Сімферополь. Видавництво

- А в тобі, голубе, я помічаю велику здібність молоти що треба і чого не треба. Отже, залишишся ти в мене на фільварку молоти пшеницю і жито. Знайдуться для тебе і жорна. Це значно краще, ніж дурно плескати язиком. А коли змелеш ти мені п'ятдесят лантухів збіжжя - знайдемо для тебе ще іншу роботу. А тепер іди та дякуй мені за милость, бо інший пан наказав би забити тебе на стайні батогами або скарати на горло на перших воротах, а я завжди дію по-божому, по-християнському, милостиво та лагідно, як заповідав нам пан Єзус і святі отці, хоч ти є єретик і схизматик.

Томаш ледве тримався на ногах. Слова посесора долинали до нього наче крізь воду або крізь туман. Палала голова, тремтіли ноги, в грудях клекотіло... Два дні не їв він нічого, крім скибки хліба, яку відшукав лише вpaнцi. Сторож зміняв сторожа, і Домаха ані вдень, ані вночі не мала змоги кинути йому чогось їстівного.

Коли посесор зник у кімнатах, а сторожі повели Томаша геть, Домаха вискочила з челядні і замахала руками.

- Сюди! Сюди! Ведіть його швидше обідати.

В челядні було жарко і чадно. Домаха посадила Томаша, насипала повну миску гарячого кулешу, але руки відмовлялися йому служити. Вони так попухли, наче хтось понадимав їх. Домаха принесла миску теплої води, почала їх розтирати, раз у раз метушливо хапаючись за ложку, щоб нагодувати Томаша, як маленьку дитину. Але Томаш майже нічого не їв. Від печі пашіло теплом, гаряча їжа враз зігріла шлунок, і кров кинулася Томашеві в голову. Він весь палав, а до горла підступила блювота. Посоловілий, сидів він на лаві, важко притулившись до стіни. Під стелею дзижчали мухи, навколо миготіли незнайомі обличчя, щось говорили, сперечалися, реготали. Чад і тютюновий дим перехоплювали йому дух. Кашель раз ураз роздирав горло й легені. В скронях стукало, вогняні кола стояли в очах, на вустах запікалися червоні шкарубинки.

- Лягайте, дядьку. Сьогодні неділя, відпочиньте, - метушилася Домаха, стелячи йому за піччю.

Томаш ліг, не роззувшись, і враз важка дрімота охопила його. Червоний туман густішав в очах, уривки думок летіли безладно, легко і швидко, як хмари навпроти місяця. І єдиною нерухомою крапкою стояло перед ним обличчя Доліви-Ясенського з щурячими очима і єхидною посмішкою на сіро-жовтих устах. Він випускав на Томаша мисливського сокола. Cокiл сідав Томашеві на груди, довбав їх гачкуватим дзьобом і шматував пазуристими лапами.

- Дядьку! Дядьку! Вставайте вечеряти! - смикала Томаша Домаха. - Ой, подивіться, люди добрі, він непритомний, - злякано відсахнулася вона, коли Томаш глянув на неї запаленим поглядом і щось замарив швидко й безладно.

Тиждень був Томаш між життям і смертю. У грудях так палало, так клекотіло і хрипіло, наче хтось грав у них на хрипких, зіпсованих сопілках. Домаха розтирала його горілкою, напувала гарячим молоком і малиною, коваль-циган пускав йому кров, а Томашиха, що прибігла, з Хутірців, почувши про хворобу свого чоловіка, плакала вад ним або запалювала лампади перед почорнілими ликами святих і щось шепотіла їм благально, жагуче й несамовито.

На восьму ніч жар раптом спав. Томаш спітнів і заснув. Почалося повільне одужання. Годинами лежав він нерухомо на спині і дивився на тарганів та мух, що шаруділи по стінах. Слухав поквапливе гоготіння вогню у печі, милувався, як танцюють і стрибають його жовтогарячі стрічки. Пригадував свою хату, господарство. Душею він одірвався від них і поринув десь у зелену, принадну далечінь, у безкраю зелену пустиню Дикого Поля. Бачачи, що він одужує, Томашиха пішла у Хутірці, а за день знов прийшла до Доліви-Ясенського благати, щоб він відпустив Томаша додому.

Дві години простояла вона біля ганку на морозі, тремтячи від страху і холоду, поки пан наказав пустити її до себе. В передпокою Томашиха боязко зупинилася біля дверей, оббитих повстю і сап'яном, і низько вклонилася посесорові.

