Сімферополь. Видавництво

Юрба вирує навколо. Ніхто не слухає старого, і він стоїть самотній і чужий, з гіркою образою в серці.

- Іджіари! Іджіари з хаджу! Гаптовані золотом, вишивані нефарбованим шовком. Триста років провисить на стіні і не злиняє! - вигукувала Олена, втрачаючи надію знайти покупця.

- Ah, que c'est bеаu! //О, яка краса! (франц.)// - спинився перед нею гасконський моряк. - Скільки ті бажаль за це?

- По триста ачке, - розгублено прошепотіла Горпина.

- Та ти з глузду з'їхала! - підштовхнула її Олена. - Мовчи краще.

І, виправляючи її помилку, привітно зацокотіла:

- Оцей триста, а оці по п'ятсот, бо тут золота більше і візерунок з Мекки. А ось з крилатими звірами, як на міських брамах.

- Voyons! //Подивимось!// Та це ж грифони, генуезькі герби! - захоплено вигукнув він. - Аn оuі, mа belle. //Так, красуне// Я забираль всі шість. Скільки?

І не встигла вона .озирнутися, як висипав в Оленині руки мало не три тисячі аспрів.

Давно поринув у юрбу безтурботний гасконець, а жінки не могли отямитися.

- Оце здорово! Оце чудесно! Враз продали всі за таку хорошу ціну! Ну, Шафіге, радій! Викупимо твого Меметку! - цокотіла Олена, і її карі очі так і іскрилися радістю, а кирпатенький носик здіймався весело і смішно, вилискуючи гудзиком на сонці.

А струнка, як очеретинка, дівчина-караїмка дивилася вслід гасконцеві, і очі їй повільно наливалися сльозами, а глибока гірка зморшка кривила дівочі вуста. Не помітив... Не глянув на килимок, останній скарб, останню надію... Отже - кінець. Отже, завтра - Майдан Сліз, невільницький ринок. Відвезуть її за море, до Сінопа або Амазії, замкнуть до гарему або примусять десь робити на полі під пекучим сонцем чи то молоти збіжжя в сирому льоху, серед цвілі й мороку... І не бачити їй більше батька з матір'ю і не зустрічатися ввечері біля фонтана з чорнооким Рувімом з Яффи, не цілувати його палко-палко в тіні гліциній... Не стати йому дружиною вірною і відданою... І все тому, що банкір Ісаак взяв у посесію податки і бажає заробити удвоє на бідних одновірцях... Тому, що немає в батька золотих дукатів і гасене, нема невільниць на продаж замість єдиної доньки. І... кому тепер потрібний цей гарний, але вже потертий килимок, останнє багатство, остання надія!..

І рясні сльози котилися по її щоках, застилаючи очі. І в нестямі, з мукою в голосі простягає вона свій килим сицілійцям і франкам, бундючним іспанцям і фелахам (228) з широкими обличчями і ліниво-похітливою усмішкою гізеського сфінкса.

Панас уже сидів під стіною Біюк-Джами, чекаючи на дружину.

- Ну, як? - кинулася до нього Шафіге, забувши мусульманський жах перед чоловіками. - Меметка?..

- Тут ваш Меметка, - лагідно посміхнувся Панас. - Не журіться, молодичко. Замкнули хлопчиків до цитаделі. Годують їх добре: і шашликом, і молоком, і сиром, і різними ласощами! Ось тільки сплять вони на землі, підклавши соломки. Та влітку нічого, тепло...

- А ага? Чи тут він, клятий? - урвала Горпина.

- Нема. Поїхав, собака, по інших аулах. Зовуть його Гусейн-заде, а помічник його Юнос-заде, щоб їм чорти зади попідсмажували, - грубо пожартував Панас, щоб чимось розважити бідну матір. - Ласий він, собака, на бакшиші. За гроші з нього можна кишки витягти, але без грошей - не підходь: звір звіром. Проте дітей він не чіпає. Треба їх приставити до Стамбула веселими та здоровими, бо за це можна дістати чималу нагороду. А нагороди для нього - як мед. Ну а у вас як? - урвав він сам себе, бачачи, що Шафіге ладна знов розплакатися.

