ОБ’ЄКТИВНA СТОРОНA РОЗБЕЩЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

Розбещення неповнолітніх (ст. 156 Кримінального кодексу України – далі КК), як і всі злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи (розділ IV Особливої частини КК), сконструйовано законодавцем як формальний склад злочину. Об’єктивна сторона цього злочину передбачає вчинення розпусний дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку (ч. 1 ст. 156 КК). Звертає на увагу розкриття змісту розбещення неповнолітніх через близький термін «вчинення розпусних дій». Так, українській мові під розбещенням розуміють «привчати кого-небудь до поганих, аморальних звичок, робити аморальним; псувати», а «розпусні дії» стосовно малолітнього або неповнолітнього «являють собою задоволення статевого потягу в ненормальній формі, тобто без статевого акту». Відтак, більш вдалим є назва злочину, передбаченого ст. 156 КК, у вигляді «розпусні дії щодо неповнолітніх».

З об’єктивної сторони розпусні дії носять сексуальний характер і можуть полягати у фізичному або інтелектуальному розбещенні. В правовій літературі та судовій практиці майже не виникає питань щодо змісту інтелектуальних розпусних дій, які можуть полягати у ознайомленні особи з порнографічними зображеннями, відеофільмами, цинічні розмови з потерпілою особою на сексуальні теми тощо. Так, в постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 р. № 5 «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» та узагальненні судової практики у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи, підготовленому А.М. Скотарем, Ф.М. Марчуком та ін., розтлумачується що використання в ході вчинення розпусних дій порнографічних предметів тягне кваліфікацію за сукупністю злочинів - за ст. 156 і ст. 301 КК.

Утім, щодо змісту фізичних розпусних дій існують певні суперечки, що в основному полягають у пропозиції кваліфікувати за цією статтею «акти орального або анального сексу за добровільною згодою неповнолітньої особи» (О.О. Дудоров, М.І. Мельник, М.І. Хавронюк та ін.). З такою позицією не згодні Ю.В. Александров, П.В. Хряпінський, С.В. Чмут та ін., які звертають увагу на те, що до фізичних розпусних дій належать оголення статевих органів, винної чи потерпілої особи, непристойні доторкання до статевих органів, які викликають статеві збудження, навчання статевим збоченням, імітація статевого акту, схилення або примушування потерпілих до вчинення певних сексуальних дій між собою, вчинення статевих зносин у присутності дитини, акту анонізму тощо. Задоволення ж статевої пристрасті неприродним способом за згодою неповнолітньої особи у вигляді акту мужолозтва, лесбійства, а також інші дії сексуального характеру, спрямовані на задоволення винною особою статевої пристрасті або на збудження у неповнолітньої особи статевого інстинкту, диспозицією ч. 1 ст. 156 КК не охоплюються.

Більш переконливою виглядає друга точка зору. На її користь свідчить наступне. Співставлення санкцій насильницьких статевих зносин при зґвалтуванні (ст. 152 КК) та насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК) показує майже однакову суспільну небезпеку цих дій. Натомість, тривалий час до Закону України від 25 вересня 2008 р. № 600-VI «Про внесення змін до статей 155 та 156 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за розбещення неповнолітніх», яким суспільна небезпека досліджуваних дій зрівняна, санкція ч. 1 ст. 155 КК була вдвічі суворіша, аніж санкція ч. 1 ст. 156 КК. Не можуть вдвічі м’якше від природних статевих зносин каратися задоволення статевої пристрасті неприродним способом. На цю обставину у свій час звертав увагу М.І. Бажанов, який розкриваючи ознаки розбещення неповнолітніх зазначав, що розпусні дії не можуть полягати у природному або неприродному статевому зношенні винного з потерпілою особою.

Якщо звернутися до споріднених кримінально-правових систем, то ст. 135 КК РФ, ст. 169 КК РБ, ст. 124 КК РК, що передбачають відповідальність за розпусні дії щодо неповнолітніх осіб, не охоплюють задоволення статевої пристрасті неприродним способом, тому що в ст. 134 КК РФ та відповідних статтях вказаних КК прямо передбачаються як альтернативні дії «статевий акт, мужолозтво або лесбійство з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку».

