VIII. АРІЯНА-УКРАЇНА – ПРАБАТЬКІВЩИНА СЛОВ’ЯН

Всі слов’янські племена ві сходу до заходу мали спільні риси, що були помічені давніми авторами, зокрема Прокопієм Кесарійським. Впадала в очі чужинцям їхня витривалість, загартованість, хоробрість, волелюбність, невибагливість. Згадувалася також їхня незлобливість, непідступність, надзвичайна чесність і доброзичливе ставлення до чужинців. Дуже вражала знотливість слов’янських жінок, більшість із них (і найбільш аріянки-українки) сприймали смерть свого чоловіка як власну, часто виявляючи готовність добровільно піти з життя.

Особливо наголошували чужинці на слов’янську любов до свободи (в аріян взагалі заперечувалася будь-яка диктаторська чи централізована влада над собою), які не бажали служити або підкорятися будь-кому. Давні античні джерела стверджували, що серед слов’ян не було постійно згоди і злагоди між собою. Вони не бажали поступатися своїми поглядами навіть перед думкою більшості, що призводило до кривавих сутичок.

Зазначимо, що це було помічине давніми авторами в V – VI століттях нашої ери, хоч, зрозуміло, що слов’яни залишалися такими і раніше, і пізніше. Для гостя чи мандрівника слов’янин міг пожертвувати всім, що було у його домі. Піклуватися про хворих і старих, годувати і доглядати їх слов’яни вважали своїм священим обов’язком.

Тогочасні автори змальовують давніх слов’ян веселим, життєрадісним, темпераментним народом. Вони любили музику, співи, танці, підігріваючи себе “медом сиченим“, (той, що забродив) до якого мали завжди охоту.

Той же Прокопій Кесарійський описуючи фізичний тип слов’янина указував на їхній високий зріст і надзвичайну фізичну силу. Вони шли на бойовище піші, тримаючи в руках щит і дротик. Окремі вояки, за його спостереженнями, не мали ані сорочки, ані плаща, вступаючи в бій у спідній білизні.

Ще до появи християнських місіонерів у слов’ян була вже кілька тисячоліть і своя віра, мова, своя писемність. Опосередковані відомості про них знаходять своє підтвердження в певних пам’ятниках.

На першому етапі поширення книжної писемності слов’яни (зокрема західні) вбачали в залученні їх до християнства й зокрема поширенні християнських творів, спроби поставити їх у культурно-політичну залежність. Як протидія цій небезпеці у слов’ян виступала усна форма мовної культурної традиції, яка виникла ще за часів ведійства та родоплемінного устрою слов’янського суспільства. До речі, щодо походження самоназви “слов’яни“, то одно з гіпотез доводить, що цей етнонім має спільне походження з поняттям “слово“, яке означає “ясно розуміти“, або “люди, котрі володіють словом“.

На початку ІІІ тисячоліття до нашої ери протопольські племена мешкали на території нинішньої України впереміш із давньополабськими племенами (слов’янами) між нижньою і середньою течією річки Буг на південь від Прип’яті аж до середньої течії Дніпра. Це нинішні Волинська, Рівненська, Житомирська області та правобережна Київщина. До речі, давньопольське і давньоукраїнське (аріянське) плем’я полян мали спільне коріння.

Коли з півдня на територію України прийшли аріяни-трипільці (праукраїнці), прапольські племена перемістилися на землі, що лежали у нижній течії Бугу. Нижній, середній та верхній течії Вісли, Варти і Одеру. Таким чином тут оселилися давньопольські племена лендяни, слензяни, мазовшани, вісляни та інші, всього 30 племен.

“Землею полян“ вважається басейн середньої течії річки Варти, а основним адміністративним центром - “град“ Гнєзно. Приблизно з середини IX століття нашої ери полянами керували спадкові князі з роду Пястів, які згодом започаткували першу польську династію.