- Продали іджіари якомусь чужинцеві. Та так добре, - зацокотіла Олена. - А на базарі що робиться!.. Ой лишенько! Всі несуть на продаж, що є найкращого в хаті. А покупців катма. Зникли, як таргани у вогні. Пропали б ми, коли б не цей чужинець.

- Що ж тепер робити? Підемо десь, - урвала Шафіге. - Чи не піти нам на невільницький ринок по хлопчика?

Але Горпина спалахнула.

- Та що ти, Шафіге! Схаменися! Піти купувати за гроші людину, нещасне дитинча, захоплене десь на селі!.. Щоб ще одна мати страждала, як ти? Шафіге стало соромно. Але страх втратити Меметку стиснув їй серце, і вона знов звернулася до Панаса. Вона відчувала, що цей мовчазний неквапливий вантажник з випаленим на лобі невільницьким тавром знайде якийсь вихід.

- Що ж робити, господарю? Навчи! Врятуй!

Панас - почухав неголену щоку, затягнувся тютюном і, не випускаючи люльки з рота, спокійно відповів:

- А я ось що думаю. Бачили ви циганча, що жебрачить біля кладовища? Він сиротинка. Візьмемо його, помиємо, підгодуємо та й віддамо Гусейнові замість Мемета, а гроші залишаться тоді на хабар. За три тисячі аспрів стане він шовковий. Та й циганча дякуватиме. Не весь йому вік спати під тинами, як цуценяті.

Але Горпина не заспокоювалася.,

- Хоч і спить воно під тинами, та вільне. Краще бути жебраком на волі, ніж невільником у золотих шатах.

Панас повільно всміхнувся.

- Вірно, тіточко. Тільки не зовсім. Хлоців беруть не в неволю, а в яничари. Батьки страждають, бо це розлука навіки, але ж не будуть вони нещасні. Сім років тримають аджем-огланів в султанському палаці, муштрують, добре годують, виховують; вивчають вони військову науку і грамоту, а потім беруть їх до яничарського війська, якому скоряються всі. Це ж не прості корогви - яничари. Живуть вони сито, безтурботно і весело і навіть чимало разів скидали султанів, коли вони не дуже їм потурали. Отже, кращої долі жебракові й уві сні не вигадаєш.

Горпина замовкла, та неприємний присмак залишався. А Панас вів далі, звертаючись до Шафіге:

- Підемо тепер до нас, відпочинемо. Та й циганча заберемо дорогою, а за кілька день приїде ага. Тоді й справу закінчимо. Тільки не говоріть циганчаті, що ми вигадали, бо матері виють і він може злякатися.

- А що буде, коли циганча втече з казарми? Тоді знов прийдуть до нас по Меметика? - урвала Шафіге.

- Та схаменіться, тіточко! Звідти тільки пташка втече.

Олена була захоплена. Знов засміялися карі очі, а кирпатенький носик визирнув з хусточки, як пустун-хлопчик з-за тину.

- Справді, підемо до нас, - запросила вона. - Циганча проживе в нас кілька день, обчиститься, відіспиться. А я вже годуватиму його, як курбан-байрама, щоб він вподобався азі.

Сказано - зроблено. За годину циганча вже призвичаїлося до білої хатки за кладовищем і з дзвінким реготом гралося з кудлатим собакою, причепурене, нагодоване, з чисто поголеною голівкою, а Горпина з Шафіге зібралися додому.

Минуло чотири дні... Шафіге не спала, не їла, поривалася до Каффи і годинами ридала, ховаючи в подушках обличчя, або бігла до Горпини по новини.

- Я боюся, що Меметку вже забрали до Стамбула. Я більше його не побачу. Нащо ти відвела мене додому, Горпіне?

- Заспокойся, рідненька. Не така людина Панас, щоб обдурити нас. А яликом під парусом - до Каффи - година. Це ж не бігти пішки гірськими стежками, як ми з тобою.

