Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління культури та туризму Український культурологічний центр Донецьке обласне відділення Товариства зв'язків з українцями за межами України

2. Барт Р. Текстуальний аналіз «Вальдемара» Е. По // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. – Львів: Літопис, 2001. – С. 497-524.

3. Березин В. Жизнь и судьба Василия Гайворонского // Провинция. – 2007. – № 3. – С. 12.

4. Березін В. Так хто він такий – Василь Гайворонський? // Провинция. – 2006. – № 21. – С. 3.

5. Бернадська Н. І. Теорія роману як жанру в українському літературознавстві: Автореф. … д. ф. н. – К, 2005. – 36 с.

6. Біляїв В. Шукач гарного світу (Василь Гайдарівський) // Біляїв В. На неокраянім крилі… Штрихи до літературних портретів західної діаспори. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. – С. 58-78.

7. Борев Ю. Б. Художественные направления в искусстве ХХ века. – К.: Мистецтво, 1986. – 134 с.

8. Бучкина Е. К вопросу о соцреализме // http://gllagoll.by.ru/stati/buch2.html

9. Вынудили бежать в Америку // Донбасс. – 2007. – 20 янв. – С. 15.

10. Гайворонський В. Мечтатель // Провинция. – 2006. – № 41. – С. 13; № 42. – С. 13.

11. Гайворонський В. Розминовка (восьмий і останній розділ ПОВІСТИ) // Літературний Донбас. – 1932. – № 3 (груд.). – С. 61-92.

12. Гайдарівський В. А світ такий гарний… Оповідання. – Буенос-Айрес: Вид-во Юліана Середяка, 1962. – 239 с.

13. Гайдарівський В. Дещо про себе і свою творчість (лист до видавця) // Гайдарівський В. А світ такий гарний… Оповідання. – Буенос-Айрес: Вид-во Юліана Середяка, 1962. – С. І-VІ.

14. Гайдарівський В. Циркачка. Оповідання. – Колорадо: UKRaPRESS. – 1986. – 287 с.

15. Голубєва З.С. Український радянський роман. – Харків: Вид-во Харківського ун-ту, 1967. – 216 с.

16. Гречишкіна Т. Повернення із забуття // Енакиевский рабочий. – 1994. – № 53. – С. 3.

17. Гундорова Т. Соцреалізм як масова культура // Сучасність. – 2004. – № 6. – С. 52-66.

18. Костюк Г. З літопису літературного життя в діяспорі до 15-річчя діяльности об’єднання українських письменників «СЛОВО» 1954-69 // У світі ідей і образів. Вибране. Критичні та історико-літературні роздуми 1930 – 1980. – Нью-Йорк: Сучасність, 1983. – С. 440-490.

19. Оліфіренко В.В. В. Гайворонський // Донбас. – 1995. – Спецвипуск. – С. 85-89.

20. Романько В. Повернення на батьківщину Василя Гайворонського // Донеччина. – 2007. – 5 черв. – С. 4.

21. Социалистический реализм // Расширенный терминологический словарь к курсу «История зарубежной литературы: ХХ век»: / Сост. И. А. Попова-Бондаренко и др. – Донецк: ДонНУ, 2005. – С. 87-89.
Тетяна Бублик,

аспірант кафедри української літератури та фольклористики філологічного факультету

Донецького національного університету
Оповідання Василя Гайворонського

„Чортове колесо” як проекція на

Василь Андрійович Гайворонський (в еміграції вже Гайдарівський) працював на заводі у рідному місті Костянтинівці, що на Донеччині, не з чужих розповідей, а на власні очі бачив умови життя і праці робітників, тому й зміг переконливо показати реалії радянської доби. Твори, в яких домінувала правда життя, були надруковані на сторінках „Краківських вістей” уже після того, як письменник у 1943 році залишив рідний край. Щодо часу написання надрукованих у роки війни оповідань точних відомостей немає. Можливо, авторові вдалося їх зберегти у період переслідувань, а, може, він їх написав під час перебування у таборах для переміщених осіб.

