Сімферополь. Видавництво

І знов зашарілася Горпина і опустила очі додолу. І тепер, швидко перебираючи по дорозі м'якими татарськими мештами, не знала вона, що було в її серці - радість чи біль, жах чи надія знов побачитися з Данилом.

У човнику її знов загойдало. І, повернувшись додому, вона не стала ані варити, ані годувати ягнят. Лягла на міндер обличчям до стінки і заплющила очі. Важко їй було дивитися на Нур'ялі, важко говорити з ним.

Нур'ялі сам розпалив огонь, потельбушив рибу, поставив варити юшку. Знехотя підвелася вона, поїла і раптом відчула нудоту. Прожогом вибігла вона надвір.

Нур'ялі перелякався:

- Що тобі, джаним? Може, покликати стару Тайфіде? Вона дасть тобі щось проти різачки.

- Не треба! Це через море, - процідила Горпина і знов відвернулася до стінки. Нудота пройшла, але голова її палала. Що робити? Як тепер? Залишитися назавжди з Нур'ялі і дати Коржеві загинути жорстокою смертю, або викупити його, кинутися йому в ноги і розповісти про все? Може, й зрозуміє він, простить гріх?.. Але коли вона пригадувала минуле, Горпину обсипало морозом. Ніколи не простить він цієї зради. Запальний і гарячий, він сам себе не пам'ятає в гніві - і не життя їй тоді на світі. Невже збрехати, звалити все на Нур'ялі, сказати, що він згвалтував її, безпорадну невільницю? Або мовчати, сховати в серці все й удавати вірну бездоганну дружину? Ні, вона не витримає муки. Щохвилини брехати, дивитися йому просто в вічі, відповідати на його ласку, думаючи про коханця?

Ні, вже краще залишитися з Нур'ялі.

Але ж Корж - її чоловік, справжній, вінчаний, Івасиків батько. Він теж любив її.

А може, сказати все Нур"ялі? Та хіба ж він зрозуміє?! Ніколи чоловік не розбереться в складних і суперечливих почуттях... Адже ж він вважає її за свою власність, худобину, куплену, як ягня або козу, яку вона доїть щоранку й щовечора. І чого кинулася вона тоді в обійми Нур'ялі?

Дорого дала б тепер Горпина, щоб цього ніколи не сталося.

Всю ніч не заплющила вона очей і підвелася бліда, з важкою головою. Мовчки розпалила вона в кабиці, зварила сніданок, подоїла козу. І знов нудота підступила до горла.

Що це?

І раптом Горпина здригнулася і випустила глек, уважно прислухаючись до себе. Так, сумніву немає. Затлілося в ній нове життя, вороже й непотрібне.

І жах, і сором, і муки сумління не давали їй спокою. Вона ховалася від Нур'ялі і Шафіге і, коли Нур'ялі йшов з дому, пила густий нудотний вивар з цибулячого лушпиння, носила важке каміння й парила ноги в гарячій воді.

Ось, ось, здавалося, прийде визволення.

Але цупко трималося малесеньке життя материного тіла - і минали дні, виповнені нових вагань і сумнівів. Пригадувалися оповідання про втоплених дівчат, про забитих немовлят, дітей грішного кохання. Пригадувалося, як перехожий рибалта (175) читав на хуторі апокриф про «Ходіння по муках», де говорилося про муки грішників, і, між іншим, про покриток, і про зрадливих жінок.

Думка про Коржа ставала моторошною примарою, страшною, як смерть, і нестерпучою, як пекельні муки. Горпина була дочка свого часу - вмить піднялися з дна душі забуті в неволі забобони, всмоктані з материним молоком, усі поняття і звичаї, всі непереможні закони буття, де на кожен випадок є готова незламна формула і суворий вирок усьому, що хоч на крок відступає від неї.

Тоді було одне бажання - вмерти.

Подовгу стояла Горпина на ковзкому краю безодні. Хотіла плигнути в зелені кучугури хвиль, але не вистачало сили...

Нур'ялі придивлявся до неї, але мовчав, не розпитував і, певно, догадувався, в чому річ, бо ще тепліше і обережніше пильнував свою Горпіне.

- Іди геть! - з гострою зненавистю відштовхувала вона його, коли він закривав їй плече шаллю або просив не бігати босоніж.