- Так ти нічого не ховаєш від мене? Він ще тут? Забожись своїм християнським аллахом! Горпіне, Горпіне, скажи мені правду!

- Та схаменися, дурненька! Глянь мені просто у вічі. Та хіба ж я стала б тебе дурити?! Іди додому, а коли я про щось довідаюсь - вмить до тебе прибіжу.

Шафіге йшла додому, а Горпина знов бралася до роботи або вколисувала дитину, задумано мугикаючи суворих степових пісень. На серці в неї було ясно, спокійно. З дня народження дитини вона скорилася долі, і ніби ця чужа гаряча сонячна країна стала для неї другою батьківщиною.

Нетерпляче очікувала і вона звісток з Каффи, і якось вранці, коли тануло море під прозорим блакитним серпанком, а сонце запалювало на ньому ніжні порошинки іскор, виросла перед нею Олена.

- Нема хазяїна? - спитала вона, оглядаючись.

- Нур'ялі надворі. Рубає дрова. А що? - захвилювалася Горпина. - Де Меметка?

- Панас чекає на нас у човні. Поклич Шафіге із Ахметом. Ага повернувся вчора надвечір, а хлопчиків відряджають сьогодні, - квапливо розповіла Олена і, озирнувшись, додала, таємниче підморгнувши Горпині:

- І для тебе, серденько, є новина: прийшли очаківські галери. Може, й Данила разом викупиш.

Горпина похитнулася і зблідла, як мрець. З тихим дзвоном упав з її рук скляний глечик і роз/?ився на дрібні крижинки. Данило... Невільник, прикутий до галерної лави. Мученик і жахливий обвинувач жінки-зрадниці. Під порогом саклі ще й досі закопані в манюсінькому глечику тридцять два золоті гасене, що заробила вона за рік вишиванням. Це був її обов'язок, її мета. Але як його викупити, коли лежить у колисці татарча, жахливий доказ її зради? Коли перед усім Чабан-Ташем стала вона дружиною Нур'ялі?! Як піти з цієї саклі, де кожен цвяшок став рідним і дорогим, як кинути сором'язливого лагідного рибалку, що кохає її цнотливим коханням? Як завдати йому такої глибокої рани? І за що? І як тоді буде з дитиною?

Вихром миготіли уривки думок, але вона не могла ані зв'язати їх, ані рушити з місця. Олена щось говорила, сидячи поруч і тримаючи її за руки. В ушах дзвеніло. Жах, сором стискали серце мало не до фізичного болю.

Увійшов Нур'ялі з нарубаними дровами, скинув їх біля кабиці, відвертаючи очі від гості, не звиклий дивитися на жінок без фередже. З Горпининого обличчя він зрозумів, що скоїло ся лихо, але перед чужими незручно розпитувати. Нур'ялі зупинився, не знаючи, що робити, як збентежений учитель у медресе (229), коли прийдуть приїжджі шейхи і питають про те, чого учні не вчили... Олена зирнула в його бік і підвелася з міндера.

- Так ви, серденько, збирайтеся, а я піду до Шафіге, бо треба нам поспішати, - квапливо кинула вона і вислизнула з саклі.

- Що трапилося? - ступнув до Горпини Нур'ялі. - Невже завезено Меметка?

Горпина мовчки похитала головою.

- Так що ж тоді, джаним, Горпіне моя люба? - турботливо сів він поруч неї. Клубок ридань підступив Горпині до горла. І раптом впавши навколішки і ховаючи обличчя в його одязі, заговорила вона уривчасто і заплутано:

- Пусти мене, Нур'ялі, до Каффи... Галери прийшли з Очакова... Ті самі... Данило мій там у неволі... Треба його врятувати, викупити...

- Данила?! Викупити?! - з мукою перепитав Нур'ялі. Горпина заридала несамовито, розпачливо.

- Пусти мене... Коли ти рибалчив, я до світанку гаптувала... Я гроші збирала на викуп... Він у кайданах, біля опачини... Ані підвестися, ані спочити... У холод, у вітер, у дощ... І рани від кайданів до кісток.