Крім того, звернемо увагу на відсутність у ч. 2 ст. 156 КК будь-якої кваліфікуючої ознаки, пов’язаної із заподіянням шкоди здоров’ю неповнолітньої особи. На наш погляд, ця обставина опосередковано доводить неможливість розбещення актами орального або анального контакту з неповнолітнім. Не потребує обґрунтування, що за таких контактів неповнолітня особа ставиться у небезпеку, а часто й заражається ВІЛ, венеричним або ін. захворюванням. На відміну від цього, в ч. 2 ст. 155 КК передбачено спричинення безплідності чи інших тяжких наслідків.

Об’єктивна сторона розпусних дій щодо неповнолітньої особи допускає їх вчинення як за її згодою, так і з застосуванням до неї фізичної сили з метою примушення її до вчинення певних дій сексуального характеру. Так, Чугуївський міський суд Харківської області вироком від 26 жовтня 2005 р. визнав винним Г. за ч. 2 ст. 156 КК та призначив йому покарання у виді трьох років позбавлення волі. Г., перебуваючи у нетверезому стані, зайшов у квартиру, в якій перебувала одна малолітня А., і, знаючи про її малолітній вік, з метою вчинення розпусних дій із застосуванням фізичної сили завів потерпілу в одну з кімнат, повалив її на диван та, утримуючи силою, зняв з неї одяг і вчинив непристойні доторкання руками до статевих органів потерпілої. Згідно судової практики заподіяння потерпілій особі шкоди здоров’ю шляхом спричинення тілесних ушкоджень не охоплюється диспозицією закону про відповідальність за вчинення розпусних дій. Тому, якщо розпусним діям передували або вони супроводжувалися нанесенням побоїв чи мордуванням, тілесними ушкодженнями або погрозами вбивством, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 156 і статтями 126, 125, 121, 122 чи 129 КК. Утім, заслуговує на підтримку положення КК РБ, де в ч. 2 ст. 169 у якості кваліфікуючої ознаки передбачені «ті ж дії, що вчинені із застосуванням насилля або з загрозою його застосування».

У підсумках зазначимо, що визначення змісту об’єктивної сторони розпусних дій є передумовою правильної кваліфікації та покарання винних осіб.

Стоянов Микола Михайлович

асистент кафедри кримінального процесу ОНЮА

ДОСТАТНІСТЬ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Проблема достатності доказів у кримінальному судочинстві досліджувалася в роботах багатьох вчених. Однак, справедливо займаючи одне із центральних місць у теорії доказів, достатність доказів в сучасній українській науковій літературі не досить досліджена. Виняток складає лише кандидатська дисертація М. В. Дєєва. Відсутність повноцінних теоретичних розробок і рекомендацій з питання достатності доказів у кримінальному судочинстві впливає на позицію законодавця й правозастосовчих органів у вирішенні багатьох проблем при провадженні у кримінальній справі.

Важливість дослідження даної проблеми диктується також наступним міркуванням. Достатність доказів як система допустимих, належних, достовірних доказів лежить в основі встановлення обставин предмету доказування у кримінальній справі. Отже, від правильного визначення достатності доказів органами, що здійснюють кримінально-процесуальне провадження, прямо залежить законність та обґрунтованість рішень, прийнятих у кримінальній справі.

Підсумок визнання допустимих, належних і достовірних доказів достатніми означає реалізацію їх як засобів встановлення наявності або відсутності обставин предмету доказування, а також інших обставин, що мають значення для вирішення кримінальної справи. У цьому зв’язку особливе значення має аналіз визначення достатності кримінально-процесуальних доказів у різних стадіях провадження у кримінальній справі.

