Іван білик меч арея в літо 376-Е

Коли Годой закінчив розповідь про свою поїздку до царя-городу Константинополя, Богдан Гатило якийсь час сидів, наче й не чув нічого, й луганський князь із острахом думав, що скаже зараз володар. А той раптом схопився на ноги й шарпнув за полотно намету:

— Речеш отак, га?.. Отак?!

Почувши його крик, прибіг Вишата, Богдан же просто шаленів од люті, та не приховував сього ні від Годоя, ні від старого конюшого. За полоткою, де досі було гамірно, теж утихло, всі дослухалися, що так розсердило Великого князя. Князь же то махав комусь кулаком у невідь, то сікався до Годечана:

— Й не зміг єси стяти йому безбороду голову! Жона єси по всьому, не між.

І врешті гаркнув до Вищати:

— Пощо й ти стоїш, наче-с прийшов на мій похорон? Ще-м не вмер і не так сплоха вмру. Ти чув єси? Йди речи отим-го, нехай забираються під три діди!

— Кому? — спитав старий конюший.

— Кому?! — гаркнув ще дужче Гатило. — Тамтим, слам! Слам хрестатим поганим!

Вишата тупцювався на місці, не наважуючись іти, бо те, що казав Великий князь, видавалося незвичним.

— Що... ректи? — протяг Вишата.

Годой наважився й собі втрутитись:

— Не ліпо мовиш, Великий княже... То сли й... Що ректи їм?

Гатило люто подивився на Годоя, немовби він в усьому був винний, і сказав трохи спокійніше старому конюшому:

— Речи: Великий князь уже все відає й так, без них, і нехай зразу ж збираються й сідлають.

— Проти... ночі?

— Йди!

Але Гатило промовив зовсім не те. Коли в світлій продухвині полотки з'явилася кремезна присадкувата постать Вишати, Гатило спитав:

— Рік єси?

Старий конюший кивнув.

— Що... єси рік?

Тепер самим киванням відбутись не можна було, й Вишата знайшов одне-єдине слово, яке б дало відповідь на князеве домагання.

— Взавтра.

Тобто Вишата на власний розсуд змінив наказ Великого князя. Гатило тільки мугукнув, і Годой не втямив до пуття, що той звук означає.

Вранці здивований украй консул Максимін квапливо лаштувавсь у дорогу. Він усю ніч не стулив ока. Як повернеться в Константинополь і що скаже йому євнух Хрисафій?

І вже вкрай розгубився старий Максимін, коли раптом прийшов учорашній мовчун, стрижений під калачик, і мовив йому одне лише слово каліченою грецькою мовою:

— Йди.

— Куди? Куди йти? Геть? — перепитав консул. Мовчун кивнув рукою в бік червоної полотки, що височіла на горбі.

Мовчун нічого не відповів, але його мовчання могло означати тільки одне: гунський цар змінив свій незрозумілий гнів на ще менше зрозумілу ласку й погодився прийняти сла.

Максимінові з хвилювання тряслися руки й ноги, коли він давав наказ розсідлувати вже посідлані коні й розпаковувати імператорські дари. Навіть коли виголошував уставні слова привітання гунському цареві, вуста йому незвично шамкали. Великий князь сидів на дубовому стільці, як і належить володареві приймати вітання сла іншого володаря, й досить прихильно слухав, аж Годоєві не вірилося, що вчора ще він шалів і лаявся на цілий стан. Сивобородий консул, ударивши йому чолом, уручив імператорські харатії й побажав багато літ здоров'я й благоденства Аттілі й усьому царському сімейству.

Тлумач Викула швидко переклав слова консула, й Великий князь київський не спиняв його, як минулого місяця. Коли той скінчив тлуми. Гатило сказав:

— Статії замир'я оддавно зрішені. Але не суть сповнені. Ускоків греки повернули не всіх. Як же явили сте ся мені, не сповнивши всі статії замир'я?

Викула тут-таки, на власний розсуд, навіть не допитавшись консула Максиміна, почав заперечувати, що, мовляв, в імперії не лишилося жодного втікача з землі Скіфської.

— Всіх їх видано, господарю, — впевнено закінчив він. Гатило лагідно всміхнувся, від чого в Годоя по спині полізли мурашки, й майже весело завважив:

— За таку наглу лжу тобі, робе імператорів, належало б метнути камінь на в'язи й утопити тебе в осьому каламутному Дунаї.

Запала тиша, й у сій моторошній тиші несподівано гримнув могутній голос Великого князя:

— Та я шаную права сольства!

Викула зблід і страхливо позадкував до гурту, мало не збивши з ніг юного ритора Пріска. Максимін стояв і не знав, що йому робити, бо тлумач сам розмовляв із царем гунів, не перекладаючи своєї мови.

— Русичу! — гукнув удруге Богдан і, коли ябедник прибіг, наказав йому: — Дай-но сюди свої злічіння!