В оповіданні „Чортове колесо” зображуються реалії мирного часу, проте не менш драматичні, ніж воєнного. В. Гайворонський головного героя – Михайла Каплю – показує в оточенні робітників заводу під час обідньої перерви. Поведінка Каплі дивує присутніх: він ні з ким не розмовляє, щось ретельно обмірковує і не помічає, що тим самим привертає до себе увагу. Можливо, автор, що теж колись працював на скляному заводі, передав ту сцену, свідком якої міг бути сам. Дистанція між автором і героєм виявляється мінімальною у творі, адже йдеться про добре йому відоме, не раз бачене і тому художньо переконливе.

Проблема автора і героя привертала увагу багатьох літературознавців: М.М. Бахтіна, В.В. Виноградова, Б.О. Кор­мана та інших учених. М.М. Бахтін, зокрема, стверджував: „Герой і його світ складають „ціннісний центр” естетичної діяльності, вони мають власну незалежну ... реальність, не можуть бути просто створені творчою активністю автора, як не можуть стати для нього тільки об’єктом або матеріалом” [1]. У статті з’ясуємо взаємозв’язки автора і героя в оповіданні „Чортове колесо”, простежимо, як пережите письменником позначилося на тональності твору.

Можна допустити, що пережиті під час допитів враження В.Гайворонський передав на сторінках оповідання „Чортове колесо” і ніби заново пережив зі своїм героєм жах тих подій (самого автора в 1933 році було безпідставно звинувачено у троцькізмі). Проте з ув’язнення В.Гайворонському пощастило втекти, тому й намагався він донести до читачів правду про радянський „рай”.

Дивна поведінка Каплі з оповідання „Чортове колесо” пояснюється життєвими негараздами, з якими він повсякчас стикається, повернувшись після важкої праці додому: „Прийдеш додому з роботи, стомлений, аж душа тіпається, тільки б поїсти б гарно та відпочити. А тут тобі й починається: то на хліб нема, то щавлю ні за що було купити. Жінка, мабуть, цілий день прикрощі збирає, щоб на мою голову їх увечері вилити, як помиї. А діти й собі: тату – взутись ні в що, тату – сорочка розлізлася, тату – книжок нема…” [2, 13]. Крик душі робітника доповнюється зображенням його зовнішності: „Капля так розхвилювався, що в нього під жовтою шкірою обличчя засіпалися нерви” [2, 13]. Таким чином, читач може переконатися у щирості його слів, сказаних у відповідь на питання Лизогуба. Автор не виявляє свого безпосереднього ставлення до героя та його співрозмовника. Проте прізвище антигероя (Лизогуб) виявляється досить промовистим.

Не встиг Михайло Капля зайняти робоче місце, як його вже викликали до начальника цеху за згадане під час перерви чортове колесо, з якого вирватися героєві не вдавалося: „Ех, не життя, а чортове колесо!... Крутишся в ньому, як навіжений, аж поки дуба даси” [2, 14]. Семен Васильович розцінив ці слова як агітацію, вирішив, ніби той висловлювався від імені всіх робітників і свідомо перекручував партійні гасла.

Чортове колесо постає у творі символом неуникнутості долі, залежності людини від органів влади. Долю людини, незалежно від її поведінки чи способу життя, вирішують спецвідділи. В. Гайворонський як тонкий психолог помічає найдрібніші деталі зовнішності та поведінки працівника таємної служби заводу, що була філією районного відділу НКВС. Очевидно, це фіксує і сам герой, який намагається бути зібраним, щоб зайвого нічого не сказати на допиті, адже відчуває відповідальність за долю своєї родини. Для нього найголовніше тепер, що станеться з його дітьми. Якщо його переведуть в інший цех, це призведе до зменшення зарплати і загострення побутових проблем. Після низки питань, на які доводилося відповідати на допиті, героя почало переслідувати одвічне: „За що?”. Мабуть, це питання турбувало й письменника-експатріанта, що мусив тікати з рідної Костянтинівки на Захід, залишивши родину напризволяще.

