою українською літературою не має... Беру з цієї пролетарської літератури шість іменнів. Вас. Еллан Один тільки з пролетарських письменників, не розстріляний білими'(решту всіх розстріляно). Загартований, випробуваний, незломний. Креше увесь час іскри. Одне слово — кресало. Фізично слабий. Важить 2 п. 20 фунтів і не має апетиту. З поетів найздоровіший, монолітний. Ніжний та люблячий в глибині душі, але не маючий часу розперезуватися. І спить підперезаним. Через те його лірика — лірика революції. І. Ю. Кулик На очах росте. Отак на його дивишся, а він росте. З агітки виріс... Виріс і пішов певним шляхом. Лірик: даючий, знаходячий, добираючий, куючий, творячий, поющий, вопіющий, взивающий і глаголющий. Даючий — не загальники. Знаходячий — конкретні живі типи. Добираючий — живі образи. Творячий — нову мову з прикорня пролетарського побуту, праці, боротьби. Володимир Сосюра Розхитаний юнак. Брюнет. Бритий. В галіфе. Ніжний лірик, одчайдушний паруб'яка. Прийшов з Донбасу, понаносив з собою пахощів шахтарського життя, що від них закрутила носом доброчинна українська критика. Осюсюрив молодь. Пройшов фронти. Є щось хлоп'яче в його творчості, хвороба зросту... А скарбів йому одважила цілина Донбасу — гайгай! Женився. Микола Хвильовий Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється й інших хвилює, дратує, щипає, кусає... Аскет. Жорстокий. Гордий. Суворий. Лагідний. Ніжний. Худий. Опасистий. Блондин. Брюнет. Шатен. Мрійник. Загубив своє «я» і шукає його, як ДонКвізадо. Шукав і опинився в обіймах старої просвітянської літератури й кинувся на боротьбу з нею. Розклавіатурився... Роздерся на дві половини — одна б'ється з просвітянською літературою, а друга стоїть перед обличчям неоспіваного пролетаріату. Перша половина жоната, друга — парубок. Третя його половина дульцинує життя, то в один бік, то в другий, то спереду, то ззаду. Пише* для інтелігенції, бо поет він пролетарський. Михайло Йогансен Майстер слова, пише дивно. Що напише — не знати. Перед ним ще ціле життя, а гевал з його добрячий, халера його не візьме, бо ювілер форми. Апетит добрий. їсть чимало, бо вже вчений, в це його козир, бо таки біда для поезії, коли поет учений. Валер'ян Поліщук Прийшов до «Гарту» (решта поприїздили). Визнав марксизм, комунізм, але як це все переварить. Жонатий. Єретик і норовистий. Поет цікавий: очі блакитні, велика шевелюра. Чудово хапає за шматки життя, та не тільки за шматки, а за цілі полотнища з кров'ю і з живими істотами. Псує йому потяг до філософії... Інженер: будує місток через провалля, щоб зв'язати пролетарську літературу з українською. Інакше він не може. Оце тільки перший загін. За ними прийдуть нові й нові... Одно слово — хто не з нами, той ворог. М. Зеров
ВОСКРЕСЛА (Початок української літератури) З 1917 року, відколи скінчився страшний трьохсотлітній мартиролог української культури й книжки і знову ожила українська література, ми маємо кілька визначних таланів літературних, що утворюють напрями, дають тон і накладають свою печать на попередників, на сучасників і на нащадків. Маємо Шевченка, Франка, Лесю Українку, П. Тичину, П. Філіповича і Мі Рильського, й Зерова. Узагалі, кажу, 1922 року ми маємо чимале літературне оживлення. Найвизначніший і числом своїх творів, і властивостями свого неабиякого хисту був відчитного року Тарас Григорович Шевченко, що написав цілого «Кобзаря». Частину його творів ми свого часу вмістили в декламатор «Слово», видання видавничого тва «Слово» у Києві, як підвалину нової української літератури. За Т. Г. Шевченком іде Іван Франк о. Франко теж чимало дав 1922 року для української літератури. Щоправда, Франкових творів трохи менше, аніж Шевченкових, проте й Іванові Франкові належить почесне місце серед українських письменників 1922 року. Далі — Леся Українка. Леся Українка, померши 1913 року, спромоглася, проте, зайняти одно з