- Що тобі, бабо? Звідки ти? - прорипів Доліва, жуючи губами...

- 3милосердьтеся, паночку, - схлипнула вона і знов вклонилася посесорові. - Відпустіть чоловіка додому. Він все'дно хворий і нездужає ро6ити. А я вже вам, паночку, що зможу... І полоти, і жати готова, тільки змилуйтеся.

- Не можна, - сухо урвав Доліва, підібгавши губи - Це пан бог карає його хворобою за непослушенство. А за те, що молов він різні дурниці, хай меле мені жито на жорнах.

- Ой, змилосердьтеся, пане, - впала баба навколішки, - я ж сама з господарством не, впораюся. Діток у нас нема... Ось вам, паночку, полотна принесла. Сама ткала... І курчаток, і яєчок, всього принесу... Згляньтеся на горе моє... Не розлучайте жінку з чоловіком.

І тремтячими руками розв'язала клунок з трьома сувоями полотна і килимком власної роботи. Доліва пильно обмацав поглядом сувої і одразу побачив, що вони напрочуд гарні.

- Поклади на ту скриню, - наказав він, подумавши, - та піди до економки панни Констанції. Ти теж залишишся тут. Ткатимеш, поки твій чоловік молотиме. Боронь пан бог, щоб я розлучав чоловіка із жінкою, це буде не по-християнському, бо кого бог з'єднав, людина хай не розлучає. Ось і житимете тут укупі.

Баба з несподіванки розгубилася. Це було зовсім не те, чого вона сподівалася.

- Ой паночку ж!.. Та як же воно?.. Там хата ж наша, вівці, корова. Як же воно без хазяйського ока?.. Та я і вдома ткатиму панові, скільки накажете. І жито перемелемо на вітряку... Змилосердьтеся, паночку.

- Я наказав, - рипуче урвав її Ясенський. - А за твою худобу я сам подбаю. Іди!

Баба заридала, впала у ноги посесорові, хапала його м'які хутряні чобітки, але Доліва ляснув у долоні, і Стасик без довгих розмов ви штовхнув її за двері.

Хоч як ридала, хоч як билася лобом об землю Томашиха - довелося їй сісти в дівочій за ткацький верстат.
Томаш видужував повільно, ніби хвороба випила всю його силу. Хитаючись, тинявся він по челядні, хапався за стіни і лавки, з неголеною, довгою бородою і проваленими щоками.

- Ой, як там без мене моя худобина гине... Курочка мої та й качки, - схлипувала Томашиха, сякаючись у спідницю, коли панна Констанція виходила з дівочої.

- Не плачте, тіточко. Сльозами лихові не допомогти. А вашу корівку та вівці забрали на фільварок, - тихенько шептала їй одна з дівчат-гаптувальниць, - Живі вони та здорові, тільки не бачити вам їх довіку.

- Ой голівонько моя безталанна, - тихо стогнала Томашиха і, почувши кроки панни Констанції, нижче насувала хустку на очі, щоб та не бачила баб'ячих сліз.

Задовго до світанку підводився він і, коли баба йшла до фільварка, налягав кістлявими грудьми на дерев'яну підойму і рівно й повільно ступав широким колом, іноді зупиняючись підсипати збіжжя. Жорно було наздвичайно важке. Томаш ледве міг зрушити його, налягаючи на нього всім тілом, як галірник на своє тягло.

Пара йшла у нього з рота, важкий кашель трусив схудле тіло. Тоді він зупинився і стояв кілька хвилин, хитаючись, як п'яний. Від невпинного кружляння навколо жорна тьмарилося йому в голові. Притуплялися думки і почуття, в очах крутилися чорні плями. Рипіло жорно, перетирало збіжжя на борошно, а разом із збіжжям спрацьовувалось колись кремезне Томашеве тіло. Він так схуд, що страшно було дивитися. Одяг звисав на ньому, як на жердині. Лопатки крилами випиналися з-під сорочки.

Опівдні забігала Домаха з обідом і з оберемком хмизу, пxала хмиз у напівзруйновану піч і роздмухувала вогонь від принесеного в казанку жару. Розгорався в печі золотий кущ, в хаті ставало жарко, як у лазні. А Домаха сідала на лаві і, підпираючи рукою щоку, жалісно хитала головою.