Проблема достатності доказів і в теорії, і на практиці представляє певні труднощі. Доречно сказати, що серед вчених немає єдності у відношенні поняття «достатності». Одні автори надають достатності доказів властивості «переважно логічної обробки фактичної інформації відповідно до законів мислення». Інші визначають достатність доказів як переконання в тому, що дослідження обставин справи здійснено всебічне, повне та об’єктивно. Треті представляють достатність доказів як сукупність належних, допустимих, достовірних доказів, необхідних для встановлення обставин злочину відповідно до дійсності та винесення обґрунтованих рішень у процесі розслідування й розгляду кримінальної справи. Більша частина процесуалістів взагалі вважає поняття «достатність доказів» тотожним таким поняттям, як «межі доказування», «повнота доказів».

На нашу думку, суперечливість поглядів вчених стосовно сутності та змісту достатності полягає у відсутності належного методологічного підходу до вирішення проблеми «достатності доказів» у кримінальному судочинстві.

Термін «достатність» в українській мові означає, що те, про що йде мова, задовольняє потреби, необхідним умовам, проявляється в необхідній мірі, є в потрібній кількості. Очевидно, щоб розібратися в гносеологічній сутності поняття «достатність доказів» у кримінальному судочинстві необхідно відповісти що найменше на наступні запитання: що розуміти під доказами, що становить основу поняття «достатність доказів»; чи встановлюється різниця між поняттями «межі доказування» і «достатність доказів»; для чого повинне бути «досить» доказів; який характер висновків, що мають своїм обґрунтуванням «достатні» докази.

Достатність являє собою системну властивість доказів, компонентами якої є: логічна послідовність, однозначність висновків, погодженість і несуперечність доказів і встановлених обставин, стійкість знання (незмінність у випадку виникнення сумнівів із приводу одного з доказів), повнота встановлених обставин предмету доказування, інваріантість (сталість змісту знання поза залежністю від його подальшого обґрунтування).

Р. В. Костенко визначає достатність доказів у кримінальному судочинстві як систему допустимих, належних і достовірних доказів, отриманих у результаті їх всебічного, повного та об’єктивного дослідження і, безумовно, таку, що вказує на істинне встановлення обставин предмета доказування.

Стосовно розмежування поняття «межі доказування» і «достатність доказів» треба зауважити наступне. На думку М. В. Дєєва, ці терміни з різних боків характеризують одне й те саме явище. Межі доказування вказують на нього шляхом окреслення певних меж, в яких знаходиться явище, а достатність доказів вказує на це ж явище, характеризуючи його сутність, зміст. Межі доказування виділяють, виокремлюють зі всієї гіпотетично можливої сукупності доказів саме достатню їх сукупність, відмежовуючи її, з одного боку, від недостатньої сукупності доказів, а з іншого – від надмірної. Саме між цими двома межами і лежить достатня сукупність доказів. Таким чином, представляється вірною необхідність різного розуміння меж доказування у кримінальній справі і достатності доказів.

Отже, ознака достатності доказів у кримінальному судочинстві є вимогою, що виражається в наявності такої системи належних, допустимих, достовірних доказів, що отримана в результаті всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин кримінальної справи і всієї сукупності зібраних доказів, і яка достовірно встановлює всі обставини, що утворюють предмет доказування.

Федорак Л. М.

здобувач кафедри кримінального права та кримінології ЛьвДУВС

ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ З ПЕРЕВИЩЕННЯМ МЕЖ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ ЯК ОБСТАВИНА, ЩО ПОМ’ЯКШУЄ ПОКАРАННЯ

Згідно п. 8 ч. 1 ст. 66 КК України вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності вважається обставиною, що пом’якшує покарання.

Ч. 2 ст. 39 КК України визначає поняття «перевищення крайньої необхідності» як умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена.

До сьогоднішнього дня залишається не визначеним за якими критеріями повинна визначатись значимість заподіяної та відверненої шкоди.

Існує думка, що якщо оцінка шкоди буде здійснюватися лише суб’єктом, то для певної особи власні інтереси будуть вище за будь-які інтереси інших осіб, суспільства, держави. Визнання суб’єктивного критерію як базового обґрунтовується науковцями принципом суб’єктивного ставлення у вину. Слід погодитись із законодавцем, який виступає за поєднання суб’єктивного та об’єктивного критерію, що вбачається із ч. 3 ст. 39 КК України. Вказана норма передбачає, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінювати відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці. Тобто, іде мова про суб’єктивний критерій.