Слов’янські племена, які пізніше стали називатися полабськими, спочатку жили там, де й польські, але переважно на території східної Волині і частково західної Чернігівщини. У західному напрямку вони вирушили на два – три століття пізніше давньопольських племен. Хоча їхні одноплемінники здавна жили і на півночі Німеччини і облаштовувалися між річками Лаба та її притоками Салою (Зааном) та Одрою (Одером) на сході. У нижній течії Лаби (Ельби) й на північ, до Балтійського моря, жили племен ободрити (бодричі). На схід та в південно-східному напрямку від них – лютичі (велети). У межиріччі Сали і Бобра (притоки Одри), до Рудних гір на півдні – серби-лужичани. Наприкінці VIII століття нашої ери вони створили племінні союзи: бодрицький, лютицький і сербський. На схід від полабських племен на Балтійському узбережжі жили поморські слов’яни (словіни).

Слов’янські племена, предки сучасних чехів, словаків і моравів наприкінці І-го тисячоліття до нашої ери жили на півдні нинішньої Волині у верхів’ях рік Стир, Горинь, Тетерів (теперішні Волинська, Рівненська, Житомирська і північна Тернопільська області). Сюди вони перемістилися разом із аріянами (праукраїнцями) із південного сходу в ІІІ – ІІ тисячоліттях до нашої ери. Імовірно проточеські та протословацькі племена були творцями Сумеріянської (шумерської) держави у Месопотамії, Близькому Сході, Урарту в Західному Ірані. Чеська мова зберегла чимало ознак, що споріднює її з мовою праарійців (санскрипом).

У V – VI століттях нашої ери давньочеські та давньословацько-моравські племена стали заселяти родючі рівнини території Східної Словаччини, Південної Моравії і Центральної Чехії, витіснивши звідти на захід нечислені кельтські племена.

Запозичивши у трипільців передові на той час методи обробітку землі західні слов’яни орали ниви плугом із залізним лемешем. Широко застосовували чергування сільськогосподарських культур, що сприяло підвищенню їхньої врожайності. Металеві сільськогосподарські знаряддя: серпи, коси, сокири, а також зброя (мечі, списи, кинжали) виготовлялися прогресивним способом комбінації заліза й сталі.

На відміну од поселень у Аріяні (нинішній Україні), західні слов’яни будували невеликі села, що складалися з кількох заглиблених будівель неземної стовпової конструкції або конструкції в зруб. Поруч із будинком викопувалисяями для зберігання зерна.

Утворення держави у західних слов’ян затягнулося (зокрема в Дунайському регіоні) тому, що тут на початку VI століття нашої ери з’явилися кочівники-авари. Вони підкорили собі землеробські слов’янські племена від Середнього Дунаю до Західної Словаччини і створили союз племен (каганат), що грунтувався на жорстокій експлуатації місцевого населення та пограбуванні сусідів. Це викликало опір слов’ян, що переріс у велике збройне повстання. До нього приєднався зі своєю дружиною франкський купець Само. Він добре зарекомендував себе серед повсталих і був обраний ватажком повстання. Слов’янський племінний союз під його проводом у 622 – 623 роках розгромив аварів.

Воєнні перемоги цього племінного союзу проти аварів і франків (у бітві поблизу Вогастисбурга) пояснюються насамперед тим, що князівська влада зуміла згуртувати слов’янське населення проти зовнішньої загрози. Територія племінного союзу (держави) Само збільшилася за рахунок серболужицьких земель. Таким чином ця перша держава західних слов’ян у середині VII століття нашої ери займала територію від Лужичі на півночі до Карінтії на півдні. На заході вона межувала з королівством франків, а на сході охоплювала землі західних словаків. Отже слов’янська держава Само об’єднала предків нинішніх чехів, моравів, словаків і хорутанів-венедів (словенців).

Центральна і Східна частина Балканського півострова у І столітті до нашої ери і в І – ІІ століттях нашої ери заселяли індоєвропейські племена смези, гети, асти, одризи, а на півночі від Дунаю – даки.

Слов’яни і франкійці належали до однієї з етнічних гілок індоєвропейців, а їхньою спільною прабатьківщиною була Гіперборея. Терени сучасної Болгарії в IV столітті до нашої ери завоювали македонці, а в середині І століття нашої ери – римляни. На територіях, заселених франкійцями виникли дві римські прикордонні провінції – Мезія та Фракія. Сюди в IV – V століттях не раз вторгалися германці (вестготи) та алани. Тут пізніше поселилися слов’янські племена, котрі отримали назву тюрського племені болгар.