- Ой, не житець ви, дядьку Томаше, на світі! Ой, не житець! Самі кістки та шкіра.

- Та де мені, - згоджувався Томаш, розглядаючи свої сині нігті. - Віджив своє, час у труну. От тільки б ще перед смертю на «слободи» видертися та старій нову хату поставити.

Домаха розв'язувала клунок і частувала Томаша чи то шматком сала, чи то сушеними грушами і розповідала йому новини:

- А у вас в Хутірцях люди почали від нашого Мертвяка розбігатися. Троє козаків, що жили біля річки, пішли на Уманщину до панів Калиновських. Дорогою здибав їх наш Мертвяк і - за ними. А вони - болотами... Так і не догнали. Кажуть, ніби Mepтвяк подав позов на Калиновського, та нічого з того не буде, бо хоч і служить він у Потоцького і крутить всіма його справами, та де ж йому з Калиновським тягатися.

- А як там з нашою хатою? - питає Томаш.

- Та бог же її святий знає!.. Худобину забрали, а хата... Певно, стоїть, як стояла. Мабуть, дасть її пан якомусь козакові або будникові. Кажуть, ніби він ліси продав на попіл.

Томаш доїдає борщ і кашу і, тріпнувши довгим волоссям, знов стає до жорна. Домаха підкладає трісок у піч, бере порожній посуд і, зітхнувши ще раз, зникає. А Томат меле й меле, витоптує доріжку кільцем на глиняній долівці. Кружляє хата йому в очах, одноманітно рипить жорно, пливе піч з вогняною пащею, спітнілі від морозу двері, підсліпувате віконце і покуття, де під поцяткованим мухами рушником темніють жахливі невідомі лики, що скидаються на мерців.

«Пішли на слободи до Калиновського". Троє... Хай судиться за них Доліва-вовкулак. Не поверне він втікачів, бо пани, як щупаки, ковтають один одного, і магнати забирають собі дрібні хутори, маєтки і поспільство, і ліси, і все... Але чому вони пішли, а він тут кружляє, гине від цього безглуздого одноманітного тупцювання, не бачачи живої душі?! Лантух за лантухом. Або жито, або пшениця. Як той пророк, чи як його там, про якого розповідав колись мандрівний рибалта з великою книгою у шкіряній оправі.

І пригадує Томаш малюнок з рибалтиної книжки: стоїть сліпий серед пишної зали чи то якоїсь чудернацької церкви. Юрбляться там пани і князі у строкатому пишному одязі, і, напружуючи м'язи, сліпий розсуває кам'яні стовпи, що підтримують склепіння будівлі. І завалюється стеля, і гинуть під уламками всі, хто не знає кайданів і надмірної праці, хто живиться чужою кров'ю, чужим стражданням і хлібом.

Рипить жорно, чавить сухе збіжжя. Пливуть лави, кутки, віконце у крижаних візерунках морозу, піч, де згасає золотий жар. І кашель, задушливий кашель рве груди, і тоненька цівка крові тече по попільно-сірих вустах... Хворий зупиняється, з хрипінням ловить губами повітря і, схилившись на жорно, довго не може віддихнути.

Синіють ранні присмерки за вікном. На селі тепло спалахують перші вогники. М'якою синню стеляться сніги, а, в сріблястому місячному небі міняться крижинки перших зір. На шибках намерзають кришталеві пальми, міняться діамантовим розсипом, Сяють грезетом з чистого блискучого срібла.

Пізно ввечері приходить Томашиха і напівмертва від утоми падає на лаву. Потім запалює каганець і дає хворому печене яблуко.

- Їж, старий. Це тобі дівчата прислали.

Ввечері Томашеві стає легше. Блищать у нього очі. На щоках грає червінь. Він розстібає комір сорочки, оголяє ключиці і з насолодою смокче кислувате яблуко. А баба варить вечерю, закриває комин і затулки в печі, потім сідає біля чоловіка.

- Прибігла Палажка з Хутірців, - розповідає вона, позіхаючи і хрестячи рот з чорними пеньками зубів. - Люди аж виють. Забирає Мертвяк воли та коні на фільварок, а в кого свині є - то й свині беруть. Ставок спустили, рибу повиловлювали, засолили та повезли до Варшави на продаж.

- А я вже дванадцятий лантух домолов, - розповідає Томаш. - Мабуть, до великодня впораюсь.

