Іван білик меч арея в літо 376-Е

Відколи зустрів у Києвому городі земляків своїх, Адаміс перебував у якомусь піднесеному святковому настрої. З пам'яті виринали давно забуті події далекого дитинства та нещасливих юнацьких років, що принесли йому полон і робство. Переходячи з рук до рук, він урешті потрапив у двір малого Дарницького болярина Судка, який одзначався винятковою скаредністю й був можем вельми грубим і жорстоким. І хто зна, як би склалася подальша доля молодого роба, коли б він того далекого морозовитого дня листопада літа 433-го не врятував молодого Київського князя.

Тоді Богдан купив його в свого болярчна за великі гроші й одпустив на волю. Адаміс не знав, що з нею робити, з тією волею. То була для нього цілковита несподіванка, , й він ходив кілька день мов приголомшений. Здійснилася його давня болюча мрія. Тепер він міг нарешті повернутись у рідну землю. Та непевні сили тримали його тут, мов на припоні.

Так він, зібравши добру торбину й одягши подаровану князем нову гуню, рушив у далеку путь. Пристав до гречників і мав намір із ними разом дістатися рідних країв. Але по тижні часу раптом знову з'явивсь у Києвому городі. Й не тільки чуття вдячності до дивакуватого князя київського привели його назад. За кільканадцять верст у чепурненькому Вишгородці жила гарна чорнявка Божана, що присушила його серце до сієї землі.

Раніше він не міг і мислити собі про неї. Божана була донька гордовитого вишгородського смерда Живка, йому ж, Адамісові, лишалося ще багато літ неволі. За сей час Божану видали б заміж і, звичайно, не робові в руки, такому, як він. Але тепер усе змінилось. Адамісові прийшла несподівана воля, й він ставав рівноправним чоловіком, незгірш за батька Божаниного.

Діва теж наполягла на своєму, й її не довелось навіть умикати проти вітцевого веління. Адаміс із молодою жоничкою поселивсь на Боричевому Току під заборолом городу Києвого, де вже стояло кілька хиж, і зайнявся рибальством. Се йому вдалося, й він би й далі жив отак, але Борислав, кому належав Тік із діда й прадіда, вирішив зігнати посадців зі своєї землі й оселити їх під Ворожіллю.

Адаміс пішов проситися челядником до київського князя. Богдан Гатило найняв його, наставив спершу рибальським чільником, тоді тивуном, а по п'яти роках і домажиричем до терема жони своєї Русани. Й за два наступних роки Адаміс ізвів собі власний терем під заборолом княжого двору.

Справи його йшли на краще. Жона любила свого грека й мало не щоліта дарувала йому сина чи доньку. Адаміс був задоволений життям своїм, і тільки туга за далекою вітчиною труїла йому дні. Часом серце Адамісове заливалося слізьми, й він ладен був пішки йти в ті краї, де народився й звідки привели його сюди в кайданах. Але щоденні клопоти й родинне щастя потроху тамували той смуток, й Адаміс нікуди не йшов і лишався в своєму привітному теремі коло княжого двірця. Він перейняв і мову, й звичаї людей, серед яких оселився, й незабаром уже нічим не відрізнявсь од русинів-киян, хіба що був трохи смаглявіший.

Але зустріч із Пріском та іншими земляками розвередила стару його рану. Він не проминав нагоди, щоб побути з Пріском бодай трохи, бо Максиміна, поважного й непривітного консула, страхався й уникав; не минав щасливого випадку хоч кількома словами перекинутися з молодим одноплемінцем своєю рідною й вже трохи призабутою мовою. Й із тривогою та щемом у серці думав про той незабарний день, коли доведеться прощатися з привітним і щирим земляком. І ладен був садовити на воза й жону, й дрібних дітей і їхати світ за очі, туди, де народився й виріс і де ще мусили жити його батьки, брати та сестри, — туди, де жили греки.

Він і вблагав княгиню запросити слів уже не до неї, як перш, а до нього, Адаміса. Й вітав гостей, як і чим тільки був спроможний.

По тому дні серце ще дужче млоїлося в грудях, і він ходив мов хмара, бо час невблаганно спливав. І не відав, що робитиме, коли настане той неминучий день, який урешті мав-таки настати, бо єдине, що не повертається ніколи, то час. Коли Великий князь київський дав слам одпускний обід, Адаміс прийшов до свого нового друга з подарунками.

— Се для тебе, друже, — сказав він, даючи йому великого срібного келиха з широкими золотими вінцями. — Згадуй мене на нашій землі. А се для хорому божого. Нехай слуги Христові помоляться за грішну душу раба божого Адаміса, — й подав Пріскові кубок зі щирого золота. — Се ж... — Адаміс одвернувся, бо раптові сльози стиснули йому горлянку. — Се ж... Се відвези вітцеві моєму й мамі рідній моїй... Якщо вони в животі й здоров'ї...

Пріск, теж розчулений до сліз, підставив пригорщі, й Адаміс висипав у них кілька разків перлового намиста, огірлиць і золотих та срібних перснів.

У сей час до полотки ввійшов Максимін, й Адаміс квапливо попрощався.