чільних місць в українській літературі відчитного 1922 року, що свідчить про великий її талан, талан багатогранний, вогнистий, мінливий, Павло Тичина. Один із символістів, що дав «В космічному оркестрі» («Шляхи Мистецтва») і «Сковороду»... Решта символістів — Загул — загубився, а Савченко теж чимало дав для літератури, бо не друкував нічого. З київської групи визначилися ще так звані «панфутуристи»: Михайло Семенко, Гео Шкурупій, Слісаренко. Це деструктивісти. Ідеолог Семенко й головний деструктивіст Шкурупій. Здивовують і ображають міщанський смак, але даремно, бо смаку міщанського ні здивувати, ні тим паче образити нічим не можна. Це Київ.
З поетів харківської групи виступали невеличкими книжечками М. Хвильовий, В. Сосюра і М. Йогансен. Хвильовий розтріпаний і нервовий. Сосюра однотонночіткий з своїм шестистоповим ямбом. Йогансен — тонкий, блідий і вибагливий. Стоїть на теоретичному грунті. Близько до цієї групи стоять Бллан і Поліщук. Перший скупий. Другий щедрий. Е л л а н нічого не писав, а Поліщук — переписав. Випустив «Книгу повстань», «Ярину Курнатовську» і «Леніна». «Ярина Курнатовська» — поема, перемішана з автором. Так що її можна назвати або «Ярина Поліщук», або «Валеріан Курнатовська». Ще влучніша була б для цієї поеми назва «Євгеній Онєгін», де так багато, вибачте на слові, репортьорської красномовності... Така сама необробленість, як і в «Євгенії Онєгіні», псує і другу його поему «Ленін». Щодо поета 3 е р о в а мушу зазначити, що він дав кілька прекрасних перлин новітньої української поезії, написаних Гомером, Одіссеєм і іншими грецькими письменниками, почасти до різдва Христового, а почасти після різдва Христового. Не можна поминути й X тому поезії Філянськог о... Прекрасні формою і змістом, глибокі й вогнисті, вони не надаються до друку, бо жодне видавництво не може їх підняти; на жаль, в швидкому часі, доки прибудуть удосконалені американські домкрати, український читач позбавлений буде змоги читати їх. Найблискучішим виступом був виступ двох поетів, що одійшли в мистецтві туди назад, до Гомера, до Бодлера. Я маю на оці П. Філіповича й Максима Рильського. Це так звані «неокласики», що вглядаються в «синю далечінь» старого минулого. Через те вони й «новокласики». Оцей відхід до старого і є воскресіння нової української літератури. Так. Ми можемо голосно і сміливо сказати: — Воскресла. Українська література воскресла. І чуємо відповідь: — Воїстину воскрес! Юр. Меженно КРИТИЧНІ ЗАМІТКИ Заздалегідь передбачаючи, що мої погляди викличуть не один докір, не один полемічний відгук, а можливо, що ще хто сунеться й бити, я наперед зрікаюсь всякої полеміки (полеміка лише розпалює, не доказуючи), битися не буду, бо бійка в пенсне не є бійка, а без пенсне я нічого не бачу, і починаю свої думки аксіомою, що творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе істотою вищою над колективом і коли, не підлягаючи колективові, все ж* таки почуває, що він не індивідуум, а колектив... Я так довго спинився на цьому, так багато писав про це, щоб потім не обтяжати читача довгими міркуваннями, а просто перейти до сухих цифр, які все інше доведуть і доведуть наочно. Візьмемо ми першийліпший вірш. Ну, хоч такий: Диби, диби... Ішла баба по триби, А дід по опеньки В неділю раненько. • • * Гопгопгоп. Гутуту. Вари кашу круту, Підсипай молочка, Погодуй козачка. * * * Печу, печу хлібчик Дітям на обідчик; Печу, печу папку, Всажу на лопатку,— Шусть у піч, шусть у піч. Що в художньому творі найголовніше? Ясно що... Художність. Образи. Образ в поезії мусить мати два моменти: те, що говориться, і те, п р о що говориться. Що заступає собою про що. І що мусить заступати собою про що так, щоби ми нічого не розуміли. Це є тайна стислості... Я так довго спинивсь на образі, щоб потім в сухих цифрах довести свою думку. Що ми маємо в наведених віршах? На протязі 13 рядків