Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти

І-ІІІ степенів Кегичівської районної ради Харківської області

Керівник: Іванісенко Зоя Василівна, педагог-організатор
У далеке минуле відійшли війни і революції. Нам, сучасним дітям, нашим батькам не довелося переживати жахіть бомбардування, гуркоту гармат, страшного полону. Але коли сьогодні чуєш про людський подвиг в ім’я мирного життя, то розумієш, яку високу ціну заплатив наш народ за спокій, які страшні втрати пережив, скільки болю, смутку, страждань виніс.

Актуальність теми дослідження: Сьогодні, в період становлення незалежної і демократичної України, особливо важливо сконсолідувати суспільство навколо національної ідеї. Це можливо тільки за умови поваги до власної історії, вивчення її минулого, повернення із забуття історичних фактів, подій, імен людей. У цьому зв’язку особливої актуальності набуває дослідження подій часів Великої Вітчизняної війни.

Мета дослідження: вивчити спогади очевидців війни, проаналізувати історичні факти на сучасному тлі суспільства.

Завдання дослідження:

• 
  провести узагальнення спогадів очевидців воєнних років;
  
• 
  висвітлити створення експозиційв історико-краєзнавчому музеї, присвячених подіям Великої Вітчизняної війни;
  
• 
  виявити зв'язок між минулим і сьогоденням;
  
• 
  проаналізувати історичні факти на сучасному тлі суспільства.
  

1. 
   Люди повинні пам’ятати і шанувати своїх предків, які ціною свого життя захищали рідну країну.
   
2. 
   Потрібно створювати і доповнювати експозиції музеїв воєнних років, що сприяє вихованню патріотичної сучасної молоді.
   

школи І-ІІІ ступенів № 75 Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Литовченко Галина Володимирівна
І живуть у пам’яті народу

Його вірні дочки і сини,

Ті, що не вернулися з походів

Грізної, великої війни.

В. Симоненко
Страшна війна минулого століття… Кривава рана на тілі нашої Батьківщини, яка й досі болить чи не в кожній родині нашої України. Скільки горя і страждань принесло военне лихоліття матерям, дружинам, коханим. Скалічені, понівечені долі… Загублені в часі люди й досі розшукують рідних, втрачених на дорогах війни, розлучених страшними вибухами ненависті до загарбників на фронтах і в душах людських.

Коли настає весна і земля розквітає, коли все живе прагне жити, радіти, творити, ми згадуємо про тих, хто завоював нам це право – право на мирне, щасливе життя, заплативши найвищу ціну.

Сьогодні, напередодні свята Великої Перемоги, я хочу вклонитись своєму прадідусеві, Жердєву Володимиру Васильовичу, командиру кулеметної роти 1205 стрілецього полку, який смертю хоробрих загинув на початку війни, так і не дізнавшись про Перемогу. Пам'ять про нього живе в нашій родині і буде жити вічно, поки живе на землі наш рід.

Сива мати весни зустрічає

Й проводжає в сивім смутку знову…

Ні одна весна їй не вертає

Юних соколят – синів додому.

Коли я була маленькою, прабабуся часто розповідала мені про страшне лихоліття , а я слухала, затамувавши подих, і думала про дідуся, який навіки залишився молодим.

Лейтенант Жердєв Володимир Васильович навчався тоді в училищі командного складу міста Лепеля в Білорусії. Він з нетерпінням чекав відпустки і мріяв поїхати додому, до своєї молодої дружини, яка 4 червня народила первістка - сина. В училищі Володимир познайомився із курсантом – латишем Робертом, потім разом із ним пройшов найтяжчими військовими дорогами 1941 року. Свого сина лейтенант Жердєв назвав на честь побратима – Роберт. Не судилося захиснику Вітчизни побачити сина, своє продовження на Землі, бо 22 червня 1941 року на світанку без оголошення війни німецькі війська віроломно напали на нашу Батьківщину. Військова частина потрапила під бомбардування і новоспечені командири вступили в бій за рідну землю, взявши на себе найтяжчу відповідальність за долі інших бійців і всього народу:

Все починалося з грому небесного –

Такого жорстокого, такого нечесного,

Із ненависного, злісного грому,

Який на світанку вигнав із дому.