Ябедник дістав з широкого рукава товстий сувій і простяг Великому князеві. Та той наказав:

— Чети сам!

Русич заходився трохи гугнявим голосом виспівувати імена й чини тих ускоків, які зрадили свого господаря й утекли під руку грецького царя:

— Олаф, готський .воєвода з двадесятьма можами й челядниками. Михаїл, руський болярин грецької віри з челядниками числом семеро. Харалампій, такоже воєвода й малий болярин землі Сіврської, а віри грецької, сам…

То були здебільша всі християни, які втекли до греків, і Русич читав довго й нудно, Викула ж мусив перекладати Максимінові. Й коли список вичерпався, Гатило, навіть не глянувши на Викупу, сказав до Вишати:

— Сього русина жени в потилицю, бо немає гірше, як змія в пазусі або ж перевертень у господі.

А до Максиміна звернувся сам грецькою мовою:

— Поїдеш зі мною. Й він теж, — кивнув на молодого ябедника Пріска. — Рушати-ймемо зараз. Мої харатії до грецького імператора мати-ймеш у стольному городі.

Й устав з дубового стільця й рушив у вировисько ратників, які вже сідлали коні й перегукувалися між собою. Всі князі руські, й сіврські, й деревські, й усі велії та малі боляри, що були присутні на розмові зі слами, подалися за Великим князем. Гатило покликав велійого болярина турицького:

— Войславе!

— Речи, княже, — відгукнувся болярин. Се був могутній чорнявець Гатилових літ, убраний так, як належить туричеві: в білі вовняні ногавиці, мережані по боках чорним снуром і підперезані широким червоним опоясом, у білу вишивану сорочку й так само білу безрукаву гуньку, розстебнену на всі патички.

— Войславе, підеш у греки. Повезеш наші злічіння ускоків. Та пильнуй того вовкулаку. Чув єси?

— Чув єсмь, княже, — сказав той. — Коли речеш, то поїду.

Великий князь кивнув Годоєві:

— Який маємо день?

— Понеділок, — одказав Годой.

— Понеділок... — повторив князь. — Не личить. Вирушаємо взавтра...

Наступного ранку в таборі заспівали бойові труби, які кликали ратників у похід, у радісний похід додому, до рідних осель і кревних людей. Полки Великого князя київського Богдана Гатила поверталися. Й тільки залоги, міцні й відважні залоги новозвойованих веж і городів у Паннонії, Сірмії та Полунічній Фракії лишалися стерегти землю, яка відтепер ставала теж землею Руською. Серед залоги був і Гатилів брат Волод, і побратим Великого князя київського велій болярин Борислав, і ще багато інших князів, і жупанів, і боляр, і можів комонних та піших.

Богдан Гатило давно відвик од свого брата. Володар уже років із вісім сидів у Моравах, а тепер посаджений князем усієї Паннонії й Сірмії. Про нього Богдан згадував уряди-годи. Не вистачало йому зараз тільки Борислава, що лишивсь у новому руському городі Сердиці посадником Полунічної Фракії. Борислава ж він найбільше хотів би мати поряд. Особливо сьогодні. Великий князь повертався з переможного ополчення й дорогою до городу Києвого мав позлюбитися з Єркою, дочкою галицького князя Остроя. Княгиня Русана перестала вже народжувати Гатилові синів, а неосяжній землі Руській потрібні були можі й вої. Русана знала про заміри Богданові й сприйняла їх досить спокійно. Тесть Воїбор, коли Богдан почав колись із ним розмову про се, теж не сперечався. Такий звичай землі Руської, щоб володар брав собі кількох жін. Більше того: старий князь вручицький Воїбор сам нараяв зятеві Остроєву доньку. Однаково першорід лишається за синами від першої жони Великого князя. Гатило ж мав од його Русани двох синів: Данка та молодшого Юрія.

Тільки Бориславові Гатило не звірився своїми думками. Просто боявсь його посміху. Тепер же шкодував. Як озветься на те давній друг і побратим?

І Гатило таки не витримав: наступного ж дня послав гінця по велійого болярина Борислава.

 

Місяця червця

“По від'їзді Вікілли ми простояли смо ще на тому самому місці один день, а наступного вирушили смо за Аттілою на полуніч країни. Здолавши разом із варварами довгу путь, ми за велінням тих скіфів, що були до нас приставлені, звернули смо на инчу дорогу. Аттіла ж мав у которомусь городі стати, щоб злюбитися з Єркою, дочкою князя, хоча вже мав многих жін, за поконом скіфським, іже допускає многожінство...”^14[14]

Так писав молодий ритор Пріск у передвечірні часи, коли їхній невеликий поїзд зупинявся після денної дороги. Пріск раз у раз звертався до тлумача, але Русич був племені волинського й погано знав і сі місця, й назви річок та врочищ. Пріск навіть сам одного разу, дослухаючись незрозумілої скіфської мови своїх попутників, спитався Русича:

— Чув єсмь, речете на царевого брата то так то сяк...