Як чоловік, він став їй байдужий, і знов прокинулася ненависть рабині до володаря. З огидою і жахом намагалася вона зрозуміти, що кинуло її в його обійми - і не могла зрозуміти. Не могла без пекучого сорому дивитися на свідка й співучасника свого безчестя. І знов до знесилля бігала стрімкими гірськими стежками, захлинаючись і оббиваючи ноги до крові, і знову тягала важке каміння, шукаючи собі визволення.

- Диявольське насіння! Нехристе клятий, - била вона себе по животу і, впавши на камінь, ридала...

А думка про Коржа не давала заснути. В її руках його життя, і воля. Вона відчувала себе людиною, перед очима якої гине плавець. В руках мотузок, а вона не кидає в хвилі кінця, не рятує того, хто втрачає останні сили. І, відчуваючи себе душогубцем, Горпина з садистичною насолодою уявляла собі жахливе життя галерників, роз'ятрені рани від ланцюгів, повні черви й бруду; ребра, що випинаються з-під шкіри, криваві мозолі на долонях і спину, строкату від кривавих шкарубин і ран.

В її руках ключі від кайданів, а вона бариться, вагається, вона - співучасниця його катувань. А чому? Тому що зрадила його, тому що носить плід свого гріха і боїться зустрітися з чоловіком.

А, хай буде, що буде! Хай заб'є її Корж, злочинницю й зрадницю, що забула свій обов'язок задля ворога, людолова!.. Але ж треба, треба його врятувати!

І тоді, після безсонної ночі, ледве дочекавши, поки піде Нур'ялі, Горпина хапала роботу і гаптувала до присмерків, заклякла від утоми й холоду. Спритно й рівно клала стібок, повторюючи знайомі з дитинства візерунки - тернові ягоди, калину та ожину, або виноградне листя та жолуді.

Швидше! Швидше! Це - порятунок, це - визволення невільника, засудженого на загибель. Хай він кине, хай прокляне її але вийде на волю.

- Що це ви, молодичко, нас зовсім забули? - зацокотіла Олена. - Мо, хворі були? Ой-ой, як ви змарніли! Висохли зовсім! На себе не похожi! А я чекала на вас із роботою. Отець архімандрит наказав вас привести, щоб ви показали йому своє гаптування. Ні, справді, що з вами сталося? Мо, ворожку привести? Хто тут про вас подбає! Хіба хазяїн?! Та їм байдуже, коли страждає невільник...

Горпина зовсім розгубилася. Оленина поява була надто несподівана. Сумніви щодня глибше і глибше роз'ятрювали їй душу. Іноді здавалося, ніби голова її стала вуликом: гудуть у ній бджоли, кружляють, повзають, дряпаючи мозок, і жалять болюче-болюче... І нема порятунку... Хіба це висловиш словами?

Придивившись до Горпини уважніше, Олена відчула, що скоїлось щось серйозне. Погасли її веселі очі, витягнувся кирпатенький носик. Вона перезирнулася з чоловіком і тихенько зітхнула.

- А ми, молодичко, прийшли вас просити до себе, - урвав мовчанку Панас. - Завтра кутя. І все в нас буде, як на батьківщині: і кутя, і узвар, і сіно постелимо за звичаєм...

Горпина мовчала. Невже вона має право переступити чесний родинний поріг, - вона, забруднена, споганена чужинцем? Та ще й з його дитиною під cеpцeм.

- Приходьте, серденько. Ми по вас прийшли. Крутилися-крутилися, шукали по всьому Чабан-Ташу, ніяк не могли вас знайти.

- Спасибі, - прошепотіла вона. - Заходьте... Бідно в нас... Хазяїн мій рибалка. По рибу поїхав.

Коли гості зручно сіли на міндер, Горпина кинулася до комори - чимось почастувати їх. Олена миттю слизнула за нею.

- Що з тобою, серденько? - пригорнула вона Горпину. - Від тебе половини не стало, а очі такі сумні, такі тоскні...

Горпині й руки впали. Невже всім помітно яка мука в неї на серці? Мовчки стояла вона, дивлячись в одну цятку, і раптом засміялася беззвучним сміхом, від якогo обсипало Олену морозом:

- Що ж, я не ховаюся... Чоловік гине в кайданах на галері, а мене, дружину його, цілує татарин... І тепер татарча в мене під серцем...

Олена мовчки пестила її...

- Бідна моя, самотня, безпорадна, - заговорила вона по хвилі. - Не тужи, серденько, - урвала вона сама себе, - не дитина твій Данило. Знав він, що тобі судиться. І тепер знає. Думає про це, жаліє тебе. Мій Панас теж мучився.