— Се що є? — спитав консул, киваючи довгою бородою на коштовності. Пріск пояснив.

— Ладно чинить... ладно, — мовив старий грек, думаючи своє.

Пріска такі слова з вуст Максиміна просто вразили, бо консул уже давно, класне, від самого Дунаю, не говорив із ним прихильно. Максимін спитав:

— Як його кличуть?

— Адаміс, — відповів Пріск.

— Адаміс... Адаміс... Гарно кличуть. А як шанує його їхній Аттіла?

— Добре, кіріє консуле,

— Добре... Добре…

Більше консул нічого не сказав, і Пріск думав — той і забув про співвітчизника, що служить скіфському цареві. Та вийшло на інше. Ввечері, коли Пріск зібрався сісти за свої пергаменти, консул раптом згадав:

— Як, речеш, кличуть того грека?

— Адаміс, кіріє консуле.

— Адаміс, речеш? Адаміс... А чи не зміг би покликати його ще сюди?

— Коли?

— Зараз.

— Проти ночі?

— Дарма. Збігай кликни.

Пріск помулявсь, але мусив іти.

— Якщо кірос консул так рече...

В Адаміса в теремі ще не спали, й незабаром Пріск привів його до своєї полотки, де на них чекав консул. Максимін був дуже балакучий і незвично привітний, і київського грека се страшенно здивувало. Спочатку він сидів, мов на голках, але коли Максимін наказав Пріскові витягти зі скрині срібну амфору грецького вина й почав пригощати гостя, Адаміс аж розчулився. Максимін довго розпитував його, звідки він родом, чи є християнином, чи має на батьківщині кревних, у чому його служба й чи добре платить Аттіла за ту службу. Адаміс розповідав докладно й охоче.

— А хто прислужує Аттілі коло столу?

— Хто в хоромі є, той і прислужує, кіріє консуле.

— Хто частує його вином?

— Кравчі, кіріє консуле.

— Кравчі... А тобі довіри Аттіла не має. Так?

— Пощо ж! Як маю хіть, то й я частую.

— І ти?

— Задушно...

В полотці й справді було парко, тим більш по якійсь чарці вина, питого не за грецьким звичаєм, а по-скіфськи — не розведеним водою.

— Ходім, Адамісе, трохи надвір, бо тут немає чим дихати, — по довгій паузі обізвався Максимін. — Та й Пріскові треба писати, й ми вадимо йому.

Вони повставали й вийшли, й Пріск довго дивився вслід їм. Такої щирої гостинності він ще не бачив з боку свого чільника. В голову бгалися різні думки й не давали зосередитись. Тетрамен сох на писалі, й Пріск знову й знов умочав його в каламар із чорною рідиною, але так і не написав ані рядка, поки Максимін і повернувся.

Консул сів на своєму ложу й утупив погляд в отвір полотки. Руки йому неспокійно терлись одна об одну, й він жодного разу навіть не блимнув у бік свого ритора.

Так спливло два дні, й уранці третього дня обидва сольства почали збиратись у путь. Пріск допомагав ючити й запрягати коні в віз із царськими дарами й час від часу тайкома позирав на свого зверхника. Максимін, гладкий і неповороткий Максимін, хапливо бігав між челядниками й теж позирав у бік хорому та до воріт. І нарешті не втримався й поманив Пріска.

— Піди кликни... Адаміса.

Пріск тривожно глянув на консула, й старий заходився довго й квапливо пояснювати:

— Маю хіть попрощатися з Адамісом. Тут йому самотньо, а він же грек. Мабути, й він хтів би попрощатись, а не сміє. То й речи йому: йди до кіроса консула, бо, речи, має хіть попрощатися з тутешнім греком...

Пріск потяг ноги за браму великокняжого двору. Йому вельми не подобалось і се доручення, й уся поведінка консула. Він молився Богородиці, щоб Адаміса не виявилось удома, бо, коли Адаміс прийде з ним до Максиміна, станеться неодмінно щось таке, чого не мусить статись. Пріск зумисне повільно йшов до воріт, а коли вийшов з двору, звернув за гострокіл і сів на траву. Кожної миті міг прибігти сюди й сам консул, не діждавшись його з Адамісом, але Пріск сидів і сидів і не мав сили звестися. Й коли минуло досить часу, він устав і поплентав назад.

— Адаміса нема вдома, — сказав він, витримуючи пильний погляд Максиміна.

Старий раптом захапався й почав квапити челядників. Коні вже були запряжені й посідлані, й погоничі, а також руські можі, що мали супроводжувати невеликий поїзд до грецького кордону, рушили з великокняжого двору. Гостей проводжала юрма киян до самих Полудневих воріт, а дітлашня, штанна й голопупа, бігла обабіч поїзда до самого Соляного шляху. Максимін сердито зиркав на малечу, тоді, кивнувши Пріскові, сказав:

— Дістань з возу жменю родзинок. Пріск дістав і подав консулові. Старий узяв і кинув поза себе дітлахам просто в пилюку:

— Нате!

