Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти

І-ІІІ ступенів № 70 Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Третяк Лідія Олександрівна, вчитель української мови та літератури
Давно відгриміла найкровопролитніша війна ХХ століття. Минуло довгих 69 років. Але кровоточать ще рани, живі ще люди, для яких ця війна не стала однією з Історія ще не поховала останнього свідка і не зробила понівечені життя «жахливими» або «красномовними» фактами.

Під час Другої світової війни велика кількість людей потрапила в полон, тим самим втративши рідних, Вітчизну. Долі їх склалися непросто, іноді просто трагічно. Мені хотілося б розповісти історію однієї, близької мені людини, яка, незважаючи ні на що, пережила цей не просто важкий, але страшний період. Цією людиною є Сиротенко Юрій Васильович.

Народився він 22 грудня 1923 року в селі Мала Данилівка Дергачівського району Харківської області. У 1939 році закінчив 8 класів, а згодом у ремісничому училищі отримав спеціальність токаря. Мав наміри влаштуватися в Харкові на завод, щоб виточувати найточніші деталі, які так необхідні були для розвитку держави. Але… Коли фашисти окупували першу столицю України, Юрію не було й 18 років. З цієї причини його не призвали до лав Радянської армії, не побував він на фронті. Але вік був достатній для підозрілих господарів нового життя, а крім того, відносно молодих і здорових рук, у німців були свої плани. Тож невдовзі молодий юнак опинився в полоні, і разом з військовополоненими був вивезений до Німеччини. Його, як і решту бранців, не залишала думка про те, чи повернеться він ще коли-небудь на Україну. Після перетину меж СРСР, шанси на звільнення, повернення, навіть на життя зменшилися до мінімуму.

Ешелон доправив наших співвітчизників у містечко Тегель, яке було на той час передмістям Берліна, власне, невеликим селом. Німецькі солдати-охоронці грубо виштовхали військовополонених з поїзда, а потім всіх новоприбулих помістили на територію в’язниці «Тегель». Це найбільша в’язниця в Німеччині, яка під час війни контролювалася гестапо, а до війни в ній утримували політичних та військових злочинців. Життя у в’язниці було нестерпним. Бранці працювали на заводі, який був розташований поблизу, без вихідних, як говориться, не розгинаючи спини. Це становище погіршувалося недостатнім харчуванням. Годували працівників надзвичайно погано, та ще й один раз на день. Основною їжею була варена бруква, замість чаю давали воду з м'ятою. Порції були занадто малі, щоб ними можна було насититися людям, що працюють фізично багато і важко. Так як полоненим давали митися тільки по суботах, та й то не кожну, у всіх незабаром з'явилися воші. Зі спогадів Юрія Сиротенка, їх було так багато, що варто було струснути одяг, як на підлогу сипалася величезна кількість цих чудовиськ, які отруювали і без того нелегке життя в'язнів. Наглядачі начебто і вживали заходів, наприклад, коли військовополонені милися, їх одяг обробляли гарячою парою, але не прали, тому вивести мучителів було неможливо. Мило, яке видавалося для миття, мало специфічний, досить неприємний запах, на дотик воно було шорстким, тому миття також перетворювалося на своєрідні тортури. І так тривало день у день, з року в рік ... Здавалося, що мукам не буде кінця-краю. Але все ж таки життя тривало. Молодість брала своє, саме в концтаборі Юрій Сиротенко зустрів свою майбутню дружину, Ніну Ракитянську.

Всього на долю Юрія Сиротенка випало три нескінченних, важких роки з 25 квітня 1942 року по 25 квітня 1945. Але одного разу вранці мешканці концтабору були здивовані незвичайною тишею, ніхто не будив бранців, не гнав на роботу. І коли люди зважилися покинути бараки, то з великим подивом виявили, що на території табору немає жодного німця. Вся охорона покинула своїх підопічних. Виявилося, що російські війська вступили на територію Німеччини і мужньо боролися за звільнення своїх співвітчизників. Бранці нарешті змогли відчути себе вільними. Змучених, але щасливих військовополонених вивезли з концтабору. Всі вони змінилися за час перебування в неволі: страшенно схудли, одяг висів мішком, шкіра пожовкла і туго обтягували скелет. Але хто звертав на такі дрібниці увагу, якщо попереду було життя.