- Не простить він мене! Не прийме волі з моїх рук! - Скрикнула раптом Горпина і, ридаючи, впала на лантух горіхів.

Олена тихенько поклала їй руку на голову.

- Та схаменися, Горпиночко, рідненька. Прийме! В ноги тобі поклониться за те, що стерпіла ти невільницьку муку і його не забула! Кинь татарюзі його виплодок та йди до Данила на волю. А мо, й кидати не доведеться. Мо, воно ще мертве родиться.

Довго втішала Горпину жаліслива Олена, захоплювалася її гаптуванням, умовляла взяти роботу, цокотіла про всі каффські новини і зненацька сплеснула у долоні: .

- Ой, головне й забула! Панас довідався, які галери тут були восени. Було їх дев'ять та два сандали, але нових веслярів розташували тільки на трьох. І звуть їх: «Могреб», «Еріклі» та «Ешіль». Якщо вони знов прийдуть до Каффи, Панас довідається через кобзарів, на якій із них твій Данило, ще й побачення вам улаштує.

Ніжне Оленине цокотіння трохи розважило Горпину. Вона пожвавішала, забула своє горе і, частуючи гостей смаженою рибою та горіхами, ніби помолодшала й розквітла.

Під час розмови увійшла до саклі Шафіге і скам'яніла від здивування, але, побачивши чужого чоловіка вибігла з саклі.

- Почекай! Почекай, Шафіге! Не тікай! - кинулась навздогін Горпина. - Це мої земляки. А це сестра мого хазяїна, - кинула вона гостям.

Шафіге опустила фередже і ніяково м'ялася на порозі.

- Вийди покурити, Панасе, - сказала Олена-Ельмас.

І коли Панас вийшов, звернулася до мовчазної Шафіге: - Ми з Горпиною заприятелювали, ще коли вона лежала в Омировому караван-сараї хвора, а потім побачила я її на базарі і довідалася, де вона живе. Ось і прийшли ми з чоловіком її одвідати.

Шафіге ніяково переступила поріг, опустилася на міндер. А Олена вже цокотіла, запрошуючи її до себе разом із Горпиною. Шафіге заспокоїлася, скинула фередже, але на запрошення трохи зам'ялася.

- Спасибі, в мене ж господарство, дитина...

Але й Олена не вщухала. Та так весело й невимушено, що й Шафіге повеселішала і, нарешті, прийняла запрошення.

І раптом крізь тихий шелест прибою долетів із Чабан-Таша співучий голос муедзинів:

- Лла ілла, іль алла! Магомет регуль алла!

- Азан! - скочила Шафіге. - Час додому!

Вона опустила фередже і вийшла з саклі. Олена з Горпиною слідом.

- Постій, Панасе, не заважай нам. Я піду з Шафіге поперед. Дожени мене за Чабан-Ташем! - крикнула Олена чоловікові і, поцілувавши Горпину та прошепотівши їй щось хороше, пішла поруч Шафіге.

Горпина стояла й довго дивилася вслід. На серці стало легко. Давно вже треба було поділитися з нею думками, розплутати клубок протиріч, що гнітили її серце. Тепер вона знала, що робити. Вона працюватиме. Вона врятує Данила. Це її обов'язок. А там - будь, що буде.

Білий силует Шафіге майорів серед голого чагарника поруч барвистого Олениного одягу і де-не-де поринав у густу зелень лаврів та туй. Повітря було прозоре, як скло. Здавалося, що можна намацати білі саклі Чабан-Таша. Як ластівчині кубельця, ліпилися вони на узбіччі гори і блищали на зимовому сонці. Сивобороді діди виходили на плескаті покрівлі, розстилали свої намазлики і, схиливши коліна, завмирали в молитві обличчям до сходу.

А хвилі йшли до землі, важкі й рівні, як оксамитові складки, і падали на золотаві обмілини, скипаючи білою піною...

Невідомо, що говорила дорогою Олена Шафіге, але з того часу Шафіге, Медже та інші татарки стали часто одвідувати Горпину і або кликали її до себе, або йшли з нею в гори по хмиз чи то по шипшину та горобину. Приморожені ягоди були надзвичайно смачні, і Шафіге варила з них чудове варення з медом.

У гopax було холодно. З півночі з-за гір віяло кригою і морозом, і міцніше куталися вони у ватяні довгі бешмети, і міцніше пов'язували голови вовняними кашмірськими шалями.