усі образи з одним тільки моментом про що. 1) Про діда, 2) про бабу, 3) про гриби, 4) про опеньки, 5) про гопгоп, 6) про гутуту, 7) про кашку, 8) про молочко, 9) про козачка, 10) про хлібчик, 11) про обідчик, 12) про лопатку, 13) про шусть і 14) про піч. 13 рядків, а образів про що 14. На рядок припадає по 1 1із одномоментового образу. Тобто коли б автор наважився писати цілу поему, приміром, рядків на 1000, то ми б у ній мали такихо одноманітних 1076 12із образів. На наш погляд, це забагато і псує враження. Візьмімо далі конструкцію окремих рядків і слів, бо ж відомо, що в поезії на кожне слово слід уважати, бо кожне, навіть на перший погляд незначне слово в поезії має величезне значення. Беремо перший рядок: Диби, диби... Один рядок тільки, а маємо д в і однакові слові... Автор повторюється. Візьмемо кожне слово окремо. Перше слово. Маємо літеру Д — 1, И — 2, літер Б — 1. Друге слово. Літера Д — 1, літер И — 2, літер Б — 1. Щоб не бути голословними, підставляємо. Перше слово: Д — 1; И — 2; Б — 1. Друге слово: Д — 1; И — 2; Б — 1. Цілковита тотожність. І тут автор вірний собі — повторюється... Щоб нам не закинули в якійнебудь нагінці щодо автора, складемо: Перше 1 f 2 f 1 = 5. Друге 1 і 2 f 1 = 5. Гадаю, що ніхто ж не доводитиме, що 5 у першім слові не тотожне з 5 у другім... Отже, автор, як бачимо, повторюється майже в кожнім слові... Щоправда, є в його й доволі влучні вирази, де отого повторювання не помітно. Приміром: Гутуту (п'ятий рядок) Підсипай молочка (сьомий рядок). Тут ви не маєте жодної аналогічної літери. Але таких місць у автора небагато... Невдалий вірш. Проте хист у автора мається, і, слід гадати, що з часом з нього щось і вийде. Я. Мамонтов КОЛИ НАРОД УЖЕ ВИЗВОЛИВСЬ (Трагедія на 2 акти) Місце дійства — дуже великий центр дуже суспільного життя. Час — наш час. І трохи раніш і позавчора навіть. АКТ ПЕРШИЙ Дієвий персонал Альберт. Горобець. Кароліна. Галка. Гармата. Обстанова: великий майдан перед храмом. Праворуч — мармурові сходи й колони. На сходах чорна галка, а на колоні сірий горобець. Серед майдану «Пам'ятник визволення». На задньому плані перспектива великого міста. За містом річка, за річкою поле, за полем ліс, за лісом нічого не видно. Між містом і річкою — гармата. День національного визволення. Гуде, звичайно, дзвін (урочисто гуде). Горожани й т. ін. всі в святочних убраннях. У храмі спів (урочистий спів). Альберт. Прощай! Кароліна. Прощай, Альберте! Альберт виходить. Кароліна довгодовго дивиться йому вслід, потім ламає над своєю головою свої руки так, що чути тріск, і, з риданням підібравши спідницю, сідає иа сходи пам'ятника. Кароліна. Альберте! Альберте! Альберте! Альберте! Альберте! Альберте! Гармати. Ббббух! Галка. Каррр! Горобець. Цвірінь. Чути гарматний постріл. Завіса АКТ ДРУГИЙ Дієвий персонал Альберт. Горожани. Кароліна. Горожанки. Конрад. Вояки. Конрадів приятель. Обстанова: не дуже великий майдан у великому місті. Праворуч будинок і ліворуч будинок. Праворуч одремонтований, а ліворуч ще ремонтується. Між тими будинками був сквер, але його вирубано. Трохи далі ліворуч храм, звідки чути урочисте: «За Василя», а праворуч другий храм, звідки чути урочисте: «За Тихона». Неділя. Після суботи. Горожани в піджаках і сандаліях, а горожанки в спідницях і сандаліях. Проходять вояки. Вояки (колективно): «Так за Совет Народніх Комісарів Ми грянем грозноє: ура! ура! ура!» Пройшли. Двоє горожан. Ідуть ліворуч, обнявшись. Перший горожани н. Пиво, брат, уже шістдесят карбованців... І што б єто значило? Другий горожани н. Невозможно жить... Пройшли. Біля будинку ліворуч поволі з'являються горожани. Приходять ще й ще, й ще. Натовп більшає. В руках у їх папірці, хустки. Чути голоси, гамір: — В чергу, граждане, в чергу! — Куди лізеш?! Я за ними! — Граждани, скажіть їй, што я за вами! — Иш яка! — Тихше, граждани, тихше! — І што воно й