У IV – VI століттях нашої ери слов’янські племена праболгар (склавін) мешкали на південному-заході нинішньої території України (південь Тернопільської, Чернівецької, Хмельницької, Вінницької областей) по сусідству із прасербами і прахорватами, маючи з ними мовну і культурну близькість. Поступово вони перемістилися на південний-захід, однак не змішуючись із латинізованими племенами даків.

Звідси, з лівого берега Дунаю (саме давні болгари дали слов’янську назву цій ріці – Дунай, що означає великий розлив води) предки нинішніх болгар - слов’ян поступово проривалися на південь, у межі Візантійської імперії. Найчастіше “коридором“ для цього служило місце злиття Тиси з Дунаєм. Колонізація слов’янами імперських земель, що розпочалася з середини VI століття і тривала приблизно століття.

Щодо тюрського племені болгар, котре, зазвичай, історики називають праболгарами, були вихідцями з Центральної Азії. До IV століття нашої ери заселяли Приазов’я, Північне Причорномор’я, Кавказ. У другій половині VII століття частина праболгар, на яку тиснули хазари, відійшли на північ. Тут, у середній течії Волги і Ками, виникла держава Волзька Булгарія. Інша протоболгарська орда попрямувала до гирла Дунаю. ЇЇ очолював хан Аспарух (Ісперих, Єсперих).

Союзниками протоболгар у їхніх війнах з Візантією виступила значна частина слов’янських племен. Зближення племінної знаті двох народів прискорило оформлення спільних структур. Утворилася слов’яно-болгарська держава, яка відіграла велику роль у переможній війні з візантійцями. У 681 році нашої ери Константин IV уклав з Аспарухом мирний договір. З умовами договору імператор визнав нову державу і зобов’язувався сплачувати Аспараху щорічну данину. Цю слов’яно-болгарську державу в історичній літературі називають Першим Болгарським царством.

У середині VІ століття рух слов’ян від Карпат і Дунаю на територію Балканського півострова набув регулярного характеру. Тут, очевидно, спрацювала генетична пам’ять, коли частина протослов’ян, рухаючись на південь із Гіпербореї відступаючи таким чином під тиском похолодання, у X – IX тисячоліттях до нашої ери, перебралися на південь Балканського півострова і прожили там кілька тисячоліть. Щойно настало потепління і ці праслов’янські племена попрямували на північ, мріючи повернутися до своєї прабатьківщини.

Однак більшість земель на півночі й північному заході вже зеселяли інші племена арійського кореня. Тому прасербські племена знайшли собі нову батьківщину, що охоплювала весь простір від Лаби до Дніпра і її складовою була Біла Хорватія. Головне ядро прасербів під назвою “Біла Сербія“ мешкали на території нинішньої Західної Білорусі та Південно-Західної України.

У добу правління імператора Іраклія (610 – 641 роки), якому довелося розв’язувати питання захисту своїх західних кордонів від аварів, більшість слов’янських племен ще не переселилися на лівий берег Дунаю, на землі Фракії та Ілірії. Тому імператор Іраклій звернувся за допомогою до слов’янських племен (прасербів і прахорватів), котрі постійно мешкали в Карпатах і Прикарпатті. Першими на заклик візантійського імператора відгукнулися хорвати, які раніше мешкали в так званій Білій (Великій) Хорватії. У 634 році вони рушили до Далмації, перемогли аварів і захопили їхні терени, визнавши верховну владу Іраклія. Два роки по тому на Балканах з’явилися серби, котрі покинули свою прабатьківщину в Білій Сербії. Як це сталося?

Рух прасербів, із якими пішла на нові землі і частина праукраїнців (зараз у Хорватії і Сербії вони складають особливу етнічну групу, котра має “ікавську“ вимову), спочатку спрямувався до Македонії, де вони дістали від імператора дозвіл на постійне проживання.