Ліс був рідкий та пустельний. Голі вузлуваті горіхи тa буки переплуталися гіллям, під яким влітку весь день стояли прохолодні зелені присмерки. З гілля звисав мох, наче дервішеве лахміття. А дикий виноград та клематис перекидалися з дерева на дерево, як рибальський невід на кілках. Тільки на південному схилі зеленіла шовкова травичка та синіли фіалки і якісь сором'язливі малюсінькі квіти, схожі на наші проліски. А море сяяло крізь мереживо гілля, мінилося, посипане діамантовими порошинками іскор.

- Невже тобі не холодно? - з жахом і здивуванням питали татарки, бачачи, як Горпина скидає папучі і бігає босоніж серед коріння дерев, що стирчало із землі напівзакопаними полозами.

- Я звикла! - сміялася вона. - У нас тепер сніги, замети, а тут наче осінь.

- А правда, що сніг буває сухий?

- Правда. Замете нас снігом аж по пояс. Так і живемо в заметах місяців зо два-три.

Татарки перезираються і недовірливо хитають головами. Ну, хіба ж це можливо, щоб сніг був-таки зовсім сухий і не танув так довго? Адже ж і в Криму випадає він раз-два на зиму, але за дві години нема від нього сліду. Бідні козачки, як у них там холодно й погано!.. І які вони дурні, що так сумують за такою поганою батьківщиною. І як воно жахливо жити татаркам у козацькій неволі...

І, згадавши козацькі напади й дівчат, захоплених козаками, заводить Медже дзвінким глибоким голосом, повним східної млості і суму, старовинну татарську пісню «Про неволю козацьку»:
Я у батьків, в садочку розквітала

В перлинах, як троянда у росі,

Та на аул козацька сила впала

В безмовні передранкові часи.

Вони мені зв'язали міцно ноги...

Мій пояс став мені за кайдани...

Ридала я, чіплялась за пороги,

Коли мене тягнули у човни...

Серед степу чужий самотній хутір...

Там холодно і тілу і душі... -

Горпина скам'яніла на місці. В її грудях здіймалася буря. Як вона сміє!.. І сльози болю і образи бризнули з очей.

- Неправда! Ми не такі, як ви! Нема в нас невільників! Нема! - істерично вигукнула вона, струснувши Медже за плечі. - Брехня це! Чуєш: брехня!

З мукою і надсадою вилітали з горла слова. Татарки злякано і здивовано оточили її, а Медже здивовано і розгублено виправдувалася:

- Та я не знаю, чого вона... Я співала. Пісня ж така... Адже ж беруть наших дівчат у неволю. Пам'ятаєте, як позаторік в Кучук-Кої?

- Ех ти, розумна! - похитала головою Шафіге. - Вона ж теж бранка. Їй боляче від цього. Насип собі солі на незагоєну рану - не так завиєш.

Горпина ридала, закривши очі руками... Татарки зовсім розгубилися, умовляли, заспокоювали її.

- Не плач, Горпіне, любонько. Дійсно є у нас така пісня. Хто і коли її склав - невідомо, мабуть, дуже давно. Не про самих козаків пісню складено... Taкa вже наша жіноча доля... Медже ненавмисно: просто не подумала, що тобі стане боляче.

Медже й сама мало не плакала, обіймаючи Горпину:

- Та звісно ж... Це я з дурних очей... А ти нам, Горпіне, як рідна сестра. Ми тебе полюбили, звикли до тебе, - казала вона. - Так! Так! Ми любимо і тебе, і Нур'ялі і дуже радіємо, що в нього така хороша дружина.

- Рабиня, а не дружина. За гроші купована, - з мукою вирвалося в неї. - Ви ж не знаєте, як це було. Я ж чоловіка мала, дитинку...

І, забувши все, вперше почала вона розповідати. Перед очима стояв невільницький ринок, галери, розподіл ясиру, смерть Івасика. Замовкли татарки, опустивши очі додолу, слухаючи її безладну, але моторошну повість. І коли замовкла Горпина, схлипуючи і тремтячи всім тілом, довго мовчали, в багатьох блищали на віях буйні світлі краплини.

- Ось що роблять наші беї! - палко вирвалося в Медже. - Прости мене, Горпіне... Я не знала жахливої правди.