Діти й справді відчепились, але ласощів з долу не брали. Тільки один замурзаний малюк підняв родзинку й поклав у рот, але котрийсь старший підійшов і ляснув його по губах.

— Плюнь!

Малюк виплюнув, а Максимін, який спостерігав ту сценку, все зрозумів без тлумача й лише буркнув:

— Варвари були завше варварами, хоч і малі.

Тоді вперше глянув у бік городу Києвого й штовхнув коня п'ятами попід ребра...

Пріск випадково вгадав. Адаміса й справді не було вдома. Власне, він не був у своєму теремі вже два дні — від того вечора, коли консул Максимін запросив його до своєї полотки, а потім гукнув прогулятися надворі. Адаміс не міг заснути тієї ночі, й жона його Божана теж не спала й мовчки дослухалась Адамісових зітхань і глухих стогонів. Але вдавала, що спить. Уранці, сподівалася, між сам розповість їй про все, що його так хвилювало. Та вранці Адаміс раптом запріг коня в двокілку й нарікся буцімто їде на княжі бортниці.

Повернувсь аж на третій день під полуднє й. хрипким голосом запитав жону:

— Поїхали?

— Хто? — не зрозуміла тілиста кароока Божана.

— Греки.

— Ого, вже давно! Ще зрання побрались. І глянула на свого чоловіка. Він був марний і чорний, як діл. Божані спершу майнула в голові неприємна думка. До Бортничів, де була пасіка Великого князя, дорога пролягала через Дарницю. Там же колись жив Адаміс... Але чоловік був такий марний, що Божана відкинула свої дурні побоювання й спитала турботливо:

— Чи-с не занедужав, Адаме? Та він тільки полегшено відітхнув і подався з хати. Адаміс добре знав свій норов, знав і те, що розповість про все Гатилові, та не думав, що се станеться так швидко. Він уникав зустрічатися з Великим князем і ходив такими стежками й такими дверима, кудою той і не подумав би ходити. Й у найнесподіванішому місці раптом почув собі в спину:

— Що се ти крадешся, яко тать полунічний, га?

— Хто єси? — сіпнувсь Адаміс і зопалу впустив додолу дзбан із бурштиновим медом. Дзбан глухо хряснув об долівку медуші й розлізся.

Гатило стояв у прочинених дверях і реготав:

— Таки ж тать єси! Он як єси ся злякав!

Адаміс і справді перелякано дивився на Гатилову постать, що вимальовувалась у світлій рамі дверей медуші чорним привидом. Рука домажирича сама полізла під широке червоне опоясо й дістала звідтам щось маленьке й лискуче. Гатило взяв простягнену йому річ і подивився:

— Що то є? Звідкуду маєш?

То був товстий золотий перстень із тьмяним камінцем смарагда.

— На дорозі-м його зналіз, — глухим голосом відповів Адаміс і нахилив очі додолу.

— На дорозі? — перепитав Гатило. — В поросі? Грек спробував угадати, чи Великий князь глумиться, чи каже се просто так, але на яскравому тлі виднівся тільки темний обрис, і годі було вловити вираз Гатилових очей.

— Розгріб єси порох, коли дивишся — перстень із каменем. Такс є?

Адаміс і досі мовчав. Князь підійшов, ухопив його правицею за барки й заглянув йому впритул у вічі:

— Так є, га?

Й трусонув ним, аж голова грекові хитнулася назад.

Але грек твердо глянув на князя й тихо проказав:

— Не страхай мене, княже. Чуй, що ректи-йму тобі. Колись я-м урятував тобі живота. Я зараз повідаю тобі все, лишень заклянися, що не зробиш нічого лиховажного.

— Може, й землю примучиш мене їсти? — просичав Гатило, та грек заперечив:

— Ні, землю не треба. Дай лише слово.

— Добре.

Гатило відпустив Адаміса. Сивий оселедець на лискучій простоволосій голові впав князеві межи очі, та Богдан не помічав того.

— Все відаю, можеш і не казати.

Адаміс перелякано скинув на князя очі.

— Сей перстень дав тобі гість мій. І в сьому персні є отрова. Тако речу?

Домажирич не обзивався.

— Мовчиш. Зри тоді...

Гатило натиснув перстень указівним пальцем з одного боку, камінчик одтуливсь, і на долоню висипалася пучечка білого пороху. Князь трохи здивовано хмикнув.

— Вельми мало для такого можа, як я, — сказав він.

Адаміс глухо промовив:

— Я-м дав трохи Шаркові.

— Якому? Хто є то?

— Пес…

Князь пристояв, тоді повернувся й вийшов, й Адаміс поплентав услід йому, знаючи напевно, куди той іде. Гатило спинився тільки біля терему домажиричевого.

Адаміс подививсь докруж. Пса в дворищі не було ніде, й він подався до низенької кліті, де стояла собача буда. Коло буди, відкидавши ноги, лежав здоровезний рудий пес із обрубаними для лютості вухами. Адаміс поторкав його ногою. Тварина була нежива, хоч і не встигла ще заклякнути.

— Коли дав йому-с отрови?

— Тому два дні, — прохрипів грек. — Сього дні рано ще бігав...

