Сімферополь. Видавництво

Максим розгубився. Він забув усе, пригорнув до себе Медже і, осипаючи її розпачливими поцілунками, шепотів безладно і палко:

- Ти мені будеш ханумою. Чуєш, Медже? Ти! Чекай на мене... Я виб'юсь в люди. Хату поставлю... В пекло кинуся, аби добитися свого.

Вона не опиралася, притулилася до нього, як пташка, прибита бурею до маяка, ніби шукала в нього захисту і підтримки, якої вона так болісно потребувала. І Чабан-Таш, і порубаний і похований в землі Ібрагім зникли десь у безвісті...

Навколо була туманна вогка ніч, тонкий дзвін комашні, холодна пустинна ріка і цей чужий острів з рідкими напівзгаслими вогнищами... Маленькою, безпорадною і самотньою відчувала себе колись насмішкувата й безжурна Медже і розпачливо тулилася до своєї єдиної нетривкої підпори, що не могла їй дати нічого, крім теплого слова...

Максим на мить відірвався від неї, поліз під лаву, помацки знайшов і розв'язав якийсь клунок і, витягнувши дукат, розрубав його надвоє.

- Візьми, - дав він їй половину. - Коли трапиться з тобою щось зле, надішли мені його на Січ. Тільки не переплутай: Київський курінь, Максимові Бабію.

Вона взяла уламок монети, подивилась на нього, потім зрозуміла, сховала його на грудях і пішла геть, як сновида, дивлячись у нічну далечінь, але не бачачи її.

- Так чекатимеш? Не забудеш, пташечко? - догнав її на палубі Максим. - Будеш мені ханумою?

- Інч алла (147). Буду, джаним, - прошепотіла вона урочисто і ступнула у морок каюти.

- Куди ти зібрався? - гукнув Савко Терешка, коли він нав'язував собі на плечі важкі сакви здобичі.

- На Волинь. Ліс палити на попіл. А ти?

- А я шевцювати до курінного отамана Байбузи. Він, сволота, у нас багатющий. Справжній магнат. Мо, й ти пристанеш?

- Та який же з мене швець?! Цапові чоботи на копита - і тих не пошию. Візьми Тимка. Той на все майстер.

- Та я вже підрядився в смолокури. Аж під Радомишль, до монахів. Ну, бувайте, хлопці. Навесні побачимось...

Ком'яга за ком'ягою (148), байдак за байдаком відчалювали від Базавлуку, але Максим не тинявся в юрбі, не рядився до срібляних дуків. Стояв він біля гетьманської чайки, де сиділи туркені з Медже, щоб востаннє побачити її і довідатися, кому вона припала після розподілу. Багатьох вже порозбирала старшина, а Медже все сиділа в каюті. Кінець кінцем вийшла і вона, налякана і розгублена. Максим кинувся до неї, розштовхуючи цікавих.

- Міне забирай Свиридович, - прошепотіла йому Медже. - Не забувай міне, джаним, у неволі. А я чекатиму тебе. Завжди, завжди...

Максим полегшено зітхнув. Як банит, Свиридович не міг повернутися на рідну Люблінщину, і, як осавулові і впливовому старшині, йому дали найкращі землі в запорозьких вольностях. Жив він там, наче справжній магнат. Збудував замок, мав свій загін козаків, свої отари і табуни і відчував себе у цілковитій безпеці. Сотні аргатів, передержіїв та різного люду працювали на нього, і Максим часто думав, чи не піти до Свиридовича у найми назиму. Але доля Медже ламала всі його плани. Хоч і приємно було б бачитися з нею, але краще улаштуватися в іншому місті і не залежати від Свиридовича, а вже потім, за гроші чи іншим способом, видерти Медже з його лабет.

Порожнів Базавлук. Повільно вигрібалися проти течії глибоко занурені у воду байдаки. Поїхала мало не половина визволених невільників, вирушили поранені козаки з незагоєними ранами під доглядом цирульників, що бинтували і пильнували їх, як лікарі. Повезли й турків-бранців, щоб не тримати їх біля кордону, звідки вони можуть легко втекти і привести татар помститися. Поїхали волинці, чернігівці і кияни - всі, хто зимував по панських маєтках, по староствах і крулевщизнах, як вільні козаки, реєстрові та нереєстрові. Поїхали і майстри з підмайстрами, рибалки і бурсаки, крамарі, бурмистри і війти, і залишився на Січі тільки невеликий загін та кілька гніздюків з Великого Лугу, бурдюгів (149) та рідких степових сіл, розкиданих в Дикому Полі.

