Душа моя, душа моя спрагнена Бога, Бога Живого!
жүктеу/скачать 447.93 Kb.
|
| - Татуню, як такими ручищами можна зав’язати дитині бант, застебнути чи розстебнути ґудзика, заплести кіску чи витягти з пальчика скалку?
- І це правда, - з усмішкою відповів Бог, - зате ж долоні достатньо широкі, аби вмістити все, що можна знайти у дитячій кишені, а водночас достатньо малі, аби погладити маля по голівці. Бог саме взявся ліпити ноги, нечувано довгі та грубі, коли ж янгол не витримав знову: - Так не годиться! Чи ти й справді гадаєш, ніби на такі колоди можна вранці схопитися з ліжка, щоб заспокоїти дитину, яка плаче? Чи протиснутись через зграйку дітлахів, не роздушивши принаймні двох із них? - Не бійся, - усміхнувшись, відказав Бог, - ноги вийдуть на славу. От побачиш: вони не дадуть упасти, коли батько з дитиною бавитимуться в коня і вершника. Крім того, ними виганятимуть мишей із великої хати, а ще хвалитимуться черевиками, завеликими для будь-чиєї ноги. Бог працював цілу ніч, аби звірити людині-батькові лиш незначну кількість слів, зате обдарував його сильним і таким, що викликає довіру, голосом; дати йому очі, спроможні бачити все і при тім не втрачати спокійно-поблажливого виразу. А насамкінець, по тривалому роздумі, останнім дотиком Бог створив сльози. Після чого звернувся до свого янгола із запитанням: - Ну як, тепер ти переконався, що батько може любити так само віддано, як і мати? Студентів університету попросили наприкінці тижня виконати "домашнє завдання" - неквапливо і сердечно обняти власного батька. - Я не можу зробити цього, - запротестував один студент, - мій батько чого доброго помре від переляку. - А до того ж, - озвався другий, - мій батько і так знає, що я люблю його. - Отже, завдання не таке вже й важке, - мовив професор. – чом би тобі не виконати його? А в понеділок усі жваво і з подивом обговорювали несподівані результати досліду. - Мій батько розплакався! – повідомив один. - Неймовірно! – вигукнув другий. – мій батько подякував мені. Друзі Давним-давно жили собі в Китаї двоє друзів. Один умів чудово грати на арфі, а другий був обдарований дуже рідкісним хистом слухача. Коли перший, акомпануючи собі, співав про гори, другий сказав: - Я мовби бачу ті гори, неначе вони зводяться перед моїм зором. Коли перший відтворював своєю музикою дзюрчання струмка, другий, слухаючи, мовив: - Я чую, ніби вода струмує поміж каміння. Проте одного дня той, хто вмів слухати, занедужав і невдовзі помер. А друг його перетяв струни арфи й відтоді вже ніколи не грав. Ми живемо лишень тоді, коли нас слухають. Найкращий дар, який можна піднести іншому це НАСПРАВДІ вислухати його. Одна занадто вразлива дівчина заговорила з учителем про дуже болючу для неї проблему. Вчитель порадив їй звернутися до батька-матері. Дівчина так і вчинила, та, попри її страх і душевне сум’яття, батьки злегковажили проблемою, недооцінивши її гостроту, - намагалися змінити тему розмови, казали, що дочка перебільшує, що все владнається само собою, що просто потрібен час і таке інше. Вони не бажали продовжувати розмову, вважаючи, що тільки нехтуючи справою, можна допомогти дочці. Коли ж вона спробувала була накласти на себе руки, то дуже здивувалися й питали її: - Чого ж не сказала нам, що маєш якісь проблеми? А інша дівчинка написала таке: "Увечері, коли я вже у ліжку, то відвертаюся до стінки й розмовляю сама з собою, щоб мати змогу вислухати себе". Хочу, щоб була королева Колись, за давніх давен, було собі одне славетне місто. Виникло воно у прегарній долині, а що жителі його були дуже працьовитими, то за короткий час розрослося воно неймовірно. Подорожні бачили його ще здалеку, зачаровані, засліплені красою мармуру і позолоченої бронзи. То було воістину щасливе місто, бо всі мешканці його жили у злагоді. Аж ось одного препоганого дня постановили вони обрати собі короля. Золоті сурми герольдів скликали городян до ратуші. З'явилися всі. Вбогі й багаті, молоді й старі заглядали одне одному і вічі й перемовлялися притишеними голосами. Срібний звук здоровенної сурми закликав громадян до уваги. Тоді наперед гордовито виступив присадкуватий чолові – найбагатший у місті. Звівши руку, на кожному пальці якої блищало по персню, він мовив так: - Городяни! Ми нагромадили величезні багатства. Грошей нам аж ніяк не бракує. Наш король має бути людиною високих чеснот. Найліпше графом, маркізом, герцогом, щоб усі шанували його за шляхетне походження. На ці слова менш заможні негайно зчинили немилосердний ґвалт: - Ні, ні! Що ти верзеш?! Замовкни! Хочемо на короля людину багату й великодушну, що розв’яже всі наші проблеми! Тим часом вояки піднесли були на руках плечистого здорованя і, погрожуючи зброєю, горлали: - Оцей буде нашим королем! На короля – найдужчого! У цьому страшенному безладі вже годі було щось уторопати. Зусібіч розлягалися крики, погрози, скрегіт мечів, що схрестилися з іншими мечами. Сум’яття дедалі посилювалося, було вже чимало поранених. І знов пролунала сурма. Товпище поволі заспокоювалося. Якийсь добродушний і вочевидь розважливий старець, вибравшись на самий верх ратушевих сходів, промовив так: - Друзі, не варто шаленіти через короля, якого ще не існує. А ліпше виберімо з-поміж нас невинне дитя, і хай воно скаже, хто має стати нашим королем. Сказано – зроблено: взяли за руку одного хлопчика й вивели з натовпу наперед. - Кого ти хотів би на короля цього могутнього міста? – спитав його старець. Хлопчик обвів поглядом городян, узяв до рота вказівний пальчик та й відповів: - Королі є лихими. Не хочу ніякого короля. Хочу, щоб була королева, - хай нею стане моя мама. Уряд, що складається з самих лише мам… Це чудова ідея. Тоді наш світ був би, напевно, не таким зіпсованим, не вживалося б так багато бридких слів, кожен охоче подав би руку старому, що наміряється перейти через дорогу… Так само думав і Бог. Тому й дав нам Марію… Страус Олівер Один вельми освічений і доволі пихатий страус читав лекцію страусятам на тему про вищість їхнього виду над іншими. - Ми є найбільшими серед птахів – це означає, що ми найкращі. - Авжеж! Авжеж! – підтакували учні-страусята. І тільки один сміливець на ймення Олівер висловлював свої сумніви: - Але ж ми не вміємо літати назад, як уміють колібрі. - І що з того, зате колібрі не споріднений зі своєю землею. - Атож! Атож! – підтримали вчителя всі страусята, крім Олівера. - Ми зносимо найбільші, а водночас найсподобніші яйця, - вів далі старий учитель. - Неправда, яйця вільшанки є сподобнішими, - заперечив Олівер. - З яєць вільшанки вилуплюються тільки вільшанки, - буркнув на відповідь учений страус. – а вільшанка вміє лишень видзьобувати з землі хробаків, та й годі! - Аякже! Аякже! – вигукували всі страусята, знову ж крім Олівера. - Ми вміємо ходити на чотирьох пальцях, тоді як людина для ходіння потребує цілий десятьох, - нагадував своїм вихованцям старий учитель. - Проте людина може літати навіть сидячи, коли ж ми не здатні літати взагалі, - прокоментував Олівер. Страус-наставник зміряв його суворим поглядом. Людина безнастанно літає навколо кулястої Землі й робить це надміру швидко. Незабаром вона, чого доброго, впаде собі на голову і навіть не втямить, що те, що на неї звалилося, - вона сама. - Звісно! Звісно! – вигукували страусята. - Поза тим, у небезпечні моменти ми стаємо невидимками, ховаючи голови в пісок, - з притиском казав учитель. – інші живі істоти не вміють цього робити. - Як можемо знати, що нас ніхто не бачить, коли ж ми самі нічого не бачимо, - запитав невгомонний Олівер. - Демагогія! – вигукнув старий страус. - Демагогія! – мов луна, повторити страусята, навіть не відаючи значення цього мудрованого слова. І саме в ту мить учитель з учнями почули якийсь лиховісний гул, подібний до розкотів далекого грому, - він наближався дедалі швидше. Але то був не грім, а важкий тупіт величезного стада оскаженілих слонів, готових потрощити все на своїм шляху. Навіть чим нажахані, вони мчали і мчали наосліп. Старий наставник разом із своїми учнями негайно сховали голови в пісок. Лиш Олівер мерщій укрився за великою скелею, що височіла неподалік, і зостався там доти, допоки знавісніле стадо не зникло за виднокраєм. Коли ж вийшов з-за скелі, то угледів на геть розкритому піску мертві тіла та пір'я – це було все, що залишилося від старого вчителя та його учнів. Аби впевнитись достеменно, Олівер заходився робити переклик, але єдиний страус, що міг озватися на власне ім'я, був він сам. - Олівер! – вигукнув. - Присутній, - озвався до себе. І то був єдиний голос живої істоти, що пролунав у пустелі. Корабель налетів на скелі і розбився. Пасажирів посадовили до великого рятівного човна. Спустився на човен і капітан корабля з деякими офіцерами. Заки шлюпка відчалила від борту потрощеного судна, капітан звернувся до них із останньою настановою: - Слухайтесь офіцера, що знає, як керувати човном! - Знає? Я б не була у цім такою впевненою, - бурмотіла собі під ніс одна жінка на схилі віку. – Таж тільки-но він розбив корабель об скелі! Не підкоряйтесь чужому розумові. Число слухачів ще не засвідчує високого інтелекту мовця. Цар корольків Якось, давним-давно, один великий, грубий ведмідь довідався, що царем усього птаства є корольок. Корольок – птах маленький, такий маленький, аж ведмідь не міг повірити, що саме він є пташиним царем. І, не в силі побороти своєї цікавості, запхав свого носа в гніздо – до царських покоїв. - Фе! – обурено заревів ведмідь. – І це палати царські? То корольок є хіба царем злидарів. А в гнізді сиділи пташенята, настільки крихітні, аж ледве помітні. Та, скривджені словами ведмедя, вони хоробро вистрибнули назовні, запищавши в один голос: - Ану перепроси, і зараз же – ти, селюче! Але невдовзі прилетіли цар із царицею. Пташенята розповіли їм усе, що трапилося. - Не дозволю нікому кривдити моїх дітей, - заявив цар. – негайно ж оголошую війну ведмедеві. Як мовив, так і зробив. Та коли маленький, зовсім непоказний царський посланець підлетів до ведмежого барлогу й оголосив війну, лісовий велетень зайшовся таким реготом, аж здмухнув геть малюсінького, як мушка, посланця. Тим часом цар корольків та всього птаства збирав військо. Складалося воно з усіх, що є на світі, крилатих створінь: пташок, метеликів, мух, бджіл… Довелося ведмедеві громадити своє воїнство. Його армія складалася з великих і дужих чотирилапих звірів: слонів, вовків, коней… Верховне командування доручили вовкові, славному своєю неабиякою хитрістю… Перед битвою вовк розкрив воякам план бойових дій: - Рушайте за мною, і я приведе вас до перемоги! Хвостом я подаватиму вам сигнали. Хвіст буде випростаний – мерщій вперед, і бийте ворога без промаху! Коли ж опущений – це означатиме, що справи наші кепські, і треба тікати. Але такого перебігу подій не варто навіть припускати… А в поближніх кущах саме ховалася маленька бабка, яку послали на розвідку. Не гаючись, полетіла вона до свого правителя й, прилетівши, переказала йому все, що підслухала. - Добре, - сказав пташиний повелитель. – одразу ж тільки-но вовк стане на чолі свого війська, комар повинен підлетіти і вжалити його під хвіст! І ось дві армії стали одна проти одної. Вовк стояв, задерши хвоста вгору, за ним – ведмеді й вовки, що знімали супротивника на кпини. І тут маленький, малюсінький комарик підлетів до вовчого хвоста й заходився так люто кусати і гризти, що вовк, неспроможний витримати сверблячки й пекучого болю, опустив хвоста додолу. Вояки ж, уздрівши хвіст свого полководця у такій позиції, всі як один сказали собі, що битву програно, й щодуху накивали п’ятами геть. А військо царя корольків та всього птаства, його відважні пташенята заливалися нестримним сміхом. Того часу Ісус був зрадів Святим Духом і промовив: "Я прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти втаїв це від мудрих та розумних і відкрив це немовляткам. Так, Отче, бо так тобі подобалося" (Луки, 10, 21) Коли б усі "немовлятка" цього світу… Королева Вікторія Королева Вікторія, велика правителька Англії, всім серцем кохала свого чоловіка Альберта. А той не здатен був, на жаль, ні титулу королівського носити, ні опікуватися жодною суспільно важливою функцією. Попри велику любов, між ними незрідка спалахували сварки. Одного разу після чергової колотнечі герцог Альберт замкнувся у своїй кімнаті. Вже за хвилину Вікторія переборола себе і постукала у двері Альбертової кімнати. - Хто там? – почувся голос Альберта. - Королева Англії! – пролунала відповідь. Двері не відчинилися. Молода королева постукала ще. - Хто там? - Королева Англії! І знову тиша. Так повторювалося ще кілька разів. Аж нарешті… - Хто там? - Твоя дружина, Альберте, - відповіла королева. Двері відчинилися негайно. Бог невпинно стукав у двері людини. - Хто там? - Се я, твій Бог. Та двері лишалися замкненими, людина – невблаганною. І врешті-решт… - Хто там? - Се я, твій Отець. І двері відчинялися. Чудний парубок Власник одного великого господарства потребував наймита для праці у стайні та стодолі. Як веліла традиція, заходився шукати його на сільському ярмарку. І постеріг там юнака шістнадцяти-сімнадцяти років, що походжав собі межи ярмаркових наметів. Був він дуже худорлявим і на силача не скидався. - Як тебе звати, хлопче? - Альфредом, хазяїне. - Я шукаю людину, що згодилась би працювати у моїм господарстві. Ти знаєшся на селянській праці? - Авжеж, хазяїне. Я можу спати буряної ночі! - Що ти сказав? – перепитав здивований господар. - Можу спати буряної ночі, - спокійно повторив юнак. Хазяїн скрушно похитав головою та й відійшов. Та вже добряче пополудні знов зустрів Альфреда і знов-таки завів розмову про наймитування. Відповідь Альфреда була незмінною: - Можу спати буряної ночі. Хазяїн потребував тямущого помічника, а не парубійка, гордого тим, що здатний спати в буряної ночі. Він силкувався знайти іншого робітника, але не зміг. Отож, не маючи вибору, постановив найняти Альфреда, який в одно повторював: - Не журіться, хазяїне, - я можу спати буряної ночі. - Ну, гаразд. Побачимо, що ти вмієш робити. Альфред працював у господаря вже кілька тижнів. Той був настільки заклопотаний, що мало цікавитися тим, як порає свою роботу молодий наймит. Проте якось уночі розбудив хазяїна потужний буревій. Рвучкий вітер гойдав дерева, завивав у димарях і хряскав віконницями. Хазяїн схопився з ліжка. Буря ж могла розчахнути навстіж ворота стайні, настрашити коні й корови, розмахати сіно і солому, завдати ще й іншої шкоди. Відтак побіг до кімнати, де спав Альфред, сильно постукав у двері, та жодної відповіді не