за вдасть така! За паршиву корзинку з яблуками двадцять п'ять лимонів! — І патент! — Ох і довела ж! Когда ж єто кончиться?! — Та ще й облігації бери! Становляться в чергу й лускають насін ія. Приходить Конрад з приятелями. К о н р а д. І що тільки вони зробили?! Пиварні мав, броварні мав! Квасом тепер на базарі торгую! Ну, недовго вже! Є певні чутки. (Нахиляється до приятеля і щось шепоче). Приятель. Так... так... А все Альберт наробив! Казав тоді — порішіть... Бачите, що вийшло. Конрад. Що вийшло? Йому й тепер непогано! А нам!? А нам!? О горе! Горе! (Становиться в чергу і плаче). Проходять Альберт і Кароліна. Кароліна. О Альберте! О мій коханий! Альберт. О Кароліно! О моя дружинонько люба! О, визволився народ! О, визволився з ним і звір лютий, що сидів у ньому, закований тими ланцюгами! Тигра сиділа лютая, 0 Кароліно, в ньому! І тепер... тепер... О Кароліно! Кароліна. О Альберте! Що тепер, о Альберте? Хіба погано, о Альберте! Альберт. О Кароліно! Не дуже погано! Та я думав, буде краще, о Кароліно! Звір лютий гуляє, о Кароліно! 1 не я тепер на чолі! Не оцінили, о Кароліно! Членом правління я тепер, о Кароліно! Від безпартійних, о Кароліно! Кароліна. О Альберте! Який розряд, о Альберте! Альберт. О Кароліно! Сімнадцятий плюс сто відсотків за нагрузку, о Кароліно! Кароліна. О Альберте! Жити можна, о Альберте! Падає, ех, з риданням на плече Альбертові. Чути гарматний постріл. Завіса смішки театральні «ДЕВ'ЯНОСТО СІМ» (Укрдерждрама) «Єрої революції...» Як Матвій Копистка, Серьога Смик, Іван С т оножка, Васько, його синаш, та ще 93 незаможники за 70 верстов од города революцію робили, як «проокацію» викривали, як ревкоми закладали, як із страшним голодом боролися, як і від «проокації» та з голоду гинули, як по п'ять день трупами по хатах валялися, як «контакту» держалися, щоб за Совєцькую власть, бо Совєцька власть — «не панська, і не царська, і не ваша — куркульська, а наша власть — незаможницька»... Про отаких «єроїв революції» розповів нам у своїй п'єсі «97» молодий драматург — гартованець Микола Куліш, а франківці на кону Державного драматичного театру нам її показують... ...От вона, справжня, житня, з макухою й з кураєм революція... Отака революція, жива, як мать сира земля, правдива, не з отих п'єс та оповідань отих,— простіть мені на цім слові! — драматургів та письменників, що ото обов'язково в пролозі «Інтернаціонал» і в епілозі аж два «Інтернаціонали», а посередині на цілих п'ять дій отакееенний пшик «пролетарської ідеології»... Тут не гонитва за «революційним» словом, не вишукування «червоного» нутра, а тут шматки життя часу нашого, без фарб, без «революційних» слів, бо в ньому, в житті отому, в боротьбі отій, більше фарб, більше «червоного», як у найкращій промові найкращого агітатора... Тут є й «Інтернаціонал», тут є й агітація, але вони там, де їм треба бути, їх не вхвачено за ошийок й не пристукано молотком на те місце, де авторові хочеться... — Ти хочеш чортів усіх поперелякувати?! Так ти їм «Інтернаціонала» заспівай... От куди Копистка «Інтернаціонала» прип'яз, бо вій вірить, той дядько Матвій, що «Інтернаціоналом» він найстрашнішого в затурканій уяві селянській ворога — чорта,— і того він «Інтернаціоналом» поборе! Він, «єрой революції», не кричить красивих слів про «ліквідацію неписьменності», він просто каже: — Слід, їдрі його мать, на старості літ грамоти вчитись!.. І це переконує! Тут оте саме «їдрі» не для цьвохкання по ваших ніжних барабанах, тут не «оригінальничання», а тут воно вилітає з тяжким подихом з напівголодного людського тіла, «смаженою ґавою» підживленого... Тут революція... Бо тут боротьба... Страшна, завзята, запекла боротьба голодного з ситим. І боротьба свідома, бо як же ж ти не боротимешся з отим «гадом смердючим», як же ж ти примиришся з Гирями та Годованими, коли: — Слухайте! Я скажу! Я скажу всім панам, усім буржуям, усьому