А Максим все стояв на причалі і дивився вздовж сірого Дніпра, - туди, де зник за поворотом байдак Свиридовича.

- Ти що ж, зимувати тут вирішив? - почув він чийсь лункий голос.

Максим здригнувся. За спиною його стояв Сагайдачний.

- Ну, співаку Демодоче (150) Запорозького війська, - посміхнувся гетьман. - Поїдемо до мене, у Київ? Чи, мабуть, є в тебе хата?

- Та де ж там, батьку, - зрадів і розгубився Максим. - Я ж від сотника Повчанського з хутора... Нема в мене притулку. Я думав до пана осавула проситися, та...

- А до мене і не захотів? Пісень, співаєш за козацького батька, а до нього не просишся, - жартуючи, мружився Сагайдачний, і ніхто б в оцю мить не пізнав у ньому грізного бея, який спустошив узбережжя двох сильних мусульманських держав. - Чи так вже погано у мене в молодиках?

- Та ні, батьку!.. Навпаки... Де було мені сподіватися!.. Я й в думках не наважувався...

- Ну, добре, добре! Іди на байдак. Скажи Танцюрі, хай зніме тебе з веслування і хай дадуть тобі новий жупан, шапку та чоботи. Та кобзу свою не забудь. Скоро вирушаємо.

- Низька вода. Важко буде вигрібатися крізь пороги, - говорив Танцюра, пихкаючи коротенькою люлькою.

А Максим сидів на кормі, де вчора тулилася до борту худорлява й крихкотіла Медже, думав про неї, і йому здавалося, що несподіваний талан віщує йому світле майбутнє.
КОМІСІЯ НА КОЗАКІВ
На південних кордонах Речі Посполитої пахло порохом. Ще навесні, коли по степових яругах танули сніги і плавні тріпотіли висвистами і шарудінням крил ранньої іриці, а розквітлим степом куріли багаття перших уходницьких станів, надумали турки помститися на Ляхистані за напади козаків на береги Чорного моря і за наїзди магнатів на Волощину.

Коронний гетьман передбачав появу турків і вийшов назустріч з кварцяним військом і загонами південних магнатів. Кликав він на допомогу і козаків, обіцяв їм багату здобич, але старшина ладилася в морський похід, а голота відмовилася прийти на допомогу панам.

З Іскандер-башею був Алішах-мурза, ногаєць, і васали султана. Кожен привів з собою неабияке військо. Але, бачачи, що й ворог готовий до бою, баша вирішив скласти з Польщею мирну угоду.

Він настоював на тому, щоб зруйнувати Запорозьку Січ і щоб знищити польські прикордонні замки - Бершаду, Черкаси, Канів, Корсунь, Чигирин і Білу Церкву і сплатити татарам харач за попередні роки.

Жолкевський уперто стояв на своєму. І туркам довелося поступитися. З замків зруйнували тільки Бершаду, тому що сам Збаразький вирішив спалити її, бо вона не давала йому ніякого прибутку. Довелося й татарам відмовитися від несплаченого харачу; але в одному візир не поступився ані на крок: в приборканні козацького свавілля. Знав Жолкевський, що справа ця важка, майже нездійсненна, коли в його розпорядженні лише сімсот шабель кварцяного війська, але довелося скоритися.

Закінчивши перемови і підписавши угоду під Бушею Яругою, обидва війська вирушили додому. Коли ось вразила всіх звістка про козацький похід на Каффу.

Польща була приголомшена. А на столицю Ісламу війнуло холодом смерті. Звідкись народилася чутка, що цього разу на Босфор нападуть. козаки. В столиці знялася паніка. Візирі, імами і хани султанської крові виряджали дітей та жінок до Малої Азії. До Царгорода (151) почали стягувати яничарів, розташованих в Румелійському вілайєті (152). В самому палаці юрмилися стривожені вельможі і міські багатії і пошепки передавали тривожні чутки. Султан був розгублений. Він то наказував готуватися до походу, то вивозити сераль і скарби Єдикуле, семивежного замка, то скликав таємні засідання дивану (153), що тривали до ранку.

