Сімферополь. Видавництво

Сходку було закінчено.

Над містом стояла срібна місячна ніч. Широкий синій Дніпро оперізував Київ скляною дугою. Протилежний берег його танув під прозорим серпанком туману. Іноді в далечині плюскалася велика риба, і довго йшли водою широкі рівні кола. Смоляні запахи лісів і скошеної отави ввійшли в сонне місто, розвіяли сморід людського житла. Свіже й чисте було північне повітря.

А за рікою згасали зорі, і холодна кришталева блакить віщувала світанок.

Удосвіта починався торг. Майдан Сліз - невільницький ринок - кипів строкатою юрбою. В глибині, біля мечеті, сиділи сліпі турецькі старці і тягнули речитатив легенди про Едіге, великого героя, і Тимура, що не складе йому ціни. Зобасті голуби чепурилися на кам'яних карнизах мечеті і воркотіли солодко й поважно. Жінки в білих фередже (120), із закритими обличчями приходили до фонтана і, наповнивши вузькошиї глеки-кунгани дзвінкою холодною цівкою, спритно ставили глек на плече і, погойдуючись, проходили майданом, невидимі й загадкові під своїм щільним серпанком. Ближче до моря майдан оточували кав'ярні, де годинами сиділи, милуючись морем і ринком, білобороді діди, пускаючи крізь ніздрі дим запашного наргіле (121), і сьорбали міцну аравійську каву.

А майдан кипів від натовпу. Кожен купець виводив рабів, зв'язаних низкою по десятеро - чоловіків із чоловіками, жінок із жінками. Проміж невільників сновигали покупці, комісіонери, моряки й просто цікаві в строкатих завивалах та халатах, пишаючись розкішними шаблями, срібними й золотими поясами та кинджалами. Вони питали ціну, обмацували, оглядали невільників. Купці гучно викрикували ціну, закликали покупців і вихваляли свій товар.

- Придивіться, зупиніться, правовірні! Ось нові невільники, сильні, здорові, працьовиті! Кожен із них вартий доброго буйвола.

- Свіжий ясир із королівської землі! - підхоплював другий ще дзвінкіш.

А третій співав миччю, як турецький казкар:

- Дівчата! Дівчата незаймані! Прекрасні, як гурії райських садів. Щасливий буде правовірний, засипаючи на їх персах!

І наближалися правовірні, крутили, м'яли їх, зважуючи на долоні їх коси, мацали пальцями пругкість перс. І сльози сорому і безсилої люті застилали карі очі степових красунь, виведених на ганьбу і насолоду похітливих самців.

- Скільки? - уривчасто питав товстий вірменин, тикаючи пальцем у жінку, яка з розпачем пригортала до себе худорляве дванадцятирічне дівча.

- З дівчам три тисячі аспрів, господарю, - низько вклонився купець, почувши багатого покупця.

- Дві, - кинув -вірменин, випльовуючи мастику.

- Аллах свідок, володарю! Ця жінка працює, як пара ішаків, а дівча спритне, як мавпа. Дві тисячі п'ятсот - остання ціна. Але вірменин був упертий.

- Дві - рішуче повторив він і, сопучи й хитаючись пішов далі.

- Господарю! Господарю! - кинувся навздогін купець.

- Свіжі персики! Мигдаль! Фісташки! - вривався дзвінкий голос хлопчика з повними сапетами.

А інші голоси перебивали:

- Устриці! Свіжі устриці! Мідії!

- Кумис! Кумис холодний!

- Чурек гарячий! Чурек!

Море блищало під сонцем. Крізь щогли й, мереживо кодин переливалося воно, мінилося, йшло до берега важкими зеленими горбами, і сонце грало на їх гранчаках золотими й срібними лезами. Розпечене каміння дихало вогнем, але віяло з моря солоною прохолодою, і дихати було легко й вільно.

- Мамо! Мамо, рятуйте! - волала продана дівчина, чіпляючись за ноги сорокарічної міцної козачки з м'язистою бронзовою шиєю. - Мамо, краще вбийте своїми руками. Ma-a-a-мo!

А безбородий євнух із баб'ячим жовтим обличчям відривав її руки від матері. Мати в нестямі кидала йому в обличчя прокльони-плювки...

Повели з ринку смугляву козачку з дівчам. Замовкло голосіння матері, в якої відняли двох синів. Погнали в гори сорок козаків - до ка енярні, а невільників наче й не поменшало.