світові: шапку скиньте перед дідом Юхимом! Дід Юхим сто три роки на панів працював! Скільки він риби виловив, скільки він солі видобув, скільки він овець випас! А чи хоч крихітка з того дідові дісталася?! Ось через що боротьба, ось через що боляче, коли свій брат, незаможник, секретар «совєту» Панько на Гириних конях, із Гириною Лизькою до церкви вінчатися їде... Ось через що: — Мать його в пуп! Інакше не може бути... Ніякі тиради про злочин Паньків, про зраду Панькову не виявлять тої люті, того болю, жалю того безкрайого за своїм братомнезаможником, що революцію проміняв на галушки, на сало, на коні, на пухкі стегна Гириної Лизьки, як оте «мать його»... Та до кого пішов Панько?! До Гирі?! До того самого Гирі, що щовечора б'є поклони, що щовечора навколішках господа бога благає: — Припини, господи, революцію. Ти, що Іовові многострадальному все добро повернув, хіба ж ти, всемогущий, не вернеш мені того, що забрали незаможники?! Голод... Смерть... 94 трупи незаможницькі... Куркульська «проокація»... Самосуд над людоїдами... Свідомість загибелі неминучої... Безсилість фізична... Галюцинації пухлої з голоду людини... Зрада... І в цей час крицева віра в революцію, у свою, у селянську, «власть»... — Падаждать нада! Не забули нас! Тільки падаждать нада! Чудак ти чалаек! Хіба можна, щоб забули?.. Тіні ходячі, з жовтязнопухлими обличчями, на краю могили, і... — Організуємо, брат, ревком. Потому — нема «совєту». І — «Трахтрахтрах! Резолюція прийнята!» Оце — вона. Це — революція. І коли кожний із нас, хто почув її в Кулішевій інтерпретації, сидить і кожне слово ловить, і перемогам революції радується, боліє її болями, і коли вона, революція та, Кулішем змальована, правдою своєю не по капілярах наших розливається — значить, її талановито змальовано... Значить, п'єса Кулішева «97» — талановита п'єса, а Куліш — драматург талановитий... Значить, він знає те, про що пише. Село Куліш знає... ...А коли вже слово Копистчине, Матвієве, кожний його рух нам усередину западає, коли од Гирі, од Смика, од Головатого, од діда Юхима, од Стоножки, од Васі, од Ларивона і т. ін., і т. ін. ви на кону драмтеатру очей одірвати не можете — значить, прекрасно її подали франківці... ХТО ВИНЕН? Розкажу я, братця, вам, через віщо не так швидко й не так повно шириться та квітне театральна справа на Україні нашій Радянській. Ширитисьто вона шириться, та не так, як би нам хотілося... А нам би хотілося, щоб у кожному селі, при кожнім сільськім будинку, при кожній хатічитальні, а то й просто собі при просторій клуні — та був би хороший драматичний гурток, злитий, витриманий, солідний. Щоб так грав, щоб так грав! Одне слово, ви самі знаєте, щоб як він грав. Так чого ще нема цього?! А от послухайте, чого... Розкажу я вам, братця, про випадок з власної практики. А власна практика в мене була, бо нема ж на Україні такої людини, щоб у «театрі» не грала, і не так просто собі грала, а грала «найкраще од усіх»... І я грав... І, само собою розуміється, «найкраще од усіх»... Діло було, може, давно, а може, й недавно. Заснували ми аматорський гурток... Артисти всі такі, що «дай тільки показать»... Було, Терешко прийде до школи, де ото ми збиралися, стане серед хати й каже: — Я їм як заграю, так, їй же богу, як Садовський! От побачите! Та всі ми були такі, що... Та куди там?! Сидиш у школі, доки ото вчителька прийде (а вчителька в нас за режисера була), й думаєш: «Ох і вуса ж намалюю! А сорочку яку надіну, та сині штани, та червоний пояс! Куди ото Терешко заграє?! Я їм як заграю!» І артистки такі ж, як і ми: хороші... Сидять, насіння лускають, перешіптуються одна з одною... Дивляться на Терешка чи на котрого з нас, а з очей так і стрибає: «Почекай! Почекай! Ось я як вив'яжусь! Ось я як уквітчаюсь! Буде тоді тобі Садовський!!» жүктеу/скачать 2.6 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|