Сімферополь. Видавництво

...Стихає гуркіт барабанів. Мовчки повертаються додому татари. Після бурхливого розпачу мовчать і з мусульманською покорою зітхають:

- Кисмет...

Але Шафіге не скоряється і напружено шукає виходу.

- Чуєш Горпіне, - шепоче вона, смикаючи козачку. - Підемо до Мурза-заде по пораду. А що, коли дітей взято так, без закону? Недурно кажуть старі люди, що ніколи ще не бувало такого.

- А хто він, той заде, чи як його там? - питає Горпина.

- Та він улем. Закони знає, поради дає.

- Ну, добре, а де він мешкає?

- Тут, біля мечеті. Тільки ж не можна до нього жінкам. Почекаємо на нього на вулиці, він ітиме повз нас до мечеті.

І коли полився з мінарета співучий азан, закликаючи до вечірньої молитви, обидві жінки стояли у темному провулку, чатуючи на улема.

Але тепер, на самоті з свoїми думками, Шафіге злякалася власного плану. Улем законознавець, син мулли, а вона жінка, якій не можна розмовляти з чоловіками. Суворі і жахливі кари спадають на голови сміливих, що порушують святий адат, але ж дитина... І, тулячись до Горпини, благала вона:

- Поговори з ним, джаним. Я ж правовірна. Мені ж не можна...

- Та чого ти боїшся? - здивувалася Горпина. - Світ від цього не провалиться. Ось і зараз: поскидали жінки фередже - і нічого не сталося.

І, помітивши стрункого улема в строкатому халаті і завивалі, підштовхнула до нього Шафігє.

- Ефенді, - тремтячим голосом заговорила Шафіге. - Допоможи нам в нашому лихові.

Улем від несподіванки спинився. Жінка. І перша звернулася до нього.

- Що тобі треба? - суворо спитав він. - Хто дозволив тобі порушувати адат. (214)

- Лихо! Яничари забрали мого єдиного хлопчика, - простогнала Шафіге. - Не жени мене, господарю, навчи, як його врятувати.

- У тебе, жінко, є чоловік, щоб клопотатися. Іди додому! - обурено урвав улем.

Шафіге мовчки відступила. Вона стільки хотіла сказати, стільки передумала, і ось все забулося, переплуталося в голові, зв'язало руки, ноги, язик...

Але Горпина не мовчала. Кров кинулася їй в голову, і вона виступила наперед, свердлячи улема обуреним поглядом.

- Не кричи, господарю, - твердо урвала вона. - Вона до тебе не з жартами. Це Шафіге, Нур'ялина сестра. Чоловік її зараз у Халіля, отже, нема кому заступитися за Меметку, а яничари забрали його до Каффи.

- Так що ж я можу зробити? - знизав плечима улем.

- А ти подумай. Ми до тебе по пораду прийшли, - спокійніше відказала Горпина. - Кажуть, що ти, ефенді, людина вчена і добре розумієшся на законах. До кого ж іти, як не до таких, - підсолодила вона свої гострі слова. - Чи то правда, що в яничари беруть тільки християнських дітей?

- Правда, але що з того?

Горпина переможно зирнула в бік Шафіге і казала далі:

- Я ж одразу зрозуміла, що Меметку взято незаконно. Отже, треба скаржитися, треба клопотатися, щоб віддали його батькам.

Улем здивовано мовчав. Уперше за своє життя бачив він, щоб рабиня добивалася права. Але ж вона міркує вірно, навіть розумно, як чоловік. І, посміхнувшись власним думкам, тому що правовірні ставляться до жінок, як до нижчих істот, позбавлених справжнього розуму і душі, заговорив він більш з цікавості, ніж від бажання допомогти їм:

- Знання і добрий розум підказують нам, жінко, що треба і можна боротися проти кожного незаконного вчинку, доводячи за шаріатом (215) своє право. Але важко сліпому міркувати про кольори та відтінки. А в даному разі ми сліпі, бо нам невідомо, на що послався ага, забираючи наших рекрутів і дітей.

- Він показував кeт-хyдi пергамент з великою синьою печаткою, - вхопилася Горлина за соломинку.

- Пергамент з печаткою? Я чув про нього, але Бекир людина неписьменна і не розуміється на таких справах... На жаль, ніхто з улемів не бачив того пергамента і не читав його. А доводити неправдивість того, що нам невідоме, таке ж безглуздя, як сперечатися, якого кольору вітер, що роздмухує фередже твоєї супутниці... Принеси мені той наказ. Тоді дам тобі добру пораду.