Об’єктивний критерій врахований в понятті «перевищення меж крайньої необхідності». Об’єктивний критерій також полягає в тому, що при оцінці суб’єктом значимості заподіюваної шкоди та шкоди, що відвертається, суб’єкт повинен керуватися не власними уявленнями про цінність відповідних інтересів та благ, а загальновизнаними нормами людської моралі, визначеною у суспільстві ієрархією цінностей, встановленим Конституцією України пріоритетом людини, її прав і свобод.

Наведені об’єктивний та суб’єктивний критерії і повинні братися до уваги при застосуванні п. 8 ч. 1 ст. 66 КК України.

Цимбал М.І.

викладач Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Франка

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ФЕНОМЕН СПЕЦІАЛЬНИХ ТЕХНІЧНИХ ЗАСОБІВ НЕГЛАСНОГО ОТРИМАННЯ ІНФОРМАЦІЇ

Розвиток суспільних відносин під час науково-технічного прогресу потребує постійного вдосконалення нормативного регулювання, зокрема кримінально-правового. Поширення використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації (далі – СТЗНОІ) та бурхливе зростання їх кількості, вдосконалення якості, постійне розширення сфер потенціального застосування обумовлюють необхідність встановлення цілісної системи норм кримінально-правового забезпечення вказаних процесів. Зокрема, це обумовило наявність у чинному Кримінальному кодексі (далі – КК) України ст. 359, що встановлює кримінальну відповідальність за незаконне використання СТЗНОІ. Слід визнати, що сьогодні в Україні існують різні думки щодо майбутнього розвитку кримінального-правового законодавства у сфері протидії незаконному обігу СТЗНОІ. Ухвалення в останній період низки підзаконних актів у сфері протидії незаконному використанню та обігу СТЗНОІ певною мірою вплинуло на кримінально-правову доктрину та відповідну правову політику у цій сфері.

Так, у ст. 6 Указу Президента України від 7 листопада 2005 р. № 1556/2005 СБУ та МВС України приписувалося підвищити рівень роботи «з виявлення, запобігання та припинення фактів придбання чи використання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного одержання інформації суб’єктами, яким не надано права на проведення оперативно-розшукової діяльності». Водночас така вказівка не супроводжувалася спробами запровадити додаткові форми кримінальної або адміністративної відповідальності у сфері обігу СТЗНОІ, про що свідчить відсутність розроблених та поданих до Верховної Ради України законопроектів.

Потім вищі органи влади неодноразово зверталися до проблеми обігу та використання СТЗНОІ. Зокрема, у ст. 1 рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 березня 2008 р. Кабінету Міністрів України приписувалося у тримісячний строк розробити за участю СБУ і внести у тримісячний строк на розгляд Верховної Ради України законопроекти щодо регулювання обігу СТЗНОІ, зокрема контролю за їх переміщенням через державний кордон України, а також установлення кримінальної відповідальності за незаконне виготовлення, ввезення, зберігання та реалізацію СТЗНОІ; а також щодо посилення кримінальної відповідальності за незаконне збирання, зберігання, використання чи поширення персональних даних без згоди особи.

Контроль за виконанням цього рішення був покладений на Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, і відповідний законопроект «Про внесення змін до КК України (щодо відповідальності за незаконне поводження із СТЗНОІ)» був розроблений СБУ в рамках Плану організації підготовки актів, необхідних для забезпечення реалізації Указу Президента України від 23 квітня 2008 р. № 377, затвердженого 16 травня 2008 р., та переданий урядом до парламенту (реєстраційний номер 3358 від 12 листопада 2008 р.).

Як зазначалося у пояснювальній записці до проекту, він був розроблений «з урахуванням досвіду діяльності у сфері забезпечення інформаційної безпеки держави». При цьому необхідність розробки законопроекту його автори бачили у незадовільному, на їх думку, стані забезпечення в Україні прав людини на недоторканість приватного життя, зокрема, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Однією з причин такого стану вони визначили недосконалість положень кримінального законодавства в частині неадекватності існуючої кримінальної відповідальності за порушення згаданих прав ступеню суспільної небезпеки, яку вони здатні спричиняти. Автори цього проекту також посилалися на особливу увагу міжнародного права до питань щодо забезпечення кожній особі поваги до її прав і основних свобод, і у першу чергу, права на недоторканість приватного життя.