На одне з таких засідань зібрали до палацу царгородських козаків, невільників і вільновідпущених і обіцяли їм скарби і волю за пораду, як врятуватися від козацьких нападів. Що говорили вони на дивані, не знав ніхто, але диван ухвалив план Іскандер-баші захопити Кам'янець і польські прикордонні замки аж до самого Києва, зруйнувати Січ, вирізати козаків, а Молдавщину і все Дике Поле заселити турецькими колоністами під міцним захистом новозбудованих турецьких фортець.

Вірні люди доповіли про це коронному гетьманові. І на цей раз безжурні і легкодухі магнати відчули подих близької бурі. Вони зібралися у Житомирі на соймик і, ухваливши негайно створити антикозацьку комісію, розробили проект її постанов.

Після соймика Жолкевський рушив з військом на південь і зупинився над Россю. Він думав зненацька вдарити на козаків. На те розрахували і магнати, посилаючи йому свої загони. Разом з тим Жолкевський вирішив привабити старшину землями і різними привілеями, якщо вони допоможуть йому «припинити наїзди, грабунки і свавілля різного гультяйського люду, що незаконно називає себе козаками», як писав він у своїх листах. Він думав таким чином показати, що уряд відокремлює старшину і реєстрове благонадійне козацтво від буйної голоти і хлопства, і посіяти поміж козаками розбрат.

Але захопити козацтво зненацька не пощастило. У Варшаві розповідали, ніби козаки перехопили листування коронного гетьмана з Іскандер-башею і довідалися про його плани. І хоч час був незручний - осінь, холод і важко було козакам кидати жарко натоплені хати, - але вони пам'ятали жорстокий приклад Житомирської комісії і йшли розпалені ненавистю до коронного гетьмана і магнатів, з погрозами і наміром не відступати ані перед чим, і старшині доводилося хитрувати, щоб, не знижаючи настрою, стримувати небажаний вибух. І коли Жолкевський викликав на комісію представників козацького війська, - замість купки підсудної старшини, стало перед ним двадцятитисячне військо.

Берестейський воєвода Тишкевич запропонував комісарам один із своїх замків для перемов, і у високому готичному залі, оздобленому мисливськими трофеями, розпочалися засідання комісії.

Жолкевський сидів у кінці столу, вкритого темно-зеленим сукном, комісари від уряду - праворуч, а навпроти них, ліворуч від коронного гетьмана, - козацька старшина з Петром Конашевичем на чолі.

Старшина почувала себе ні в сих ні в тих: їхала вона сюди, розуміючи, що не для приємних розмов викликали її магнати... Ввійшла похмура і нашорошена, і незвичне почуття зв'язало їй руки і ноги, наче затягли її у важкі, негнучкі панцири середньовічних рицарів. Напружено сиділи козаки в високих кріслах серед родинних портретів, оленячих рогів, зброї і ведмежих опудал, наче виставлені біля ганебних стовпів.

Сопе Бородавка, спідлоба дивлячись на панів. Він ненавидить їх за себе і за тисячі подібних до себе. Вишукані манери магнатів, їх пишний одяг і художнє оточення, а головне, роль хлопа в провині - непереносна буйному січовикові.

Свиридович нервово смикає вуса. Під виглядом нахабної безтурботності ховає він своє хвилювання. Банит, позбавлений прав і честі, засуджений заочно на страту, вперше потрапив він до недосяжного кола тих, перед якими плазував у минулому. Вони можуть передати його до рук правосуддя, образити, але море по коліна одчайдушному шляхтичеві. Любить він гратися з вогнем, а гідність осавула і небезпека війни захищає його краще від панцира і замкових мурів.

Ніяково почувають себе Станіслав Злочевський і Янек Костржевський. Вони теж ляхи, хоч і полковники Запорозького війська. Приємно бути серед пишного панства, але роль підсудна також непереносна їм.

А Барабаш не дивиться ні на кого. Він тільки слухає, як Збаразький читає декларацію комісарів. Оксамитовий баритон молодого магната чарує своєю музичністю, але кожне слово падає у мозок краплею розтопленого металу.

«У хлопи... на панщину... Віддавати на глум і ганьбу жінок та сестер... Покірливо лягати під батоги...» майорять уривки думок, і Барабаш так стискає під столом кулаки, що нігті впиваються йому в долоні.