Шафіге й руки впали....

Кінець... Урвалася остання надія... Улем уже рушив далі, але, помітивши, як важко зітхнула Шафіге, спинився і додав м'якше тепліше:

- Ось що. Замість боротися проти сильних своїми слабими жіночими руками, ідіть до Каффи, купіть на невільницькому ринку хлопчика - такого ж віку, як ваш Мемет і запропонуйте його азі замість Мемета. Це буде надійніше. А разом подаруйте йому щось коштовне. Тоді він згодиться, - додав він, рушаючи до мечеті.

- Щось коштовне...

Тихий стогін вирвався з вуст Шафіге. Вони ж такі бідні. А Гусейн-ага не удовольниться кошиком риби. О, коли б Ахмет був вдома!.. Як повезли вони з Нур'ялі Халілеві виноград - так і немає їх з самого ранку. Певно, Халіль знов примусив їх, щоб одробляли за землю. О, цей Халіль!.. Всього йому мало. Завжди вимагає він від бідних людей або зайвої толоки, або різних послуг... І де ж його взяти грошей на хлопчика: такий, як Меметка, коштує щось вісім-десять гaceнe. І як відшукати агу в бучній і різномовній Каффі, де буває вона раз на рік?!

Горпина мовчала. Замкнулась, відокремилась від усього і думала про щось своє, зціпивши зуби. «Купити хлопчика такого ж віку». Якого? Де? Там, на Майдані Сліз, на невільницькому ринку? Який жах, яка підлотність! Невже ж Шафіге на це згодиться? Невже не можна врятувати Меметку якось інакше? Мабуть, просто дати Гусейнові хабара. Недурно вони спочатку захопили всіх, а потім відпустили багатих: і онуків Бекирових, і небожат мулли, і сина крамаря Юноса... Відкупилися.

Давно зник улем під склепінням мечеті. Сутеніло, а Шафіге, тихенько схлипуючи, смикала Горпину за рукав.

- Як ти гадаєш, джаним? Що ж нам робити?

- Хай йому трясця, цьому улемові! Підемо вранці до Каффи. Продамо твої і мої іджіари і дамо Гусейнові хабара. Але спочатку зайдемо до Олени з Панасом. Вони краще вигадають, ніж цей улем, - отямилася Горпина, швидко простуючи додому. - Іди лягай спати, серце! Вдосвіта вирушимо.
ЩОБ НЕ ГИНУЛИ МАРНО ЧОВНИ
За часів Сагайдачного Січ була розташована при «Чортомлицькому Дніприщі», - на острові Базавлуку. Це був сухий, пагористий острів. Весняна повідь ніколи не затоплювала його. Густі плавні оточували його гущавиною очеретів, трав і навіть лісів. У цьому зеленому лабіринті проток, єриків, лиманів та річок легко було заблудити навіть звиклій людині. І не раз гинули тут турецькі галери, заплутавшись серед островів, під влучним вогнем Запорозького війська.

Цей лабіринт нижче від острова Базавлуку називався військовою скарбницею, бо козаки ховали там гармати, гроші й скарби. Тут же закидали вони неводи й ловили рибу. Сотнями барил курили вони її, солили, в'ялили або маринували, - ось чому брак солі загрожував чималими збитками не тільки старшині, але й сіромі, яку наймала старшина на свої човни за частину улову.

Щодня приходили й відходили байдаки, вантажені рибою або різним крамом. Майоріли турецькі фелюки і томбази, молдавські дуби, а іноді й італійські та далматські шкуни. Велику торгівлю провадило Запорожжя з суміжними країнами і водою, і степом. Багатішала військова скарбниця від торговельного мита й плати за проїзд через мости й порони - по всіх кінцях запорозьких земель. А що шляхи були дуже небезпечні від татар та харцизів, то приставляли до кожного каравану конвой із перначем або булавою, а частіше з прикріпленою до булави військовою печаткою. Давали такий конвой кожному, однаково, чи просив він його, чи ні, і стягували за нього гроші. Та й самі переїжджі не скупилися і ще від себе додавали своїй охороні ситий ралець, тобто подарунок.

