Розділ VIII СОЦІОЛОГІЯ ТА ПСИХОЛОГІЯ ПРАВА

Cьогодні концепція служби психологічного забезпечення в органах прокуратури України знаходиться в стадії зародження, як і вся система професійно-психологічної підготовки прокурорсько-слідчих кадрів. Існують ряд наукових розробок концепції такої служби в органах прокуратури та проекти нормативних актів з регулювання її діяльності, які чекають свого прийняття та втілення в життя.

Загалом серед факторів, які гальмують розвиток психологічної служби в органах прокуратури України можна виділити:

• 
  економічні (недофінансування),
  
• 
  психологічні (нерозуміння ролі психологічної служби в удосконалюванні діяльності органів прокуратури);
  
• 
  концептуальні (відсутність чітких теоретичних уявлень про принципи, зміст і методи діяльності).
  

На підставі вивчення вітчизняного досвіду та даних про діяльність практичних психологів в інших державах близького та далекого зарубіжжя, пропонуємо рекомендації з нормування роботи психолога органів прокуратури - сумарно, за видами фахової діяльності протягом року.

1. Індивідуально - психологічна діагностика, обробка результатів, оформлення рекомендацій (з розрахунку 3-5 осіб) - 6 годин (вітчизняна практика показує, що достатньо 3-х годин за умови застосування ПК).

2. Групова психодіагностика, обробка результатів оформлення психологічного висновку (з розрахунку 15-17 осіб) - 8, 25 годин.

3. Індивідуальне консультування керівників (з розрахунку на одну бесіду) - 1,5 години (вітчизняний досвід - 30-45 хв.).

4. Групове консультування працівників - 2,0 години.

5. Індивідуальне консультування членів родини:

- первинний прийом 2 години;

- повторний прийом – 1,5 години;

- подальший прийом – 0,3 години.

6. Групове консультування членів родини:

- первинне – 1,5 години;

- повторне – 1,0 години.

7. Індивідуальне консультування прокурорського працівника з питань професійної діяльності (з розрахунку на одну бесіду) – 1,0 - 1,5 години (вітчизняний досвід до 1,5 години).

8. Консультаційна робота з працівниками кадрового апарату (без психодіагностики, з розрахунку на одну особу) – 1,0 - 1,5 години (вітчизняний досвід – до 1 години).

9. Робота з кадровим резервом (з розрахунку на 1 особу: психодіагностика плюс консультації членів родини) – 2,5 годин (вітчизняний досвід – до 2,5 години).

10. Індивідуальна корекційна робота з працівниками – 20 годин.

11. Групова корекційна робота з працівниками – 30 годин.

12. Рольові ігри, психотренінги керівників (з розрахунку на одну гру), підготовка – 7 годин; проведення – 40 годин.

13. Підготовка публічного виступу перед керівниками, працівниками, окремими підрозділами – 2,5 години.

14. Щоденне оформлення документації – 2 години.

15. Узагальнення результатів роботи, написання звіту – 4 години.

16. Консультації в органах прокуратури, участь у конференціях, семінарах, науково-практичних нарадах – 8 годин (на тиждень).

17. Робота над підвищенням свого професійного освітнього рівня– 5 годин (на тиждень).

18. Складні види діяльності, що включають кілька простих завдань: психологічна експертиза; оцінка психологічного клімату в прокурорському колективі; психологічна оцінка умов професійної діяльності;

- участь у роботі конфліктних комісій тощо - до 1 місяця.

Фундаментом роботи психолога має статі «Положення про Службу психологічного забезпечення в системі органів прокуратури України», у якому будуть відображаються основи функціонування служби, її завдання та функції, структура та порядок управління, основні права та функціональні обов’язки її працівників та інші питання.

Одна з головних умов ефективного функціонування служби психологічного забезпечення в системі органів прокуратури України - це якісний склад психологів. Він визначається двома складовими: особистісними якостями і професійно-психологічною компетентністю (підготовленістю).

Також, вважаємо, що психологи служби психологічного забезпечення в системі органів прокуратури України у своїй діяльності повинні керуватися певними етичними нормами, що слід закласти в «Етичний кодекс психолога». У свою чергу, етичний кодекс буде сприяти біль успішному здійсненню психологами органів прокуратури своєї професійної діяльності.

Порушення працівниками служби психологічного забезпечення норм професійної етики несумісне з виконанням ними посадових функціональних обов’язків. Особистісні психологічні проблеми можуть бути показником професійної непридатності і мають якомога швидше коригуватись та розв’язуватись психологом.

Початок XXI століття характеризується все більшим усвідомленням ролі жінок в розвитку суспільства і цивілізації в цілому. Жіноча проблематика активно почала розроблятися в рамках феміністичної соціальної теорії статі.

Політичні підходи до гендерних аспектів розвитку істотно змінювались впродовж другої половини минулого століття.

1. Підхід «Жінки і розвиток» мав на увазі включення жінок в глобальні процеси розвитку в економічній, політичній і соціальній сферах. Проте він не піддавав критиці існуючий соціальний порядок, в якому жінки підпорядковані чоловікам і не брав до уваги репродуктивну функцію жінок.