Тлумач відповів:

— Ми, русини, речемо Волод, а сіври всхідні речуть Владо. Й венеди такоже Владо.

Путь пролягала через великі судноплавні річки, й Пріск ледве встигав занотувати собі їхні назви. Се виходило погано — й пристави казали на них по-різному, та й спробуй-но записати грецькими літерами ті чудернацькі “скіфські” звуки ж, ч, ш, щ...

“Сі ріки переїздили смо човнами або ж на плотах. Дорогою видавали нам усім харчі. Але пшенишного хліба вмісто почали давати яшний, а вина вмісто — мед. Приставці наші мали такоже хліб та пиття з ячменю, іже тут наріцають квасом...”

Ще раніше, тобто понедільного ранку, коли Великий князь київський Богдан Гатило, змінивши гнів на ласку, прийняв імператорського сла Максиміна, а потому так само несподівано наказав тлумачеві Викупі повертатися до царя-городу, старий консул ходив мов у воду вмочений. Він підпитував навіть Пріска, чи не чув той чогось про причину Аттілиного гніву, ходячи поміж скіфів. Але Пріск знав про се стільки ж, як і Максимін, і сивий консул мучився сумлінням: що скаже Хрисафій за такий скандал?..

А коли й Викула поїхав додому, супроводжуваний руським вельможем Войславом, консул мовби заспокоївся. Ні, він не став ні балакучішим, ні ласкавішим до Пріска, свого юного ритора-ябедника, та в його поведінці з'явилося щось таке, що з'являється в людини, коли вона має перед себе певну мету.

А Пріска захоплювала подорож у досі не знані краї. Все тут було незвичне — й неозорі степи, й глибокі та широкі річки, геть не схожі ні на фракійські, які знав добре Пріск, ні на малоазіатські, які теж бачив. Дивними були й люди, що траплялися їм у дорозі й по селах та городищах. Дивно здавалось їхати отако й нізвідки не почути рідного й любого вухові грецького слова. Та, зрештою, людина звикає до всього. Невеличкий караван верхівців ішов і йшов на всхід, а сій країні не було ні кінця ні краю, тільки степи, та пагори, та великі й малі річки.

“По довгій путі ми одного дня прибилися смо надвечір до якогось озера, що дає людям з крайбережного селища добру для пиття воду, й розбили смо свої полотки неподалік...”

То був мальовничий став біля городу Володаревого Балти, порослий очеретом і верболозом. Дехто дістав снасті й пішов упіймати для вечері свіжих окунів, челядники, що супроводжували слів і приставів, лаштували вогонь і варили страву, ябедник Русич грав на малесеньких гуслях, які видобув з-за пояса, Максимін же сидів осторонь усіх у березі й щось розглядав на лівій руці — чи то каблучку, чи якусь іншу здобину. Нарешті повечеряли й полягали спати в просторих полотках.

Але мало хто звернув увагу на сонце, яке заходило їм у спини. Воно було жовте й тривожне й провіщало бурю. Лише один між довго дививсь на захід, потому взявся натягати мотузки полоток. І передчуття не підвело його.

“В нічну добу знялася страшна гроза, зірвала нашу полотку, порозкидала наші речі й шпурнула в озеро. Перестрахані, ми смо ся розбігли ськати спасу від дощу й поночі, перегукуючись один з одним, насилу смо ся дібрали до селища. Чувши наші крики, скіфи повибігали з хиж своїх, світячи собі факелами з очерету, який тут уживають для розпалу. На спросіння їхні, що ся приключило, наші пристави повідали їм причину тривог наших. І ми смо радо привітані були в хижах їхніх, і нам розвели вогонь, аби ми ся згріли й висхли...”

Найдужче злякався консул Максимін. Старий опасистий царедворець вимок до рубця, як і всі, та здавалося, він боїться не так за своє тіло, як за рясні каблучки на пухких пальцях. Він раз по раз витирав їх і підставляв руки до вогню, мовби золото й коштовні камінці могли розкиснути на дощі. Лише “скіфи” весело реготали, навіть поскидали з голів смушеві шапки й підставляли свої нечесані кучми дощеві, бо дощ у червні місяці — то благодать, яку посилають їм їхні поганські кумири. Пріск дивився на сих варварів, і йому й самому ставало весело, бо він теж народився й виріс поміж хліборобів і знав, що для смерда, хай він буде грек чи варварин, означає такий дощ перед жнивами.

“Господарка селища, одна з жін Волода, прислала нам для гощення страву. Сю страву принесли суть нам дуже гарненькі жони. Се в скіфів є знаком пошанування. Ми подякували смо за їхні страви, але від розмов з ними ухилили смо ся...”