Як зазначали з цього приводу парламентські експерти, законопроект № 3358 був розроблений з метою приведення законодавства України у відповідність до положень Конституції України шляхом вдосконалення правового режиму захисту основних особистих прав і свобод людини. Для вирішення даного завдання законопроектом було запропоновано внести зміни до чинних норм КК України, встановивши кримінальну відповідальність за незаконне переміщення через митний кордон України СТЗНОІ, додавши їх до предметів злочину, передбаченого у ч. 1 ст. 201 КК України («Контрабанда»). Крім того, у проекті було запропоновано внесення істотних змін у ст. 359 КК України, зокрема, через додання до ч. 1 цієї статті таких ознак злочинного діяння, як незаконне виготовлення, придбання, збут чи зберігання з метою використання СТЗНОІ.

При цьому авторами законопроекту № 3358 було передбачено збереження існуючих форм вказаного злочину, але із скасуванням такої кваліфікуючої ознаки ч. 2 ст. 359 КК України, як заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам чи інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб. Пропонувалося також дещо збільшити розмір матеріальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 359 КК України, із збереженням розміру інших форм відповідальності за злочин, передбачених в обох частинах ст. 359 КК України.

Основною концептуальною ідеєю законопроекту визначалося установлення зазначеної кримінальної відповідальності «за порушення основних особистих прав і свобод людини внаслідок незаконного виготовлення, ввезення, зберігання та реалізації СТЗНОІ для незаконного отримання й розповсюдження інформації, таємниця якої гарантується Конституцією України. У той же час слід додати, що фахівці Головного науково-експертного управління Верховної Ради України надали негативну оцінку пропозиціям щодо внесення змін до ст. 359 КК України та за результатами розгляду проекту вважали доцільним повернути його суб’єкту права законодавчої ініціативи на доопрацювання.

Отже, в останній час проблемам криміналізації діяльності у сфері СТЗНОІ було приділено значну увагу вищих органів влади України. Наведені проекти Законів України та думки експертів з цього приводу свідчать, що у цілому обіг та контрабанда СТЗНОІ визнаються діями, що становлять підвищену суспільну небезпеку. Крім того, така трансформація вітчизняної кримінально-правової політики свідчить про потребу суспільства і у збереженні кримінальної відповідальності за незаконне використання СТЗНОІ.

Насильство в сім’ї є однією з найактуальніших соціальних проблем, з якою прямо стикається більшість населення. За даними зарубіжних соціологічних досліджень 97% жертв насильства в сім’ї - жінки. За результатами вітчизняних соціологічних опитувань 70% жінок в Україні піддаються різним формам приниження і знущання у родині, понад 20% жінок ці знущання здійснюються постійно. Статистичні дані свідчать, що злочини, що вчинюються в сфері сімейно-побутових відносин, мають суттєву питому вагу в загальній масі злочинності і цей показник в останні роки не тільки не скорочується, а навпаки, має відповідну тенденцію до зростання. В цій сфері вчинюється переважна більшість таких небезпечних злочинів, як вбивства, тяжкі та менш тяжкі тілесні ушкодження, хуліганство. Злочини у сфері сімейно-побутових відносин завдають суттєвої матеріальної і моральної шкоди потерпілим, заважають вирішенню соціальних завдань, що стоять перед нашим суспільством у побудові нових економічних відносин, демократичного, громадянського суспільства. Ознайомлення та вивчення судово-слідчої практики показує, що до групи цих злочинів насамперед слід віднести навмисне убивство, навмисне заподіяння тілесних ушкоджень різної тяжкості, погроза убивством, доведення до самогубства, побиття та мордування, квартирне (побутове) хуліганство, образа, наклеп та багато інших насильницьких і ненасильницьких злочинних діянь, що виникають між злочинцем і потерпілим на ґрунті конфліктних сімейно-побутових стосунків. Як зазначає більшість психологів, жорстоке ставлення до людини неминуче призводить до появи негативних наслідків. По-перше, змінюється ставлення до себе, по-друге, змінюється ставлення до інших людей, суспільства; по-третє, змінюється ставлення до життя (втрачається його сенс). Окрім того завдається значна шкода фізичному здоровію, аж до тяжких травм та смерті; виникають порушення психічного стану жінки: симптоми депресії, тривожних станів, посттравматичного розладу (ПТСР).