2. Підхід «Жінки в розвитку». Основна ідея - до тих пір, поки стосунки між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються, не будуть справедливими і рівнішими, положення жінок не покращиться.

3. Підхід «Гендер і розвиток» виникає в 80-ті роки як альтернатива принципу «Жінки в розвитку» і враховує не лише продуктивну, але і репродуктивну функцію жінок; вплив економічних і соціальних змін на ролі, статус жінок і чоловіків. Затверджується, що зміна гендерних стосунків у бік більшої рівності вигідна обом статям.

Тут слід зазначити те, що Україна (у зв’язку з проголошенням незлежності і прагненням до евроїнтеграції) підключилася до рішення гендерного питання не так давно і застала найбільш прогресивний третій підхід.

Саме поняття «гендер» (від англ. gender, від латин. genus) означає соціальну стать, що визначає поведінку людини в суспільстві і те, як ця поведінка сприймається.

При гендерному підході увага зосереджена не лише на соціальних характеристиках в різних сферах суспільного життя, але й на осмисленні соціальних причин закріплення нерівної позиції жінок в суспільстві. Це пояснюється і відмінністю психології чоловіків і жінок, схильністю перших до домінування, а других – до компромісу і підпорядкування.

Ідея гендерної рівності вперше була документально відображена в першій програмі ООН під назвою «Розвиток жінок» (WID). Її основна ідея: жінки - це невикористаний ресурс людства, здатний зробити свій вирішальний внесок в економічний розвиток світової спільноти.

Ці ідеї грунтувалися не лише на політичних і психологічних наукових розробках, але і на дослідженнях молекулярно-клітинних біологів, які свідчать, що впродовж другої половини ХХ століття в крові чоловіків на рівні популяції рівень тестостерону невпинно знижується, а у крові жінок – підвищується.

Новітність концепції «впровадження гендерних підходів» в Україні в тому, що гендерна рівність стає предметом розгляду в усіх державних програмах і стратегічних напрямах розвитку суспільства. Причиною такого підходу є те, що дискримінація за ознакою статі спостерігається у всіх сферах життя суспільства. У органах законодавчої влади жінки складають 5,1%, серед керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади – 7%, серед власників найбільших бізнесструктур немає жодної жінки, серед власників середнього і малого бізнесу – 20%. Заробітна плата жінок майже на третину менша, ніж у чоловіків, безробітних жінок значно більше, ніж безробітних чоловіків, пенсія жінок за прогнозами через 20 – 30 років складатиме в середньому 40–45% пенсії чоловіків. Тут також великою проблемою є питання насильства в сім’ї.

Для реалізації гендерної політики і досягнення гендерної рівності в Україні були прийняті такі документи:

1. Указ Президента України від 26.06.2005р. «Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків».

2. Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків» від 08.09.2005р.

3. Концепція Державної програми гендерної рівності в українському суспільстві на 2006–2010 роки (постанова КМУ від 05.07.2006р.). Тут зазначено, що «вирішення гендерних проблем потребує концептуального визначення, формування і реалізації гендерної політики як основи гендерної культури, розвитку гендерної активності жінок і чоловіків, адаптації до світових умов гендерної демократії».

До основних шляхів реалізації вказаної Програми можна віднести:

– адаптацію законодавства України до законодавства Європейського Союзу у сфері гендерної рівності, а також впровадження гендерно-правової експертизи законодавства і проектів нормативно-правових актів;

– створення механізмів реалізації законодавства з питань забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків; розробка і виконання державних цільових програм;

– підтримка суспільних ініціатив, направлених на формування гендерної культури, здійснення контролю за дотриманням гендерної рівності під час вирішення кадрових питань в органах влади;

– організація наукових і експертних досліджень по вказаним питанням;

– залучення об’єднань громадян і міжнародних громадських організацій до всіх процесів формування гендерної політики;

– проведення інформаційно-просвітницької роботи по ліквідації всіх форм дискримінації за ознакою статі. Тут вже багато зроблено: за даними Харківського центру гендерних досліджень (ХЦГД), в СНД в даний час читається більше 350 курсів по гендерних темах. На веб-сайті ХЦГД розміщені десятки програм гендерних курсів. Видається кращий в СНД журнал «Гендерні дослідження» тиражем 1000 екземплярів.

Таким чином, Україна прагне до забезпечення гендерної рівності і підвищення політичної участі жінок. Як видно, дечого на цьому шляху Україні вже вдалося досягти. Подальша реалізація гендерної політики допоможе нашій державі виконати принцип рівності, закріплений в Конституції України і сформувати демократичну правову державу.

В період становлення та розвитку демократичних процесів в Україні набула актуальності тема політичної відповідальності парламенту як суб’єкту влади.

Актуальність даної теми обумовлена необхідністю результативного контролю виборців за політичною діяльністю представницьких органів влади, з метою втілення у реальність заявлених програмних засад політичних партій.