Власне, ухилявся тільки Максимін, а Пріск був радий поговорити з красунями, та сивий, до рубця змоклий і сердитий консул так люто й промовисто блимнув на свого ритора, що хлопець і собі мусив принишкнути. Він розумів консула — ляпнеш у балаканині щось таке недозволене — й пропала вся місія сольства, хоча й здавалося, які там таємниці можуть бути, коли всім уже все ясно.

Тлумач і Гатилів ябедник Русич розуміюче поплескав свого юного колегу й шепнув йому:

— Будеш консулом — і сам станеш такий. — І весело розреготався, бо Максимін наставляв вухо до їхнього перешіптування.

— Отакий гладкий, — уточнив Русич, і тепер уже й Пріск розреготався, за віщо консул Максимін нагородив його важким поглядом.

Нарешті, нагодовані, розімлілі від вогню та міцного меду, подорожні повдягалися спати, й смерди, господарі тих осель, де вони спинились, віддали їм і зручні поли, й цупкі теплі рядна. Буря ж надворі шаліла всю ніч і припинилася тільки під ранок.

“Наступного дня, посідлавши коні й позапрягавши вози свої, сольство рушило до господарки селища вклонитись їй та подяковати з гостину, а такоже піднести їй у дар три серебляні келихи, кілько скор червленого сап'яну, та ще індського перцю, та фініків, та різноличних овочів, котрих у сій землі немає й котрі вельми цінуються варварами. Вклонившись їй, ми смо подалися в путь...”

Дороги розвезло після тієї сірашної зливи, коні ледве тягли вози, сковзались під вершниками, й усі потомилися — й тварини, й люди, бо дощі пройшли не тільки в Балті, а й скрізь, де їхало сольство грецького імператора. Й що ближче під'їздили до стольного городу Скіфії, то понурішим ставав сол Максимін, і Пріск ніяк не міг уторопати, яка причина тому.

“По семи днях дороги пристави спинили нас, мовивши, що сольство мусить діждатися в сьому місці Аттілу й одтепер слідувати за ним.

Тут зустріли смо ся із слами Західньої імперії^15[15], котрі їхали до Атілли й такоже були суть спинені. Зустрітили смо ся з комітом Ромулом, примут-префектом Норіки, та воєначальником Романом.

З ними їхав і Констанцій, котрого Ецій послав до Аттіли для письмовства та ябедництва”.

Констанцій був родом з Західньої Галичини — Вандалії, що за далекою річкою Райна. Він добре знав по-русинському й по-латині, а трохи й по-грецькому, тому Пріск одразу заприятелював із ним. Хоч Констанцій був і робрм Еція, та вдався веселий і дотепний, багато знав й охоче розповідав хлопцеві різні бувальщини й небувальщини й про римлян, і про “гунів-скіфів”, і про готів, і Пріск так і лип до нього з розпитуванням.

— Зодкуду вмієш по-скіфському? — спитав його Пріск. — Єси ж бо християнин. Виджу святе знамено в тебе на шиї...

— Християнин єсмь, — відповів Констанцій, — але ж хреста може мати в пазусі не лишень грек чи латинець.

— То ти скіф єси?

— А так. Так речуть на нас греки й латинці. Хай буде скіф або й гун. Їхньої крові єсмь.

— То єси супротиву племінців своїх? — здивувався молодий грек.

На що Констанцій відповів із посміхом:

— Чув єси, щоби крів ставала водою?

— Ні.

— Тож і я-м такий. Мене мати кличе Кдстаном, а по-наськи означує міцний, як кістка.

— То й по-латині означує добре: Констанцій — сиріч між постійний і несхибний.

Відтоді вони й здружились.

“Діждавшись проїзду Аттіли, — писав Пріск уже в Києвому городі, — ми всі разом поїхали вслід йому. Й коли смо ся переправили через кілько річок, добули смо ся городу великого, де стоїть хором Аттіли. Велеліпству хорому того, як суть рікли нам, не було й немає рівних. Сей хором зістроєний з брусків та обаполів, вельми красно обтесаних, і зоточений дерев'яною ж стіною, але та стіна не є заборолом, а здобою.

Поблиз царського хорому стояв терем конюшого з такою самою загородою, але не здоблений вежами, як хором. На вельми поважній далині від забору виділася баня, котру конюшич, по цареві найбагатший, наймогутніший серед скіфів, зістроїв з каменю, привезеного з Паннонії. Бо варвари, котрі населяють сю частку країни, не мають ні каменю, ні доброго дерева, пощо й ліс, і всі стрійні матеріали вживають привізні з инчих місць. І зодчим на строїнні бані був полоненець, узятий у Сірмії...”