Ішли з Криму на Січ килими, сап'яни, тютюн, шовкові тканини, збруя, олово, горіхи, мигдаль і сушені овочі. А головне - сіль. З Туреччини, крім тютюну та шовків, ішли чудові черкеські сідла, зброя, олово, бавовна, галуни, кінські ронди, кава, пахощі й прянощі. Вивантаживши все це на Січі, відходили заморські кораблі, виповнені воском та медом, льоном, сирими шкірами, вовною, ікрою, пшеницею, соняшниковою та конопляною олією, рибою, прядивом та лісом.

Життя січовиків точилося мало не ввесь час просто неба, і навіть хмари комашні - справжнє лихо дніпровських плавнів - не могли загнати їх під стріхи.

- На березі завжди було гомінливо й людно. Тут вантажили й розвантажували кораблі й човни, тут тельбушили й солили свіжу рибу, будували байдаки, маленькі човники й великі морські чайки, на яких пускалося козацтво в Чорне море. Від зорі до зорі стукотіли сокири, рубаючи тa обтісуючи сухе смолисте дерево; вищали пилки, скрипіли линви, кипіла смола у величезних казанах, підвішених на ланцюгах над ватрами. Напівголі, а іноді й зовсім голі запорожці, бронзові й мідно-червоні від засмаги; швидко й спритно працювали і пересипали роботу або міцним словом, або жартами чи співами. І незвиклу людину вражало те, що в цьому киплячому скупченні людей та кораблів не було жодної жінки.

Недалеко від причалу починалося передмістя.

Тут розташувалися ятки та рундуки «базарних людей», кузні, бондарні, слюсарні та інші майстерні, без яких Запорозька Січ не могла існувати. Кремезні кожум'яки мочили в красниках і м'яли шкури, зброярі кували списи, шаблі та запоясники, ковалі підковували коні. Тут зупинялися чумацькі валки та каравани чужоземних купців, ремигали воли, ревли верблюди та осли, юрбилися люди в мальовничих шатах або в лахмітті, але ж центром всього передмістя були шинки, де після походу деякі козаки спускали за кварту меду чи то горілки шинкареві все, аж до останньої сорочки.

Але більшість козаків, прогулявши після походу кілька день, зраджували своїх горілчаних братів і, вірні своєму селянському звичаю, потроху заощаджували і нагромаджували здобуте шаблею; бо мріяли про власний хутір та родинне кубло десь у зеленій безмежності Дикого Поля. Глузували й глумилися з них шинкові завсідники, невиправні п'янюги, звали скупердяями. Ось чому розсудливі козаки тримали своє майно у військовій скарбниці, щоб не впадала в око їх ощадність та хазяйновита стриманість.

Сама Січ розташувалася на горішній частині острова і була оточена валом та глибоким ровом. На валах стояли гармати і гаківниці, щоб відбивати наглі напади ворогів.

Але центром військового життя був великий чотирикутний майдан, де збиралася рада. З трьох боків оточували його довгі одноповерхові курені, де жили козаки.

Років за двадцять до описуваних подій був на острові Базавлуку посол від цісаря Рудольфа, Еріх Лясота, але за ці двадцять років Січ багато в чому змінила свій вигляд. За Лясоти курені були плетені з хмизу, обмазані глиною і криті шкурами від дощу. 3 того часу зміцніла й збагатіла Січ. Замість злиденних напівкатраг-напівземлянок виросли міцні рублені будівлі, кроків на сорок завдовжки і кроків на дванадцять завширшки. З чільного боку кожен курінь мав чотири вікна, а з причілка - два вузенькі віконця та двері з напівкруглими поперечинами та різьбленими одвірками, пофарбованими в зелений або червоний колір. Висока триярусна стріха низько насувалася на вікна, і три димарі гордовито височіли над нею.

Розуміється, навколо майдану вміщалася тільки частина куренів. Решта мальовничо розсипалася вздовж суміжних улиць. І, як курчата квочку, кожен курінь оточували дрібні будівлі: чепурні сніжно-білі старшинські хатки з круглими, «як тарілочка», вікнами, курінна скарбниця, комори, склепи, льохи, комірки, а іноді й другий, - менший курінь, коли головний не міг умістити всіх козаків.

З четвертого боку майдану розташувалися військові споруди: будинок гетьмана чи то кошового, писарева, суддева та осавулова хати, склепи на зброю, порохові льохи, комори на кінський запряг та всякий припас і скарбниця, де переховувалися військові клейноди та трофеї. За ними йшли будинки для чужоземних послів та мандрівників, для поважних купців Сходу і Заходу, різні майстерні та дрібніші господарські споруди.