Сімейне насильство в Україні усе ще залишається латентним явищем, яке виходить на поверхню тільки тоді, коли приховувати проблему вже неможливо. Уявлення про те, що насильство має місце тільки в соціально неблагополучних сім’ях не відповідає дійсності: воно відбувається в будь-яких категоріях населення, незалежно від класових, культурник соціо-економічних аспектів.

Існують різні пояснювальні моделі подружнього насильства: М. Кауфман розвинув свої дослідження в рамках теорії соціального вчення, теорія насильства розвинута в роботах М. Кіммеля, Дж. Готтмана і Н.Якобсона, віктимологічний підхід частково представлений в роботах Г.І.Шнайдер. При цьому абсолютно недостатньо уваги приділено дослідженням психологічних характеристик жінок, що потерпають від різних видів подружнього (партнерського) насильства

В нашій країні теми гендерної рівності та насильства стосовно жінок у родині стали предметом публічного обговорення тільки протягом останніх років.. Вивчення і організація протидії (боротьби) із злочинністю у сфері сімейно-побутових відносин в силу різноманіття таких виявів обумовили міжгалузевий характер досліджень. Багато які аспекти проблеми знаходилися в полі зору юристів, педагогів, соціологів, демографів, медиків, психологів.

Поведінка жінок в побутових конфліктах стає агресивнішою і криміногенно небезпечнішою. А.Бова виділяє серед злочинів, вчинених жінками, злочини, яким притаманні як загальні (об’єктивні) чинники, викликані соціально-матеріальними негараздами, так і чинники суб’єктивного характеру (неврівноваженість, емоціональна нестійкість, розбещеність, аморальні погляди, важко пояснювана подразливість, надмірно-принизливе ставлення до членів сімейно-побутового оточення і т. ін.). Нерідко негативного забарвлення набувають такі суто жіночі особливості, як емансипованість, завищена самооцінка своїх можливостей, невиправдана самостійність і незалежність у вчинках, які миттєво проявляються навіть при найменшій підозрі замаху на них. Іншу групу, вважає дослідник, складають злочини, що вчинюються жінками при наявності віктимної поведінки потерпілої сторони, навіть в певних випадках свідоме провокування, особливо при систематичному вживанні спиртних напоїв, знущаннях, образах, погрозах, інших фактах протиправної поведінки¹.

Отже, аналіз наукових джерел з проблеми сімейного насильства дозволяє зробити наступні висновки. Подружнє насильство як один з різновидів сімейного насильства включає в себе соціальні, юридичні, психологічні, педагогічні та медичні аспекти. Вона є актуальною для більшості населення незалежно від класової належності, культурних, соціо-економічних чи релігійних аспектів. При цьому існує складність з виявленням справжніх масштабів цього явища, оскільки у свідомості багатьох сімейне насильство не є чимось протиправним чи неприпустимим. Крім того, більшість жертв домашнього насильства відчувають себе емоційно залежними від кривдника, вважають у всьому винними лише себе і не звертаються за допомогою.

Факторами виникнення і закріплення подружнього насильства, пов’язаними з особливостями особистості жінки, можна вважати досвід пережитого в дитинстві насильства, економічну залежність від партнера та психологічні особливості жінки, що виражаються її належністю до одного з виділених типів особистості, наявністю внутрішньоособистісного конфлікту та використанням нею деструктивних стратегій поведінки. Насильство в сім’ї завдає шкоди фізичному та психічному здоровію жінки та дітей, які ростуть в ситуації насильства.