У місті Бернау Юрія призвали до лав Радянської армії. І через деякий час молодший сержант Сиротенко вже служив в 37 механізованому полку, у нього була своя «каптьорка», а армія в той час забезпечувалася дуже добре, навіть якщо це було й не так, то будь-який убогий для звичайної людини пайок ставав справжнім бенкетом для того, хто пройшов випробування табором. Дуже скоро здоров'я молодого сержанта пішло на поправку. З 1946 по 1947 рік він обіймав посаду збройового майстра, в його обов'язки входило пристрілювання пістолетів. Свою роботу він виконував так добре, що вважався відмінним фахівцем, і його високо цінували. Так вдало закінчився «німецький» період життя Юрія.

Після демобілізації молодий Юрій Сиротенко збирався відправитися додому, в місто Харків. Ось нарешті Батьківщина. Думати про тривалий відпочинок у післявоєнний час не доводилось, необхідно було якомога швидше влаштовуватися на роботу. І тут почалося болісне нерозуміння того, що відбувається. Молодий, повний сил юнак не міг влаштуватися на роботу. Усюди, куди б він не звертався, йому відмовляли, мотивуючи відмову тим, що він цілих три роки перебував у концтаборі, та ще на чужій території. Це ставлення викликало образу і біль, адже не з власної ж волі люди йдуть у полон, та ще переміщуються у ворожу країну. У всякому разі, не робив цього Юрій Сиротенко. Навпаки, служба в армії дала йому і спеціальність, і впевненість у своїх силах. Він був щасливий знову опинитися на Батьківщині, яку безмірно любив, хотів багато і плідно працювати, як для себе, так і для добробуту Вітчизни. І тільки через якийсь час йому вдалося подолати і цю перешкоду, а згодом стати повноцінним громадянином.

Усього лише одна доля, одна сторінка, а може бути і всього лише рядок у анналах історії. Але число людей, чиї долі були понівечені війною, величезне. Скільки їх, жили і живуть понині далеко від Батьківщини, на чиї плечі важкою ношею лягла Ностальгія, в чиїх очах досі стоять сльози, коли чують звуки рідні наспівів, коли бачать вербу, котра схилилася над водою, чи червоний кущ калини, що палає болючим вогнем…

Наш обов'язок пам'ятати про них і не допустити повторення страшного факту, іменованого війною. Пам'ять дає знання і досвід, а вони, у свою чергу, диктують правила життя без війни.
БОЙОВЕ БРАТЕРСТВО РАДЯНСЬКИХ І ЧЕХОСЛОВАЦЬКИХ ВІЙСЬК У БОЯХ ЗА

с. СОКОЛОВЕ (8-13 БЕРЕЗНЯ 1943 РОКУ) В КОНТЕКСТІ ТРЕТЬОЇ БИТВИ ЗА ХАРКІВ
Ямпольський Володимир, учень 10-А класу Харківської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів № 90 Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Лобусов Геннадій Олександрович, вчитель історії вищої категорії
Суспільно-політична актуальність теми, обраної для дослідження, полягає у гострому дискурсі сучасної історичної науки та ЗМІ навколо питань про визволення Харкова від фашистських загарбників, зокрема Харківської операції у травні 1942 р., бойових дій під с. Таранівка і с. Соколове Зміївського району у березні 1943 р., нових інтерпретаціях і спробах переглянути такі явища, як фашизм і націоналізм, бойове братерство представників різних національностей у воєнні роки. Тому важливо, щоб сучасні кон’юнктурні погляди не сфальсифікували об’єктивну історію всіх спроб визволення Харкова, зокрема у лютому – березні 1943 р. (третя битва за Харків), у контексті якої автор досліджує батально-історичний аспект радянсько-чехословацького бойового братерства під с. Соколове Зміївського району 8-13 березня 1943 р.

Наукова новизна пошуково-дослідницької роботи обумовлена відсутністю у сучасному історичному краєзнавстві комплексних наукових праць з історії визволення міста Харкова та Харківської області 1942 – 1943 рр., важливою складовою якої були бойові дії під с. Соколове 8-13 березня 1943 р.