Адаміс тупо дивився на рудого собаку. Консул Максимін того вечора запевняв, що Аттіла не вмре від порошку в персні, лише по якомусь часі заслабне й стане згідливіший у переговорах, а се так необхідно для Греції...

Богдан Гатило розтулив долоню й спробував витрусити порох, який і досі тримав на долоні, але порох прилип у спітнілій жмені. Князь обернувся й пішов до колодязя змити отрову, а змивши, мовчки вийшов з Адамісового двору. За півгодини в супроводі Борислава, Вишати та п'ятьох комонників о коп'ях він проминув Полудневі ворота й одразу погнав коня вскач. Адаміс усе те бачив, і серце йому млоїлось од передчуття неминучого лиха, причиною якого став сам.

Богдан Гатило наздогнав грецьке сольство аж підве-чір — мало не коло городу Витичева. Поїзд уже лаштувався ставати на ночівлю, коли ззаду залопотіли копитами коні. Між Воротило, який виступав попереду, враз упізнав Великого князя та його вельможів і напинив поїзд. Богдан осадив коня біля самого консула.

Старий Максимін сидів на вороному інохідцеві блідий і впрілий. Спина йому згорбилася, мов неповний міх. Він не дививсь на Гатила, хоч бачив і відчував кожен його рух і порух. Сталося те, чого всі ці дні найдужче боявся консул. Він ще вчора підозрював, що той продажний одноплемінець зрадив його, а вранці остаточно пересвідчивсь у тому, хоч несмілива надія, мов притрушена попелом жаринка, й досі не згасала в його переляканому серці, старому й стомленому роками серці. Тепер же й та жаринка згасла. Скіфський володар сидів перед ним на сірому яблукатому коні живий і незвереджений, і зараз станеться те, чого й слід було сподіватися. В усьому винний той хрещений варварин Вікілла, й найбільше — голощокий Хрисафій, євнух, вічний лис і холодний отруйник...

Гатило потяг коневі вуди — аж той торкнувся собі мордою грудей, і крижаним, хрипкуватим од утоми, рипучим голосом проказав грецькою мовою:

— Речи володареві своєму, робе: “Теодосій висок породою, знаменит родом. Аттіла є не менш висок і знатен родом своїм. Але Аттіла, внащадивши монархію від отця свойого, уповні схоронив достойність. А Теодосій згубив сю достойність, унащаджену не токмо через те, що, взгодившись платити дань Аттілі, став робом його, але ще більш через те, що, яко роб невірний і лихоїмний, замислив чинити кови господареві своєму, котрий поставлен над ним небом і судьбою”.

Потому зострожив свого жеребця, й тільки курява за ним устала, й усі незрушно стовбичили на місці, мов кам'яні ідоли на давніх могилах у степу; всі, хто зрозумів річі Великого князя київського й хто не зрозумів.

Не швидко стямився консул Максимін. Він рушив з місця тільки тоді, коли чільник руської учти махнув рукою їхати далі. Разом з Великим князем київським додому повернувся старий конюший Вишата й ще один комонник. Велій же болярин Борислав та решта можів о коп'ях поїхали з консулом далі. Гатило відряджав свого вельможа до Константинополя нарочитим слом. Він і розповів Пріскові все, що лаштувалось останнім часом проти самодержця всії Русі, й Пріск потім чесно записав се до своєї книги.

 

Місяця вересня

Відтоді минуло тринадесять сідмиць, і в Київ город прийшла золотава осінь. Було ще по-літньому тепло, тільки берести за Хрещатим Яром пойнялися першою сивиною та жилаві дуби в Діброві ронили на землю рясне жолуддя. Гот Інгельд, колишній роб, якого Богдан кілька років тому наставив тивуном у своєму селі Можі Ловчі, казав, що в лісі над Либіддю-рікою розвелося багато вепрів-дикунів. Вони перерили все довкола, вередуючи навіть жолудями, й не вадило б трохи поганяти їх. Але Великому князеві пропала хіть до вловів. Та й не до того було. В неосяжній землі його почалися великі рухи. Цілі племена лишали насиджені місця своїх пращурів і йшли шукати долі в нових українах, що належали тепер до столу Великого київського князя. Добра половина сіврів, які жили між Дінцем Сіврським і городом Прилукою, кинула свою землю й подалася на нові, за Дунай, до тих сіврів, що поселилися там ще за часів Данка та Рогволода.

По сіврах туди-таки посунула й частина горватів, бо під горами Горватськими вже було надто людно. Ввесь час окремими поїздами, з жонами та дітьми вкупі, йшли через Русь на полудень і полунічні племена дреговичів, і смоляків з довгими рудими бородами та ільменських словін, перемішаних із чуддю, муромою й іншими уграми. їх теж вабили нові землі руського князя в далекій Мізії, якою правив тепер велій болярин Борислав.