Незабаром нове місце чимось не сподобалося прибульцям, і вони – знову з дозволу – повернулися назад. Діставшись Дунаю, серби відмовилися повертатися назад до Прикарпаття (нинішня Львівська та Івано-Франківська області), хоч думки такі й висловлювалися, але таких виявилося менше. Прибульцям із Карпат дуже сподобався новий край (саме так серби і хорвати назвали нову землю – країна-україна), бо нагадував рідне Прикарпаття.

Вдруге серби попросили імператора Іраклія дозволити їм оселитися на схід від Далмації, між ріками Дрина, Босна та Вербас, неподалік хорватів. Серби у свою чергу розгромили аварів у 638 році, заселили землі сучасної Сербії, Боснії, Герцеговини та Південної Далмації.

На жаль, не збереглося ім’я правителя сербів, який привів їх на Балкани. Він помер до появи на півострові болгар, до 680 року. Після нього правили, маючи статус жупанів, його син, онук і представники кількох наступних поколінь того ж роду. До них належали й перші сербські проводирі: Вишеслав, Радослав, Просигой, Властимир. Після Властирмира сербський престол посіли його сини – Мутимир, Стоїмир, Гойник, - яким довелося протистояти болгарській агресії.

Наприкінці IX століття серби прийняли християнство.

Разом із болгарами, сербами і хорватами до Балканського півострова прибула і деяка кількість праукраїнців-ороїв. Саме вони започаткували тут високорозвинуте, продуктивне землеробство, ткацтво, обробіток металів тощо.

Предки нинішніх словенців – хорутанські племена жили разом із давньословацькими племенами у Придунайській низовині на заході і до Тиси та її приток на сході. Пізніше їх витіснили на захід за Дунай авари.

___________________________________
Як відомо, елінський народ, що його сучасні греки схильні називати своїми предками, склалися внаслідок місцевого населення Пелопонесу, пелазгів і лелегів, котрі прийшли сюди з Північного причорномор’я і належать до арійсько-праукраїнського корення з дорійськими племенами, батьківщина яких знаходилася в Палестині. Перші були високі, білошкірі, світловолосі і синьоокі, а другі низькорослі, смагляві, кароокі. Вже в змішаному вигляді вони з’явилися в містах Північного причорномор’я, додавши собою свою етнічну складову до українсько-скіфського населення.

Таким ось було етнічне населення Півдня України, коли в ці землі хвиля за хвилею накочувалися іраномовні кимерійці, скіфи, сармати та інші. Хоча їх частина в кількості арійсько-праукраїнського населення ніколи не перевищувала третини.

На цій етнічній основі тут, від Карпат до Дніпра і Дону, Десни, Прип’яті й Чорного моря від VI – V тисячоліття до нашої ери до перших століть нашої ери виникло і згасло декілька давніх українських племінних держав-союзів. Це в першу чергу, Трипільські поселенні об’єднання, держава Велика Скіфія, Українсько-сарматська держава, Боспорська держава, Готсько-Українська держава, котра частково охоплювала і сучасну Південну Білорусію, па північ від Прип’яті. Таким чином, майбутній білоруський етнос почав складатися в середині першого тисячоліття до нашої ери на основі змішання литовсько-північно-українських племен, східних готів і частково сербів і поляків.

Готсько-Українську державу змінила гунсько-Українська спільність, що склалася на нашій території в перших століттях нашої ери.

Давні та сучасні “історії України“, я вже не мовлю про “історії ССС“ і Російської Федерації, не бачили на теренах сучасної України, а загалом і Східної та Центральної Європи якихось слов’янських народів, а лише слов’янську масу без етнічних ознак зі спільною праслов’янською “мовою“. Хоча конкретні основи всіх арійських народів, як і, зрозуміло, і їхні мови були складені ще за 150-200 тисяч років до нашої ери.

Довгий час, аж до початку нашої ери в сербських народів існувала до третини їхнього словникового запасу спільних слів і словосполучень, що дозволяло їм без великих проблем спілкуватися між собою. Розселившись на просторах Європи арійські народи з часом у більшості своїй забули і ці спільні слова.

Останніми на початку ІІ тисячоліття до нашої ери розпалася балто-слов’янська мовно-етнічна спільність, а звичайно і мова, а в V – VI століттях нашої ери і слов’янська спільнота поступово втратила свої ознаки.