- А тепер ти вже не рабиня, - підхопила й Шафіге. - Тепер тебе не можна ані продати, ані вигнати з дому. В тебе буде дитина, а мати у нас завжди вільна. Такий закон. Забажаєш піти від Нур'ялі - підеш. Забажаєш залишитися - залишишся. Тільки кохає він тебе, і було б йому дуже боляче, коли б ти його кинула, - додала вона і зітхнула.

Це було так несподівано, що Горпина сіла і довго дивилася на татарок. І зрозуміла Горпина, що дитина, на яку чекала вона з таким розпачем і жахом, визволить її з неволі.
ЗНИКЛИ БЕЗ СЛІДУ
Те, що Настя зникла, не в жарт турбувало Петра Конашевича. Повчанський обіцяв привезти дочку після покрови, але минув сонячний жовтень, а про них не було й чутки. І думка, що з Настею скоїлося лихо, почала тривожити гетьмана.

Гадка про татар не турбувала його. Він знав, що вони сплюндрували Поділля, але й кобзарі та й інші подоляни - всі, як один, говорили йому, що татари не зачепили повіту, де містився хутір Повчанських. І Сагайдачний губився в різних здогадах, далеких від правди.

Минув ще місяць. Лягли на землю перші сніги, виповнивши Київ білою тишею і покоєм. Дніпро взявся зеленуватою кригою. Північний вітер гнав низькі, патлаті хмари, і з них, як з подертих лантухів, сипалося біле пір'я сніжинок.

Сагайдачний відрядив до Повчанських джуру з листом й нетерпляче чекав на нього. Минали дні. Якось надвечір увійшов до нього джура в запорошеній снігом киреї і зупинився біля порога, не підводячи очей. Сагайдачний схопився з місця, і важке передчуття стисло болем його горло.

- Кажи просто, - сказав він, не пізнаючи свого голосу. - Вона хвора, чи то з старими щось скоїлося?

- Ні, батьку, - ледве вимовив джура, - тільки хутора нема. Зник, ніби вітром здмухнуло.

- Та що ти верзеш! - спалахнув гетьман, і його вузько посаджені очі метнули блискавки. - Сп'янів, чи що?

- Ні, батьку, навіть і не нюхав. Тільки хутора нема і край.

Сагайдачний у нестямі схватив його за груди і сіпнув, як кошеня.

- Та що ти плутаєш, ледащо?

- Та правду ж кажу, батьку. Нема хутора. Виїхав я, той, - із Звенигородки і їхав, як ми з тобою влітку, просто до хутора сотника Левченка, а звідти ярами до Бугу, потім - уздовж Бугу, а далі степом, не гублячи з очей лісів. Минув і дуб, побитий громом, і три тополі, де перехрещуються чумацькі дороги, а звідти - на схід сонця. І озеро є, де панна Настя їздила човником, і байрачок, а хутора немає. Крутився я там, крутився, і «Отче наш» читав, і «Богородицю»... Думав, нечистий плутає, але нічого не помогло. Сплигнув з коня, ходив, шукав. Тільки комини стирчать з-під снігу. Кинувся я до Білої Криниці, розпитую. Ніхто нічого не знає, тільки одна стара баба казала, нібито бачила заграву. Та хто ж її знає: мо, бреше, а мо, й привидилося від старості.

Джура замовк, важко сопучи. А Сагайдачний засипав його питаннями, де caмe була заграва, коли, чи не бачили люди Повчанських в околицях? На всі його запитання джура не міг відповісти і твердив тільки одне:

- Та де ж мені було довідатися! І коли! Я й коневі не дав перепочити - просто кинувся до тебе.

Не добившись відповіді, Сагайдачний того ж дня виїхав з Києва, взявши з собою десятеро певних козаків та джуру, що відчував себе безневинно обвинуваченим.

- Їй-бо, батьку, ніде не спинявся, а горілки і в вічі не бачив. Не інакше, як нечиста сила, - мурмотів він, ледве встигаючи за гетьманом.

А Сагайдачний мовчки підострожував коня. Другого дня були вони в Білій Церкві, переночували, дали коням відпочити і на ранок рушили далі. Діставшись Бугу, Сагайдачний наказав джурі їхати попереду, вказуючи путь, але хлопець не розгубився і взяв вірний напрям. Ось і дуб, побитий громовицею, ось три тополі на роздоріжжі і глибокий яр із криницею. Вершники звернули на схід і незабаром опинилися над знайомим озерцем, де часто рибалчили Повчанські. Ось і байрачок з дубами в рудому, побитому морозом листі. Повільно спустилися вони положистим схилом туди, де мав бути хутір.