- Посол!.. Московський посол! - пробігло рядами.

І всі погляди повернулися в бік карасу-базарського шляху з надією і благанням. Яснобородий рум'яний боярин ішов повільно й гордовито, в довгополому опашні і, дарма що спека, у високій чатамовій шапці.

- Батюшка боярин! Милостивець! - зненацька заволав один із козаків, простягаючи до нього руки.

Він рвався з кайданів, валився в ноги бояринові, тягнучи за собою всіх скутих з ним одним ланцюгом.

- Чего просишь? Наш человек будешь, что ль? Откудова? - нахилився до нього боярин.

- Так, батюшка милостивец! Рязанские мы... Служилый человек. Захватили нехристи, коли в Киев на богомолье ходил, к печереким, стало быть, угодничкам.

- «В чepкacы», видать, удрал, а не на богомолье! - суворо урвав боярин. - Знаем ваше богомолье! Сколько разов сказывали и от его царского пресветлого величества указы писывали, чтоб царским холопам в литовскую землю не хаживать.

- Да, батюшка боярин!.. Да мы ста! Да нешто мы царские ослушники... По обету, стало быть...

- Іч, падло! - не витримав один із козаків. - Тепер московським пишеться, а коли до нас на Низ прийшов - кляв своїх бояр та Московщину.

- З горя це він, - похмуро кинув Корж. - Легкодухі завжди тієї віри, де більш сала дають.

- Батюшка боярин. Отец родной! Спаси от неволи агарянской, вызволи христианскую душу, - надсаджувався служивий, який ще годину тому мав себе за козака.

- Как звать? - уривчасто спитав боярин.

- Иваном крестили, Васильевым cыном. По прозванию Сыромятников. Рязанские мы, стало быть.

- Запиши, - наказав боярин дякові і рушив далі.

- Допоможи й нам, боярине, - раптом зупинив його Корж. - Пригадай, як ми з тобою браталися під Кромами.

- 3апамятовал, - щиро признався боярин, вдивляючись у Коржа. - Из каких будешь, человек добрый?

- Козак я. Данило Корж, з війська Вишневецького, а тепер реєстровий козак. А ти, боярине, був тоді в годуновському війську і передався на наш бік.

- Из войска князь Михайлы Вишневецкого?! Как же: помню-помню, - раптом пожвавішав боярин. - Как же ето тебя, друг, угораздило? Ась?

- Хто ж його зна!.. Така доля... - гірко всміхнувся невільник. - Але якщо ти мені друг, допоможи. Викупи з жінкою та дочкою пана Повчанського. Ще й заробиш на цьому.

І додав; знизивши голос, щоб не почули татари:

- Втроє віддячу тобі. Є в мене і перли, і золото. А донька Повчанського, Настя, наречена гетьмана Сагайдачного. Він тебе озолотить, якщо ти нас врятуєш. Боярин замислився. Викупити їх, на цареві гроші він не міг. Вони були призначені тільки на московських підданців. Хіба що рискнути своїми? Але ж невільники часто брешуть, обіцяють гори золота. А викупи та відпусти їх у рідний степ - знайдеш його потім на відлюдних степових хуторах, як кинутий у море камінець. Не один раз посли вже опікалися на цьому. І, ховаючи очі набік, відповів боярин:

- Не вольны мы, друг, в государевых деньгах, а своих не припас в пути. Но изволь: вот тебе слово мое боярскoe - отпишу про тебя славному войску 3апорожскому и пошлю весточку с надежной оказией. Они-то, уж тебя выкупят.

І, наказавши дякові записати Коржа, рушив далі.

- Бреше, собака, - зітхнув Лутоха, коли дяк відійшов. - Стеле язиком, як лис хвостом, а очі вбік відвертає.

Тим часом хлопчик-татарчук привіз з Отузької долини дині. Вухатий ослик розумно поводив очима, поки народ розбирав золоті дині-канталупки і тут ще різав і жадібно ковтав запашні соковиті скибки.

А торг ішов собі далі. Покупці мацали невільників, смикали на всі боки, вивертали повіки, відкривали роти, перелічували зуби. Жінок-робітниць змушували показувати м'язи, а вродливих дівчат м'яли, як курчат.

