Життя і страждання нашого Господа Ісуса Христа

Ще коли Він говорить, сюди підходить один чоловік, очевидно слуга, і звертається до батька. Цей увесь час перебував побіч Ісуса у шанобливому очікуванні, хоч і мав страждаюче обличчя, наче стоїть на гарячому вугіллі.

«Твоя дочка мертва! Немає більше сенсу далі обтяжувати Вчителя. Вона віддала дух і жінки уже оплакують її. Мати велить тобі це сказати і попросити тебе негайно прийти».

Бідний батько голосно схлипує. Вій підводить свої руки до чола, затискає собі очі і згинається, наче від удару.

Ісус, який уважно говорив із жінкою і, здавалося, бачив і чув інше, тепер повертається, кладе свою руку па зігнуті плечі бідного батька і каже: «Чоловіче, я ж казав тобі це, май віру! Я повторюю, май віру! Не бійся, твоя дитина буде жити. Ходімо до неї»'. І Він іде далі і притискає до себе знищеного чоловіка. Натовп злякано зупиняється перед цим болем і зціленням, яке щойно сталося, розділяється, без перешкод пропускає крізь себе Ісуса і Його учнів і слідує як кільватер милості, що іде попереду.

Вони ідуть приблизно сто метрів, можливо більше – я не можу добре оцінити цього – і все ближче підходять до середини міста. Великий натовп зібрався перед міським будинком. Голосно оплакують смерть в домі і відповідають на голосні крики, цю долинають із навстіж розчинених дверей. Це пронизливі високі звуки, здається, що їх виконує провідний голос, а йому відповідають група слабших і група сильніших голосів. Крики, що здатні звести в могилу і здорового.

Ісус дає своїм вказівку зупинитися перед входом і кличе Петра, Якова та Йоана до себе. З ними Він іде в дім, все ще міцно тримаючи бідного батька за руку.

Здається, наче Він хоче запевнити його, що саме цим стисканням може зробити його щасливим. Плакальниці (я б швидше сказала завивальниці) подвоюють свій крик при виді батька дому і Вчителя. Вони плещуть у долоні, б'ють у литаври і трикутники і ця... музика служить опорою їхніх ридань.

«Замовкніть!» – каже Ісус. – Тут немає причин для плачу. Дівчинка не померла, вона тільки снить!».

Жінки викрикують ще голосніше, а деякі качаються по землі, дряпають себе, виривають собі волосся (або краще сказати роблять вигляд, що виривають), щоб довести, що дочка справді мертва. Музиканти і друзі хитають головами щодо ілюзій Ісуса. Але Він повторює:

«Замовкніть!», і то таким енергійним голосом, що хоч шум і не перестає, але дуже притихає. Тоді Він крокує далі вперед.

Ісус входить у маленьку кімнатку. Па ложі лежить мертва дівчина, витягнута. Худа і смертельно бліда, вона лежить із старанно впорядкованим волоссям, одягнута. Мати, плачучи, стоїть з правого боку ліжка і гримас воскову руку мертвої.

Ісус! О, який гарний Він зараз! Таким я бачила Його рідко! Ісус поспішно наближається. Здається, наче Він витає над землею, так швидко поспішає Він до ліжечка.

Троє апостолів стоять при дверях і закривають їх перед очима цікавих. Батько зупиняється в ногах ліжка.

Ісус іде по лівий бік ложа, витягує свою ліву руку і бере нею за дитячу ручку, в якій немає життя, ліву руку. Я це добре побачила. Це як ліва рука Ісуса, так і ліва рука дитини. Він підносить праву руку і доводить відкриту руку до висоти плеча. Нарешті Вій опускає її жестом, що міг би відповідати клятві або наказу. Він каже: ,Дівчино, я кажу тобі, встань!».

Па одну мить усі вражені, окрім Ісуса і дівчинки. Апостоли витягують шиї, щоб могти краще бачити. Батько і мати дивляться сумними очима на свою дитину. Тільки одну мить. Потім віддих піднімає груди мертвої малої. Легкий рум'янець поширюється по восково-блідому обличчі, мертвенна блідість зникає. Слабка посмішка грає па ще блідих устах, перш ніж відкриваються очі, так наче дитині снилося щось гарне. Ісус тримає руку дівчинки все ще в своїй руці. Дитина повільно відкриває очі і розглядається, так паче щойно прокинулася. Спочатку вона бачить обличчя Ісуса, Котрий дивиться на неї своїми сяючими очима і підбадьорливо посміхається, на що дитина посміхається у відповідь.