І з усіх боків огортала Січ скляна гладінь ріки та зелена драговина островів.

І цей бучний людний острів вабив до себе, як магніт, сотні тисяч народу. І що далі були вони від Січі, то принаднішою і прекраснішою видавалася Січ покріпаченому поспільству, голодному підмайстрові або безземельному шляхтичеві, що жив у магната за машталіра чи лакея, і монастирському хлопові, що відробляв «заради порятунку душі» зайвий день панщини на монастирських ланах, і тому гулящому безпритульному людові, що виповнював міста, здобуваючи собі шматок хліба поденною працею...

Для всіх безправних і поневолених людей Запорозька Січ була серцем і передмур'ям волі, - недосяжним і неприступним середовищем і штабом всенародної боротьби проти визиску і покріпачування. Це не була фортеця з кам'яними мурами, залізними брамами і глибокими ровами навкруги, але кожен знав, що це надійний притулок, де можна почувати себе в цілковитій безпеці і звідки ніякі цупкі й пазуристі лапи не можуть видерти його на нове горе і нові утиски. Тут кожна пригноблена людина могла сміло підвести завжди схилену голову, бо ніхто вже не наважиться чавити його людську гідність і самолюбство. Тут кожен міг вибрати собі діло або роботу на свій смак і за своїми здібностями і стати на захист і оборону своїх прав, своєї любої фортеці і передмур'я. І тільки тут, на Січі, люди вперше починали виховувати в собі справжню, свідому любов до своєї батьківщини, тому що тільки тут, в цьому орлячому кублі, батьківщина дійсно ставала для них рідною матір'ю, а не лютою мачухою, якою була майже скрізь, по фільварках та староствах, містах і містечках країни.

На Січі не було рівності, як це здавалося здалека. Не було і повної волі, про яку мріяли тодішні раби. І все ж таки була безодня між січовим життям і тим, що було на волостях і по містах. На Січі кожен відчував себе людиною. Новачкові спочатку здавалося, що тут можна діяти все, що спаде йому на думку: працювати, спати чи рибалчити, полювати чи вилежуватися на пекучому сонці, якщо є шеляги на обід... Але й новаки швидко починали розуміти, що треба братися до якогось діла, бо ніхто не годуватиме його на дурничку. І, відпочивши після довгої небезпечної подорожі, ішов сірома найматися на старшинську тафу рибалчити, або до січових майстерень ремісникувати, або десь на хутір чи то на зимівник до того ж старшини, бо всі землі і мисливські та рибальські угіддя були давно розподілені між старшиною та багатими статечними козаками, що сідали на землю, ставали гречкосіями в межах вольностей запорозьких.

І незабаром починали вони розуміти, що не варт бовкати все, що на думку спаде, бо старшинські підлабузники пильно прислухалися по шинках до козацьких розмов, і надто балакучому нетязі доводилося іноді зазнати чимало лиха за зайве слово.

Старшина навмисне розповсюджувала чутки про січову волю, про веселу гульню по шинках, про безтурботне й сите життя, щоб зманити на Січ найбільше народу, бо сірома потрібна й поповнювати військові втрати від походів, і ловити рибу, і пасти незчисленні старшинські та військові отари й табуни, і кувати, і шити сідла, чоботи та різний одяг, робити діжки й барила на рибу й мед, будувати хати, байдаки й човни та лагодити ті, що погнили або побиті бурею та гарматами.

На папері Січ підкорялася Польщі, була частиною Речі Посполитої, а насправді Запорожжя жило своєю державою. Керувала нею старшина і, замість писаних статутів, мали вони свій неписаний звичай із жорстокими карами в дусі свого часу. І хоч голота й тут часом голодувала, але дихала вона вільніше, після панського фільварку, після задушливих брудних майстерень, після суворих монастирських келій.

І виросла Січ, - стала грізною військовою силою.

За часів Сагайдачного мало не удесятерилося число козаків. Сагайдачний гартував козацьке військо в боях та походах, але про око залишався вірний підданець короля Зигмунда. Спирався він на старшину, але не рвав і з сіромою, бо розумів, що голота - велика сила. І голота обирала його на свого ватажка, ідучи в небезпечний, але принадний і корисний похід на турецькі й татарські береги.