Капудан-баша турецьких галер походжав ринком, досвідченим оком приглядаючи собі веслярів. Це була найважча робота, і тільки м'язисті козаки та литовськi грабарі могли її здолати. Сафарові бранці впали йому в око. Двічі пройшов він повз них, із удаваною байдужістю дивлячись на всі боки, потім раптом спинився.

- Скільки десяток? - тикнув він у козаків.

- Двадцять п'ять тисяч аспрів, оборонче ісламу, - низько вклонився Сафар.

Козаки були варті цього, але хитрий баша. бажав заробити.

- Двадцять, - презирливо процідив він крізь зуби, рушаючи далі.

Сафар зрозумів, у чому річ.

- Двадцять три, - прошепотів він на вухо покупцеві, - а розписка на тридцять.

- Дорого, - похитав головою упертий турок, але, повернувшись, почав мацати козацькі м'язи, дивитися на їх зуби, вислухувати серце.

Дрімотно дзюрчав фонтан, спадаючи у водоймище потрійною цівкою. Ледве чутно шаруділи верхівками кипариси. Меддах (122) співав легенду про Едіге, а циганка Кайтмаза сновигала в юрбі, і нічого не минав її пильний вогняно-чорний погляд. Усім цікавилася вона і на всьому вміла заробити. І сватала, і ворожила, і лікувала, і маклерувала, і зводила, і підшукувала для каффських гаремів найкращих бранок з Майдану Сліз.

Вона вже відвідала Омирів караван-сарай і досвідченим оком оцінила Горпину й Настю. І, не минаючи дрібних справ, шукала очима Гасана, царгородського євнуха, який щоосені приїздив до Каффи поповнювати падишахів сераль (123).

- Володарю! Насолодо Великого! - припала вона до його гладкої руки, прикрашеної коштовними перснями. - в караван-сараї Омировому переховується перлина, що потьмарить усіх одалісок (124) сералю, як сонце тьмарить місяць і східні зорі.

- Кожен будяк видається тобі трояндою, - презирливо всміхнувся євнух, огидливо витираючи руки після її слинявих губ.

- Присягаюся життям Аміне, моєї єдиної доньки. Я мало не осліпла від такої краси. І коли володар її побачить, він подарує бідній Кайтмазі цілу жменю золотих гасене (125).

- Вже й жменю! Вистачить з тебе і срібних грушів (126), якщо правди хоч половина з того, що ти брешеш.

І, заглушаючи палкі запевнення Кайтмази, летіли в південному сяйві дзвінкі голоси:

- Мигдаль! Горіхи в меду! Фісташки!

- Амбра! Мускус! Пахощі Сходу!

А опасистий грек висовувався з ятки і закликав білі примари в фередже, кидаючи на прилавок строкаті постави шовку.

- Дівчата!.. Незаймані дівчата з устами, як трояндові пуп'янки! Щасливий буде правовірний, засипаючи на персах у них! - волав покликач, вказуючи на засмаглих від сонця дівчат і кучерявих золотокосих панянок з подільських маєтків.

Аж ось закапали з мінарета прозорі звуки, наче кришталеві краплини. Це муедзин (127) закликав правовірних до південної молитви і, немов від чар, завмерло все, бо наказав аллах, щоб правовірні молилися там, де застане їх співучий азан (128). І, розстилаючи свої намазлики, благали вони, щоб подарував він своїм вірним синам ще більший зиск від продажу бранців, благословив їх торг, і щоб віднині й до віку не переводилися невільники на каффському ринку, і щоб ціною сліз і людського горя багатшали вони та були щасливі й пересичені, тішилися життям і плодами своєї торгівлі.

За мить замовкла молитва - і віджив Майдан Сліз, невільницький ринок.

Ридали продані в гареми дівчата і, відбиваючись, кликали батьків хлопчики, роковані піти в яничари.

Баша уперто торгувався з Сафаром. Сафар поступився ще на тисячу аспрів, але турок затявся: двадцять тисяч і розписка на тридцять.

Це було корисно. Не щодня продаєш разом вісімдесят козаків, а годувати невільників теж треба.

- Двадцять дві тисячі і цей хлопчик добродієві на втіху, - з огидною усмішкою прошепотів Сафар, показуючи на тринадцятирічного хлопчика, - що стояв осторонь.

Баша глянув на хлопчика досвідченим оком. Стрункий, кучерявий. Шкіра, як у панни, що ніколи не бачила сонця. І очі його спалахнули масним блиском.