Розв’язка твору виявилася несподіваною: Капля рішуче відмовився підписувати протокол допиту, доки не буде згадано в ньому чортове колесо. Можливо, з подібними звинуваченнями доводилося мати справу й авторові чи близьким йому людям. Дивовижна затятість звинуваченого не видається надуманою, адже з такою ж затятістю і слідчий припасовував деталі його життя, щоб переконати, що Капля прагнув „завдати владі якихось прикростей”.

В оповіданні „Чортове колесо” В. Гайворонський, зображуючи історію безпідставного звинувачення Михайла Каплі, відтворив типові події тридцятих років, показав трагедію людини в умовах запущеної на всі оберти репресивної машини, що калічила життя родин.

2. Гайдарівський В. А світ такий гарний... – Буенос-Айрес: Видавництво Юліяна Середяка, 1962. – 238 с.

У розлогому оповіданні „А світ такий гарний...” художньо освоюється тема кохання. Щодо наратора, то в ньому панує текстологічний автор. Топос географічно конкретизований: назване дійсне містечко Кіндратівка, річка Торець, Слов’янський курорт, горби Донецького Кряжу зі степовими галявинами. В об’єктивний виклад, в пояснення і ліричні відступи оповідача вкрапляються діалоги й полілоги з невеликою кількістю осіб.

Щиро й палко закохані Андрій Середа і Настя Криво зубова змушені боротися за своє щастя впродовж усього теплого періоду року, долати дійсно і штучно створені лихим людьми перешкоди. Перша – національний звичай: парубок не може й не хоче йти у прийми до тещі, бо згідно народної моралі син приводить дружину в батьківську хату. А Настя не хоче залишати свою матір-удову. Так формується художній конфлікт. Андрій сподівається, що мудрий час виведе їх із глухого кута і не називає Насті місяця, коли вони можуть побратися. А нареченій навпаки – нетерпеливиться почути від свого обранця відповідь на це питання. Саме такий душевний стан закоханих зафіксував оповідач напередодні тієї неділі, коли вони поїдуть у Слов’янськ. Цій поїздці, на яку Настя покладає великі надії, передує прозаїчна, на перший погляд, подія. Андрій вдосвіта виходить на ловлю риби. І тут природно подається оте оточення. Картина розгортається в часі і просторі.

Коли рибалка прийшов на своє місце, ще „зорі сяяли повним квітінням, але на сході, край неба, прорізувалась бліда смужка світанку.

Вода у річці стояла непорушна, чорна і, здавалось, тверда, мов кам’яна. Верби на протилежному березі були подібні до величезних тварин, що посхиляли голови і пили воду” (124).

Об’єктивний зорово-дотиковий малюнок з плином часу доповнюється багатоголосою ранковою піснею з домінуванням мажорних мелодій. Емоційність звукового етюду досягається оціночними епітетами й метафорами: „сердито крякнула ворона”, „попискували очеретянки”, „хрипкувато, але сміливо й бадьоро заспівали шпаки”, жайворонок „від радості заливався сміхом”, „а соловей, наче хизуючись перед пернатими побратимами, розсівав перли звуків таких чудових...” (124). Поліфонізм, могутня дія на читача співучого пташиного царства забезпечується антропоморфізацією. В такий спосіб досягається незвичайна функція обох картин природи. Вона стає своєрідним персонажем твору, присутність якого позитивно впливає на психологічний стан Андрія, на його глибоку впевненість у своєму близькому і щасливому шлюбі. Сонячний настрій нареченого не затьмарив і колишній однокласник-приблуда Михайло Шпак, який з’явився на березі несподівано і попросив земляка „по-доброму” уступити йому Настю.