Висновок. Ми не випадково загострили свою увагу на деяких деталях історії і розселенні західних і південних слов’ян. Справа в тому, що в докладних історіях цих слов’янських країн цілком не приховують свого походження. Всі вони прийшли на нинішні місця проживання із території сучасної України. Навіть указують конкретно і місця, де вони мешкали не одне століття.

Однак російські (млнархічні) історіографи, разом із комуністичними “істориками“ різних рівнів, сором’язливо замовчують цей безперечний факт. До речі, не зайве нагадати, що Аріяна-Україна була прабатьківщиною і балтських народів (летто-литовських), а також саме тут, а не в Греції зародилася антична культура.
ІХ. ВИТОКИ І ШЛЯХИ ПЕРЕСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПЛЕМЕН І НЕ ТІЛЬКИ ЇХ

Із записів візантійського імператора Маврикія (582-602 роки) можна дізнатися, що племена слов’ян і антів живуть разом і життя їх однакове, вони живуть вільно і не дають нікому поневолити себе або підкорити. Їх вельми багато в їхній країні, і вони дуже витривалі, легко переносять і спеку, і холод, і дощ, і наготу тіла, і убозтво. До тих, хто приходить до них і користується гостинністю, вони ставляться лагідно і по-дружньому, привітно зустрічають їх і проводжають, потім, охороняючитих, хто потребує цього.

Одна із назв слов’ян – венеди. Це переважно ті, які жили на захід від країни аріїв-праукраїнців. І до сьогодні ще італійці називають словенців, особливо тих, котрі живуть у північно-східній Італії – венедами. Звісно, європейські міста Венеція (Венедія), Відень, Венев – походять від венедів.

Наприкінці IV – на початку VI століття від від сьогоднішнього Канева, Запоріжжя, берегів Південного Бугу до Сум і берегів Псла та Ворскли простягалася Праукраїнська держава (союз племен), названа чужинцями – антською. До нього входили давньоукраїнські племена, котрі пізніше літописці, вже держави “Русь“, назвали умовними назвами. Як себе тоді називали ті ж “поляни“ чи “сіверяни“ ми ніколи не дізнаємося. Відомо тільки, що людність, котра мешкала від Тиси на заході і до Сіверського Дінця на сході та від середньої течії Десни і Прип’яті на півночі і до гирла Дністра, Південого Бугу і Дніпра на півдні розмовляли однією мовою. Ми, сьогоднішні українці, без перекладача могли б їх зрозуміти.

Саме цієї пори із території нинішньої південно-східної Польщі, із берегів річки Вепр, відійшли на північний-схід два ляхських (польських) племені – радимичі і в’ятичі. Вони перетнули території нинішньої Білорусії з заходу на схід, на північ від Прип’яті, де закінчувався процес послов’янення праукраїнськими племенами (дулібами і деревлянами) пралитовських племен. Радимичі рухалися першими, тому щойно переправившись через Дніпро на його лівий берег, розселилися там від місця впадіння річки Сож у Дніпро до його верхів’їв. Звідси вони відтіснили на схід литовське плем’я голіндів, які разом із в’ятичами осіли на території нинішніх східних районів Смоленської і Калузької областей, між фінським плем’ям меря. Так як місцевої людності було вдвічі більше, то в’ятичі і голядь (голінди) почали швидко пристосовуватися до нових обставин, переймаючи в місцевих жителів їхню мову і культуру.

Давньоукраїнські племена почасти ворогували між собою. Найчастіше не могли поділити якихось територій. Ці “земельні“ суперечки тривали довгі століття (згадаймо війни поляків із українцями) і дожили до нашого часу і формі боротьби за “межу“ за кращі земельні наділи, за престижі сотки і гектари на березі Дніпра, поблизу Києва чи ще десь, котрі присвячують собі вітчизняні олігархи.