Нур'ялі мовчки заплющив очі, зосередився, начеб тому, щоб глибше відчути своє страждання... Потім тихо провів рукою по Горпининій голові і відповів з болем у , голосі.

- Іди, Горпіне моя люба. Ти вільна. (230) Нема на тобі інших пут від пут кохання. Роби те, що наказує тобі сумління... А я чекатиму на тебе день і ніч, тому що стала ти мені прикрасою життя, моєю зорею у темряві.

Горпина мовчки ридала.

- А як же буде з дитиною, джаним? Залиш мені мого сина, - заговорив Нур'ялі по хвилі. - Ми чекатимемо на тебе з Юсуфом.

Горпина підвелася, озирнулася, наче затямлюючи назавжди все, що оточувало її щодня, потім зирнула на Нур'ялі.

- Не знаю, що буде, - прошепотіла вона. - Сама не знаю... Я заблудила, Нур'ялі... Ось як у лісі вночі... Боязко, боляче мені, Нур'ялі... Ох, як боляче...

Сліз більше не було. Висохли вони, випиті внутрішнім жаром. Хитаючись, наблизилася Горпина до колиски, торкнулася дитини вустами і мовчки вийшла з саклі.

Як уві сні, спустилася вона стрімкою стежкою, як уві сні, сіла в ялик поруч з Шафіге...

Пливли повз них дзеркальні бухти, стрімкі зубчасті скелі, уламки колись проваленого у море вулкана. Розквітла Каффська затока жовтогарячими, білими і пурпуровими парусами... Загойдалися на якорях галери і шхуни, рибальські фелюки і бригантини. Легкою чайкою сковзнув між ними ялик і причалив у глибині затоки, втому місці, де рік тому стояв Нур'ялин човен, коли купили вони Горпину і принесли на ношах з незагоєною раною на нозі.

Ішла вона, як на страту, не знаючи, що робити і що казати. Зустріч із Данилом здавалася їй страшнішою від смерті. З жахом бачила Горпина, як все міцне, все тепле, що зв'язувало її колись з Коржем, вигоріло, розсипалося на попіл... І став він для неї не живою істотою, не чоловіком, а спогадом, безтілесною тінню людини, чия поява лякає, а не тішить. «Але ж це жива людина, що страждає і гине від невимовних мук», - умовляла сама себе Горпина, а серце тремтіло, здригалось від болю, пригадуючи Нур'ялі, скиміло від жалю до нього і сорому за ту муку, що завдала вона йому... Але ж Данило - справжній чоловік, Івасиків батько... Чи зрозуміє він, чи простить їй усе? І чи потрібне їй це прощення? Не зрозуміє Корж її муки. І що ж тоді? Піти з ним на волю? Гойдалися, тремтіли терези душі... І не знала Горпина, де кинуть її бурхливі хвилі сумнівів... Знала тільки, що стискається серце від невимовного жаху і болить, наче подерте на шматки орлячими пазурами.
ДВА ПОЛЮСИ
- Кипіла, хвилювалася Січ.

Голота збиралася купками по куренях, по вулицях, в шинках, на березі Дніпра і палко обмірковувала події. Розмови бриніли гнівно, збуджено й сміливо, але таємна тривога гризла душу мало не кожного молодика, бачачи, що ворожа сила простягає свої пазури аж до самого серця й передмур'я їх волі, але фальшивий сором заважав їм одверто висловити товаришам і свій таємний біль, і страх за майбутнє.

- Де це чувано, щоб аж на Січ лізла панська сила?! - обурено розмахував руками Тимко.

- Кортить знов обернути нас на холопів, щоб робили ми на них, як воли.

- Руки короткі!

- А пруть, як людолови-ногайці.

- Людолови і є.

- Хай сунуться. Дамо їм понюхати пороху.

Барабаш задоволено смоктав люльку і зиркав на всі боки розумними сталево-сірими очима.

- Слухай, батьку, - просто звернувся до нього Тимко, - треба щось діяти. Адже пани збирають на нас силу.

Барабаш посміхнувся.