Абсолютно в іншому ракурсі зображено парк Слов’янського курорту, куди приїхали закохані на цілий день. Оповідач вдається до ліричного відступу, пояснюючи, як глибоко впливає місцева природа на самопочуття відвідувачів: знімає з усіх фізичну і психічну втому, песимістичний настрій, притлумлює складність їхніх турбот і проблем буття. Відвідувачі курорту, запевняє всезнаючий оповідач, побачать диво: „Який чудовий парк..! Скільки тих дерев по-солдатському підстрижених і по-парубоцькому кучерявих! А скільки квітів на клумбах!.. Скільки там затінку, холодку і сутінку!” Більше того. Кожен в парку відчує, що він „справжня людина, для якої Бог створив світ. І відчувши це, захочеться тобі говорити щось гарне, незвичне, щоб мова твоя була подібна на урочисту пісню” (143). Саме таке піднесення переживає Андрій. Він фантазує про столітню сосну, яка „досягає неба, а могутнє коріння її п’є джерельну воду в глибоких верствах землі”, шукає в кущі папороті квітку щастя і хоче вести Настю до „старезного дуба з цілющою короною” (144). Але настрій дівчини не був суголосний внутрішньому стану Андрія, вона відмовляється від подальшої прогулянки по парку, вступає в суперечку щодо того, кого вона народить – синів чи дочок. Гостра розмова закінчується плачем Насті і категоричною вимогою: „Або ми негайно беремо шлюб, або... або...” (145). Переляканий Андрій погоджується одружуватися, мати таких дітей, яких захоче наречена, і навіть „жити в тещиній хаті” (145).

Про наближення кінця недільної прогулянки оповідач нагадує описовою деталлю: „День угасав. Сонце за далекими горами знайшло собі затишну ущелину і вклалося на спочинок...” (146). Подальшим своїм коментарем оповідач запевняє, що кожній людині природа парку „зцілює душу й тіло, змінює і думки її”, лише Насті вона не допомогла „спонукати Андрія до одруження” (147).

Уявним пейзажем та апріорною сентенцією оповідача розпочинається четвертий розділ твору „Вимушений герць”. Він знову пояснює, як почувається самотня людина перед заходом сонця на луках. Слухаючи голоси хрущів, коників, бджіл, цвіркунів, жаб, вона „впадає в меланхолію, думає про щось абстрактне, високе і незбагненне розумом. Тоді людина мріє, снить на яві, вона зачарована, її нема на землі, як нема і самої землі; все перетворюється на рожеву уяву, повну благоденства” (147).

Таке вірогідне самопочуття людини від благотворного впливу природи стає підсилюючим засобом розкриття докорінно протилежного за настроєм і думками внутрішнього життя Настиної матері. Погожого літнього вечора вдова, доведена Михайлом до „нервового потрясіння”, „втрачає тямку”: від думок „їй гуде в голові оркестра, складена з усіх створінь, включно з хрущами, кониками, бджолами, цвіркунами і жабами” (147). Позбувшись хаосу в голові за допомогою горілки, „настояної на цілющих травах”, мати переконує доньку покинути Андрія і побратися зі Шпаком. Ні найменшої схожості не має Митриха з тією уявною благородною людиною на лузі перед заходом сонця. А це ще більше ускладнює становище закоханих.

Ще не розв’язано конфлікт між нареченими, як їм доводиться разом долати нові перешкоди: вимоги батьків, переслідування лікарів, підступні заходи Шпака і навіть втручання кадебіста, хоча воно (втручання) подається не в епізодах, а в інформації оповідача. Закінчилося це змагання перемогою закоханих: їм надає притулок добра жінка Килина, поселивши у своїй старій хаті. Ця ж благодійниця шукає засоби примирення батьків із дітьми. А час підганяв. Конкретизація його здійснюється розлогою картиною осені: „Низько в небі гналися хмари, кошлаті і тяжкі, раз по разу ховаючи сонце і без того кволе, відцвіле, як пізній соняшник, що вже не дасть насіння... Оголювалось гілля дерев, соромливо виставляючи сухі ребра... Повітря пахло дощем... Розбишакуваті шпаки зібралися в зграї і, галасливо в садах помітингувавши, полетіли шукати тепліших країв... Ночами низько над лісами тягнулися на південь ключі гусей, їхнє тоскне перегукування навівало людям сум” (227). Ця картина – хронотоп, до того ж вона дає новий поштовх до розгортання конфлікту батьків з дітьми в напрямку його розв’язання. Зміни в погоді нагадують Килині, що в хаті, де живуть її підопічні, зимувати не можна. І в найближчу до цього дня неділю вона робить спробу посадити за одним столом батьків Андрія та Настину матір для розмови. А молодих виводить за місто, на природу. Всі вони були зачаровані побаченим: „У світі щось сталося неймовірне... Величне сонце заливало променями, мов повінь, землю і все на ній суще. Кожна річ і кожна істота здавалися такими легкими, що досить ледве відчутного подуву вітру, і піднесеться в повітря каміння, дерева, хати, люди і полинуть у безвість разом із павутинням” (234).