Артикул за артикулом. Гостро виточені, руїнницькі, як удари келепа по беззахисній голові. І треба сидіти, мовчати, слухати, скорятися цій вимушеній тиші і урочистому ритуалу дипломатичних засідань.

А як воно буде тим, чию смертну муку вимагають підтвердити ці випещені, зневажливо чемні пани?!
...Виключити з козацького війська всіх, хто пристав до нього за останні п'ять років... Не жити в приватних маєтках, а якщо жити, то скорятися власникові, як і всі інші підданці, визнавати його панський присуд і за користування землею і хатами платити працею і частиною від здобутого.
Танцюра потроху освоюється з оточенням, стримано кашляє у долоню і глузливо зиркає на Барабаша.
...Не виходити у Чорне море - ані в морські походи, ані рибалити. Човни геть усі попалити, а кожного, хто намагається вийти у море, карати на горло...
Червоніє Танцюра. Очі його спалахують і обурено зиркають на Збаразького.
...Припинити наїзди на татарський степ. Не грабувати ані караванів, ані чабанів. Не вдиратися у турецькі, татарські, волоські й молдавські землі і стримувати всі такі намагання з боку свавільних людей.
Балика стає багряно-синій. Он як! На козаків зібрали комісію, а Потоцького з іншими не чіпають.

Тільки Сагайдачний нічим не зраджує себе. Сидить з невимушеною грацією світської людини і щось недбало креслить на аркуші паперу. Тільки важкий пильний погляд його вузько посаджених очей обмацує то одного, то другого магната, і жодний з них не витримує їх свердлячої, гіпнотичної сили...

Сагайдачний випростовується і свердлить очима коронного гетьмана. Той зупиняється на півслові, і на мить сіра криця його очей схрещується з поглядом Петра Конашевича.

Глибока напружена тиша перехоплює подих, простягається над столом перетягнутою струною. Кров стукає у скроні козаків, наче вибігли вони враз на стрімку височінь, що досягає вершиною хмар.

- Скільки? - здушено рубає тишу чийсь голос.

- Серце монарха в руці господній, - ухильно знизує плечима коронний гетьман.

- Але на Житомирській комісії пан гетьман назвав точне число, - карбує Сагайдачний.

Жолкевський нетерпляче супить брови і робить доповідачеві знак продовжувати. А Валентин Калиновський схиляється до небожа коронного гетьмана і тихо питає латиною:

- А що ж ухвалило панство на соймику?

- Тихше, почують, - сичить Ян Жолкевський. - Ухвалено залишити одну тисячу; але хто міг сподіватися, що тен хлопський отаман збере восени цілу армію... Проте пан дядьо вважає, що для захисту степових кордонів доведеться значно збільшити це число.

Збаразький загубив нитку думок. Руки його поквапливо шукають по столу кінець декларації. Коли ось важкий і незграбний, налитий темною, чавунною люттю, підводиться Бородавка і, спираючись долонями на сукно, тягнеться до Збаразького просто через стіл.

- Ні, почекай, пане доповідачу! Скажи, скільки нас буде в реєстрі? Ми люди прості, викрутасів не любимо. Кажи правду.

Хрипкий голос тремтить від ледве стримуваної люті, наче гребля під повіддю. Лунко й різко бринить він під склепінням пишно оздобленої зали. Пани підводять випещені горбоносі обличчя. Ніздрі їх роздуваються від презирливого обурення. Очі кидають блискавки.

Невигідно козакам дратувати магнатів. Рука військового писаря Лавріна Пашковського торкається плеча Бородавки.

- Ти що здурів?! Треба вислухати, а тоді сперечатися. Це тобі не шинок.

Але Бородавка відмахується від нього, як від настирливої мухи, і, замість замовкнути, грюкає кулаками по столу.

- Нема чого мед з отрутою ситити! Ми не човгати ногами приїхали, а за ділом. Скільки буде в реєстрі? Ну?!

Сагайдачний мовчки підводиться і рушає до Бородавки.

- Сідай, Ясько, та мовчи. Ти заважаєш, - говорить він і звертається до комісарів. - Даруйте нам, пане гетьмане і вельможне панство. Просимо продовжувати доповідь.

Бородавка дивиться на нього з ненавистю і кидає тоном вище, хрипко і несамовито:

- А ти чого крутиш хвостом, панський попихачу? Злякався за свою булаву? Тільки рота нам не заткнеш! Кажіть, пани, скільки буде у реєстрі, або хай їй трясця, вашій комісії!