- Збирають, тільки погано, - зирнув він у бік Тимка. - З такою жменькою їм тільки горобців лякати.

- Як то? Що ж, на твою думку, треба чекати, поки вони нас голодом заморять?

- На Базавлук накинуться, чи що?!

- По катівнях почнуть нас катувати за підпалені фільварки?

- Та тебе першого тоді посадять на палю.

Влучно підсипав жару Барабаш і задоволено прислухався до обурених вигуків, ховаючи під вусами хитрувату посмішку.

- Авжеж. Доведеться й на палю сісти, коли ви такі дурні, - відповів він нарешті.

Нетяги мовчки витріщили очі.

- Так, кажу, доведеться, - повторив Барабаш, вибиваючи люльку. - Бо лякає вас якась жменька жовнірів за півста миль від Січі, а того недобачаєте, що панство сидить на Базавлуку та крутить вами, як ляльками.

Нетяги перезирнулися.

- А хто ж це? Свиридович, чи що? - спитав один із них по хвилі.

- І він, і всі, хто в кармазинових жупанах хверцюють та шальовими поясами підперізуються.

- Оце так, - підхопили колишні пахолки Повчанського, а тепер низові козаки - Максим Бабій, Терешко Гедзь та Тимко Гострий. - Справжні пани, щоб їм луснути!

- Ще й на тафах та уходах п'ють нашу кров, як і в себе по хуторах, - додав Тимко, пригадавши Лободу та Повчанського.

І тільки Бородавка здивовано зирнув на Барабаша.

- Та невже ж вони змовилися з Жолкевським? - недовірливо спитав він.

- Змовилися не змовилися, але ж подумайте, панове, хто для них ближчий: нетяга, з якого вони шкуру деруть, чи пани, з якими вони торгують, горілку п'ють, соймикують, і родичаються, і разом душать нас панщиною та данинами по своїх хуторах та уходах.

- Оце так! - підхопили нетяги. -Здорово, Барабашику! - Знаєш не тільки те, що вже зроблено, але що вони в думках мають.

Барабаш посміхнувся і задоволено кресав огонь.

- Так що ж, на твою думку, нам робити? - спитав Бородавка.

- Що робити? - перепитав він. - Та якнайшвидше вдарити в литаври, скликати чорну раду, поки пани старшини не додумалися, як нас продати панству в неволю.

- Оце так! Щоб не підписували юди таких постанов, як у Житомирі, і не згоджувались на такий реєстр!

- Бий на раду! Біжи, Тимку, по довбиша, він там у шинку, - підштовхнув Тимка Бородавка.

- Стійте, бісові діти! - спинив їх Барабаш, - Хіба ж так можна? Сьогодні - субота. Всі наші хлопці розійшлися: хто на тафах рибалчить, хто коні пасе, хто полює. Почекаємо до завтра. Завтра - Маковій, свято. Всі тут будуть. Тоді, пообідавши, і вдаримо на раду. А поки що треба нам як слід побалакати та змовитися, що і як говорити. Чи то просто вдарити всією силою на коронного гетьмана, чи хай спочатку наші люди підуть по селах та поспільство розбурхають, щоб разом із ним кинутися на панів.

- Оце так! Разом!

- Краще з поспільством! - захоплено загули нетяги.

- Це ж таке буде!.. Як іскра на порох.

- Усі враз повстануть.

- Тільки знак дай - запалають маєтки.

- Виріжуть панів до ноги.

- Димом пустять замки та фільварки.

- Та цитьте! - гримнув нарешті Барабаш. - Кажу: не здіймайте галасу, бо ж чортова старшина довідається, скрізь у неї свої підлабузники. Треба їх захопити зненацька, піднести на раді готовеньке, щоб не прочухалися. Бо в одного є родичі пани, а той гроші комусь позичив, а третій торгує з ними... Почнуться каверзи. Тільки тоді зваримо кашу, коли не дамо їм довго думати.

- А що, коли вони не згодяться?

- Що? - перепитав Барабаш, і очі йому спалахнули, а голос задзвенів невблаганною силою. - Що кажеш? В Дніпро їх тоді, щоб не зраджували!