- Тільки розписка на тридцять, - нагадав він ще раз.

Куплених козаків погнали в порт. Там гойдалися на якорях чотири величезні галери. Легкі каїки перевезли на них нових веслярів, і Корж мимоволі здригнувся, побачивши лави, до яких судилося йому бути прикутим, мабуть, до самої смерті.

- Не журись, братику. Рятувалися й з галер, - ласкаво гукнув до нього Лутоха. - Погано тільки те, що твій боярин не знає, хто нас купив, хоч і мала на нього, собаку, надія.

Галери - по-турецькому катирге, звідси й пішло слово «каторга»- це величезні кораблі, що ходять на веслах, але з двома щоглами на випадок ходового вітру. Крізь круглі отвори стирчать уздовж бортів ці весла, так звані опачини. А зсередини прикуто до цих гребців-невільників. Працюють вони по кілька змін і тут же сплять і їдять, У кайданах. Ані підвестися, ані випростатися, ані розім'яти занімілі м'язи. Залізні кайдани роз'ятрюють руки й ноги, натирають криваві незагоєні рани. А посередині ходить наглядач з жмутами таволги та безжалісно ляскає хворого чи знесиленого. І таволга стає червоною від крові своїх жертв. Так і звуть її невільники червоною таволгою, як співається про неї в козацьких піснях.

Тим часом наглядач розжарив на вогні залізне тавро і почав таврувати невільників. Тавро з шкварчанням випалювало на шкірі глибоку рану, яка вже ніколи не зійде з обличчя. Засмерділо печеним м'ясом, пекельний біль пройняв усе тіло наскрізь, але козаки мовчали. Нащо було тішити жорстокість ворога своєю мукою! Недурно говорив Тимур, монгольський завойовник, що немає більшого щастя, як бачити розпач своїх ворогів, як пестити їх жінок, гвалтувати дівчат, гнати перед собою відбиту худобу і гасати їх кіньми, швидкими, як вітер пустині.

Коли останнього невільника було потавровано, їх розташували по лавах, біля опачин. З важким брязкотом замкнулися на їх ногах і руках невільницькі кайдани. Рани від тавра завдавали їм невимовних страждань. Вони лизали їх один одному, щоб трохи затамувати муку, коли зненацька з головної галери подали сигнал до відходу. З брязкотом підняли якорі. Веслярі взялися до опачин і заданим тактом рівно й плавно спустилися опачини в хвилі, наче крила величезного птаха. Повільно рушила з місця флагманська галера, за нею - друга, третя. І гострі корабельні носи почали гордовито різати зелені скляні кучугури, що блищали на сонці золотими й срібними лезами...

А на ринку було так само бучно й людно. Сафар продав ще тридцять невільників - за каменярів - на будівлю мечеті.

Відносили й відводили жінок і дітей. І не раз закутий козак спускав очі додолу, бачачи, як навіки зникає дружина чи донька, щоб не помітили людолови й крамарі, як затьмарюють сльози їх погляд.

Плавно й безмовно наближалися до водограю жінки в фередже, наповнювали вузькошиї глеки дзвінкою цівкою, народженою в гірських джерелах, і, піднявши кунган на плече, віддалялися, танули, як примари, в міжгір'ях завулків. Сивобороді діди мовчазно ссали наргіле. Солодко воркотіли голуби на карниз ах мечеті, а східний казкар-меддах сідав серед курців, схрестивши ноги, і, повільно гойдаючись, починав свої оповідання урочистим заспівом, як усі східні байкарі.

- Слухайте, слухайте, правовірні! Ось що розповідають мудрі люди, міцно тримаючи в пам'яті події минулого і не забуваючи ані краплини з того, що сталося колись під сонцем.

І повільно і плавко точилася казка про велетнів і розбійників, про хитрих жінок і мудрих шейхів (129), про святих хаджів (130), спритних шахраїв і грабіжників.

Куняючи, слухали сивобороді кафф'яни, й гірники з околишніх сіл, і чужоземні купці, що зайшли до кав'ярні випити запашної кави або викурити наргіле.

І танув чac, розпливався в сонячному сяйві, У південній пекучій дрімоті, в струмках повітря, що тремтіло над землею розтопленим склом...