З перших днів війни лейтенант Жердєв командував взводом. Довго довелось відступати дорогами війни, але в серцях молодих героїв жила непохитна віра у перемогу над ворогом, визволення країни, мрія про зустріч із рідними, з рідною землею, яка виростила їх, щедро напоївши силою богатирською, волею нескореною, мужністю незламною. У тяжких боях стрілецький полк відступав майже до самої Москви, поки не прийняв свій останній, смертний бій. Бійці звитяжно боролися за кожну п’ядь землі і перемогли. Німецькі війська були зупинені і зломлені. З великими втратами полк рухався далі. Відстояти Москву було дуже складно. Фронт відкотився до Тверської області, там проходили особливо жорстокі бої.

Кров змішалася з потом солоним,

Лізе в очі і жаром пече.

Танк вже поруч – та мертві долоні,

Перебило осколком плече.

Он діброва вже манить солдата

Відповзати назад у кущі.

Він зубами кільце із гранати

Вирвав, наче з своєї душі.

Мій прадід загинув у бою недалеко від міста Стариця, біля витоків ріки Волги, йому було лише 22 роки. У селі Волково стоїть скромний обеліск, на якому викарбувані імена полеглих у тому бою, є серед них ім’я мого прапрадіда – Жердєва Володимира Васильовича. На жаль, не лишилося жодного фото мого прапрадіда, але уява малює мені кремезного юнака, який над усе хотів жити у вільній країні, захищати її рубежі від ворога, ростити сина, якого він так і не побачив. Дружина лейтенанта чекала на повернення свого чоловіка у селі Новоселівці Дросковського району Орловської області ,сподіваючись на помилку, незважаючи на похоронку, але дива не сталось…

Друга прабабуся, Третякова Валентина Дмитрівна, народилася у Сибіру. Це було дуже далеко від прикордонної зони, але війна своїм чорним крилом завітала і в далеке сибірське містечко. Не було такого місця у нашій країні, де не чулося б відлуння страшної війни, де не німіли б від горя непоправного матері, діти і дружини бійців армії захисників.

У містечковій школі відлунали останні акорди вальсу і щасливі випускники 22 червня поверталися додому. Серед них була юнка – красуня. Сьогодні вона була щасливою, як і всі однокласники, бо випускники стояли на порозі дорослого життя, у голові роїлися райдужні плани на майбутнє. І раптом у передранішній тиші завили сирени на електростанції, всі побігли до школи і дізналися про страшну звістку – війна. Усіх хлопців 1923 року народження призвали на фронт. Найменшим був Коля Куренков, він стояв останнім у шерензі, ледве знайшли для нього військовий одяг. Якось Валентина почула слова Роберта Рождественського :» Чоботи йому видали маленькі, і шинель йому видали маленьку…» Вона зрозуміла, що це написано про Колю Куренкова і таких, як він, вчорашніх випускників, бо ніхто з них, необстріляних орлят, не повернувся додому з тієї страшної війни. А дівчата всю війну разом із дорослими працювали для Перемоги. Моїй прабабусі зараз 88 років, але вона і досі пам’ятає імена всіх хлопців, хто не повернувся з війни. Коли прабабуся починає про них розповідати, лагідні очі її стають замисленими і сумними, вона ніби повертається у роки воєнного лихоліття і подумки веде свій нескінченний діалог про війну.

Вклоняюся Вам, любі мої! Ви так багато зробили для миру на землі, для того, щоб сміялися діти, щоб сонечко не затьмарювали хмари війни, щоб ми могли слухати спів соловейка у вишневому саду і шелест колосся на щедрому полі. Прислухаймося до наймиліших серцю звуків мирної землі !