- Дай боже, цариця небесна, - зітхає баба. - Відігрієшся тоді на весняному сонечку, видужаєш. Підемо з тобою на Уманщину.

І Томашеві раптом здається, що він дійсно домеле збіжжя і видужає. Йому легше дихати. Він наче відчуває, як наближається весна з її життєдайним теплом, він легко зводиться на довгі ноги і знов стає до жорен.

- Схаменися Томашику. Час спати, - умовляє його стара, - вдосвіта треба ж вставати: не виспимось.

- Виспимось, - бадьоро відповідає Томаш. - От тільки трішечки засиплю. Чим я не мірошник! Домелю! Ще й, як той Антін, поховаю Мертвяка з усіма панами.

- Який Антін? - питає стара.

- А той, що рибалта розказував.

Стара сп'яніла від втоми, але, умощуючись на старій, свитині, раптом пригадує.

- А ще кажуть, наче Мертвяк більш не служитиме у Потоцького. Нажив добра і тепер сидітиме тільки тут, та до нас, у Хутірці, наїжджатиме.

- Ну, то й чорт з ним! Підемо всі один по одному від такої цяці, - відгукується Томаш і звичним рухом торкається жорна.

Засинає стара, а Томаш ще довго кружляє по хаті, наполягаючи всім тілом на рипуче, ковзке дерево стерна. З щілин вилізають вусаті таргани. Полохлива мишка сірою тінню майнула в кутку і зашаруділа сухою коркою. А Томаш все ходить і ходить, рипить жорном, і тінь його коливається на стелі і на стінах сірим подертим сувоєм. Мигтить, блимає каганець, ось-ось загасне. Тоді Томаш зупиняється, витирає кінцем сорочки спітніле чоло і лізе на піч.

Стара хропе, і щелепи її відвалюються уві сні, як у мертвої. Щось хрипить і клекоче в Томашевих грудях. Палає його голова, пересихають губи: липкий холодний піт просякає сорочку, а дрібні кульки дрожу котяться по спині, як свинцевий дріб.

Лежить він і вдивляється в ніч, і здається йому, що він той біблійний Самсон, а піч - строкатий списаний ієрогліфами стовп, який він завалить разом із стелею на лису голову Доліви-Ясенського. Потім ввижається йому повстання. Палають садиби панів, палають костьоли, кляштори (137), палаци і містечка. Немає ані Доліви-Ясенського, ані Горленка, ані Стефана Потоцького, ані возних, ані суддів. Кожен вільно оре вільну землю, живе тихо й мирно своєю працею, і замість рипучого жорна меле він стиглу, золотаву пшеницю на новому млині, де замість людини працює степовий вітер або біжуча джерельна вода.

Північ. У вікно зазирає срібний місяць. Співають півні на селі. Іскряться на шибках кришталеві пальми, а блакитнувате місячне сяйво повзе по стіні, наче срібна завіска.

Густою зграєю трималися у морі 6айдаки з захопленими галерами і сандалами посередині, і тільки один байдак, справжній корабель, під гетьманським прапором, ішов спереду, як ватажок у журавлиному ключі.

Іноді байдаки спливалися і мало і не торкалися один одного; тоді козаки перестрибували з борта на борт і, підбиваючись до галер, видиралися по канатах до чорнооких татарочок.

Проте багатьох татарок порозбирала на байдаки старшина, і на двощогловому гетьманському байдаку опинилась Медже, бранка Харлика Свиридовича. Годинами сиділа вона на кормі, зовні спокійна і стримана. Вона була так пригнічена долею, що не дивилася навколо, не бачила ані моря, ані козаків, ані самого гетьмана Сагайдачного. Як плутане моторошне марення, як сон пригадувала вона своє весілля, уривки пісень, музику, гостей і Сабішину саклю, де мусило тихо станути її життя гаремної печерниці, і жахливу моторошну ніч, коли погнали її з юрбою полонених назустріч каффській заграві.

- Еге-ге, татарочко! Чого зажурилася? - підсаджувалися до неї молодики-нетяги. - Поживеш з нами, звикнеш. Спочатку воно, дійсно, сумно на чужині. Та що ж... Taка доля... Кисмет...

Медже дивилася, не розуміючи, але, почувши знайоме слово «кисмет», тільки важко зітхала. Кисмет! Невже не можна подолати долі? Врятуватися від цієї рокованості, невблаганної і жорстокої, як сама смерть?