У той час виникла територіальна суперечка між вождями полянського племені та племенем уличів, котрі мешкали в Південному Подніпров’ї. Ця боротьба (іноді з застосуванням зброї) тривалапівстоліття, поки київський Воєвода Свенельд (варяг) не підкорив частину уличів, та після трирічної облоги не оволодів їхньою столицею Пересічень. Після цього більшість уличів, тиснуті зі сходу печенігами, мігрували в межирічча Південного Бугу й Дністра, ставши сусідами тіверців, теж українського племені.

Звідки ж отримали свою назву тіверці? Найбільш імовірніше – від грецького найменування Дністра – Тірас, нині в нижній течії цієї ріки існує місто Тірасполь - “столиця“ потворної “республіки“, створеної московськими агресорами. Їхнім політичним центром був Бєлгород-Дністровський.

У ті часи об’єднання слов’янських племен називалися славіями чи славініями. Тому на основі дулібської Славонії виникли об’єднання бужан і волинян із центрами в містечках Буськ, Теребовля, пізніше – Волинь. Дуліби також розселилися до сучасної Чехії, на верхньому Дунаї і Балканах. Славонія деревлян знаходилася між полянами і волинянами. Тут склалася своя племінна структура на чолі з князем та племінною знаттю. Столицею деревлянської Славонії був Іскоростень (сьогоднішній Коростень).

У басейні річки Десна, Сейму, Удаю, у межах сучасної Чернігівської, Сумської, Брянської та Курської областей мешкали сіверяни.

Згадувані вже племена білих хорватів облаштувалися у верхній течії Дністра, Північної Буковини й Карпатах, а також у межах сучасної Південної Польщі (їх ще називали “чорними“ хорватами) у північній частині нинішньої Східної Словаччини та Угорщині, від Середнього Дунаю (Панонія) до Верхньої Тиси. Під натиском аварів у 560 році, близько половини хорватських племен переселилися до Далмації, асимілювавши там місцеве населення, інші – близько третини – хорвати пішли на захід і поселилися у верхів’ї Лаби, а решта цієї людності залишилася на місці і розпорошилася між дулібами і тіверцями. Столицею білих хорватів був Ужгород.

Племена дреговичів, котрі пізніше склали основу білоруського народу, сопчатку жили на Правобережжі Прип’ятьського Полісся. Їхнє головне місто (городище) – Турів. У VII – VIII століттях більшість із них рушили на північ від Прип’яті, заселивши ці землі аж до верхів’я Німана, Березіни, Двіни і навіть землі нинішньої Прибалтики, де або асімілювали місцеве населення (литовські племена), або самі змішалися з тамтешніми жителями і втратили слов’янські ознаки.

У тих часах VI – VII століття нашої ери із прибалтійських земель (сьогоднішнє польське Помор’я), під тиском різних обставин, човнами на схід Балтійського моря рушила більшість племен словін і кривичів. Через фінську затоку, Неву вони запливли в річку Волхов, дісталися до її виходу з Ільменського озера і тут заснували місто Новий Град (пізніше його вже називали Новгородом). Тут вздовж ріки Волхов і її приток, серед місцевого фінського населення, розселилися словіни, названі пізнішими київськими літописцями ільменськими словінами (слов’янами) чи простоільменцями. Близькі до них етнічно кривичі осіли по берегах річки Великої та східній частині Псковського озера. Мовою, культурою і побутом ці племена не мають жодного стосунку до тодішніх змішаних із фінами в’ятичів, а тим більше до сьогоднішніх - “русскіх“. Пізніше до словін долучилися й переселенці з Сіверщини.

Цікаво, що нинішні латини називають всіх, хто живе на схід від їхніх земель - “крієвічі“. У Східній Європі слов’янські племена займали площу близько 700 тисяч квадратних кілометрів.

Прихід варягів у наші землі й досі до кінця не вивчений. Чому вони прийшли? І хто такі варягі? Про це піде мова в наступному розділі.

__________________________________

Під впливом політичної кон’юктури в період пізнього феодалізму в Російській імперії виникла ідея існування давньоруської народності, якої ніколи не існувало. Ця байка дожила до нашого часу. За погодінщину вже й не згадуватимемо – це чиста дурість.