Знову весна! У лісі розквітають проліски та ряска, розплющує очі замислена сон- трава. Виросли покоління, які не знали війни. Обзиваються слобожанські дзвони Перемоги... Але чому так тривожно, як набат? Бо знову підводять голови ласі до чужої землі зайди і пройдисвіти. Я народилася в Україні і люблю рідну землю, працьовитий, щирий народ. Миру і злагоди тобі, Україно!
«Бій під Яссами»
Різник Сергій, учень 9-го класу Вербівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Балаклійсько районної ради Харківської області

Керівник Стьопіна Н.І., учитель української мови та літератури
Я, Різник Сергій, учень 9-го класу, належу до того покоління молоді, яке вже дуже скоро піде у самостійне життя. Хотілося б, щоб моє майбутнє було мирним, щасливим і спокійним. І в наш час дуже актуальним став епітет «мирним». Не хотілося б починати доросле життя на передовій. Старшому поколінню у нашій родині довелося топтати солдатськими чобітьми землю. Мій прадід, Кобзар Андрій Антонович, батько моєї бабусі, вже у вісімнадцять років пішов на фронт. На жаль, я був ще дуже малим, коли не стало прадідуся, і спогади про нього дуже слабкі. Я пам’ятаю тільки огрядного лисого дідуся, який грав на гармоніці. Але пам’ять про фронтовий і трудовий шлях про нього у нашій родині не згасає вже кілька поколінь.

Зі спогадів Кобзаря Андрія Антоновича…

…«Коли мовчать гармати, солдати спокійно сплять. Таке неписане правило фронтових буднів добре знали на передовій. Але цей тимчасовий затишок на Карело-Фінському фронті, де я воював кілька місяців, пов'язаний не тільки з «перекуром» між боями. Та рядовий боєць про ці події ще не відав. До солдата доходили задуми Верховного командування трохи не в останню чергу. Та й звідки знати солдату про зміни на фронті, про масштабні бойові операції. Тимчасову передишку використовували не тільки для відпочинку, а й для під­готовки до чергового бою, до атаки чи оборони. В залежності від ситуації на фронті. Становище на Карело-Фінському стабілізувалося. Ворог, мабуть, зрозумів, що на пів­ночі йому просування не бачити.

З газет та інформації командирів ми знали, що йде переформування наших військ на півдні. Там, де ворог чинить найбільший опір. Та як би він не вгризався в землю, все одно відступав по всьому фронту. Але темпи наступу наших військ не задовольняли головне командування. Вимоги були такими: чим скоріше «очистити» рідну землю від ворога, тим краще, і не тільки у військовому і патріотичному плані, а й у стратегічному, щоб не дати ворогу можливості перегру­пувати свої сили, поновити війська новим поповненням і боєприпасами. Знали ми й про те, що ворог знекровлювався, але міцно і жорстоко протистояв.

Відступаючи, він нищив наші міста і села, знущався над мирним населенням.

Ми знали, що очікуються якісь зміни. Стояла середина літа сорок четвертого. Та одного ранку наш спокій порушив сигнал:

«Підготуватися до передис­локації!» Потім дізналися, що організовується третій Український фронт з резервних частин та військ північного напрямку. А раз потрібне підкріплення, значить, «жарко» на півдні. Минуло кілька днів, і ми опинилися під Яссами. Це сьогодні ми знаємо, що Яссо-Кишинівський напрямок увійшов в історію, як один з найбільших і найтяжчих операцій у другій Світовій війні. Про історію ми тоді не думали. Гарматна обслуга, як і вся батарея артилеристів займала позицію до бою. І хоч до роздумів часу було обмаль, ми відразу помітили красу південного краю, його природу, як бачили й понівечені села і землю, страждання мирного населення. А жили тут не тільки українці, а й молдавани, румуни, мадяри та інші народності. Але ми знали, що це радянські люди, які чекали нашої допомоги, чекали скорішого визволення. Бій під Яссами був жорстоким. Він залишиться у моїй пам'яті назавжди. Прицільний вогонь вели з гармати по ворожих танках. А розпочалася атака з артпідготовки. Ми відчували неабияке напруження З кожною годиною приціл було вести все важче. Дим і пил закривали видимість до ста метрів. Розриви чули з обох боків. Наші лави танули. Уже не було чути пострілів сусідніх гармат. Наша артилерія чекала підкріплення танків і піхотинців з резерву. Серпень видався тоді жарким. До сьомого поту трудилися хлопці біля гармати. Від суцільного пилу блищали тільки очі. Стомленість була неймовірною. Здавалося, що цей бій забрав усі сили. А підкріплення все немає. Хоча бій поступово стихав з боку ворога . ці маневри ми знали. Значить, наближається контрнаступ. Припинили бій і ми. Тільки протерли очі, як побачили наближення наших танків. Радості не було меж. Гарматне відділення підійшло до танка, що зупинився біля нашої гармати. Обмін враженнями, поздоровлення. Та радість була завчасною. Де не візьмись, поруч з танком, що стояв біля гармати розривається ворожий снаряд. Із семи воїнів гарматної обслуги нас залишилось двоє – я і командир гармати. П’ятеро друзів загинули на моїх очах. Біль розривав душу, голова йшла обертом. Часу для роздумів обмаль, бо підкріплення відразу спрямували в атаку. Наших бійців хоронили тиловики, а ми з командиром відразу пішли в бій. Перепочинок був наступного дня, але вже на румунській землі. Атака була настільки стрімкою, що ні ворог, ні ми не могли отямитися. Ворожі танки посилено відступали. Мабуть, планували перегрупуватися з найменшими втратами. А для нас це був привал і перепочинок. Цей бій під Яссами запам’ятався на все життя. І не тільки своєю жорстокістю, а й великими втратами бійців., яких молдавська земля прийняла на вічний спочинок…»

Закінчив війну Андрій Антонович на румунській землі. Звідти й повернувся до рідної Вербівки, і взявся воїн-артилерист за кермо трактора. Понад сорок років віддав хліборобській ниві. Праця хлібороба, як і воїна, удостоєна високих нагород. За ратний труд мій прадідусь нагороджений орденом Червоної Зірки і медалями, а за трудовий подвиг – Орденом Леніна і Трудового Червоного прапора. Я горджуся тим, що в мене був такий героїчний предок. Спасибі йому за те, що мої дідусь і батько прожили під мирним небом.

У нашій школі є музей, один із розділів якого присвячений Великій Вітчизняній війні. Ми, учні, не припиняємо пошукову роботу , постійно поповнюємо новими матеріалами. Фронтові світлини Кобзаря Андрія Антоновича є на одному із стендів. І мені дуже приємно, коли на уроках мужності, які проходять у музеї, розповідають і про мого прадідуся.
Пам'ять мого серця Мій дідусь –моя гордість!
Рогаліна Дар’я, учениця 11-А классу

Харківської спеціалізованої школи I-III ступенів №119

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Боровицька С.І., педагог-організатор

Єдиною своєю метою на теперішній час вважаю за потрібне розповісти про окремі епізоди з життя мого діда – Рогаліна Володимира Олексійовича. Скажу одразу, що його доля є непростою. Я була вражена, коли в ранньому підлітковому віці вперше почула про події, що випали на життя діда. А коли стала вивчати світову історію в старших класах і співставила долю мого діда з історичними подіями цих часів, то збагнула та відчула всю силу духа цієї людини.