Автор-живописець в цій картині виходить за межі людських органів чуття, змушує читача напружувати свою творчу уяву, пам’ять. Водночас досягається розкриття суттєвих рис персонажів. Найбільш розчулилася Настя: „Боже!.. Та це ж друга весна. Мені здається, що зими не буде ніколи”. Виявляється, що дівчина дуже чутлива до краси. А у Слов’янську вона була геть позбавлена цієї здібності, бо ж не вірила, що коханий погодиться жити в їхній хаті.

Більш спостережливий і менш емоційний Андрій не втрачає логічного мислення і підказує Насті: „Це таки осінь. Придивись уважно, скільки навколо нас гарячої барви. І листя, і стебла, і навіть ґрунт під ногами наче б вилиті з золота. Рослинність приготувалась на зимовий спочинок. А пташки вже десь за морями...” (234). Досвідчена Килина дає своє пояснення красі в природі: „Ні, дітки мої... Це не весна і не осінь, справжнісіньке бабине літо. Бог з неможливого робить можливе, щоб показати чоловікам свою виняткову ласку для жінок. На жінці світ тримається, мої дорогенькі” (234). Проте й віруюча Килина зі своєю, можна сказати, філософською мудрістю вигукує пристрасно: „Світ такий гарний, а люди паскудять його” (235). Усвідомлюючи це, напевне саме тому жінка й хоче допомогти молодому подружжю. І поки Килина, повернувшись до міста, дізнавалася, якою була зустріч батьків Андрія з Митрихою, закохані милувалися природою, а їхня розмова про майбутнє була оптимістичною.

Останній абзац твору – теж незвичайний етюд, символічного змісту. Молодята на поклик Килини спускаються з гори, залишаючи рослинний світ. А навколо їх „павутиння все минуло й минуло; часом здавалося, що воно висить у повітрі непорушне, мов на Андрія і Настю, і на все околишнє, на всю землю накинена тенета прикрас гожого дня бабиного літа” (238).

У такій кінцівці закладена емоційна ідея твору: для молодої сім’ї цей перший найкращий і найщасливіший день стане початком справді гарного, сповненого спільною радістю життя.

Розглянуті картини природи складають своєрідну сюжетну лінію, яка, проте, є органічною часткою художнього світу в оповіданні „А світ такий гарний...” Якщо оцінити пейзажі за рецептивно-комунікативним критерієм, яким користувався І. Франко, то В. Гайворонський вражає розмаїттям функцій, ракурсів зображення і тим, що він охоплює всю амплітуду чуттєвих вражень. Крім того, деякі малюнки естетично розвинений читач мусить сприймати усім свої єством, за допомогою пам’яті й інтуїції.

У новелі „Непрошений гість”, яка входить у збірку „А світ такий гарний...” привертають увагу два різні за способом письма пейзажні малюнки. Першим починається твір. В ньому відбито радість головного героя Івана Федоренка, який через сім років з’являється на околиці Дніпропетровська, біля самого Дніпра, на своїй вулиці.

Впродовж усього першого дня перебування у батьківській хаті гість дізнається, що його молодший брат виправдовує політику партії з голодомором заради побудови соціалізму і засуджує своєрідну філософію неписьменного дядька Прохора, що призвела до його арешту. Більше того, Іван переконаний: Віктор причетний до цього злочину.