А Максим Бабій сипав їй на коліна пригорщі алепських фісташок і примирливо говорив:

- Не вбивайся, молодичко. Он покуштуй. Смачні горішки, чи як їх там...

Медже не дивилася на фісташки і мовчки хитала головою. Хіба це може її втішити! А нетяги співчутливо перезиралися.

- Отак і нас тримали пани, - похмуро кинув Терешко, спльовуючи за борт. - Сволота наш осавул. Замучив жінку.

- Навіть не нагодував, собака, - відгукнувся хтось від опачин.

Максимка мовчки кинувся до кухаря, набрав повну миску рижової каші з вареними сливами, бринзи, сухарів і приніс їх Медже.

- Їж на здоров'я, молодичко, та нас не цурайся. Ми ж не звірі якісь.

Це забриніло так сердечно, що Медже підвела очі і, не зрозумівши слів, залилася слізьми.

- Та що ти, серденько!.. От чорт!.. Не знаю, як це по-їхньому. Та не плач, татарочко, - розгублено приказував Максим, забувши свої войовничі промови.

А не тяги підштовхували один одного під боки, підморгували і підсміювалися.

- Ач, як упадає... Почекай, Максиме. Відшукаємо твою Ганну - все їй розповімо. Хай вона тобі вискубе оселедець.

- Та що ви, хлопці, до нього присікуєтесь, - удавано захищав Максима Тимко. - В нього ж така вдача. Тягне його до жінок, як комара на вогонь. Недурно Бабієм прозвали.

Максим червонів, як печений рак, удавано лаявся, але відчував, що несила йому покинути безпорадну і страдницьки лагідну Медже. А вона плакала буйними слізьми, спливала мовчазною мукою.

Максим не міг бачити її сліз. Він брав тоді кобзу, відвертався, торкався невправними пальцями струн або вовтузився із кілками, ніби настроював її. І дивно-дивно було йому на серці.

З помсти пішов він у похід. Він знав, що разом з іншими дівчатами захопили татари і Ганну. Ішов звільнити її, ішов знищити її кaтiв, i сам не міг собі пояснити, чому замість радості, сльози Медже болісно віддавалися в його серці. Він жадав бою, наче п'яниця міцної горілки.

З гидливою нудотою пригадував він, як розрубав надвоє вірменина-кафеджі, як відтяв він голову худорлявому дідку в зеленій чалмі.

Але ще моторошніше було інше.

В порту, в лабіринті скринь і лантухів, якірних канатів і різного корабельного мотлоху помітив він заціпенілого від жаху селянина-татарина. Кілька днів тому він прийшов до Каффи на заробітки. Очі його ще дивилися по-селянськи наївно, на обличчі бронзовіла засмага виноградників і ланів. Почувши стрілянину і брязкіт шабель, він заховався у щілину поміж стосами краму. І раптом побачив козака з скривавленою шаблею в руці.

- Ама! Аман! - крикнув він жалісно й лунко і підніс обидві руки.

Та хіба Максим зрозумів його зойк! Свиснула шабля і відтяла йому руку з плечем. Крик застиг на спотворених жахом вустах, а очі, ще живі, повні безпорадного розпачу і докору, дивилися йому просто в зіниці, скляніли, застилалися смертною млою; потім змертвіло, зблідло обличчя, і парубок повільно зсунувся додолу, дряпаючи собі щоки об дошки й рогожі.

Щось стиснуло Максимові горло, підступило болісною нудотою. Затремтіли руки, впала шабля... Хитаючись, стояв Максим над забитим, потім кинувся до байдаків, забувши і шаблю, і лантух на здобич. І ще й досі погляд татарського парубка свердлив його наскрізь, і огидна нудота підступала до горла.

Очі Медже моторошно нагадували погляд забитого і, мабуть, тому так вабили Максима. Вдивляючись в її обличчя, Максим відчував, як десь глибоко-глибоко народжувалося запитання: «Чому? Нащо це?».

Товариші не розуміли його. Довго знущалися вони з Максима, ніби вкрив він себе вічною ганьбою.

- Тьху! Та хіба це козак?! - плювалися вони. - Та'мо, він, панове, і в бою не був, а сидів собі десь на байдаці, замочивши з переляку штани? - підштовхував Терешко Тимка...