Отже, свою розповідь почну з того, що мій дід, 1927 року народження, пішов у перший клас моєї рідної 119 школи в 1935 чи 1936 році – саме тоді, коли школа була тільки-но побудована. На фотографії з сімейного архіву, що зафіксувала цю подію видно, що всі діти мають не дуже охайне, старе вбрання, яке не один раз ремонтувалося (видні діри та заплати, а іншого вбрання просто не було). Та що одяг, сам вигляд цих дітей особливий – обличчя не дитячі, майже дорослі, бо нещодавно багато з них, якщо не всі пережили голод 1932-1933 років. Вся сім’я Рогаліних: прадід, прабабка, мій дід – хлопчик Володя, та ще троє братів та сестра також голодували. Всі вони були пухлими з голоду, проте не помер ніхто. Та часи тієї фотографії вже минули. Розглядаю іншу фотографію на ній троє більш дорослих дітей, серед яких і мій дід. Старшокласники з допитливими обличчями, бідно, але охайно одягнені у вишиванках та піджаках (шкільної форми тоді не існувало). За розповідями мого батька, Рогаліна Сергія Володимировича, дід навчався в школі добре, з великим бажанням, навіть жагою до знань, мав великі здібності до малювання, вправно грав на народних інструментах. Та час, зафіксований на цій фотографії так само сплив. Остання шкільна довоєнна фотографія сімейного архіву датована 17 червня 1941 року. На фото дід та інші школярі та випускники школи у дитячому санаторії. А п’ять днів потому 22 червня, мирне життя скінчилося.

Почалася Велика Вітчизняна війна. Двоє старших братів мого діда Василь та Григорій у перші ж дні війни були мобілізовані до Червоної Армії. Окремо скажу, що Василь Олексійович загинув у бою (зараз у сімейному архіві зберігається трикутний лист, так звана «похоронка»), а Григорій Олексійович пройшов всю війну від початку до кінця, неодноразово був поранений, проте вижив.

Як відомо всім нам, Червона Армія відступила під натиском фашистських загарбників та залишила рідне місто Харків. На окупованій території залишилися дід зі своїми батьками (доречі, Рогалін Олексій Андрійович, 1896 року народження – ветеран 1-й світової війни, на початок Великої Вітчизняної війни не був мобілізований за віком), сестрою та молодшим братом Миколою, у минулому теж учнем рідної 119 (80) школи. Сімейні розповіді оповідають про малозгаданий, принаймні в офіційній радянській історії Великої Вітчизняної війни, факт існування голоду (переважно у містах) на окупованій території. Через славнозвісну постанову Радянського уряду про знищення продовольства та майна при відступу Червоної Армії місцеве населення залишилось без їжі. Спогади діда про те, як збирали горіле зерно поруч з фронтовою лінією, розривами снарядів та авіаційних бомб, – вражає. Мені відомо, що дід до кінця свого життя (помер у 1995 році) не міг їсти житній хліб, бо своїм кольором нагадував хліб з горілого зерна, а горілий присмак цього зерна та муки з висушеного та тертого бур’яну, спеченого на голій печі, як оладки, але зрозуміло без всякої олії, пригадувався за асоціацією. Багато лиха випало на дитячі плечі в період окупації, та окремо хочу навести такі спогади батька за розповідями діда.

Якось фашисти влаштували облаву у місті і звезли до міської комендатури багато молодих хлопців – підлітків та юнаків. Потрапили до цієї облави і мій дід з братом Миколою. Пійманим влаштували медогляд у комендатурі, а потім змушували підписувати папери, за якими вони, як добровольці ставали до лав російської визвольної армії Власова. Трапилося так, що рука в дідового брата Миколи на той час була чи травмована, чи поранена (зброї скрізь валялося повно, а хлопці є хлопці – бавилися з нею і бувало діставали поранень). Саме через це поранення правої руки Микола відмовився ставити свій підпис під вербувальним документом, а дід підтримав його. Хлопцям стали погрожувати, та вони були непохитними. Тоді фашисти запхнули їх у першу ж кімнату, що виявилася порожньою, замкнули та пригрозили «розібратися» з ними окремо. А в той самий час на подвір’ї комендатури шикувалися «новобранці», вантажили їх по машинах. Все це діти спостерігали через вікно. Згодом машини поїхали, а на подвір’ї комендатури залишилися лише вартові. Хлопці з переляку не розгубилися, їм просто поталанило. Вікно в замкненій кімнаті, хоч і було високо розташованим, та виявилося незачиненим. Як вилізли з вікна, як обминули варту, перелізли через паркан, пригадували пізніше не дуже добре, проте, як бігли щосили – пам’ятали дуже добре. Ще багато чого розповідалось про життя моїх родичів в окупації, та далі буду розповідати про інші події з життя діда.