«Встань!» – повторює Ісус і відсовує своєю рукою вбік розкладений на ліжку наряд для мертвого (квіти, покривала тощо) і допомагає дівчині підвестися і зробити перші кроки. Він і далі тримає її за руку.

«Дайте їй тепер їсти! – наказує Він. – Вона зцілена. Бог повернув її вам. Дякуйте Йому за це! 1 не говоріть нікому, що трапилося. Ви знаєте, що з нею сталося. Ви вірили і тим заслужили на чудо. Інші не мали віри, отже немає змісту їх перекопувати. Тому, хто заперечує чудо, Бог не показується.

А ти, дівчинко, будь хорошою! Всього доброго! Хай мир буде з цим домом!». Він виходить, зачинивши за собою двері.

Видіння закінчилося.

Я хочу вам сказати, які два місця особливо мене порадували: те, що Ісус у натовпі шукає жінку, яка Його торкнулася, а особливо друге, де Він бере руку дівчинки і наказує їй встати. Я сповнилася миром і впевненістю. Неможливо, щоб такий Милосердний і Могутній як Він не мав до нас співчуття і не переміг зло, що спонукає нас до смерті.

Ісус в даний момент не додає до цього нічого, так як Він не каже нічого про багато речей. Він бачить, що я майже кінчаюся, і не вважає за краще зробити так, щоб мені сьогодні ввечері було краще. Хай сповниться Його воля! Я вже досить рада, що маю в собі Його видіння.
271. Ісус і Марта її Капернаумі
Розігрітий і вкритий порохом, Ісус повертається з Петром та Йоаном в будинок у Капернаумі.

Ісус саме увійшов в сад і звернув до кухні, коли назустріч Йому виходить господар дому і каже довірливим топом: «Ісусе, жінка, про яку я говорив Тобі у Витсаїді, прийшла сюди і питала за Тобою. Я сказав їй, що вона могла б зачекати і повів її у верхній зал».

«Дякую, Томо! Я негайно іду до неї. Коли прийдуть інші, затримай їх тут». І Ісус поспішно піднімається сходами вгору, не знявши навіть плаща.

На терасі, куди ведуть сходи, стоїть Марсела, служниця Марти. «О Вчителю! Моя господиня там всередині. Вона чекає на Тебе вже так багато днів», – каже жінка, стаючи на коліна, щоб вшанувати Ісуса.

«Я так собі і думав. Я негайно іду до неї. Хай Бог благословить тебе, Марселю!».

Ісус піднімає завісу, що служить захистом від сильного світла, яке все ще пече, хоч сонне і наближається до заходу, і все ще розпікає повітря і нагадує білим будинкам Капернауму червонястого відблиску, наче освітленими велетенською печею.

В кімнаті біля вікна сидить Марта, загорнута в плащ і запнута покривалом. Можливо, вона дивиться на кусочок озера, там, де в нього заглибився порослий лісом пагорб. Можливо, вона витає тільки вслід своїм власним думкам. В кожному випадку, вона повністю заглиблена в себе, так що не почула легких кроків Ісуса, Який наближається до неї. Вона здригається, коли Ісус називає її ім'я.

«О Вчителю!» – вигукує жінка і опускається на коліна з простягнутими руками, наче хоче взивати Його на поміч. Потім вона нахиляється, аж поки не дістає чолом долівки, і плаче.

«Але чому? Встань, піднімися! Чому цей сильний плач? Ти хочеш повідати мені про нещастя? Так? Про яке ж? Я був у Витанії. Ти знала про те? Так? Там я дізнався, що є добрі новини. А зараз ти плачеш... Що ж трапилося?». Ісус примушує її піднятися і сісти на одне із тих сидінь, що стоять коло стіни, навпроти Нього.

«Ходи, зніми покривало і плані,, як я це роблю. Тобі ж, напевне, гаряче в ньому. Але я хочу бачити обличчя цієї запутаної Марти, щоб розігнати усі хмари, котрі набігли на нього.».

Марта слухається, все ще плачучи, і появляється її розчервоніле обличчя із підпухлими очима.

«Отже? Я допоможу тобі. Марія тебе покликала. Вона багато плакала і хотіла багато про мене дізнатися. А ти подумала, що це добрий знак. Тому ти прагнула мене, щоб зробити чудо досконалим. Я прийшов. Що тепер?».