Але Тимко любив правду і чесно зауважив:

- Ні, панове, в бою він був і рубав татарву не гірше за нас. Але ось цікаво: де він потім подівся? Не інакше, як на бабів полював.

Максим відмовчувався. Але мовчати було надто важко, і якось, коли лежав він на лаві проміж Тимком та Савкою, шевським підмайстром, стиха спитав їх Максим:

- А як вам, хлопці? Сняться порубані татари чи ні?

Тимко байдуже сплюнув крізь зуби.

- А чого їм снитися! Гнити їм, де полягли, а мертвяки тільки бабам ввижаються.

- Та все ж таки, хлопці... Люди ж вони, - не заспокоювався Максим.

- От дурень!.. З баба ми крутишся і сам збабився, - презирливо скосив на нього око Тимко. - Мало вони нам заподіяли лиха? Мало сіл та хуторів димом розвіяли? Скільки награбували? Розгладшали на наших сльозах. Ми їх не грабуємо, а своє відбираємо, загарбане.

Максим мовчав. А в голові кружляли запитання: чому поруч з башівськими палацами бачив він злиденні хатинки, де в подертому мотлосі копошилися голодні діти, де спали покотом татарська голота і підмайстри? Хіба вони теж людолови? І чому старшина не забиває мурз, а бере у полон і тримає без кайданів, годує донесхочу і ставиться до них чемно, як до друзів, замість кинути їх у море з каменюкою на шиї? А бідні татари весь час в ланцюгах та тороках, і годують їх сухарями з цвіллю, прокислою саламахою і різними покидьками. За що ж їм страждати? Адже ж вони не торгують рабами, не ходять у напади, не забивають, не грабують, не гвалтують жінок. За що ж їм ця мукa?

Максим уперше був у поході і погано знався на козацьких звичаях. Він був ще молодик, старшинський пахолок і джура, якому наказують веслувати, прибирати байдаки, або допомагати кухареві. Він спробував розпитувати старих козаків, але вони так вихвалялися перемогами, що, наслухавшись їх розмов, Максимові ставало ще важче розібратися у суперечностях, бо залишався він таким же наївним селянським парубком, як і колись. А перед очима його стояв зарубаний кара-татарин, такий же молодий і наївний, як і він сам.

І знов нудота підкочувалася йому під горло клубком, душила його, розпирала груди. Він відвертався від товаришів; готовий завити від болю і сорому. І струни бриніли під його пальцями сумним запитанням, наче плакали й зітхали тому, що Максимові руки в крові. А Медже, зачувши музику, сідала ближче і слухала-слухала... І здавалося Максимові, що це його Ганна і що везуть її за море у неволю, і гостра болісна жалість здіймалася в грудях. Хотілося сказати їй щось хороше, співчутливе, але не знав він татарських слів, а знаками висловиш небагато. І мовчав Максим і тільки часто приносив їй поїсти або випити чогось гарячого, або вкривав її в холодні ночі свитиною, коли не брав її до себе Свиридович.

- Ну, й дурень! - знущалися з нього товариші. - Замість панькатися, лягай з нею спати. Вона ж по-нашому анічичирк, та й осавул по-татарському - анітелень. Ніхто й не знатиме.

І, підморгуючи і підштовхуючи його під боки, шепотіли йому сороміцькі речі, від яких Максим ладний був провалитися крізь дно байдака.

Але насправді і в інших молодиків були хвилини вагань і сумніву, та фальшивий сором і хвастовита легковажність і острах стати смішним не давали заговорити, не давали додумати до кінця свої сумніви і зважитися на щось. Та й ніколи думати у поході: щодня, щогодини якась новина. Море загрозливе і бурхливе, береги або пустинно-плоскі, або нагромаджуються гірськими кряжами з вершинами, оповитими димними хмарами. Або раптом майне дельфін чи якийсь корабель. І тоді треба мчати навздогін, брати його на абордаж, підпалювати. Розбещувала й моторошна влада над життям і смертю подібних собі. І здавалося тоді козакам, що все їм підвладно, все дозволено, а тому соромно копирсатися в собі, - соромно і не гідно козацького імені.

Згодом почали вони підводитися, поголилися, помилися і, замість мовчальної нерухомості, почали розпитувати козаків про Січ, про рідні місця, шукати земляків і родичів. І якась невиразна тривога заблимала в їх запалих очах. Кожен замислювався про майбутнє: де йому подітися, де шукати родичів, де знайти шматок хліба і притулок на зиму.