На догоду російським царям (переважно татарського або німецького коренів) продажні імперські історики вигадали міф, що, нібито, в процесі розвитку “давньоруської народності“, виокремилися великороси (“русскіє“), малороси і білоруси (в минулому їх називали литвинами, а цариця Катерина ІІ повеліла перейменувати “білорусами“). За совєтської окупаційної доби, від 1920 – 1991 року, “колиски трьох братніх народів“, що плавно переростала в маячну ідею створення “ідейного совєтского народа“.

Існували й живуть до сьогодні й інші теорії походження українського народу. Наприклад, гетьман Богдан Зіновій Хмельницький вважав, що “руський“ (“русскім“ він нічого спільного не має), цебто малоросійський народ веде свій родовід од скіфів. Невідомий автор “Історії русів“ виводив походження українців від сарматських племен. Ще один дослідник Ф. Чацький віднайшов якесь плем’я укрів у приволзьких степах.

У своїх пошуках походження українського народу в 1861 році М. Костомаров у написаній ним статті “Двє русскіє народності“ дійшов висновку, що в давні часи існувала південноруська, сіверська, великоруська, білоруська, псковська та новгородська народності.

Вже в наші часи, в 1993 році, відомий вчений Я. Дашкевич обгрунтував існування у XVI столітті чотирьох східнослов’янських спільнот: білоруської, псковсько-новгородської, російської та української. Він доводить, що в VIII столітті нашої ери на основі змішання балто-слов’янських племен утворилися племена кривичів і радимичів – предків сучасних білорусів. На його думку псковсько-новгородський субетнос сформувався внаслідок злиття слов’янських племен із пониззя Вісли та балто-слов’ян з верхів’їв Дніпра (пізніше частково винищених, депортованих чи асимільованих так званими “русскімі“). Вчений Я. Дашкевич доводить, що власне великоруська нація формувалася упродовж XI – XII століть і далі, тобто з моменту просування в басейн Оки та верхньої Волги, слов’яно-балтів із верхів’я Дніпра та мігрантів із різних областей України, а також Новгородщини і Псковщини, які поступово змішувалися з фінно-уграми, котрі становили більшість.

Автохтонну теорію походження слов’янських етносів доводили раніше В. Хвойка, М. Грушевський, канадський історик українського походження Я. Пастернак. Наприкінці українського етносу – в антських племенах. Ще історик давніх часів Йордан Готський писав, що до складу Антського царства IV століття, котре займало територію від Дону до Румунії і далі до Балкан, входило не менше 70 слов’яно-скіфо-сарматських племен.

Студенти нинішніх українських вищих навчальних закладів із навчального посібника В. Борисенка можуть дізнатися таке. Безперервний поступальний етногенетичний процес формування східних слов’ян, включаючи українців, бере початок від зарубинецького племінного об’єднання. Воно займало територію сьогоднішнього Середнього Подніпров’я, південну частину Правобережного Полісся, частково – Лісостеп. Існувала ця праукраїнська спілдьність у ІІІ – ІІ століттях до нашої ери.

Згадана концепція доводить, що етнічним ядром українців стали племена київської культури, особливо Середнього Подніпров’я. Найважливішу роль тут відіграли поляни, рання історія котрих пов’язується з легендарним князем білих хорватів Києм.

Етнограф та історик Л. Залізняк вважає, що корені українського етносу беруть початок на Волині, у Прикарпатті та Київському Придніпрв’ї. Він робить висновок, що етногенез слов’янства являв собою процес відбруньковування слов’янських народів від праукраїнського етнокультурного стовбура. Цей автор також визнає, що в культурі українців є ірано-аланські та тюрські (хазарсько-болгарські) елементи.

Історик О. Орловська запропонувала в 1997 році ще одну версію. Виходячи з неї, етнічне ядро українців знаходилося лише в Середньому Придніпров’ї, а їхня етнічна самосвідомість виявилася ще в XII – XIII століттях. Академік А. Кримський свого часу вважав, що українська мова існує з XI століття.

Щодо терміну “Україна“, то походить, очевидно, він од географічної назви “край“,“країна“, цебто частина чогось. Наприклад, у Сербії та Хорватії є кілька “украйн“ – як ось “Юлійська країна“, “Сербська крайна“ і т. д.