Нарочиті можі Гатила доносили, що смоличі геть оголили свої поконні землі, й у їхніх весях тепер мало не вовки виють. До пересельців з полуночі, крім уже згаданих горватів, лучилося й багато інших полян, особливо тиврівців, улучичів та божан. Се, з одного боку, було добре — нехай греки забудуть про свої колишні володіння. З іншого боку, таке ґвалтовне переселення могло послабити не тільки околиці землі, а й саму Русь. Богдан уже збирався припинити той рух, бо й коло Дунаю, й за Дунаєм вистачало свого люду, а треба було подбати й про головні землі. Й тут до речі попросилися на звільнені креси два племені ляських полян. З Ляхії прийшли два брати — Радзім і Вятко — й ударили чолом Великому князеві київському:

— Ми речемо се поляками. Й ви єсте поляни. Пусти нас, зацни ксьондзе, до свей жємі. Вельми гунсто жиєми на Віслє, й готські фрягі не даюнт жиччя.

Особливо велике було плем'я князя ляського Вятка. Його брат Радзім обіцяв теж привести, хоча й не багато. Гатило й віддав їм вільні краї: Радзіма посадовив на річці Сожу, Вятка ще далі на полуніч, аж до земель смоляків.

Од Борислава надходили тривожні вісті. Греки невдоволені таким масовим заселенням своєї колишньої провінції Мізії. Та й сіври з горватами не вдовольнилися лише так званою Сірмією, а йшли далі на полудень, просочуючись у надра Греції до самого Пелопоннесу. Між ними раз по раз вибухали криваві сутички, й се могло призвести до чого завгодно. Нова війна ж з греками не входила до задуму Великого князя.

Він послав до своїх намісників у Сірмію та Мізію нарочитих можів, аби навести лад серед пересельців, бо й ляські поляни, й моравці, й інші венедські племена теж почали сунути великими гуртами за Дунай.

Раз у раз посилаючи в усі кінці землі своєї нарочитих можів та боляр, Гатило де наказом, де обіцянками, а де й хитрістю, ніким не підозрюваною, намагався дати бодай якийсь лад тому бродінню, що панувало скрізь. Він знав: держава мусить керуватися з одних рук, і всілякими способами саджав на волості й україни відданих людей. Тамтешніх володарів або брав до себе у двір, ваблячи багатством та новими землями, або ж доручав їм важливі й довготривалі сольства й намісництва.

В сих турботах та в змаганні зі слами різних україн і минали його дні. Так тривало віддавна, з того самого літа, коли на горбі над сивим Дніпром ліг у землю брат його діда Рогволод, і всі звиклися до думки, що так і мусить бути, бо Великий князь київський, перед яким тремтів увесь світ, мав тверду руку й крутий норов.

Серед місяця вересня, коли за полудневим заборолом та на Боричевому Току мірно гупали ціпи й кияни звозили зерно та солому в кліті й на гумна, до Великого князя київського завітало незвичне сольство. Не заморське й не чужоземне, бо таких у княжому хоромі та в теремах вельможів стольних було майже щодня цілими метками, а таки незвичне, й се просто схвилювало Богдана.

Перед ним, високо тримаючи бриту голову з білим оселедцем коси, стояв старий Шумило, косацький готаман з Лугів. Гатило дивився на нього й порівнював із ним себе. Скільки ж то літ минуло відтоді, як сей лугар десь отам понад Соляним шляхом співав йому пісню про ведмедя-русина? Мабуть, і пригадати було б годі, коли б усі не пам'ятали, що того літа помер Великий князь руський Данко. Тридцять п'ять літ, і то була правда, хоч як сумно зізнатися собі самому, що й ти постарів на тридцять п'ять літ, і зим, і весен...

— А міцний єси ще вельми, — сказав Богдан, і те саме подумав про себе.

— Дуб у болоті не гниє, Гатиле.

Се була теж істина, й Богданові стало надзвичайно приємно, що старий готаман назвав його не князем і не Богданом, а тим іменем, яке сам йому колись причепив.

— Пощо чолом б'єш, готамане? — запитав Гатило й раптом схаменувся, бо косак і досі стояв перед ним наввипинки. — Ти сідь, у ногах правди не є...

— Спаси Біг. А то-м помислив, що й мене маєш хіть морити, як останнього сла грецького наче. Звик єси, що всі стеляться перед очі твої?

Гатило похмуро всміхнувся. Те нагадування не дуже прийшлося йому до смаку, проте знову спитав, коли старий усівся:

— Пощо б'сш чолом? Виджу, не прийшов єси для так.

У кутку сидів, поклавши довгого меча поряд на лавицю, княжич Данко, старший Богданів син. Він був чорнявий і широкобровий, схожий на матір, але всім іншим удався в батька — й зростом, і кремезними плечима, й навіть дивився так, як і Гатило, з-під брів.

— Забрав єси Годоя, князя нашого кошового, — нарешті обізвався Шумило.

— То й що є? Хіба вольниця косацька так вельми князя хче?

Шумило вправив оселедець за вухо й пригладив білі вуса.

— Хче не хче, а вирій без матки не може. Кіш мене сле до тебе таки чолом бити...

— Пощо? Годоя вам усп'ять?

Старий знову погладив вуса, певно, ховав лукаву посмішку.

— Ні, Гатиле. Відаю й я, й инчі відають, що не даси нам узворот Годоя.