Засідання уривається. Старшина кидається до Бородавки і махає на нього руками, ніби намагається загасити вогонь. Інші оточують Балику і кидають в бік панства гнівні вигуки. А Бородавка рветься з рук Злочевського і Пашковського і кричить, вирячивши налиті кров'ю очі:

- Бунт зчинимо! Всі повстанемо! Міщани! Поспільство! Попелом вас розвіємо! Виріжемо до ноги!

- Нахаба! Хам! - захлинається Янош Острожський. - Свиню за стіл, а вона й ноги на стіл.

- Ще й рилом у тарілку шляхетному панству, - запобігливо підтакуе Свиридович. - Один пан Єзус відає, скільки доводиться нам терпіти від цієї голоти...

Острожський скошує на Свиридовича знищуючий погляд, і той зникає у юрбі старшин, наче й не звертався до грізного феодала.

Бородавку тягнуть до дверей, а він рветься назад і хрипким голосом вигукує щось, зникаючи за важкими запонами. За ним суне купкою розгублена старшина, а Сагайдачний чітким кроком наближається до Жолкевського і лунко і уривчасто карбує, наче на королівському огляді:

- Ще раз від імені Низового козацького війська перепрошую королівську комісію за недоречну і грубу вихватку курінного отамана Бородавки. Прошу зробити перерву. За чверть години ми будемо до послуг вельможного панства.

- Так, - в тон йому відповідає Жолкевський. - Але засідання розпочнеться лише по обіді.
Різноголосий галас стоїть в покоях козацьких старшин. Одні обурено обмірковують декларацію комісарів, другі наскакують на Бородавку, злякані й обурені його буйним виступом, а Бородавка гримає на них і шалено розмахує руками:

- А що ж? Мовчати? Вклонятися? П'яти лизати шкуродерам? Собаки ви! Зрадники, а не козаки! В пику наплювали, а ви дякуєте!

- Ніхто не дякує і ніхто не мовчатиме, - ввійшов Сагайдачний. - Тільки так не роблять, Ясько. Треба спочатку вислухати, подумати, порадитися поміж себе, а вже потім лізти на стінку.

- Ну то й думай, а ми послухаємо, коли ти такий розумний, - буркнув Бородавка.

Галас уривається. Старшина оточує Сагайдачного, а він говорить, поклавши руки на купку паперів, і чорна зморшка-п'явиця глибше звичного розсікає його перенісся.

- Три роки тому, на комісії, наше становище було значно гірше. Тоді не було у нас війська. Проте на боці ворога - перевага. Ось чому, загрожуючи йому війною, ми все ж таки примушені де в чому піти на поступки, але після упертої боротьби. А головне, ми мусимо вимагати, щоб не тут складали реєстр, а склали його по містах та містечках, по сотнях і полках. На це піде добрих півроку. Доведеться декого викинути, але не можна ж через різних гультіпак підставляти під ніж свої голови! А тимчасом військо знадобиться Речі Посполитій для нового походу.

Старшина перезирається.

- Якого походу? - не витримав Танцюра.

- Московського, - спокійно підвів очі Сагайдачний. - Я довідався, що, поки ми з вами шарпали Каффу, сойм дозволив королевичу Владиславу закінчити війну за московську корону з умовою, щоб протягом одного року угоду з Москвою було підписано. Грошей на похід йому не дано. Війська в нього нема, армати - теж, коні мало не всі загинули. Отже, без козаків аж ніяк не обійдеться.

У старшини очі заблищали, але Бородавка супився, наливався темною кров'ю і раптом труснув Сагайдачного.

- Що таке?! - захрипів він йому в обличчя. – Знов під Москву? Панам служити? Кров лити задля шляхетської користі? Здобувати вам шляхетство з маєтками? А нашу землю панам залишити, щоб наших жінок ганяли на панщину? Щоб шибениць понаставляли повні села, поки ми будемо гинути десь у Московщині?

Сагайдачний скочив і, наче звільнена пружина, одним рухом скинув з себе Бородавчині руки,

- Геть, нахабо! Сідай та мовчи, поки я кажу діло.