«Тепер все, Вчителю! Я помилилася. Бачити, що таке живе сподівання помилкове, що не так... гірше, ніж до того... Ні! Що я кажу? Я очорнюю, я брешу. Вона не гірша, тому що не хоче мати довкруг себе чоловіків. Вона стала іншою, але все ще дуже погана. Вона здається мені ненормальною... Я більше її не розумію. Раніше я, принаймні, ще розуміла її. Але тепер? Хто тепер ще може її зрозуміти?» – і Марта безутішно плаче.

«Тихо, заспокійся і скажи мені, що вона робить. Чому вона погана? Отож вона не хоче більше мати довкола себе чоловіків. Тож я припускаю, що вона живе замкнуто в домі. Це так? Так? Так добре! Це дуже добре. Те, що вона хотіла б мати тебе поблизу для захисту проти спокус (це твої власні слова,), що вона уникає спокуси і що вона хоче позбутися гріховних стосунків, або просто уникає всього, що може впутати її у гріховні стосунки, – це знак доброю волі!».

«Ти думаєш, що це так, Вчителю? Ти справді в це віриш?».

«Певно що вірю. Чому ти говориш, що вона погана? Розкажи мені, ідо вона робить».

«Слухай».

Марта, трохи підбадьорена впевненістю Ісуса, тепер говорить більш впорядковано.

«З моменту, відколи я прибула, Марія більше не виходила з дому і саду, навіть щоб виплисти баркою па озеро. А її нянька сказала мені, що вона вже і раніше не виходила. Здається, ця переміна почалася від пасхи. Але перед моїм прибуттям все ще приходили люди провідати її і вона не завжди відмовляла. Деколи вона робила розпорядження, що нікого не слід впускати. 1 це здавалося раз і назавжди зробленим розпорядженням. Але деколи, коли вона бігла в передпокій, тому що почула голоси відвідувачів (а їх відіслали), вона, охоплена несправедливим гнівом, била прислугу. Відколи я була з нею, вона більше цього не робила. В першу піч вона сказала мені, і тому я мала таку велику надію: «Стримай мене, зв'яжи мене заради мене, але не дозволь мені більше вийти і не допусти, щоб я бачила інших людей, окрім тебе і няньки. Тому що я хвора, а хочу бути зціленою. Але ті, хто приходить до мене, або хоче, щоб я пішла до них, – е трясовиною, що спричиняє гарячку. Вони роблять мене завжди ще більш хворою. Вони такі гарні зовнішні, такі квітучі і сповнені пісень, на них так приємно дивитися! Солодкий плід, так що я не можу опиратись, тому що я бідна нещасливиця. Твоя сестра слабка, Марто. І є люди, котрі хочуть використати цю слабкість, щоб спокусити її до безсоромних речей, з якими остаток в ній не погоджується. Це є останнє, що я ще маю від мами, від моєї бідної мами...» – і далі вона плакала без упину.

І я зробила так, як вона хотіла. З добротою, коли у неї були години розсудливості, з рішучістю в години, коли вона здавалась мені диким звіром у клітці. Але вона ніколи не повставала проти мене. Навпаки, коли минали години найбільшої спокуси, вона приходила до мене і плакала у моїх стін, клала голову мені па коліна і говорила: «Прости мені, прости мені!». Коли я її тоді питала:

«Але що такого, сестро? Ти ж не спричинила мені болю», тоді вона відповідала мені: «Незадовго до того або вчора ввечері, коли ти сказала мені: «Ти звідси не вийдеш», я не навиділа тебе в своєму серці, прокляла і бажала тобі смерті».

Але чи це не жахливо, Господи? Чи, може, вона божевільна? Може її гріховність зробила її божевільною? Я думаю собі, що котрийсь коханець дав їй отруйний напій, щоб зробити її рабинею його пристрасті і цю отрута піднялась їй у голову...».

«Ні, ніякого чаклунського напою! Ніякого божевілля! Йдеться про щось цілком інше. Але говори далі».

«Отож, супроти мене вона дотримується поваги і слухняна. І зі слугами вона також більше зле не обходиться. Але після першого вечора вона ніколи більше не питала про Тебе. Навпаки, коли я говорила про Тебе, то вона уникала цієї розмови. За винятком днів, коли вона годинами дивилася із бельведеру на озеро, доки не сліпнула від цього, і питала мене, коли пропливала барка: «Чи ти не думаєш, цю вона належить галилейським рибалкам?». Вона ніколи не називала Твого імені, як і імені жодного апостола. Але я знаю, що вона думала про Тебе, коли ми ввечері прогулювались садом, або перед відходом до сну, коли я була зайнята шиттям, а вона, склавши руки на колінах, казала: «Отож так треба жити згідно з вченням, якому ти слідуєш?». 1 тоді вона деколи плакала або саркастично сміялася, наче божевільна або біснувата.