— За чим же слють тебе?

Шумило блимнув у куток, де мовчки сидів Данко, тоді подививсь на Богдана й сказав:

— Пусти нам княжича.

— Княжича?

Богдан теж узявся за свій шпакуватий оселедець і накрутив його вузлом на руку. Тоді глянув назад

! кивнув синові, щоб вийшов з хати, бо розмова набувала надто несподіваного повороту. Княжич устав і перевальцем пішов до дверей, несучи меч під пахвою.

— Княжича, речеш, — аж обізвався Гатило. — Хіба ж не відаєш ти, що я-м нарік його на стіл великокняжий, у себе місто?

Косак засовався на лаві й підібрав поли безрукавої гуньки, що розхристалася на грудях.

— Бо не за нього ж б'ю, — сказав він. — Б'ю за меншого твого, Юрка.

З-під гуні старому знову визирнув червоний шовковий опояс на чималому череві.

— Малий ще.

— Малий? А згадай-но, Гатиле, який був єси ти, коли...

Богдан махнув рукою, бо знав, що скаже косар, і страхався розчулитись. Коли людина робить щось на самголова, то одне, навіть якщо мала, коли ж її примучувати, — стережися дати помилу. Він так і сказав Шумилові, й вони ще довго сперечалися. Тивун приніс їм холодної браги з зимнику, вони випили всю й так ні до чого й не домовились. Не міг же Богдан узяти та й бовкнути: люблю Юра свого й не маю сил одпустити вдалеч од себе! Хто й зна, як сприйме се старий косар, а князеві, Великому князеві, треба дбати й про те, як за нього думатимуть і як говоритимуть люди.

Коли вони виходили зі світлиці, стояв пізній обід. Можна було й пополуднувати, й Гатило саме се збирався сказати Шумилові, та не знав як, аби дурним словом не зобидити старого лугаря. Й тут підійшов Данко. Широкі чорні брови його були стулені в суцільну пряму смугу, й очі з-під них дивилися твердо, навіть твердіше, ніж звично. Княжич проказав до батька низьким голосом:

— Посадіть мене.

— Куди?

— До косарів.

— Уречен сси столу великокняжому, — сердито відрубав Гатило й пішов геть.

— Я скидаюсь! — навздогінці гукнув йому син, і Великий князь обернувся й здивовано глянув на нього. Тоді взяв старого косаря за плечі й мовчки потяг у столову світлицю. Данко, певно, був увесь час поблизу й слухав їхню розмову. Він уже давно спідлоба дивився на батька — ще відтоді, як Гатило заборонив йому злюбитися з донькою Дарницького малого болярина Судка.

Тоді Богдан сказав йому: “Великий князь не належиться до себе, але до великокнязівського столу”. Данко, звичайно, не зрозумів його, бо в двадцять з невеликим літ між думає зовсім не так, як у його сорок сім. Гатило бачив се й не знав, що робити. Він наказав тоді боляринові негайно віддати свою доньку заміж, але тим справи не порятував. Данко став як чужий, і се страшенно боліло Богдана.

Він чекав, що казатиме на те Шумило, та старий лугар мов і не чув його розмови з сином. Богдан у думці подякував готаманові, а по обіді, коли гості розійшлися, спитав:

— А що: взяв би-с і Данка?

— Взяв би-м! — охоче пристав на те Шумило. — Але то є не для мене самого, а для коша.

— Відаю, — мовив Гатило. — Відаю. Посаджу вам Данка. Тільки... ходи роті до мене.

— Якій роті? Об чім? — скинув білі брови Шумило.

— Ходи роті, що прийдеш навчителем моєму молодшому, Юркові.

Се вже було щось геть інше, таке, що старий лугар і не думав досі про нього. Він так і не відповів нічого, лише вранці прийшов до Гатила й сказав, привітавшись піднятою рукою, як то робили косаки:

— Речу без роти: прийду до сина твого, якщо такий старий дідуган може навчити Гатилового сина чогось путнього. Відвезу Данка й прийду... Чи маю й землю їсти?

Шумило хитро посміхнувся, й Богдан лише рукою махнув.

— Мав Юрко навчителя доброго, та...

— Головою наклав? Богдан кивнув:

— У Мізії.

— Чув єсмь... Щаслива то смерть, Гатиле. Дай Біг кожному в раті лягти, а не за піччю. Найдужче-м боявся, що й ти таку смерть мені зичиш, а тепер виджу, шануєш покон вітців своїх.

На тому вони й розійшлися. Того-таки дня Данко постав перед вітцем у новому вигляді. Від його буйного чорного волосся на голові лишився тільки лискучий оселедець коси, й тім'я сяяло проти сонця біле й не-засмаглс й здавалося химерною габрійською ярмулкою в порівнянні з брунатним обвітреним лицем. Данко вклонився батькові до землі, й Гатило дав йому на нову дорогу свій важкий і довгий меч. Княжич торкнувся вустами леза коло вруччя й з тієї миті перестав бути княжичем.

— А там, у Лугах, і землю їсти-ймеш, — хитро примружився Шумило й провів долонею по вусах, аби стерти посмішку.