Проте голота часто обурювалася проти Сагайдачного й підозріло та вороже стежила за його дипломатичними кроками. Частенько говорили по шинках буйні голови, що наївся він козацького хліба, викохався на ньому й шиється в пани, а тому - час скинути його геть та обрати на його місце іншу людину, простішу, ближчу й зрозумілішу.

Але після останніх блискучих походів на Сіноп та Царгород Сагайдачний був у зеніті слави. Він знав і відчував свою міць, та зовні й ознаки не виявляв, тільки зважував кожну дрібницю, щоб при першій нагоді скористатися з неї.

Місяць тому дістав він грамоту з Москви, від яснобородого боярина, що їздив до Криму торік викупити невільників.

Не додержав слова лукавий боярин, не написав Сагайдачному про долю Коржеву. Опинившись у Москві, пірнув він з головою у двірські інтриги і забув про зустріч на невільницькому ринку. Добивався боярин воєводства. Але видирали бояри один в одного ласий шматок і діставали «кормленіє» не ті, що краще розумілися на справах, а ті, що нижче вклонялися, не шкодували грошей на хабарі, на частування й подарунки, хто краще прислуговував впливовим людям.

І тільки тоді, коли обминули його, покривдили й забули винагородити, - пригадав боярин, що є на світі Литва, є країна, куди тікають від московського деспота гоноровиті бояри, від катівні або «опали». Пригадав Курбського (216), Глинських (217). І виплив із небуття флегматичний, простодушний козак з блискучими чорними очима, чорними, як дьоготь, вусами та оселедцем...

«Допоможи нам, боярине, - забринів його щирий голос. - Викупи з жінкою та з дочкою хазяйською. Ще й заробиш на цьому. Є в мене золото, є перли. А панна Повчанська - наречена гетьмана Сагайдачного. Він озолотить тебе, якщо ти нас урятуєш».

І помчав надійний боярський холоп крізь Путивль та Чернігів. Сів він у Києві на козацький байдак і поплив через пороги, здригаючись із жаху перед грізними стромовинами Дніпра-Славути.

Закрутисто й хитро писав боярин. Говорив, що в Москві і заморські купці, і торгові люди тільки й гомонять про подвиги Петра Конашевича. Що славиться він на всесвіт як перший оборонець віри від бусурманства. Що всі вважають його славетним витязем і звитяжцем, який охороняє мечем православні землі від невірних.

І перед тим, як висловити своє прохання - влаштувати його в Литві на вільних і родючих землях, - вплів у свою грамоту те, від чого здригнулосяз агартоване в походах козацьке серце.

Летось біл я в татарской земле послом государевым и на рынке невольничьем, в граде Каффе, земляка твоего, козака Коржа, в добром здравии видел. А его татарва с женой и с дочкой хозяйской в неволю взяли и на продажу, аки тварь бессловесную, бесстыдно вывели.

И просил меня оный Корж-казак от неволи агарянской его вызволить. Хотел я его слезную просьбу уважить, да денег при себе не было, а в деньгах государевых - как тебе ведомо - мы не вольны и за них перед его царским пресветлым величеством ответ держать должны.

И дал я слово Коржу отписать тебе с надежной оказией, да оказии в зимнее время в запорожскую сторону не случилось.

А слышно было, что продал Коржа хозяин его, Caфарбакан, на галеры гребцом, а жену его и твою, пан гетьман, суженую у себя держал, подыскивая богатого покупателя. А что сталося с ними - можно и теперь доведаться: есть в Каффе цыганка Кайтмаза-знахарка. А живет та знахарка и чернокнижница у мечети Биюк-Джама, на самом углу, при дороге. Имеет она доступ во все терема татарские, и женский пол татарский видит без фаты. А если случится на рынке рабыня-красавица, так продают ее через Кайтмазу в гаремы за хорошую цену, и на том Кайтмаза имеет великий барыш».
Ці слова зняли гетьмановому серці бурю. 3гарячу думав він проголосити похід на Каффу, але заперечив Свиридович, військовий осавул, та інші найповажніші старшини, що чекали з Туреччини великі каравани суходолом і кораблі морем. А що можна було вдіяти на Січі, коли старшина не давала згоди? Хоч жменька старшини ніби и танула в морі голоти, але крутила вона нетягами, як хотіла. Повернувшись із походу, нетяги віддавали лев'ячу частку власникам човнів - за човни, за зброю, за військовий припас і всі інші борги. І знов залізали нетяги в борги, голодували, продавали пишні шати, і знову йшли пасти старшинські отари й табуни, шевцювати, робити діжки на рибу, м'яти шкури, косити луки, рибалчити, полювати або працювати на військо...