Все дивувало тут молодого грека, й він першого ж вечора, коли всі полягали спати, квапливо низав літеру до літери, вмочаючи писало в тетрамен:

“Нарік єсмь столицю Аттіли селом, — писав він, перечитавши якийсь абзац, — але се село схоже на величезний город. Хором таки дерев'яний, але зістроєний з брусків, так безщільно припасованих та блискучих, що насилу видно, де постулювані межи собою. Тут простор столові світлиці, портики, велекрасно розташовані Хоромна ж площа, обнесена забором, така велика, що сама її велич виказує царську оселю...

Коли Аттіла, вертаючись з походу, під'їжджав до городу стольного, його зустрітив хор дів у довгих білих запиналах, і жони несли над ними полог. Діви співали цареві славу”.

Під пологом ішло назустріч Гатилові й усе його сімейство. Дівчата затягли давньої пісні, яких співають на стріті Великого князя:

Тяжко є голові кромі плечу,

Зло тілу кромі голови,

Руській землі без князя Великого.

Сонце світиться на небесі,

Князь Великий в Руській землі,

Дівиці піють на Дунаї,

В'ються голоси через море до Києва,

Князь іде на Зборичів.

Город радий, земля весела,

Півши пісню старому князеві,

А потому й молодим…

Коли Великий князь київський під'їздив до терема старого конюшого, Вишатина жона Радмила з великим почтом челядників і робів, мовби й не помічаючи свого можа, піднесла Гатилові хліб-сіль на гарному рушникові й срібляній таці та чару доброго меду.

“Сей покон, — записав увечері Пріск, — є в скіфів знаком найвисочайшої шани. Цар випив чарку, скуштував хліба з сіллю й поїхав до хорому...”

Сольство ж грецького імператора та сольство імператора латинського за наказом Гатила лишилося в дирці старого конюшого. Й тільки коли Великий князь поминув ворота, боляриня конюша вклонилася своєму любому можеві. Сивий, засмаглий на вітрах Вишата поглянув у вічі своїй жоні й зашарівся від раптово зринулих почуттів. Але в домі були гості, й господиня пішла вітати їх край свого вогнища. Вона сама пригощала їх обідом, і за довгим столом була вся родина старого конюшого та багато різних вельможів. Обід затягся до пізнього вечора, й потомлені дорогою, ситими стравами та міцними медами гості подалися спати до своїх полоток, розіп'ятих на просторому великокняжому дворі під деревами, які нашіптували про тишу й так довго сподіваний одпочинок після тривалої й виснажливої подорожі.

Й тільки консул Максимін, із яким Пріскові випало спати в одній полотці, довго вовтузився на м'якій постелі й ніяк не міг заснути. Пріск разів зо три прокидався, Максимін же сопів і перевертавсь із боку на бік, немов його поклали спати не на лебедячих перинах, а на міхах із голяками.

 

Місяця того самого

Наступного ранку Максимін ще вдосвіта збудив свого ритора й послав до старого конюшого Вишата Огнянича вручити йому дари сла грецького та заодно й довідатися, на коли Великий князь київський призначив звіщання. Пріск умився біля колодязя — просто з корита. Після вчорашнього “обіду” в конюшого страшенно хотілося спати — аж очі щеміли, та заперечувати консулові не випадало, й мусив підкоритись. У просторому дворі не видно було ні душі, тільки по той бік колодязного журавля сумирно лежав здоровенний собака. Пріск хотів поманити його, та пес мовби й не до нього. В курнику за стайнями нетерпляче басив півень, бо незабаром мало зійти сонце. Небо вже вияснилось, і тільки сулиць на три над широкою заплавою сяяла ранкова зоря.

Пріск повернувся до полотки. Поруч із їхньою стояли ще дві — Ромула з Романом та Констанція з їхнім робом. Хлопець позіхнув і, подумки кленучи старого консула, що збудив його перед курми, влз під широке корзно великий пакунок із дарунками й потягся з великокняжого двору. Максимін узайве нагадав йому:

— Й ні з ким ні про що!..

— Добре, кіріє консуле, — мовив Пріск і пішов. З двірця варта випустила його, але коли дійшов до Вишатиного двору, там брама ще стояла зачинена. Пріск подумав, чи погрюкати в дубові обаполи воріт, а чи ні, й таки не наважився. Що робитиме там, коли його навіть і впустять? Так чи так, доведеться стовбичити під вікнами того мовчазного вельможа.

Й він вирішив поблукати ранковим городом. У деяких дворах уже грюкали об цямрини колодязні відра — невсипущі попрокидалися й, певно, напували худобу. Десь у протилежному кінці скавульнув собака, в іншому місці заляскав крильми й кукурікнув півень. Пріск ходив то в один бік вулиці, то в інший, не надто віддаляючись од Вишатиного двору, й роздивлявся на чепурні скіфські оселі, рівненько вишпарувані глиною, побілені й підведені в кого руденьким, у кого синім або ж зеленим. Стріхи були майже скрізь однакові — солом'яні, але траплялися й ґонтові, й навіть черепичні.