Того ж дня вони з Данком побралися на Луги, й Гатило довго думав про них обох. Як добре було б Данкові мати поряд себе такого Шумила... Але ж і з Юрка треба людину зробити. Надто він ласкавий і ніжний, а се не личить синові Богдана Гатила. Чомусь пригадалися події сього літа, й Викула, й Максимін, і золотий перстень із тьмяним камінцем смарагда, ідо й досі десь лежав у княжій опочивальні, й Богдан уголос повторив:

— Не личить синові Гатила...

Й раптом заболіло серце. Заболіло вперше в житті. Перед очима пропливли картини давно забутої юності, й виразно, дуже виразно, мов навсправжки, він побачив затуманене обличчя русявої чорноокої жінки, майже дівчини, яку кохав колись і якої не дала йому доля. Він зашилив руку в пазуху собі й потер долонею те місце, де щойно озвалося серце, й тер доти, доки біль ущух. Було шкода сина, старшого сина Данка, й теж, мабуть, уперше в житті.

Богдан сумно всміхнувся й устав. Доки серце не кольне, людина й не згадує, що воно в неї є в грудях. А таки ж є... Він підніс угору ту руку, якою допіру тер серце, й гаряче проказав:

— Дай йому. Боже, тверду дісницю й холодний розум. Я-м завинив проти нього — хай ліпше на мені окошиться...

Й озирнувся, відчувши, що хтось мовчки стоїть у дверях. То був старий конюший Вишата. Князева молитва вразила його, й було трохи незручно, що став свідком тих сокровенних слів.

— Там... — сказав Вишата. — Хладівой. — І махнув рукою за глуху стіну світлиці.

Гатило вийшов услід по ньому, хоч личило б сидіти й чекати гостя тут, у теремі. На княжому дворі було душ із півсотні можів, убраних у куці жупанчики та вузенькі, об нозі, гачі, й Богдан би й так упізнав, що то венди, навіїь коли б Вишата й не казав йому. Можі були при повнім оружжі, закурені й стомлені. З гурту виступив молодий між у розшитій золотим галуном кацавейці й підійшов до Богдана:

— Чест Вельому ксьондзові Гатілі!

Й легко вклонився.

То був, напевно, Хладівой, син жупана з верхнього Дунаю, й Гатило кивнув йому.

— З такою раттю прийшов єси брати город Київ? — пожартував він, і юнак знітився.

— Не, пане ксьондзе! Неї Пришед єсмь о помоц волати.

— Що є стало?

— Ойтєц муй помрл єст.

— Жупан Хладівой?

— Так, пане ксьондзе, муй ойтєц...

Юнак був русявий, дуже русявий, аж Богданові здавалося, ніби волосся в нього, що спадало аж до пліч, вигоріло на сонці. Але руки мав великі й міцні, певно, такі руки вміють тримати меч.

Він повів хлопця до хорому, Вишаті ж наказав розмістити можів Хладівоєвих на спочин. За вечерею жупанич оповідав йому свої пригоди. Сиділи тільки втрьох — вони двоє та Вишата. Старий конюший за ввесь час не промовив і слова, хоч і слухав дуже пильно й пив разом із ними.

На верхньому Дунаї, власне, між витоками сієї річки та річки Райни, де починається земля латинців, коїлося недобре. Конунг Теодорік, володар готів, намислив чинити кови. Коли раптово помер зверхник тієї землі жупан Хладівой, Теодорік посіяв ворожнечу між його двома синами: Хладівоєм та Міровоєм. Стіл мав обійняти старший, а готський конунг підіслав якогось райтера, й той нашептав молодшому братові Міровоєві: “Якщо ти не забереш столу вітцевого, твій брат Хладівой уб'є тебе. Він просив конунга Теодоріка о поміч проти тебе, щоб забрати твою частку вітчини, а тебе звести”.

Нерозважливий Міровой негайно обложив брата в батьківському домі й тримав облогу сім день, аж поки люди почали падати від спраги, бо колодязя в дворищі жупановому не було. Хладівой ледве врятувавсь утечею з вірними людьми й ще дві сідмиці блукав горами та лісами. Міровой же переслідував його по п'ятах. А коли дісталися Нового Лугу, який там називають Нови Лунг, а готи кажуть Нівлунг, або ж Бургундія, то стало відомо, що Міровой уже сидить на вітцевому столі сам.

— І страхає мене, Велій ксьондзе, же якби-м я вернувся, стяв би мені голову. Проше о помоц, панє ксьондзе!

Богдан мовчав і тільки дивився на миготливий язичок товстої свічі на заставленому тарілями столі. Звичайно, Теодорік — старий і лукавий лис, і се Богданові давно відомо. Готський конунг сьогодні скаже одне, а взавтра зовсім інше, й клястиметься, що то суща правда, й спробуй-но впіймати його на шпаркому. Але Гатило ще не вирішив, як йому чинити в сьому випадку й що сказати молодому жупаничеві, який прийшов до нього зі скаргою на конунга та на свого рідного брата.