Тільки треба підготувати непроданих бранців, бо виснажений і худорлявий невільник дешевший, ніж відгодований, а до того ж, легше заховати під шаром м'яса й жиру хвороби та всі інші вади.

Бачачи, що Корж не повернувся з ринку, Горпина впала в розпач. Довго голосила вона, рвала на собі волосся і кінець кінцем заснула, знесилена сльозами, болем у рані і ще гіршою душевною мукою.

Звісно, Горпина, як молодиця, була дешевша, ніж Настя. Проте вона теж була струнка й вродлива. Тому мати Сафарова покликала циганку Кайтмазу пошептати й вилікувати її. Кайтмаза прийшла того ж вечора, а з нею ніби ненароком прийшов Гасан, євнух султанський. Почав він розмову здалека, скаржився, що падишахові обридли красуні Кавказу й України, що мріє він про панянок з волоссям, як рижовий колос, і очима, як небо в степу.

Сафар почав сперечатися, доводити, що немає на цілому світі жінок, красивіших за козачок і, як доказ своїх слів, повів його до покою, де Настя з Кайтмазою метушилися біля хворої Горпини.

Гасан з першого погляду зрозумів, що Настя переможе на всіх дев'ятьох іспитах султанських гаремів і посяде в ньому місце султани, але хитрий євнух і оком не моргнув і, зітхаючи, відповів на запитливий погляд Сафара:

- Що й казати: хороша жінка, вродлива, але обридли падишахові чорноокі.. Дайте йому жінку білу, як свіжий мигдаль, із косами, як золотаве колосся. Присягаюся бородою пророка, я нічого не пошкодую, якщо ти дістанеш мені таку жінку.

Сафар попався на гачок.

- Взимку ми знов підемо на Литву, - пообіцяв він. - Постараюсь виконати волю тіні аллаха.

Опинившись удома, Гасан покликав писаря і проказав йому листа до кизляр-аги (131), начальника гарему, вихваляючи Настю і запевняючи, що відшукав справжню перлину.

Минув тиждень. Горпина не видужувала. Сафар обурився й наказав кинути її в кошару на солому, а Настю замкнути в гаремі й годувати солодкими й борошняними стравами, від яких швидко повнішають.

Якось уранці Сафар приніс Насті саєтові шаровари, прозоре з бруського газу фередже й сукню-бешмет із тонкого грезету.

- Насте буде в цьому як падишахова ханум, - зауважив він, наказуючи їй переодягтися.

Настя гнівно насупила брови й відштовхнула вбрання.

- Ми тебе продаватимемо! Одягай! - тупнув ногою Сафар.

Тепер він не боявся Насті. Кайтмаза дала йому амулет від лихого ока, а головне, він почув себе дома, серед своїх.

Настя суворо випросталася.

- Ну й продавай, собако, яка я є! Нема чого чепурити мене, як на масляницю!

Сафар люто замірився на неї нагаєм, але вчасно схаменувся: рубець попсував би Настину шкіру і знизив би їй ціну. Виразно показавши їй канчук або сукню на вибір, Сафар покликав жінок. Прибігла Сафарова мати й троє дівчат, чи то бідних родичок, чи то Омирових коханок. Вони зірвали з Насті плахту, керсетку. Настя люто відбивалася, але сили були надто нерівні. І, скорившись татаркам, вона лиш уп'ялася обома руками в своє намисто, гадаючи віддати все, крім подарунка Сагайдачного. Татарки отетеріли, побачивши на ній такий скарб, але, пізнавши на намисті якийсь мусульманський напис чи то знак, шанобливо залишили його Насті.

Вони обмили її від ніг до голови запашною водою, старанно підрізали їй нігті на руках і ногах і пофарбували їх рудою хною, підмазали очі, простромили в уші розкішні перлові кульчики, надягли тонкі панчохи й гостроносі капці, гаптовані золотом. У татарському одязі Настине намисто здавалося ще кращим, але всі шкодували, що вона десь загубила середню підвіску. Накинувши на Настю прозорий серпанок, татарки захоплено ахкали, милуючись з неї. Принесли велике венеціанське люстро. Настя глянула на себе й розплакалася. Ніколи, ніколи не побачить вона Сагайдачного! Татарки кинулися втішати її, принесли їй горіхів, персиків, вина, винограду. І коли вона трохи заспокоїлася, тихо вийшли, причинивши двері.