Мета роботи – проаналізувати передумови проведення воєнної операції Червоної Армії на південно-західних підступах до Харкова в лютому – березні 1943 р., хід і наслідки бойових дій у районі с. Соколове. У відповідності до мети встановлено дослідницькі завдання: визначити стратегічні плани Червоної Армії та вермахту на Харківському напрямі у лютому – березні 1943 р.; дати характеристику бойовим діям радянських і німецьких військ у районі с. Соколове в ході проведення воєнної операції; розкрити фактори бойового братерства радянських і чехословацьких військ у спільних боях за Соколове; виявити стратегічні та тактичні прорахунки радянського командування, що призвели до поразки радянсько-чехословацьких військ; використати методологію усної історії (аналіз досліджуваних подій через спогади учасників бойових дій з радянської та чехословацької сторін) та історії повсякденності при проведенні дослідження; актуалізувати проблему історичної пам’яті.

Харкову і Харківщині судилося стати одними з найдраматичніших театрів бойових дій Великої Вітчизняної війни. Харків виконував роль важливої транспортної розв’язки, що контролювала стратегічний напрямок: Москва – Кавказ. Оволодіння Харковом німецькою групою армій «Південь» дозволяло в перспективі використовувати його для наступу до нафтоносних районів Кавказу, а його сусідство з багатими сільськогосподарськими областями України перетворювало місто на центр зосередження продовольчих ресурсів для відправки до Німеччини. Виходячи з цього, і німецьке, і радянське командування ретельно прораховувало свою стратегію щодо захоплення або звільнення міста.

Після звільнення Харкова 16 лютого 1943 р. радянські частини Південно-Західного фронту розгорнули наступ по широкій лінії фронту – до 400 км, погано закріплюючись у визволених районах, часто будучи ізольованими від служб тилу, обозів із боєприпасами і продовольством. Цією помилкою скористалося німецьке командування: танкові дивізії Е. фон Манштейна почали раптовий контрнаступ 19 лютого – 14 березня 1943 р. на Харків, використовуючи південні та південно-західні підступи за 65 км від міста – район річки Мжі під Змієвом. Бажаючи якнайшвидше дістатися Харкова, німці вперше масово використали новітні танки «Тигр» і самохідні артилерійські установки, і саме тут вони зустріли могутній опір частин Червоної Армії. Подвиг гвардійців-широнінців під Таранівкою та героїчні бойові дії 25-ї стрілецької дивізії, якій довелося прийняти на себе удар кількох дивізій 48-го танкового корпусу гітлерівців і дивізій танкового корпусу СС, що рвалися до Харкова і Сіверського Дінця, намагаючись перерізати шлях нашим військам, які виходили з напівоточення, відтягнули на себе значні сили супротивника.

Не пройшовши через с. Таранівка, фашисти намагалися прорватися до Харкова через с. Соколове: близько 60 фашистських танків і два батальйони автоматників. Тут 8 березня 1943 р. прийняв своє перше бойове хрещення 1-й Окремий чехословацький батальйон під командуванням підполковника Людвіга Свободи – інтернаціональне військове формування у складі Червоної Армії.

1-й Окремий чехословацький батальйон був сформований у лютому 1942 р. у м. Бузулук Оренбурзької області на основі радянсько-чехословацької угоди про спільні дії проти фашистської Німеччини на території СРСР. До складу батальйону увійшли військовослужбовці колишнього Чехословацького легіону в Польщі, чехословацькі біженці, що знайшли притулок на радянській території, а також радянські громадяни, чехи та словаки за етнічним походженням. Особовий склад був обмундирований у чехословацьку воєнну форму, мав чехословацькі військові звання. З організаційних питань батальйон підпорядковувався чехословацькому уряду в еміграції, з оперативних – вищому командуванню радянських військових частин, до яких приписувався. На початок свого формування за етнічним складом батальйон виглядав так: 277 чехів, 21 словаків, 286 євреїв і 1 780 українців із Закарпаття. До листопада 1942 р. батальйон був повністю оснащений новітньою радянською зброєю і 30 січня 1943 р. у складі 974 осіб (26 офіцерів, 10 ротмістрів, 237 унтер-офіцерів, 663 рядових) відбув на фронт під Харків, ставши першою союзницькою частиною на радянсько-німецькому фронті.