Все пережите за день гість продовжує емоційно осмислювати вночі під акомпанемент звуків, які доносилися знадвору і які він своєю гостро розвиненою уявою перетворював у пластичну картину: „У віконниці дряпався дряпався гострими пазурями дощ, набридливо й настирливо, як кіт, що нашкодив і втік, а тепер, після довгого блукання чужими задвірками повернувся голодний, змерзлий і проситься, щоб його пустили до хати” (109). Іван чує і скрегіт трамвайних колес об рейки, і рев автомобілів, і шум тополь. Негода і звуки за вікном не притлумили свідомість і почуття гостя. Різнорідністю відзначаються його думки: вони „були злі, як оси, що літали навколо їхнього зруйнованого гнізда. Думки його були сумні, як квиління пташки, що прилетіла з хробачком у дзьобику й побачила порожнє гніздо – якийсь хижак позабирав її дітей. Думки його були схожі на хмари пізньої осені – драглисті, безладні, нудні й поквапливі, що сунули, одна одну випереджаючи, кудись в далечінь, в безвість” (109).

Відтворюється психологічний стан героя пластично, за допомогою порівнянь зі світом комах, тварин і з явищами природи. Ритміка епізоду (однотипні підрядні речення) сприяє розкриттю глибини трагізму, страждань, фізично відчутного болю, що їх переживає Іван. Почуттєва сфера героя повністю визначає функцію, тональність і топос суб’єктивних етюдів природи. Художнім простором є його душа, як і в усіх інших елементах тексту „Непрошеного гостя”.

Повість „Спокута” засвідчує, що тема людина і природа є органічною для естетичної свідомості автора. В цьому творі зображено боротьбу більшовицького режиму проти так званих ворогів народу в кінці 30-х років ХХ ст. Центральний персонаж – Микола Солод. Син репресованого батька кидає навчання в педагогічному інституті і прагне загубитися від пильного ока кадебістів у Донбасі, у вугільному забої, залишивши матір у добрих людей у Святогірську.

Події і вчинки героїв, що забезпечують розгортання сюжету в повісті, пов’язується з певними порами року. Конкретизуються вони (пори року і дня) пейзажними картинами.

Микола Солод, пройшовши спочатку в Кадіївку, закохується у відкатницю Нату й у вільний час ходить з нею за селище в степ. І коли вже їхні стосунки мали завершитися розмовою про одруження, дівчина на останній зустрічі виявила свою відчуженість від Миколи своєю поведінкою і байдужістю до рослинного світу, хоча раніше завжди цікавилася, чому трави мають такі назви, пропонувала свої. Микола помітив тільки „випадково зірвану ромашку” (13). А вдумливий читач може й не погодитися з героєм про випадковість, бо він знає, що на квітці ромашки дівчата гадають. І в читача теж виникне питання: а про що ж хотіла б гадати Ната, якщо вона й так знає, що Микола любить її. Від цієї ніби непомітної деталі герой (а з ним і читач) перебуває в напрузі, в передчутті нещастя. Як довго це продовжується, зазначається об’єктивними короткими ескізами оточення: „Городи кінчилися біля глибокої, з крутими берегами балки. На заході в багряній пожежі догоряли рештки тихого дня” (13). За народним прогнозом кривавий захід сонця віщує негоду наступного дня. Зрозуміло, що для Миколи ця негода вже почалася, бо Ната не відповідала на його питання, чим збентежена. А час підганяв: „Смеркалося. На заході небо було ще густо-червоне і вже з балки війнуло свіжою прохолодою” (13). Прогулянка мала закінчитися. У цей момент Ната зізналася, що приставлена сексотом до Миколи, і наказує йому тікати з Кадіївки.

Обидві зорово-дотикові мініатюри заходу сонця сприяють подальшому виявленню взаємин між героями і підказують, що вони переживають душевне сум’яття.

Початок третього розділу „Спокути” – це опис ранньої осені. Він відіграє функцію експозиції цієї частини тексту. Оповідач повідомляє, що цієї пори посилюється агітаційно-пропагандистська робота в гірничому селищі Підверб’янка, куди втік Микола. А це й зумовило зустріч Солода з Вірою Доценко, яка перший раз з’явилася в бараці Кваші як агітатор. Саме через цю героїню Гайворонський показує свою безмежну закоханість і знання природи рідного краю. Рельєф Донбасу, багатющий рослинний світ його цілинних масивів постає в розповіді Віри великому любителю рослин Цимбалу.