— Сидіти-ймеш тут, у мене, поки що. Там видно стане, — відповів невизначено Гатило й заходився розпитувати про все, що чув і що бачив Хладівой, блукаючи світами. Жупанич видався балакучий і довірливий, і Гатило подумав, що се саме ті риси, яких не повинен мати володар, але змовчав. Хто ще зна, який той другий брат, молодший, Міровой.

Хладівой розповідав про римлян, чиї сли дуже часто проходять через його вітчину, не інакше, як замислили нові кови з Теодоріком, і Богдан узяв се собі на карб. Доведеться вирядити латинам у гості ще кількох послухів, ті, що є там, не впоруються. Згадував жупанич про якогось Змія Горянина, який мав незліченні скарби, тоді їх утратив і сам наклав усіма своїми головами, а голів було троє. Гатило слухав тих теревень і думав про своє, аж раптом нашорошився й потер спітніле чоло. Хладівой удруге за сей вечір згадав про Новий Луг Бургундський.

— Відаєш, пане ксьондзе, кто там крулєм єст?

Богдан кивнув.

— Так має той круль Гунтер сестру вельми лєпу, ктора зовеся Гримільда. Бардзо єст лєпа! Такей жони єще-м не видів. — Жупанич намагався вживати й русинські слова, які знав, і виходило в нього “не бардзо лєпо”. — Не чув сси такей Гримільди? Так ото єї монж, між, убив тего Змія Горянина й забрав єго злото, й стребро, й вшистко. А тоді й єго, тего Сікурда, альбо ж Сікура по-нашому, такоже хтось убив. І тепер тота кобєта, жона тота лєпшайша, ходи в черному. Вдова! Але ж яка лєпа, яка красна! Видів єси, пане ксьондзе, таку?

Та Гатило вже нічого не чув і не слухав. Йому раптом знову привиділась ота молода чорнобрива русявка, кращої за яку не бачив, одколи й живе. Відтоді минуло дев'ять років, як вона пішла на добровільну смерть — у жертву кумирам за гріхи дітей своїх. Як то буває дивно в житті! Сьогодні вдень, щойно йому згадалася княгиня Ясновида, земля їй пухом, як Вишата повідомив: Хладівой. Між сими двома людьми ніби й нема ніякого зв'язку, та руські кумири все знають і все відають...

— І коли?

— Цо, пане ксьондзе?

— Речу: коли завдовілася та княжна?

— Гримільда? Тому літ уже три або чтери. Її по-нашому звут Гріма, Грімніца. Бардзо лєпа жона є, пане ксьондзе, бардзо лєпа. Лєпшайша!

Більше Гатило нічого не розпитував. Поряд мостився Вишата, який усе знав і все відав, хоч і, як завжди, мовчав, і не хотілося при ньому розпитувати. Але й усю решту вечора, й цілу ніч Великий князь київський думав за ту далеку землю, в якій ніколи не був, і за короля Гунтера, якого не бачив, але про якого чимало знав; і за його братів, і за ту теж небачену сестру їхню, яка могла бути б йому дочкою.

А вранці він послав нарочитого з п'ятьма можами до свого рідного брата Волода в Паннонію з наказом і проханням негайно прибути. Нарочитий повернувся в кінці жовтня. Разом із ним приїхав не брат Великого князя Володар, а його старший син, двадцятидворічний довготелесий Остой. У Волода всі діти від першої жони були такі цибаті, схожі на свою маму, яку Богдан бачив усього раз.

— Отець недужий. Має в раті з далматинами перебиту руку, — сказав Остой. — Прислав мене себе вмісто.

Гатило подумав днів зо два, що робити, та й послав Остоя в далекий Новий Луг коло великої річки Райни, в Західній Галичині, сватати вдову Гримільду за Великого князя київського. Разом з Остоєм поїхали велій болярин турицький Войслав, малий болярин з Дарниці Судко, домажирич грек Адаміс та двадцятеро можів учти. Поперед себе свати гнали десятеро коней, вантажних дарами на викуп.

Крім Вишати, Гатило нікому не казав про своє нове одруження. По закінченні грецького походу він узяв собі в Галичі другу жону. Але Єрка лишилася там, на заході землі полянської, в городищі Знятині, яке князь галицький Острій дав за нею. Гатило пробув з молодою жоною всього три доби й відтоді не бачив її. Спершу думав привчити до тієї думки й себе, й свою першу, Русану, й усіх киян, але той крок Великого князя в стольному городі сприйняли дуже спокійно, з Русаною його стосунки не погіршали й не покращали, бо ніколи не були близькими й щирими, й така всезагальна байдужість призвела до того, що й сам Богдан мовби забув про своє одруження. Та він і не покладав на нього чогось іншого, особливого. В сорок сім років можа більше цікавлять справи державні та ратні, аніж ті, якими опікується вічно молода Лада. Великий князь передусім є Великим князем, решта все саме собою відходить убік. Так воно й мусить бути, так міркував Богдан і тоді, коли слав сватів до володаря Нового Лугу, незважаючи на серце, яке раптом замлоїлося йому в грудях, незважаючи на юнацькі спогади й усе інше, що з ними пов'язане.