“Прогулюючись коло терема, — писав потім Пріск, — я раптом почув слово, яке вразило мене. То було грецьке здоровлення: “Хайре!” (“Радуйся!”) Се мовив чоловік, проходячи мимо. Дивлячись на одіж його, я-м узяв того можа за скіфа. Мене зчудувало, що скіфський вой рече по-грецькому. Складаючи полки з різноличних народів, вони переймають один в одного гунську, готську, а за частим зносінням з римлянами — й латинську мови. Грецька ж тут чується тільки між полоненцями, взятими у Фракії або ж на змор'ї Іллірії. Але їх зразу впізнаєш серед скіфів по рубищу й печальному виду. Той же, що мені вклонився, увидівсь мені скіфом, котрий жиє замож-но й розкішне. Він був одягнений у багату, ошатну одіж, його волосся було стрижене під кружечок. Очутилося ж, що то є грек, узятий полоном у Мізії, а тепер він живе тут...”

Се був Адаміс, який багато років тому врятував Гатила, коли той тонув у Дніпрі. Тепер він служив домажиричем у палатах цариці Русани. Адаміс щиро зрадів зустрічі з одноплемінцем, негайно повів його до свого дому, й добре пригостив, і все розпитував, як там на батьківщині, як живуть тепер люди й чим клопочуться.

— Вельми-м скучив за рідною домівкою, — визнав Адаміс, коли вони випили добрий дзбан розведеного, за грецьким звичаєм, водою вина. — Дуже-м скучив і за кревними, й за мовою своєю... Буває, як здушить серце — хоч плач або біжи пішки в Мізію...

— То пощо ж не біжиш? — спитав Пріск.

— Пощо... — повторив Адаміс. — Жону маю тут і п'ятеро дітей, і... добре тут жиється.

— Хіба то добре, коли серце купається в сльозах? Я не зміг би-м жити в чужій землі, Адамісе... Скільки-м пробув у сій Скіфії, а вже тягне додому.

Адаміс зітхнув, але заперечив:

— Я-м полюбив скіфський покон. Ми часто сполчаємось, то є так. Зате в мир насолоджуємося красним і велелюбим покоєм. І ніхто не тремтить, щоби в нього не відняли того, котре він має й шанує. В моїй старій вітчині, в Греції, волостять тирани, а малодушні роби не сміляться боронитись. Там немає правосуддя, ні рівності в податях. І сильні гнітять слабих...

— Ти любиш Скіфію дужче за рідну землю, — мовив Пріск, але в голосі його не було докору.

— Так є, — відповів Адаміс. — Ся земля є моєю другою вітчиною.

— І бороду голиш...

— Се велить покон скіфів.

— І волосся кружечком... Як ви се чините, що в усіх однакове!

— Вельми просто. Вдягаєш на голову судину таку, горнець великий, іже зветься тут макотер, бо в ньому труть мак, і відтинаєш усе, що виглядає з макотера.

Але розмова перейшла на веселе, бо від зустрічі й випитого вина, хай і розведеного на воді, обоє вельми звеселилися. В такому стані й повів Адаміс свого молодого гостя й одноплемінця до поважного болярина. Вишата вже встиг устати й поснідати, його жона боляриня Радмила, запнувшись для годиться прозірним полотком, пригощала юного ритора смачними стравами й добрим вином. Вишата запросив Максиміна разом із Пріском, а також слів од західного римського імператора, до себе на вечерю.

А наступного дня Вишата сам супроводив обидва сольства до цариці.

Жона Великого князя київського Русана мешкала в окремому хоромі. Пріск із непослабною цікавістю роздивлявся й усе запам'ятовував, щоб увечері записати свої враження.

“На двірці були многі тереми та кліті. Одні красно зістроєні з гладеньких колод, пов'язаних межи себе як вінки, й здіймаються на добру вись. Тут жила жона Аттіли. Зустрінутий у дверях варварами, я ввійшов до хорому й застав її на м'якому ложу. Підлога була встелена килимами, многі жони стояли окіл цариці. А діви сиділи навпроти неї долі й узорили різноличними нитками корзна, кої вдягають тут зверх одіжі. Вклонившись цариці, я підніс їй дари й вийшов...”

Повиходили й інші дяки та кляузники, лишились тільки обидва сли та ще римський воєначальник Роман, бо жона Великого князя київського — то таки цариця й простим людям не личить мулятися перед нею.

Пріск мав намір оглянути й інші будівлі великокняжого двору, та юрма, що тирлувалася коло ґанку головного хорому, заступила йому дорогу, й він не зміг проникнути всередину. Смерди, й можі, й різне болярство дрібного кшталту чекало виходу Гатила. Нарешті Великий князь київський з'явився на ґанку в супроводі мовчазного вельможа Вишати. Й кожен, хто мав до князя прохання, підходив по черзі, й Гатило творив свій суд.