Скликати раду всупереч волі старшинській і просто розповісти козакам своє лихо - було неможливо. Затюкали б його козаки. А коли б і зважили на його горе, - старшина скористалася б з цієї нагоди, сказала б, що він збабився, що ладен він лити козацьку кров заради власного щастя, і скинули б його, відібрали б владу, яку він так довго й хитро тримає в руках.

І, зціпивши зуби, мовчав Сагайдачний, очікуючи якогось випадку, мало не чуда. І тільки уникав людей, ховав від них своє горе...

- Зажурився наш батько, - говорили проміж себе козаки, хитаючи головами.

- А може, заслаб? - припускав дехто.

- Е, ні, панове. Не така він людина, щоб з хворобою панькатися. Але погано, коли людина мовчить і замислюється: або задумала вона темне діло, або смерть свою чує - ось що!

Погомоніли про це козаки та й забули. Інше хвилювало Січ: уже другий тиждень не приходило до Базавлуку жодного каравану, жодної чумацької валки - і бозна-звідки поповзли чутки, ніби коронний гетьман перехоплює все, що везуть на Січ.

Чутки були правдиві. Магнати та заможніша шляхта вимагали від старого гетьмана вжити суворих заходів, щоб приборкати козацьке свавілля. По соймиках тільки й мови було про те, що треба виконати постанови житомирської комісії, і на адресу Жолкевського лунали образливі й різкі промови.

Жолкевський довго барився, розуміючи, що кілька сотень чоловік кварцяного війська нічого не вдіє проти сорока тисяч запорожців, і, замість походу, звернувся з відозвою до панства Київського, Волинського та Брацлавського воєводства, просячи підтримати й дати військову допомогу.

Кожен магнат мав тоді власне військо - полки кінноти, піхоти і навіть гармати, але магнати принципово не бажали скорятися наказам коронного гетьмана. Почекавши ще трохи, Жолкевський видав наказ, яким забороняв під страхом смерті надвозити або продавати Запорозькому війську будь-яку живність чи харч. Але кожен пан волів краще корисно торгувати з Січчю, і наказ старого гетьмана залишився мертвою літерою.

Тоді Жолкевський надумав діяти на свій страх.

Він розкинув по всіх шляхах невеличкі загони, наказавши їм перехоплювати й вертати всіх, хто їхав до Базавлуку. Захвилювалася Січ. Це било по кишенях і рибальські тафи, і чумаків, і мало не кожного козака. На березі біля порона юрбилися козаки, виглядаючи, чи не з'являться в далечині чумацькі мажі або двогорбі верблюди вірменських купців. За їх розрахунком, минули вже всі строки, і сьогодні вони конче повинні були прибути на Січ. Але порони ніби приросли до татарського берега, марно чекаючи на приїжджих.

- Ану, панове, що там курить? Здається, хтось мчить конем учвал? - стріпнувся Гнат Танцюра, дивлячись у кулак.

- Справді, - відгукнувся хтось, помітивши самотнього вершника біля порона. - Хто б це міг бути?

- Під'їде - побачимо.

Порон повільно наближався, розбиваючи сонне скло води. Тихий і широкий був тут Дніпро. Втомився він ревти, клекотіти, розриваючи свої піняві груди об скелясті зуби порогів. Втомився борсатися з безсилою люттю і тихо, плавко та рівно обтікав острови, ясний і лагідний, як небо після громовиці.

- Іч, вражі сини, як тихо пливуть. Кишки мотають з людини, - вилаявся Танцюра, підходячи до причалу.

- Крутиться, - підморгнув один із рибалок. - Недурно Танцюрою прозвали.

~ Затанцюєш! У нього три човни свіжої риби, а солі катма, - байдуже почухався другий.

Порон повільно наблизився до Базавлуку і м'яко ткнувся в приплав. Єдиний пасажир його насилу підвівся на нетверді ноги й узяв коня під вуздечку.

Він був худий, як кістяк, у лахмітті, і буйна, давно не голена борода поросла аж до очей на його-запалих засмаглих щоках.

- Справжній сірома, як у піснях співається: шапка-бирка, зверху дірка, - напівголосно переговорювалися козаки.

- Певно, харцизи пошарпали. Іч, як світить голими ребрами.

- А мо, й сам пошарпав кого та втік від погоні.

- Та й коня захопив не про своє дрантя.