І, стверджуючи Барабашеві слова, відгукнувся Тимко луною:

- Собакам і смерть собача!

- А тепер - розходьтесь, панове, - порадив Барабаш. - Ось і в казани б'ють полуднувати.

Хлопці розійшлися, і Барабаш залишився сам на сам з Бородавкою.

- Нащо ти відкладаєш раду? - спитав Бородавка, прямуючи з Барабашем до майдану. - Старшина ж теж скрегоче зубами з люті, бо нема солі. Та й торгівлі заважають оці жовнірські вибрики.

- Хто раз опікся на молоці - той і на воду дме, - спокійно посміхнувся Барабаш.

- Та вони ж увесь час кажуть, що треба ланів бити.

- Ну й хай кажуть. Але й вірити їм не треба, бо коли їм корисно панів бити - підуть вони з нами, а коли стане корисніше нас зрадити - зрадять нас, не почухавшись.

- Та це вірно, - зауважив Бородавка. - Але я гадаю, що варт піти до Сагайдака. Голова в нього путяща. Поговорили б, згодилися, щоб завтра марно не сперечатися.

Барабаш аж спинився і витріщив на Бородавку очі.

- Та ти з глузду з'їхав, чи що? Ворогові, старшині, про своє розпатякати?

- Та який же він ворог?! Сам із голоти! - зніяковів Бородавка.

- Коли ж він був голотою? Десять років тому. Та йому вже кармазини до шкури приросли. Сам старшина і за старшину тягне.

- Так і ми ж з тобою тепер старшини, - образився Бородавка. - Курінні отамани, не будь-які козаки.

- Що?! Та ти мене до Сагайдака дорівнюєш, дурню нещасний?! Хто його обирав - ми чи старшина? Кому він роздає козацькі землі? Хто в нього дістає хліб козацький? Ми чи всякі Танцюри та Ничипоренки за свої човни? Тьху, аж слухати гидко! Невже б ми з тобою підписали постанови житомирської комісії на козаків чи ганяли під Москву козацьку силу?

- Та ти не гавкай, як собака. Теж пельку дереш, як перший-ліпший пан, - образився Бородавка. - І чорт з тобою! Не піду до нього. Але ж і ти дурень вошивий, ось що, - додав він і подався до шинку.

Барабаш спересердя аж плюнув і рушив далі. А Бородавка довго бурчав собі під ніс і замовк, тільки переступивши поріг шинку.

- Теж пан об'явився! – промурмотів він, сідаючи на - лаву.

- Гей, шинкарю, горілки та чим заїсти, - гукнув він худорлявого єврея-шинкаря.

Нетяги впізнали отамана, потіснилися і звільнили йому місце на покуті. Бородавка задоволено посміхнувся й подякував:

- Випий, батьку, нашого меду! - піднесли вони йому кухля.

- Спасибі, друзі! Гей, шинкарю, ще горілки! По кварті на душу, - крикнув він. - Я частую.

І поки шинкар метушився, наточуючи повні кухлі й келихи, Бородавка ковтав міцне питво й думав: «Іч, чортів син! Гадає, що на всьому розуміється краще за всіх на світі. Сагайдакові не йме віри. Правда, що Сагайдак з багатирями приятелює. Так я це йому вже казав просто в вічі. І тепер знов скажу. Хай не пишається булавою і не забуває, що він з голоти».

Бородавка думав і непомітно перехиляв кухоль за кухлем. Войовничий запал здіймався хвилею в грудях. Скляні очі. Гарячий червінь виступив на вилицях.

«А Барабаш боягуз і дурень. Ввижаються йому якісь заколоти, як старій бабусі чорти. Треба з Сагайдаком поговорити. Конче треба. А що він зрадник і собака, так це я йому в вічі кину. Бо ж шкода, щоб такий козарлюга, як Сагайдак, плямував себе зрадою. Втопимо ж його, як собаку. А шкода буде. Бо такого ще не було і не буде... Так я йому і скажу: де твоя совість, собако? Бо є ж у нього десь совість захована».