Настя гадала, що поведуть її на Майдан Сліз, але найдорожчих бранок татари тримали дома, і покупець сам приходив подивитися на них.

Сафар уже давно був на майдані. Торгівля йшла добре. З сотні бранців він уже продав половину. А Кайтмаза й маклери підшукували покупця для Насті.

Не мавши відповіді з Стамбула, Гасан вигнав Кайтмазу, і вона кидалася по місту, шукаючи іншого покупця. Опівдні, як тільки муедзин проспівав з мінарета свій співучий азан і після недовгого намазу знову розпочався торг, по Майдану Сліз пробіг лякливий шепіт:

- Беглер-бей! Беглер-бей Селім!

Селімові слуги й бігуни розганяли народ, що падав додолу перед султановим намісником. За бігунами йшов загін яничарів, сурмачі і негри з трьома бунчуками, а за ними гарцював на сніжно-білому коні сам Селім із почтом.

Виїхавши на майдан і недбало відповідаючи на поклони, Селім спинив коня. Кілька татар кинулися до нього із скаргами, але він не став їх слухати і наказав їм прибути до палацу, а сам з презирством дивився на Сафарових бранок, розташованих біля водограю.

Улесливо вклоняючись і притуляючи долоні до чола, вуст і серця, Сафар показав на них беглер-беєві.

- Невже ти гадаєш спокусити мене таким дрантям? - гордовито всміхнувся Селім.

- Так, володарю всесвіту, - ще нижче вклонився Сафар, - бо іноді степові квіти свіжіші від кращих троянд. Увійди до мене й побачиш жінку, гідну падишаха.

- Добре, - згодився Селім, - але якщо ти мене обдуриш, я накажу відтяти тобі голову.

- Хай буде так, - випростався Сафар, - бо ти накажеш скарати на горло того, хто вважає мене за брехуна.

Це зацікавило Селіма. Всі знали, який він вередливий до жіночої краси, і рідко хто з купців наважувався вихвалятися перед ним своїми бранками. Мовчки підострожив він коня і рушив до караван-сарая.

Настя сиділа біля вікна в глибокій задумі. Пригадався їй рідний хутір, минуле, мати, батько і Петро, коли зненацька гучна розмова відірвала її від мрій: двоє невільників відчинили двері, і на порозі з'явився Селім з Сафаром.

Настя розгублено підвелася, а Селім попростував до Насті, не оглядаючись на Сафара. Бранка вподобалася йому, але, як досвідчений і недовірливий покупець, він зважив на руці її коси, провів долонею по засмаглій руці, теплій і шовковистій, як плід на сонці, і доторкнувся до її грудей, намацуючи перса.

Настя спалахнула від образи й обурення. Гнівно й гордовито зсунувши брови, вона відкинула Селімову руку, як огидну й брудну комаху, дивлячись йому просто в вічі.

Сафар злякано замахнувся на зухвалу бранку, а Настя вся випросталася, як кінь чистої крові під нагаєм. Це вподобалося Селімові. Він звик до безмежної улесливої покори і вперше побачив обурення. Очі його спалахнули від бажання володіти цією неприборканою бранкою, і владним рухом зупинив він Сафара.

Сафарові очі блиснули і знову погасли під повіками. Настя вподобалася беглер-беєві. Тонка задоволена усмішка гадючилася на його вустах.

Селім відступив, опустився на диван і здалека милувався Настею, покручуючи вуса. Це був стрункий, вродливий турок років під тридцять, сильний і гнучкий, як барс, випещений і звиклий до виконання кожної своєї примхи. Покірливі, мовчазні гаремні жінки набридли йому: щодня те ж саме безмовне обожнювання або рабські сльози. А ця бранка нагадує чи то дикого арабського коня, чи то холодне піняве вино, яким частували його в Стамбулі французькі моряки. Піняве, як кумис, і відсвіжне, як м'ята.

А Сафар мовчки виставляв усі Настині принади: спритно розплів її косу - і волосся вкрило її аж до п'ят каштановим шовковим плащем. Потім рвонув на її грудях сукню і показав Селімові молоді, пружні перса. Настя відскочила, запнула одяг і в нестямі вдарила Сафара по щоці. А він, бачачи в ній майбутню володарку сералю, тільки засміявся, як сміються дорослі з дитячого гніву, і з низьким поклоном звернувся до Селіма: