Етнополітична карта світу XXІ століття

Сполучені Штати Америки

Першою англійською колонією на американській землі була сучасна Вірджинія. Переселенці мріяли почати нове життя на вільній землі, де, як їм здавалося, все залежатиме лише від їхньої праці. Проте культ «золотого долара» цілковито заволодів раннім американським суспільством. Власниками життя на «вільній землі» ставали не піонери-відкривачі чи працьовиті фермери, а земельні спекулянти та промисловці. А інститут рабства затьмарив увесь романтичний образ Нового Світу. Найбільшим же злочином «культурних» європейських переселенців було винищення корінного населення Америки — індіанців. Коли перші іспанські каравели кинули якір біля берегів Нового Світу, на території сучасних Сполучених Штатів проживало близько трьох мільйонів чоловік. Саме тут винищення індіанців було найжорстокішим, оскільки, на відміну від Латинської Америки, де колонізатори руйнували лише основи традиційного індіанського способу життя, а прості індіанці здебільшого змішувалися з прийшлим населенням, створюючи тим самим нові етнічні сукупності, у США корінне населення знищували повністю. Таким чином, початкова ідея вільної держави для вільних людей не здійснилася. Англійські колонії в Північній Америці, а потім і незалежні Сполучені Штати Америки стали типовою за європейськими стандартами імперською державою, «державні інтереси» якої стосувалися почергово: Атлантичного узбережжя Північної Америки, Північної Америки, усієї Америки, а тепер і цілого світу.

Після короткого історичного екскурсу звернімося до аналізу етнічної та територіальної ситуації в країні. На перший погляд, тут нічого аналізувати, адже скрізь говориться про єдину американську націю «вільних людей» і, незважаючи на федеративний устрій, це — одна з країн, де внутрішньополітична ситуація є найстабільнішою. Проте чи має це твердження рацію?

Американська нація почала формуватися у кінці XVІІ століття. На початках її основу складали англійці, ірландці, валійці та шотландці, які згодом змішалися з голландцями (після передачі Англії Нового Амстердаму — Нью-Йорка), німцями, французами, данцями та іншими. Власне, англійці й принесли в колонії свою мову, особливості способу життя та культури. Проте єдиною етнічною спільнотою населення англійських володінь у Північній Америці насправді так і не стало. Існували різні колонії, які були роз’єднані як політично, так і етнічно (у Нью-Йорку була велика голландська громада, в Пенсільванії — німецька, у Північній і Південній Кароліні —громада французьких гугенотів). З часом етнічні відмінності, зумовлені різним складом прибулого населення, у більшості штатів згладилися. Проте зростали регіональні відмінності. Нова Англія (Північ) і Південь розвивалися зовсім різними шляхами — вільне підприємництво і фермерство Півночі та плантаційне господарство Півдня, де процвітало рабство. Недаремно економічне та суто людське протистояння північних «янкі» та південних «джентльменів» призвело до тимчасового розпаду країни і громадянської війни. Незважаючи на те, що Сполучені Штати було знову об’єднано, протистояння збереглося надовго. А прецедент створення незалежної південної Конфедерації ще довго впливав на політику США. Разом із завоюванням чи придбанням нових земель у Сполучених Штатах посилювалися регіональні відмінності. Французька Луїзіана, колишні мексиканські землі внесли значний «чужий» компонент у переважаючу англосаксонську культуру США. З часом цей вплив посилився. Приозерні штати активно заселялися неанглійським європейським населенням. Маючи історичний ґрунт, багато іспаномовних мексиканців переселялося на свою колишню територію в південно-західні штати. До того ж у деяких регіонах сформувалося специфічне англомовне населення, яке значно відрізняється від приатлантичних американців.

Отже, всередині Сполучених Штатів поглиблюються етнічні та культурні відмінності. Вони все більше ставлять під сумнів твердження про єдину американську націю. Через великі розміри країни й різноманітність географічних умов переселенці з Англії на Тихоокеанському узбережжі США стали зовсім відмінними від переселенців з Англії на Атлантичному узбережжі.

Намагаючись об’єднати різношерсте населення своєї країни і посилити внутрішню стійкість, уряд Сполучених Штатів протягом тривалого часу провадив політику ізоляціонізму. Проте така велика країна з розвинутою економікою довго не могла бути ізольованою від планетарних політичних подій. І Сполучені Штати на початку ХХ століття увірвалися у світову політику з наміром ще більше розвинути свою економіку за рахунок інших країн. Проте цей прорив на світову арену не був результатом завершення консолідації «американської нації». Просто було знайдено нову мету, яка повинна була згуртувати все населення Штатів. Цей процес боротьби за перетворення США в найпотужнішу світову державу став незворотним. Країна, яка більше століття стримувала свій величезний потенціал, з великою швидкістю вирвалася на світову арену. Отримавши колосальні прибутки від двох світових війн, США по праву стала «супердержавою» світу. Проте для такого типу держав, які найбільше розвиваються під час війн чи значних військово-політичних протистоянь, для постійного прогресу і підтримки загальнодержавної мети завжди потрібний «ворог». І чим сильніший ворог, тим більше країна мобілізується і, відповідно, більше розвивається в усіх сферах. Це закономірно, оскільки Сполучені Штати формувалися як держава і збільшували свою територію в напруженій боротьбі з Англією, корінним населенням — індіанцями, з Мексикою. І лише сильний ворог міг об’єднати населення такої різнорідної за всіма параметрами території, як США. Таким чином у країни з’являлися все нові вороги — Німеччина, Японія, Радянський Союз, і всі вони в той чи інший спосіб були переможені. У наш час Сполучені Штати продовжують залишатися державою-лідером. Проте синдром пошуку ворога залишився. Росія втягнута у власні внутрішні проблеми і навряд чи зможе з ними впоратися. Відтак вона вже не може реально претендувати на роль конкурента Штатів. Щодо економічно розвинених країн, то вони можуть конкурувати зі Сполученими Штатами лише в економічній сфері, але аж ніяк не в політичній чи військовій. Проте США все ж намагаються знайти нових ворогів. Тепер найбільшим з них є Ірак, якого Штати вперто не хочуть остаточно перемагати, позаяк не знайдено нового противника — настільки ж негативного, наскільки й сильного (чи замкнутого, про силу якого можна створити міф).

Важливою особливістю є те, що США «вибирають» ворогів здебільшого серед країн, де сильне авторитарне правління, що на певний час змогло об’єднати в одній державі різні, нерідко ворожі етноси. Проте більшість експертів визнає, що справжніми американськими конкурентами є демократичні країни, які завдяки своєму устрою, рівню культури, успішній економічній політиці в післявоєнний час досягли сильних позицій на світовій політичній арені. Більшість з цих країн (переважно європейських) мають усі можливості реально змагатися зі Сполученими Штатами як у політиці, так і в економіці. Проте навряд чи протистояння США —європейські держави набуде масштабів всебічного конфлікту. Швидше за все, це буде боротьба за сфери економічного впливу та право регулювати політичні та військові процеси в тих чи інших регіонах світу. Для більшості країн буде вигіднішим протекторат європейських країн — з їхньою поміркованістю, аніж американська дипломатія сили.

Таким чином, імовірним є варіант, коли Сполучені Штати розправляться зі своїми авторитарними ворогами, а решта країн шукатимуть підтримки у Європи. Тоді США опиняться на перехресті. Постане питання щодо напряму дальшого розвитку: чи розв’язати вже справжнє протиборство з європейськими країнами, чи припинити свої акції пошуку та знищення «ворогів миру і спокою на планеті». Кожен з цих варіантів призведе до дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Штатах. США не зможуть поводитися з європейськими країнами, як з Іраком, зображаючи із себе рятівника людства, а проявлять себе вже як звичайний агресор. Але такий прояв навряд чи буде позитивно сприйнятий американським населенням, вихованим на демократичних традиціях і звиклим до майже месіанської ролі своєї держави. Отже, найімовірнішою є ситуація, коли Сполучені Штати позбудуться своїх ворогів, а конфлікт зі справді сильним противником може призвести до небажаних наслідків для всіх його можливих учасників. Незалежно від того, наскільки активними будуть спроби вступити в таке протистояння, американці зрозуміють, що більша частина податків громадян іде не на розвиток соціальних, медичних, освітніх програм, що декларується всіма останніми американськими президентами, а на маніакальну «битву з вітряками». Услід за громадянами це зрозуміють і регіональні еліти. Для чого віддавати Вашинґтону гроші штату для фінансування багаточисельних федеральних спецслужб чи військових розробок, коли для цього немає серйозної причини? Розпочнеться боротьба за більшу фінансову незалежність окремих штатів, а це буде першим кроком на шляху до політичної сепарації.