Після визволення Харкова від фашистів дід досяг призивного віку, і в 1944 році був мобілізований до лав Червоної Армії. За окремим наказом військова частина, до якої потрапив дід була передислокована до Мурому де з новобранців почали готувати офіцерів «мирного часу», тому спочатку особовий склад цієї частини не брав участі у бойових діях. В кінці 1944 року успіхи Червоної армії на Західному фронті вселили віру радянського народу в неминучу перемогу над фашизмом, проте зусилля, які докладала держава для одержання перемоги були на межі можливого. Все, що вироблялося йшло на потребу фронту. Саме тому постачання військової частини, в якій служив дід, було дуже мізерним. Військові були голодні та погано одягнені. Суворою зимою дід тяжко захворів на туберкульоз. Далі було довге та безуспішне лікування (антибіотиків на той час ще не існувало) у військових госпіталях. Перемогу 9-го травня відсвяткували, однополчани поїхали воювати на схід з Японією, а дід все ніяк не міг одужати. Його лікували і у звільненій Німеччині на альпійських курортах (є декілька таких фото з армійських госпіталів), і в калмицьких степах на кумисі, та все марно. Ледь живого діда комісували, як інваліда Червоної армії (однієї легені на той час уже зовсім не було, інша була пошматована).

Та доля боронила діда. Поступово за доглядом батьків дід став набирати сил. Минуло багато років і дід маючи велике бажання до життя одужав. Потім було навчання. Дід отримав освіту викладача музики за класом баяна та акордеону. Потім навчав дітей в музикальній школі. Багато малював. В нашій сім’ї і зараз є декілька холстів живопису олією: портрет прадіда, копії картин видатних художників, власних малюнків та етюдів. Через інвалідність дід одружився пізно та народилися діти. Я вдячна таким людям, як дід, а йому особисто, бо мій батько, так як і я пишаюся ним.

На останок мого твору хочу розповісти дивовижний випадок, свідком якого був мій дід у військовому госпіталі. Сусід діда по палаті мав вогнепальне поранення грудей. Легені гоїлися важко. Лікар весь час умовляв пораненого кинути палити (а курили тоді міцну махорку), але той не мав змоги залишити шкідливу звичку. Якось голосні нарікання, що не може кинути палити були почуті другим сусідом, який мав інше поранення. Другий сусід запропонував свою допомогу, він запевняв, що маючи особливі здібності, протягом хвилини зможе віднадити страждальця від цигарок. Таке розгортання подій не залишилося без уваги. Життя військового госпіталю не дуже різноманітне, та не зовсім цікаве. Миттєво зібралась юрба охочих до розваги поранених. Курця посадили на стілець. Втім подальші події прикро вразили зацікавлених, бо нічого надзвичайного не відбулося. Віднада від цигарок полягала в тому, що курцю сусід діда поклав руку на чоло, а потім швидко її прибрав. «І це все», – почали всі вигукувати. Відповідь була: «так». Миттєво підсунули хворому цигарку і підпалили. Та далі все було несподівано. Завзятий курець не міг не те що затягтись, а навіть тримати цигарку у руках. Він позеленів, з’явився напад нудоти. Гарне почуття з’явилося тільки на свіжому повітрі, куди курець вискочив, як заєць. Всі були вражені. Проте, це ще не кінець історії. Згодом, курець звернувся до «видатного лікаря» ще з одним проханням: «Будь ласка, поверни назад все, як було. Я більше не можу втримувати блювоту, навіть якщо палить хтось інший і навіть не поруч». Відповідь була «гаразд». Знову при скупченні всіх поранених дії екстрасенса повторились. Курець підвівся зі стільця і зі смаком глибоко затягнувся тютюновим димом.

Якщо всім, хто дочитав мій твір до кінця були цікаві сімейні історії про мого діда, повинна зізнатися, що історії в мене є ще, та й інші родичі є теж, а там свої цікаві історії.

член гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Цікало Інна Вікторівна, кореспондент Валківської районної газети

«Сільські новини»