Бородавка випив ще кварту, кинув шинкареві гроші і, похитуючись, подався до дверей.

- Так і скажу, - твердив він на вулиці, непевною ходою простуючи до майдану. - Так і скажу...

Це був кремезний чолов'яга років під сорок п'ять, вайлуватий і присадкуватий. Коротка бурякова шия зливалася в нього із спиною рівною лінією, і від цього завжди здавалося, ніби він стоїть, схиливши голову наперед, як бик, готовий буцатися. Обвітрене засмагле обличчя, товстий ніс і маленькі сірі пронизливі очі - ось такий був Яків Бородавка. Це був взірець стихійного бурлацтва, буйних ватаг, що ненавидять будь-яку владу і лад. З глибоким презирством ставився він до науки і до вчених, до дипломатії і угод.

Не краще ставився він і до військової науки. Не мав Бородавка жодного уявлення про тактику і стратегію, але нюх і хист природного вояки допомагали йому на морі і на суходолі вмить розгадати задум свого супротивника і розтрощити його. Ось чому знали його на Січі як спритного, загартованого в боях вояку і отамана.

В одному був послідовний і твердий до кінця - У зненависті до шляхти. Тут він не знав половинчастих заходів. Ніяких вагань і компромісів. У походах був він невгамовний і відважний вояка, рубака і задирака, а поміж своїх - щирий і вірний товариш. Після кривавих боїв ладний був пестити дитину, цуценя або пташенят, що повипадали з гнізда. Він був не дурний, мав гостру кмітливість, чимало доброго розуму і невблаганно ненавидів тих, хто так чи так живе з чужої праці.
Увійшовши до Сагайдачного, він не скинув, за звичаєм, шапки, не вклонився йому, а став, узявшись руками в боки і широко розставивши ноги, як стоять у човні під час гойданини.

- Чого тобі, синку? - спитав Сагайдачний, почувши сморід винного перегару.

Замість відповіді, Бородавка витріщився на Сагайдачного.

- Покажи, сучий син, чим тобі вуха позамазували, що ти не чуєш, де й що робиться на світі? - спитав він, нахиливши голову набік.

- Якщо ти прийшов лаятися, то я накажу хлопцям відвести тебе знов до шинку. Лайся там хоч до ранку, - спокійно відповів Сагайдачний, підводячись на весь зріст і просто глянувши йому в вічі.

Бородавка трохи зніяковів, але, ховаючи ніяковість під виглядом одчайдушної сміливості, зсунув шапку набакир і знов узявся кулаками в боки.

- І він ще загрожує!.. Коронний гетьман перехопляє валки, щоб заморити нас голодом, а він сидить собі в хаті і анічичирк! Скликай раду, сучий сину, бо ми цього не потерпимо.

- Скликати недовго, але про що говоритимемо? - спокійно спитав Сагайдачний, і його вузько посаджені очі блиснули гнівним огнем. - Кажи, що задумав? Побачимо, чи варто ще скликати.

- Не ти дивитимешся, а все наше лицарство. Справа проста: підемо бити панів, палити їх з родом-племенем, щоб не кортіло їм грабувати чумаків та шкури спускати з поспільства й голову з реєстру виписувати. Погуляємо по замках та по фільварках. Наставимо наше козацьке право, щоб не сміли вони судити козаків та на панщину ганяти і збиткуватись. Ще й орендарів замість ліхтарів по осиках розвісимо та й кишки повипускаємо їм заради краси.

- Добре. А потім?

- Виріжемо всіх до ноги: і панів, і орендаторів, а землю заберемо під військо Запорозьке.

- І все?

Бородавка замовк, задоволений з своєї промови. Трохи похитуючись, стояв він перед Сагайдачним, присадкуватий і кремезний, як бик. І відчувалося, що ця людина справді трощитиме все, що потрапить їй під руку. Сагайдачний здавався перед ним худорлявим, струнким і гнучким, але в його постаті відчувалася величезна сила, і важко було сказати, хто переміг би в боротьбі.