У селищі проводилися бесіди і мітинги, присвячені рекордові Стаханова. Одного вечора Микола тікає від цієї суєти „в степ до самотньої могили... Вона була подібна до старого терикону, що обріс степовими бур’янами й невибагливим споришем. У небі, як на безкраїй ниві, стояли непорушно копиці хмарок; десь далеко на заході хмари спорудили величні палаци, щоб у них спочивало сонце” (58). Крім цього краєвиду землі і неба Микола почув стоголосий спів цвіркунів. При цьому оповідач пояснює, як реагує Солод на ці звуки: йому „здавалось, що на світі позалишалися самі цвіркуни та він – нікому не потрібний, з якогось непорозуміння залишений спостерігати велику всесвітню порожнечу” (58).

Не зникло Миколине самоусвідомлення, що він зайвий на землі й тоді, коли „прорізалась Вечірня Зоря” велична, а потім небо вкрили „тисячі цікавих оченят” (58). Малюнки оточення переходять у невласне пряму мову, яка пояснює: Солода „гнобить самотність”, бо „всі розсудливо мовчать”, що слід „покладатись на свою інтуїцію, розуміти чужі несказані думки й відповідати проречистим мовчанням”. А далі вибух болю в прямій мові: „Як довго цей жахливий стан триватиме? Десятки? Сотні років?” (59). Продовжує оповідач: „На його питання не чути відповіді ні з неба, уквітчаного зірками, ні з надрів землі, ні зі степу, де м’яко перекочувалися валки пустотливого теплого вітерця” (59).

Отже, картина степу із могилою і цвіркунами, небосхил із сонцем за хмарами, а потім зоряне небо – це хронотоп, який увиразнює гнітючу безпорядність героя, бо й нові його приятелі пройняті страхом перед соціально-політичною дійсністю, і не матиме він від них ні розради, ні підтримки.

Шахтарське свято на честь Підверб’янських стахановців відбулося теж за селищем. Розлогий опис подається в русі, як він відкривався очам Солода, що їхав разом з іншими гірниками у вантажній машині, ще в невідомому для нього напрямку. Спочатку перетинали „безмежний хвилястий степ”. Далі з’явилась „широчезна й глибока балка, перетята високою, оброслою вербами греблею, утворюючи ставок” із стоячою водою. А „верби принишкли, ніби здивувалися, угледівши гомінких людей”. За греблею авто зупинилося в гаю, в якому „знайшлася простора галявина, поросла травою, ніби самою природою пристосована до масових гульбищ” (67).

Микола побачив і намальовані ним гасла, які „закликали, намовляли, вимагали”, проте їх „ніхто не помічав, люди сприймали це як декорацію, як листя на деревах, чи хмари в небі” (67).

Кінцівка свята конкретизується описовою порою доби: „Кудись несподівано ділося сонце, з гаю на галявину насунулись присмерки, а з ними й прохолода з запахом степу, заблищав у небі надщерблений місяць. Виття автових гудків закликало повертатися додому. З великою нехіттю шахтарі пленталися до машин, що з’юрмилися під гаєм, як табун сонних тварин” (69).

Цей невеликий етюд засвідчує, що в естетичній свідомості Гайворонського, а можливо і в підсвідомості, конкретизація часу пейзажним малюнком є органічною потребою. Загалом підверб’янське довкілля в повісті „Спокута” – це хронотоп загальної масової події, який переконує: пропаганда стахановських трудових подвигів була головною державною справою більшовицької партії. І, як бачимо з наступних розділів твору, це призвело до дуже високого підвищення норм видобутку вугілля, хоча технічного переобладнання шахт не відбувалося. Це й стало однією із причин „великого терору”, зображеного у повісті.

Наступні картини природи у „Спокуті” пов’язані із сюжетною лінією – Юліан та Ольга Доценки. Це подружжя вже багато років розколоте на два протилежних ідеологічних табори. Саме тому Ольга Павлівна, стурбована, що чоловік ночами не спить, організувала прогулянку на греблю і в гай. Вибір території зумовлений тим, щоб їх ніхто не почув. Цій зустрічі також передує картина осені, яка „почувалася на землі повноправним господарем і поводилася так, як їй підказувала примха. Низько сунулися в небі тяжкі хмари, мов дим, з далеких за обрієм пожеж... Погода поки що стояла суха. І коли зі степу на селище налітав розбишакуватий вітер, то гнав він вулицями валки пожовклого кураю, подібного до переляканих овець” (71).