- Тут я й крутився, як навіжений, - зітхнув джура. Мало не збожеволів. Думав - тут мені й край.

Говорячи, він про всяк випадок намацав за пазухою хрест. Проте з козаками він не боявся, але тримався осторонь Сагайдачного. Він знав, що стриманий і зовні холодний гетьман міг шалено запалитися гнівом, і тоді лихо тому, хто потрапить йому під гарячу руку.

- Ну, панове, злізайте з коней, - здається, тут була садиба, - урвав Сагайдачний мовчання. Козаки спішилися і мовчки пішли за ним, захопивши лопати. Сніг був неглибокий. Копнувши разів із двадцять, вони потрапили на згарище, але, крім попелу й головешок нічого не знайшли. Сагайдачний зрозумів, що тут була клуня, і пішов далі, але довго шукати не довелося, бо з-під снігу стирчала цегляна піч, і, розкопавши сніг навколо неї, козаки знайшли рештки посуду, обгорілі кістки й черепи на глиняній підлозі.

Чиї це були черепи? Один був великий з щербатими зубами і, вдивившись у нього, Сагайдачний зрозумів, що це череп старого Повчанського. Але чий був другий, менший, жіночий? Настин чи то старої матері? Він надто обгорів, щоб по зубах розібрати що-небудь. Сагайдачний мовчав, вдивлявся в череп, і бачили козаки, як тремтіли у нього руки, коли він обережно поклав його на землю. Ніхто не наважився порушити мовчання. Тільки джура непомітно хрестився, ховаючись за їх спини.

- Копайте далі, панове, - глухо наказав гетьман, не підводячи голови. - Може, як-небудь довідаємось, що тут було.

Козаки розсипалися згарищем, розгортаючи сніг. Сагайдачний теж узяв лопату й методично розчищав хату, придивляючись до кожної дрібниці. І шукання винагородило козаків. На місці колишнього хліва знайшли вони силу свинячих кісток, а на дворі розбиті скрині, кілька подертих гатарських халатів і новий турецький кинджал, що ледве взявся іржею.

Татари.

Але як потрапили вона сюди, непомічені козацькою сторожею, в який бік подались і де злучились з своїми? В цьому пустому, напівдикому степу важко було дістати відповідь.

Довго кружляли вони степом в околицях хутора, довго розпитували бабу, яка бачила заграву вночі.

- Та хто ж його зна, що там горіло. Мо - ліс, а мо, й хутір, - шамкала вона, знизуючи плечима.

- Коли ж це було? - допитувався Сагайдачний.

- Та хто ж його зна!.. Мо, на спаса, а мо, й раніше... Не пригадаю. Спека тоді була. Самі суховії....

Так і не дізнався від неї Сагайдачний нічого. Проте знайшов ще два згорілі хутори біля Бугу. Очевидно, головні сили татар пройшли на північному сході, а сюди, в напівдику смугу, зазирнув тільки маленький загін. Покружлявши в степу ще день, Сагайдачний повернув додому. Настине зникнення було для нього важким ударом. Мимоволі пригадав він слова старого Повчанського про те, що козацькі походи накликають татарські наскоки, і гірко дорікав собі за короткозорість. Сагайдачний почував себе винним за лихо, що впало на Волинь та Поділля, і ніяк не міг заспокоїтися. «Що тепер робити? - питав він сам себе. - Кинутися до Каффи з викупом чи то вдарити з військом? Але ж ясир давно розпродано на малоазіатські ринки, і в Каффі, певно, не знайти Насті. А втім, татари довідаються, що я в їх межах, і вже не випустять мене. Доведеться загинути в татарській катівні, так і не визволивши Насті. Та й похід тепер не налагодиш. Доведеться очікувати нової весни».

Від нервового напруження Сагайдачний увесь палав. Думки мчали уривчасто, як осіннє листя, перериваючи й переганяючи одна одну. Але ради не було.

У Білій Церкві здибав він Карпа, старого кобзаря, і розповів йому своє горе. Карпо взяв його близько до серця і, хитро примруживши очі, зауважив:

- Чую я, батьку, що без нас, кобзарів, не обійдеться. Тільки попроси: розшукаємо тобі твою зіроньку.

- Як то?! - аж скрикнув Сагайдачний і схопив його за руки.

Старий посміхнувся в сиві вуса і знов примружився, збираючи навколо очей дрібні зморшки.

- А так... Іноді сліпі й криві бачать більше видючих.