На початку березня 1943 р. чехословацький батальйон був включений до складу 3-ї танкової армії Воронезького фронту, переданий в оперативне підпорядкування 25-й гвардійській стрілецькій дивізії і направлений на одну з найбільш відповідальних ділянок фронту на південно-західних підступах до Харкова. Батальйон зайняв оборону на північному березі річки Мжа між Мерефою та Змієвим із завданням не допустити форсування річки супротивником. Село Соколове на південному березі річки стало ключовим опорним пунктом батальйону, який обороняла 1-ша піхотна рота під командуванням надпоручика Отакара Яроша. Чехословацький батальйон був посилений танковими та артилерійськими частинами і підрозділами, включаючи гвардійські міномети «Катюші».

У ході запеклих боїв 8-9 березня 1943 р. чехословацькі солдати знищили 19 німецьких танків, 6 бронетранспортерів, близько 400 ворожих автоматників. Майже вся 1-ша рота О. Яроша загинула в тому бою, але наказ був виконаний: ворог хоч і зайняв Соколове, однак не зміг прорватися до Харкова через Мжу. Героїчно обороняючись, 1-й Окремий чехословацький батальйон тримав зайнятий рубіж на північному березі Мжі до 13 березня 1943 р., після чого був виведений до резерву Воронезького фронту. Невдовзі батальйон був трансформований у 1-шу окрему чехословацьку піхотну бригаду, що взяла участь у звільненні Києва, Білої Церкви та інших міст України у листопаді – грудні 1943 р. У подальшому були сформовані 1-й чехословацький армійський корпус і кілька частин і з’єднань різних родів військ, які стали основою Чехословацької Народної армії. За героїчну оборону с. Соколове звання Героя Радянського Союзу отримали командир 1-ї роти Чехословацького батальйону О. Ярош (посмертно), командир взводу автоматників А. Сохор. Командир батальйону полковник Л. Свобода був нагороджений орденом Леніна. 87 чехословацьких воїнів були нагороджені орденами та медалями Радянського Союзу.

Таким чином, Соколове стало символом бойового братерства слов’янських народів, освяченого спільно пролитою кров’ю в боях проти спільного ворога – фашистської Німеччини. Самовідданість і героїзм захисників с. Соколове зірвали плани німецько-фашистського командування взяти Харків без будь-яких перешкод. У підсумку Харківська оборонна операція Червоної Армії в лютому – березні 1943 р. закінчилася крахом: місто довелося здати ворогу. Третя битва за Харків виявила стратегічні і тактичні прорахунки радянського командування, а також ініціативність німецького командування та боєздатність сил вермахту, що призвело до поразки радянських військ та їхнього напівоточення.

У результаті дослідження автором за останніми статистичними даними уточнено етнічний склад 1-го окремого Чехословацького батальйону під командуванням Л. Свободи, що брав участь у бойовій операції під Соколовим; кількість чехословацьких воїнів, які загинули в боях за цей населений пункт у березні 1943 р. Набуло подальшого розвитку вивчення історії інтернаціональних воєнних формувань (зокрема чехословацьких), створених на території СРСР; вивчення бойових дій березня 1943 р. у контексті усної історії (через спогади учасників цих подій), біографістики (життєвий шлях О. Яроша), історії повсякдення (будні воєнного лихоліття), етнічної історії (питання бойового братерства радянських і чехословацьких воїнів), що є актуальними напрямками сучасної історичної науки.

У якості перспектив подальшого дослідження слід виділити необхідність ґрунтовного вивчення історії інтернаціональних воєнних формувань, зокрема чехословацьких, створених на території СРСР, і визначення їхнього внеску в боротьбу зі спільним ворогом. Також перспективним видається аналіз матеріалу під кутом етнічної історії, усної історії та історії повсякденності.

імені З. К. Слюсаренка Зміїівської районної ради Харківської області

Керівник: Неоніла Миколаївна Комишанченко, керівник музейного комплексу

Зміївського ліцею № 1 імені З. К. Слюсаренка

Після війни почалася відбудова народного господарства країни. І тут знову знайшлося місце для подвигів та героїчних звершень.