Деколи ж, навпаки, вона розпускала волосся, що завжди так майстерно укладене, і заплітала дві коси; одягала одну із моїх суконь і ставала переді мною, з косами, що звисали за плечима або спереду, повністю закрита і сором'язлива, схожа на дівчинку своєю зачіскою, одягом і виразом обличчя, і казала: «Отож такою має Марія стати знову?». І тоді також вона годинами плакала і цілувала свої розкішні, товщиною в руку, сягаючі до колін коси, це іскристе золото, що було гордістю моєї матері. А іншим разом вона починала жахливо реготати або говорила мені:

«Поглянь, найкраще я зроблю ось так, і покінчу з собою!». Тоді вона замотувала свої коси навколо горла і затягувала їх, аж поки не синіла, наче хотіла себе задушити. Деколи, може коли вона сильніше відчувала свої тілесні пожадання, вона сама себе жаліла або жорстоко поводилась з собою. Я знайшла її одного разу, коли вона сильно била себе в груди і в живіт, роздряпувала собі обличчя і билась головою до стіни; і коли я її потім запитала: «Чому ти це робиш?», то вона люто обернулась і сказала: «Щоб знищити себе, вирвати свої нутрощі і роздробити голову. Шкідливі, прокляті речі мають бути знищені. Я знищу себе!».

І коли я говорила їй про Боже милосердя, про Тебе, тому що я говорю про Тебе так, наче б вона була Твоєю найвірнішою ученицею, і я присягаюся Тобі, що це часто мені важко вдається, тоді вона відповідала мені: «Для мене більше нема милосердя. Я перейшла міру». Після того її охоплював розпач, вона починала кричати, бити себе до крові і вигукувала: «Але чому? Чому приходить чудовисько, що терзає мене? Що забирає у мене мир? Що солодкими голосами спокушає мене до злого, після чого я чую голоси батька, матері, а також ваші, тому що також ти і Лазар проклинаєте мене і увесь Ізраїль! Це все зводить мене з розуму...».

Коли вона так говорить, я їй відповідаю: «Чому ти думаєш про Ізраїль, що весь час залишається все ж народом, а не про Бога? І якщо ти раніше думала тільки про те, щоб усе розтоптати ногами, то тепер думай про те, щоб усе подолати і не думай ні про що інше, як про те, що не є світлом, отже – про Бога, твого батька, твою матір. Вони не проклинають тебе, якщо ти змінюєш своє життя, а розкривають тобі обійми...». І вона слухала мене, дивуючись, наче я розповідаю неймовірну казку, а потім вона плакала... Але вона не відповідала! Деколи вона наказувала слугам принести собі вина і дурманячі засоби, а потім вона їла і пила зіпсовані харчі і пояснювала: «Щоб не бути змушеною думати про це!».

Тепер, відколи вона знає, що Ти біля озера, вона каже кожного разу, коли помічає, що я іду до Тебе: «Колись і я піду разом з тобою», і з самоіронічним сміхом вона додає: «Так, око Боже впаде і на цей бруд!». Але я не хочу, щоб вона прийшла. І тепер я чекаю з відходом, щоб вона заснула, стомлена своїми вибухами гніву, вином, плачем і усім іншим. Так і сьогодні я втекла з наміром повернутися увечері, перш ніж вона помітить мою відсутність. Це моє життя... І я втрачаю надію...». І тут вона починає плакати сильніше, ніж перед тим, її тепер не стримує більше думка, що вона повинна все по порядку розповісти.