“Не тільки гуни, а й инчі народи, їм підволосні, любили сього дивного можа за його велії цноти й за правосуддя. Многі греки й римляни добровільно служили йому...”

Скінчивши суд, Великий князь київський повернувся до хорому, де на нього вже з трепетом чекали сли від різних країн і народів.

Але ні римських, ні грецьких послів Гатило так і не прийняв ні того дня, ні наступного. Вишата ж, коли його про се питали, тільки всміхався й калічив грецьку мову:

— Гуляйте. Аттіла знає, коли...

Й сли обох імператорів, і їхні люди з учти цілі вечори просиджували за дошками табули^16[16], щоб якось та згаяти час. І щоразу розмовляли про Гатила, бо він був уже не тільки в сій варварській країні, а й у цілому світі. Й Пріск, уважно дослухаючись розмов, старанно відтворював їх на тонкій заячій скорі пергамену.

“Ромул, між, бувалий у многих сольствах, маючи мудрість у тому, рече, що щастя й могуття Аттіли такі велії, що він, пещений ними, вже не терпить нікоторого перечення, хоч яке справедливе воно. “Ніхто з дотеперішніх царів Скіфії, та й инчих земель, — рече далі Ромул, — не вчинив стількох великих діл, та ще за такі короткі літа, як Аттіла. Його волость простирається за острови на океані, й не тілько народи Скіфії, але й римляни та греки суть його данниками. Не доводячись і тим, він хоче розширити свою державу звоюванням Персії. Мідія^17[17] ж не далеко від Скіфії. Гуни вже відають дорогу туди: ходили тією дорогою, коли в них шалів голод. І Західня, й Всхідня імперії не змогли суть стати супротиву йому, бо полчилися в инчих землях. Тоді Божко з Красоєм, котрі є з роду царів скіфських, сполчили велії полки й проникли в Мідію. Се ті самі, котрі пізніш були слами в Римі для укладання ладу з нами. Вони самі речуть, що, минувши в той похід степи й переправившись через озеро Меотіду, подолали гори Кавказькі й за п'ятнадцять днів досягли Мідії. Й тільки велії полки персів примучили їх вернутись у свою землю — инчою дорогою, понад берегом Каспійського моря”.

“Так, — рече далі Ромул, — Аттілі неважко примучити собі Мідію, й Парфію, й усю Персію. Ратна сила його така, що ніхто супротиву їй стати не зможе. Ми молимо бога, щоб Аттіла повернув оружжя своє на персів”.

“Але я вельми страшуся, — рече Максимін, — що, примучивши мідів, парфів і персів, Аттіла вернеться зодтуду володарем Риму, Всхіднього й Західнього. Зречеться достойності титулу стратига, коїм ушанували його римляни, й звелить величати себе імператором. Він уже мовив колись у гніві своєму: “Полководці імператора вашого роби йому. А мої ж полководці такі самі царі, як і ваш імператор”.

Лише на п'ятий по прибутті день Великий князь київський Богдан Гатило прийняв сла імператора Теодосія, а також Ромула, сла західньоримського імператора Валентинівна Третього. Ні Максимін, ані Ромул не мали підстави бути невдоволеними тривалим “звіщанням” і могли вважати свою місію вдало виконаною. На знак закінчення переговорів Гатило вшанував обох слів пишним обідом.

“У значений час разом із слами Західньої Римської імперії, — пише Пріск, — ми смо предстали Аттілі при вході до столової світлиці. Тут кравчі, за поконом землі сієї, піднесли нам чари, аби смо перед трапезою помолилися за здоров'я царя їхнього. Випивши, ми пішли смо на вречені нам місця коло столу. Ослони стояли обабоки світлиці. Посередині, за столом инчим, сидів Аттіла в кріслі. Позад нього, на звишінні в кілько приступок, було його царське місце — під пологом з різноличного цвіту ткання. Такі пологи над злюбним ложем вішають римляни й греки”.

Первоповажні місця були за столом управоруч од царя. Ми смо сиділи з лівого боку. Вище за нас усівс'я Борич, найзнатніший серед скіфів. Конюший мостився на сідлиці вправуруч царського місця. Навпроти нього повсідались обидва сини Аттіли. Однако ж старший син був поруч нього, на которійсь розстані, трохи вище й сидів, шанобно потупивши зір перед вітцем”.

Борислав, якого Пріск, назвавши Боричем, бачив уперше, бо той лише сього дні приїхав з далекої Мізії, з-за Дунаю, раз по раз підносив угору келиха й виголошував здоровниці за Великого князя, й за імператора Теодосія, й за другого імператора — Велентиніана. Велій болярин був дуже веселий, бо змолоду полюбляв пири, й Гатило мусив пригасити його запал:

— Борисе, — він називав його коротким іменням дуже рідко, але того дня сказав так навіть при гостях, немовби вернулася їхня буйна молодість і не було сиве волосся ні в князя, ні в його побратима. — Борисе! Боричу! Дай-но гостям попоїсти, бо впоїш голодних! Люди-бо заморські, п'ють вино з водою.