Проте втрата геополітичної мети розвитку Сполучених Штатів як наддержави та спровокована цим фінансова сепарація регіонів — далеко не єдина причина імовірного розпаду США. У сполучених штатах діють майже всі чинники нестабільності та сепарації, які існують в інших поліетнічних країнах. втрата геополітичної мети лише дасть поштовх для активного прояву інших чинників і початку процесу сепарації регіонів. Одним зі специфічних для США чинників є крах фінансової піраміди, створеної американським доларом як світовою валютою, — такий крах рано чи пізно буде неминучим. Найбільший світовий боржник, яким натепер є держава США, закономірно перетвориться у найбільшого в світі банкрута. Можна припустити, що США є водночас найстабільнішою (на цей час) і найнестабільнішою (в майбутньому, що може настати навіть невдовзі) державою у світі, і будь-який поштовх може перевести цю нестабільність з перспективної в реальну.

Очевидно, особливого розгляду потребує варіант відокремлення від Техасу його південно-західної частини. Цей варіант досить імовірний, оскільки ще здавна в долині Ріо-Ґранде проживали індіанці папаго, яких після приєднання цих земель до іспанської колонії, а потім і незалежної мексиканської держави вельми успішно асимілювали мексиканці. Коли ж ці землі перейшли до Техасу (а пізніше до США), папаго вже не вважалися індіанцями. Їм було надано такі ж самі права, як і іншим мексиканцям на завойованих Сполученими Штатами мексиканських землях. Незважаючи на всі переслідування, папаго-мексиканці (разом з великою кількістю новоприбулих мексиканців) аж до нашого часу контролюють територію за течією Ріо-Ґранде. А сепараційні процеси в самому Техасі, очевидно, спричинять сильні націоналістичні настрої серед техасців, та й малоймовірно, що в одному державному утворенні досягнуть консенсусу дві зовсім різні етнічні спільноти: молодий техаський протоетнос та індіано-мексиканці. Асимілювати ж чи витіснити індіано-мексиканців, які віками жили на цій землі, навряд чи буде техасцям до снаги. Тому, найімовірніше, територія вздовж Ріо-Ґранде приєднається до Монтеррею.

Аляску та Гавайські острови можна розглядати як колоніальні території, де є значна частка місцевого корінного населення.

На Гаваях місцеве населення чисельно не домінує (там проживає ще велика кількість переселенців з Японії та континентальної частини Сполучених Штатів). Але це не перешкоджатиме здобуттю островами незалежності, оскільки населення Гаваїв виступає як єдине ціле, об’єднане на основі гавайської культури.

Схожа ситуація й на Алясці, хоча переселенці з основної частини США становлять там абсолютну більшість. Місцеві ескімоси й індіанці активно борються за повернення своєї землі та відшкодування завданих збитків. Створюються ескімоські й індіанські політичні рухи, які виступають за повернення корінному населенню всієї належної йому землі, причому індіанці й ескімоси в боротьбі за Аляску виступають у повній єдності. Проте ідея незалежності Аляски може стати дійсністю лише тоді, коли її підтримає біле населення, що укорінилося на цій землі. Основними чинниками, що сприятимуть цьому, може бути криза у США та прагнення суверенітету над ресурсами. Приєднання Аляски до прогнозованої індіано-ескімоської держави на півночі теперішньої Канади малоймовірне, оскільки сепараційні процеси відбуватимуться в різний час. Крім того, на Алясці значно більший вплив білого населення, яке зовсім не зацікавлене у втраті свого домінуючого статусу.