- Що?! Чекати? Мовчати, поки продаси нас панам?! Добре вам торгуватися, коли ви з табунів та хуторів своїх ситі! А нетязі нема де голову схилити. Де йому подітися взимку? У панські маєтки, головою у ярмо? В хлопи?! В кріпаки?!

- Та знаємо. Чули, - сердито відмахнулися старшини.

- Що чули? Човнів своїх либонь не попалите?

- І попалимо, коли дадуть справжню ціну, - огризнувся Танцюра.

- Ото ж то й воно, що у вас все продажне. І шаблі, і совість. Бачили! Знаємо! Коли турка з татарином можна продати, чом з нетягами панькатися? Мабуть, і на них знайдуться покупцi!

- Цить! - нарешті скипів Сагайдачний. - За годину треба дати комісії відповідь, а він реве, як бугай. Заберіть його звідси, панове.

Але Бородавка наче зірвався з ланцюга. Він хрипко вигукував уривчасті слова і ладний був зняти бійку.

Барабаш мовчки спостерігав і його, і старшину, і Сагайдачного і раптом рішуче схопив Бородавку за руки.

- Тепер і я скажу: Ясько, замовчи. Підемо звідси! Нема чого нам тут робити! Тепер ми теж діятимемо, та інакше - по-своєму.

І, грюкнувши дверима, вийшов із Бородавкою.
Тепло й затишно у круглій вітальні, виповненій вибагливими модними меблями, ширмочками і севрськими (154) фарфоровими статуетками. Після вишуканого обіду старшина мало не куняє, а пихатих панів наче хтось підмінив: вони невимушено і привітно розмовляють з старшиною, ніби не вперше бачать їх у цьому замку. Ніхто не згадує про декларацію. Розмовляють про коней, про жінок, про походи, пригадують спільні бої під Смоленськом і Кромами, облогу Троїцької Лаври і напад Ширинського бея.

- Який це був жах, - з пафосом розповідає Валентин Калиновський. - Я їхав ридваном з дружиною і дітьми. І ось постріли, викрики, лемент. Добре, що гайдуки не розгубилися, підсадили дружину на коня, другого дали мені з донькою, а третього - синові. Ми мчали лісом, без дороги. Грізельда загубила берет, і гілками видерло їй половину волосся. Як ми не зламали собі шиї – відомо тільки самому богові. Проте ми врятували собі життя. Татари не люблять заглиблюватися в ліси, особливо вночі. Заграва освітлювала нам путь, а бідні діти тремтіли від жаху.

Балика слухає Калиновсъкого, сьорбаючи запашне вино. На мить забуває він, що це приятель Стефана Потоцького, уявляє собі і цю ніч, і втечу, і ліс, і здається йому, що це забита дружина його тікає від шляхетської ватаги, а Петрик і Юрасик, закляклі від жаху і холоду, ховаються в дуплі трьохсотлітнього дуба.

- Вельможний пан ще мусить дякувати богові, що діти його не залишилися сирітками, як мої бідолашні хлопчики, - говорить він, і голос його мимоволі тремтить.

- Як?! Невже й родина пана старшини потрапила в пазури Ширинського бея?!

- Не Ширинського бея, а пана Стефана Потоцького, - просто відповідає Балика.

Магнати здивовано перезираються.

- Дозвольте... Обличчя пана старшини мені нібито знайоме. Ми десь, здається, бачилися? - говорить Калиновський і уважно дивиться на Балику.

- Та це ж пан Богдан Балика, сотник Брацлавського полку, чий хутір зруйнував Потоцький, - відповідає за Балику коронний гетьман, який непомітно підійшов до співрозмовників. - А де тепер ваші хлопчики, пане Балика?

- У Києві. Учаться в школі, - ясновельможний пане.

- І пан сотник теж думає там оселитися?

- Не знаю, вельможний пане гетьмане... Мабуть... Там у мене брат бурмистер...

- Сподіваюся бачити пана сотника в київському замку, - гостинно всміхається коронний гетьман, непомітно відокремлюючи Балику від Калиновського. - Між нами кажучи, я глибоко обурений поведінкою Стефана Потоцького. Такі люди позбавлені патріотизму, дисципліни і почуття свого громадського обов'язку, властивого кожному порядному шляхтичеві, - веде далі коронний гетьман. - Я твердо настоював на соймі, щоб таке свавілля карали бані цією (155), і гадаю, що мої намагання дадуть свої наслідки.