— Хай відають, коли пирували в князя нашого! — весело відгукнувся Борислав, але таки припинив споювання.

Пріск писав потім:

“Одмінні страви подавалися всім на серебляних блюдах.

А перед Аттілою було поставлене просте. Він був умірним у всьому. Гостям підношено золоті й серебляні чари, а його чара була деревляна. Одіж на ньому була такоже не ошатна й нічим не різнилась од инчих, може, тілько простотою. Ні висячий при боці меч, ні шнур'я варварських черевіїв, ні його комонна зброя не були здоблені золотом, камінцями чи абикотрими дорогоцінностями, яко в усіх инчих скіфів, що сиділи у світлиці”.

Й заморські гості, й численні вельможі київські й не київські багато їли, ще більше пили, й над столами з кожною випитою чаркою здіймався дедалі більший гамір. Кравчі та челядники ледве встигали носити страви пирувальникам та міняти порожні дзбани повними.

“З настанням вечора, коли були запалені свічі, прийшли суть два співці й почали виславляти подвиги Аттіли. Всі гості зворотили зори на них. Одні уподобляли пісні, инчі були у захваті, пом'януючи вславлювані раті. Діди ж, виснажені берем'ям літ і вже змирені духом, проливали сльози. За співцями виступив наперед скоморох і різноличними викрутасами покликав усепільний сміх.

Насамкінець появився Харя Мурий. Вельми дивен з виду й одіжжу, голосом і тілорухами, він мішав у казаннях своїх римську, гунську та готську мови й поморив усіх сміхом своїм...”

То був уже не молодий скоморох, якого Богдан Гатило, перенісши столицю з Витичева назад до городу Києвого, взяв із собою. Харя Мурин прийшов одягнений у пістряву свиту з різними рукавами, що сягали йому за коліна, в дивацькому клобукові з дзвоником і в чорній машкарі. Він, раз по раз накидаючи оком на Великого князя, розповідав про те, як його буцімто розлучили злі люди з коханою голубицею. Пріск, якому сп'янілий Костан перекладав через десяте в п'яте, не второпав змісту арлекінади. Він думав, що ся щемка пригода справді сталася з тим сивим чоловіком, і дуже дивувався, чому “скіфи” так весело регочуть з чужого лиха.

“Під час сього приставляння тілько Аттіла не звертав ні на кого зору свого. З усміхом утішним він дивився на свого молодшого сина, реченого Юрій, який стояв збіч нього, й ласкаво пестив його рукою по щоці”.

Пир затягся до пізньої ночі, й Пріск теж упився. Вранці йому страшенно хотілося спати, та мусив розлучитися з м'яким ложем у консульській полотці під деревами садка. Обидва сли вирушили до старого конюшого проситися в зворотну путь.

“Конюший мав звіщання з инчими вельможами й складав харатії від ім'я Аттіли до імператорів. З ним були писці, й серед оних — Рустицій родом з Верхньої Мізії. Його побрали полоном, але за велії цноти Аттіла взяв його до себе для складання писмь...”

Того-таки дня цариця Русана наказала своєму домажиричеві Адамісові привітати гостей у себе. Й молодий грецький сол увечері записав до своїх пергаменів:

“Прийшли смо до нього вкупі з кількома скіфами й були смо вдостоєні благосклонного й привітного прийому, й нагощені добрими стравами. Всі, кої були на обіді, за поконом скіфським вітали нас, підводячись і підносячи нам повні чари, обнімаючи нас і чоломкаючи почередно...” Всі були задоволені — й гості, й господарі, бо переговори успішно завершилися. Лишавсь тільки прощальний пир у хоромі Великого князя київського. Й Пріскові здавалося дивним, чому старий консул не веселиться разом з іншими, коли навіть поважний Ромул, сол західнього імператора, й той пішов у танок серед гамірної світлиці.

Нарешті настав і прощальний пир — відпускний. Сли поприходили в найдорогшому одязі, русини теж убрались по-святковому. Всі обмінювалися здоровленнями, пили один до одного чару й зичили многі літа й великі звершення. Сього разу коло Гатила за столом сидів уже не його старший син Данко, якого князь відіслав у далекі землі, а Богданів тесть, білий, як сметана, Воїбор з деревського городу Вручого. Сімдесятилітній жупан щось розважливо казав Гатилові, й той лише зрідка кивав головою. Незважаючи на нове одруження, вони й надалі лишалися в доброму зиченні.

Через три дні посольства, багато обдаровані Гатилом, лаштувалися в далеку путь додому, й найдужче за всіх квапився чомусь консул Максимін. Пріск хотів був уже підійти до свого зверхника й розпитати, в чому причина. Та сталася подія, що завадила йому зробити се...