отримав. Стукав ще і ще. - Альфреде, прокинься! Вставав поможи мені. Поки буря не знищила все! – гукав він. Одначе Альфред спав як мертвий. Господар не міг гайнувати часу. Збіг по сходах донизу, стрімголов перетнув подвір'я і нарешті опинився коло загорожі. Аж тут на нього чекала велика несподіванка. Ворота стайні були зачинені щільно, всі вікна старанно закріплені. Сіно і солома складені й накриті так, що навіть буря не могла б розкидати їх. Коні стояли на припоні, вівці, кури, та інші тварини спали мирно і безтурботно. Надворі шаленів буревій, а в стайні й стодолі панували спокій та лад. І враз господар вибухнув гучним реготом. Збагнув-бо, що мав на думці Альфред, коли казав, що може спати навіть буряної ночі. Парубок щодня виконував свою роботу на совість. Перевіряв, чи все у господарстві гаразд. Щільно зачиняв двері та вікна, дбайливо порався коло хатніх тварин. Повсякчас був готовий до бурі. Й саме тому ніколи її не боявся… А ти спроможний спати тієї буряної ночі, що є твоїм життям? Брама Є відома картина: Ісус поночі в саду. В лівій руці він тримає світильник, що розганяє темряву, а правою стукає в міцні грубі двері. Коли картину вперше виставили в галереї, один відвідувач звернув увагу художника на дивну особливість. - У вашій картині є похибка: двері – без клямки … - Жодної похибки, - заперечив художник. – То двері до людського серця. Й відчиняються вони лише з середини. Далекий Схід. На летовище налетіла буря зі зливою. Пасажири квапилися перетнути поле летовища, аби потрапити на борт літака ДЦ-3, який чекав, готовий знятися в повітря. Один промоклий до кісток місіонер доволі зручно вмостився коло ілюмінатора. Привітна стюардеса допомагала іншим пасажирам розміститися в салоні. Наближалася хвилина відльоту, і ось один із членів екіпажу замкнув масивні двері літака. І раптом крізь грубе скло ілюмінаторів угледіли мужчину, який щодуху біг до літака. Підбігши, пасажир, що спізнився, одною рукою тримаючи над собою плаща, другою взявся щосили гатити у двері літака, благаючи відчинити йому. Стюардеса на мигах силкувалася пояснити йому, що вже запізно. Та чоловік заходився ще дужче грюкати у двері. Стюардеса далі переконувала його облишити всі намагання. "Я не можу… Запізно… Мусимо вилітати", - повторювала вона. Проте ніщо не зупиняло його: чоловік рішуче наполягав, домагався, аби його впустили. Кінець кінцем стюардеса відімкнула двері й простягнувши руку, допомогла безталанному пасажирові видертись на борт літака. І враз оніміла від подиву: пасажир виявився пілотом. Будь уважним! Не залишай за дверима капітана свого життя. Сходи Хлопчик зі своїм однолітком бавився на сходах будинку "в священика". Все було добре, але до моменту, коли його товариш, збуджений роллю тільки прислужника, виліз на сходинку вище і взявся виголошувати проповідь. І, звісно ж, дістав негайну і гостру відсіч. - Казати проповідь можу тільки я, - заявив обурений приятель. – Ти не можеш казати! Тобі – зась. Ти не подобаєшся мені, не вмієш бавитись. Стривожена криком, з'явилася мама й звернула увагу синочка на те, що він, як господар, не повинен забороняти гостеві й собі виголошувати проповідь. Вислухавши матусину науку, хлопчик похнюпився, проте за хвилину зіп'явся ще на сходинку вище і мовив: - Добре, можеш казати свої проповіді, але тоді я буду Богом. Якщо ти гадаєш, ніби світ – це сходи, о гаєш час, розштовхуючи інших та силкуючись вилізти бодай на одну сходинку вище. (Історії взято з книги "Таємниця червоних рибок", автор Бруно Ферреро, видавництво "Свідчадо-2008") жүктеу/скачать 447.93 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|