У малюнку відчуваються асонанси (о, а, і) й алітерації (с, т, р). Звукопис взагалі характерний для пейзажів Гайворонського.

Картина природи, яка відкрилася очам Доценків за селищем, позначена деякими об’єктивними мазками, бо все це подружжя бачило багато разів. Тому в дискурсі художнім простором стають їхні душі, між якими не було гармонії.

Письменник, закоханий у природу рідного краю, не міг обійти своєю увагою перлину Донеччини – Святогір’я. В ньому побувала Ольга Павлівна, щоб зустрітися з матір’ю Солода. В об’єктивному краєвиді, який побачила приїжджя, і „спокійна вода Сіверського Дінця”, що „увібрала в себе блакитне небо з маленькими пухкими хмаринками”, і „сірі, похмурого вигляду монастирські споруди” з величезним храмом без хрестів та бань, і гори крейдяні, місцями лисі та зарослі сосною.

Оповідач пояснює, яке враження справило все це на Ольгу Павлівну. Їй здалося, що вона потрапила в „казкове місто” ангелів і незвичайних людей, „де не замовкає музика і бринять пісні радості та щастя” (92). У коментар вмонтовується пряма репліка героїні: „Нема такого царства і не може бути, та ніхто не заборонить людству мріяти про нього” (92). Оповідач зауважує, що помітила Ольга Павлівна і „кубічну потвору” (пам’ятник Артему): „Із шпиля скелі він комусь погрожував кубічним п’ястуком” (92).

Після довгої подорожі по Україні і в Москву Ольга Павлівна, перехворівши, втратила здатність ходити. Тепер вона не працює, а спостерігає життя селища і погоду, тільки сидячи біля вікна. Так минула зима.

Тринадцятий розділ повісті розпочинається детальною картиною донбаської весни з річкою Торець і балками. Під її впливом Ольга Павлівна „забула своє каліцтво, почувалася міцною, сповненою завзяття”, і несподівано піднялась на ноги, зробивши перші самостійні кроки. Така дія погоди, природи на героїню надає картині функції персонажа.

У природі шукає розради і головний інженер копальні Юліан Доценко. Занепокоєний арештами керівних осіб селища, чутками про викриття „контрреволюційної організації” герой не може всидіти за столом у своєму кабінеті і підходить до вікна: „Недалеко починався хвилястий степ. Скільки сягає око – всюди зелень, місцями така яра, що здавалась надприродною, а над степом сонце таке, як ніде. Там тихо й спокійно, хіба щебечуть пташки та, як злодії, перегукуються ховрахи” (206). Побачене й відчуте змінює настрій Юліана, він поринає в спогади про молоді роки, коли вони з дружиною були щасливі, бо мали спільні погляди. Але швидко повертається думками до реальності: він більшовик – „людина своєї доби, жорстокої, нещадної, але своєї” (207).

І краєвид з вікна змінився: „Надворі потемніло. Із заходу насувалася велика чорна хмара, закрила сонце. Все довкілля змінило свій колір, посіріло й утратило свою звабність. У вікно застукали краплі дощу” (207). Негода в природі суголосна душевному стану героя. До справ Підверб’янки Юліана повертає парторг зі звісткою, що заарештований бригадир Кваша по дорозі втік, а Ілля Федюков поранений.

У повісті „Спокута” пейзажі виконують функції, відмінні від тих, що були у двох попередніх творах. Але в усіх епізодах у часово-просторову модель буття вони входять органічно. Крім того, виявляється, що природа Донецького кряжа в житті, в естетичній свідомості В. Гайворонського відіграла таку ж саму роль, як річка дитинства в житті і творчості О. Довженка. Можна визначити архетипи костянтинівського письменника. Це сонце, степ, хмари. В. Гайворонський збагатив українську літературу не лише тематикою, а й усім арсеналом своєї оригінальної поетики.