Протягом всього періоду існування парламенту в Україня, як у незалежній та суверенній державі, спорстерігаються численні прояви невідповідності програмних засад окремих політичних сил та окремих депутатів результатам їх політичної діяльності, що зумовлює появу проявів розчарування електорату, який реалізував свої владні повноваження через представницькі органи різних рівнів, до того ж ставить під сумнів необхідність існування виборних органів, та підриває демократичні засади розвитку країни в цілому.

Основними інструментами політичної відповідальності парламентів різних рівнів є досторкове припинення повноважень парламенту в цілому та дострокове припинення повноважень окремих депутатів. Враховуючи, що розпуск парламентів різних рівнів знаходиться поза повноваженнями виборців та фактично не може бути реалізований безпосередньо електоратом, особливу увагу дослідників привертають інструменти політичної відповідальності окремих депутатів або депутатських фракцій.

Одним з найбільш ефективних, інструментом контролю за діяльністю окремих депутатів залишається імперативний мандат. Так, імеративний мандат – це правило, у відповідності із яким депутат представницького органу влади у своїй діяльності керується зобов’язаннями наданими виборцями та в період своєї діяльності у представницткому органі влади є відповідальним перед виборцями. При цьому, як правило на законодавчому рівні закріплюється можливість дострокового припинення повноважень депутата, який в силу різноманітних причин не виправдав сподівань виборців. Так, в Конституції України пункт 6 стаття 81 говорить про те, що повноваження народного депутата припиняються достроково, в разі його не входження в жодну з фракцій, або в разі виходу зі своєї фракції. Повноваження депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим та депутатів місцевих рад припиняються достроково, без рішення Верховної Ради Автономної республіки Крим у разі відкликання його політичною партією, за виборчими списками відповідної організації якої його обрано депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та місцевої ради. Так втілився в життя спірний принцип імперативного мандату, який говорить про те, що депутата можна позбавити повноважень за деякі порушення закону чи невиконання своїх обов’язків. Проте вказаний принцип не торкнувся відповідальності Верховної ради України, яка в цілому формується за пропорційним принципом, що дає підстави вважати, що на сьогоднішній день політична відповідальність Верховної ради України зведена на нівець.

На мій погляд, закріплення на законодавчому рівні імперативного мандату у такій формі не відповідає інтересам виборців. Так, у класичному розумінні, імперативний мандат представляє собою механізм котролю виборців за представником у парламетах різних рівнів. Проте, відхід від мажоритарної системи формування представницьких органів на користь пропорційної системи формування рад різних рівнів суттєво унеможливлює котроль виборців за діяльністю своїх представників. На сьогоднішній день, депутата місцевих рад, фктично може відкликати лише партія, яку він представляє, яка не завжди у повній мірі відображає інтереси виборців. Крім того, вказаний механізм не пердбачає можливості відкликання відповідної партії в цілому, діяльність якої суперечить передвиборним програмам та відповідно інтересам виборців, що позбавляє виборців можливості контролю за обраною політичною силою.

Таким чином, ідея відповідальності представницьких органів перетворилась в систему, яка не передбаає механізм реалізації відповідальність політичних партій за недотримання зобовязань перед виборцями, і в той же час, дає можливсть партіям здійснювати чіткий котроль над окремими депутатами. На мій погляд, закріплення принципу імперативного мандату у такому вигляді, що втілений в українському законодавстві не відповідає потребам виборців, тому що взагалі не контролюються виборцями.

Окремі дослідники вважають, що основним інструментом політичної відповідальності парламентів є вибори до парламентів, під час яких електорат має можливість безпосередньо дати оцінку ефективності діяльності політичної партії або окремого депутата. Проте, в умовах низької політичної свідомості переважної більшості електорату, оосновним чинником формування вибору політичної сили є особисті уподобання а не грунтовний аналіз попередньої діяльності політичної сили, що призводить до повторення помилок та стимулює політичні сили спрямовувати власні ресурси на здобуття особистісних уподобань виборців ніж на здійснення ефективної політичної діяльності.

Єдиним, на мій погляд, шляхом вдосконалення існуючої ситуації, не лише коплексне використання принципу імперативного мандату та розробка і впровадження механізмів політичної відповідальності представницьких органів перед виборцями, за недотримання програмних завдань та передвиборих зобовязань, яка може бути реалізована лише в політично свідомому та освідченому сіспільстві. Так, партії та їх осередки, повинні самі піклуватись про реалізацію програм та зобовязань. Зі своєї сторони, виборцям слід прискіпливіше слідкувати за роботою народних обранців не лише в період передвиборої кампанії, а й в період діяльності парламентів відповідних рівнів, так як найбільшою мірою відповідальності політичної сили, може бути лише втрата довіри електорату, на який спирається відповівдна політична сила. Підсумовуючи, слід зазначити, що на шляху побудови в України демократичної системи формуванні парламентів та побудови системи інструментів відповідальності політичних партій та окремих депутатів слід не лише подолати низьку політичну свідомість виборців, а й посилити власні вимоги кожного виборця до політичної сили, яку він обирає для формування контрольованого механізму виконання конкретних задач політичними силами та виконання передвиборних обіцянок.