«Ти пам'ятаєш, Марто, що я тобі одного разу сказав? Марія є хвора. Ти не хотіла в це вірити. Тепер ти це бачиш. Ти називаєш її божевільною. Вона сама вважає себе хворою, страждаючою на гріховну гарячку. Я кажу, вона –хвора, тому що вона опанована демоном. Це також хвороба. Ця неопанованість, ці виливи люті, ці нестримні плачі, ця безутішність і прагнення за мною – це все фази її хвороби; незадовго перед одужанням вона дає найгірші кризи. Ти робиш добре, будучи доброю до неї. Ти робиш добре, будучи терплячою до неї. Ти робиш добре, говорячи до неї про мене. Не бійся вимовляти в її присутності моє ім'я. Бідна душа моєї Марії! Але і вона вийшла з рук мого Творця-Отця не іншою, ніж душі інших: ніж твоя, ніж душа Лазаря, апостолів і учнів. І вона входить в число душ, для яких я стан тілом, щоб бути їхнім Спасителем. Так, я навіть більше прийшов для неї, ніж для тебе, для Лазаря, для апостолів і учнів. Бідна, дорога душа моєї Марії, що так дуже страждає! Моєї Марії, що має в собі семикратну отруту поряд з отрутою перших людей! Моя бідна полонена Марія! Але дай їй прийти до мене! Дай їй видихнути мій подих, почути мій голос, зустріти мій погляд... Вона каже до себе самої: «Бруд і послід...». О бідна дорога Марія, у якої із семи демонів найслабшим є демон високомірності. Тільки через це вона буде врятована!».

«Але якщо вона на шляху зустріне когось, хто наново спокусить її до гріха? Вона сама цього боїться...».

«Вона завжди буде цього боятися, поки не зайде так далеко, що відчуватиме відразу до гріха. Але не бійся! Якщо душа вже має це прагнення – прийти до добра і утримується тільки демонічним ворогом, котрий знає, що він втрачає свою здобич, і персональним ворогом, власним «я», що думає ще по-людськи і думає, що судить як Бог, щоб перешкодити духові цим справитись з людським «я», тоді ця душа стала вже сильною проти нападів пороку і порочних. Вона знайшла Полярну зорю і більше не відхилиться від курсу.

Тому не говори їй більше: «Ти не думала про Бога, але ти думаєш про Ізраїль?». Це непрямий докір: цього ти не повинна робити. Вона виходить з полум'я. Вона вся вкрита ранами. Їй можна допомогти тільки бальзамом доброти, прощення, надії.

Дай їй прийти до мене. Більше того, скажи їй: «Коли ти думаєш піти?». Але не говори до неї: «Ходи зі мною». Більше того, коли ти зауважиш, що вона іде до мене, тоді ти залишся. Повернись додому. Почекай на неї вдома. Вона повернеться, повністю вражена Милосердям. Тому що я повинен звільнити її від влади зла, що тримає її у полоні, і вона стане на кілька годин наче непритомною, паче та, якій лікар видалив кості. Але потім вона відчує себе краще. Вона буде дивувати всіх. Вона матиме велику потребу любові і мовчання. Будь біля неї так, наче б ти була її другим ангелом-хоронителем: без настирливості. Але коли ти побачиш, що вона плаче, дай їй поплакати. І коли ти ночуєш, що вона запитує себе – дай їй це зробити. І коли ти бачиш, що вона посміхається, а потім стає серйозною, потім знову посміхається цілком іншим чином, із зміненим поглядом, з іншим обличчям – тоді не став їй жодних запитань, не став її в скрутне становище. Вона страждає більше при підйомі, аніж опускаючись. Тоді, опускаючись, вона не могла зносити ваших поглядів, тому що у ваших очах був докір. І тепер у своєму соромі, що нарешті прокинувся, вона також нездатна витримати ваш погляд. Тоді вона була сильною, тому що мала сатану і злі сили, що опанували її; вона могла противитись світові, і все ж не могла цього витримати, щоб ви бачили її у гріху. Тепер сатана не є більше її володарем. Він ще е її гостем, але воля Марії уже схопила його за горло. А мене вона ще не має. Тому вона ще слабка. Вона ще не може витримувати любов твоїх сестринських очей при своєму визнанні свого Спасителя. Всі свої сили вона покладає на те, щоб знищити свого семикратного демона. В іншому вона – безпомічна, оголена. Але я знову зодягну її і зроблю сильною.

Іди в мирі, Марто, і делікатно скажи їй, що я завтра у вечірній час буду промовляти тут, у Капернаумі, біля джерела. Іди в мирі! Іди в мирі! Я благословляю тебе».

Марта все ще цілком спантеличена.

«Не впадай у невірство, Марто», – каже Ісус, Який спостерігає за нею.

«Ні, Господи. Але я думаю... О! Дай мені щось, що я могла б дати Марії, щоб влити в неї силу... Вона дуже страждає, і я так боюся, що їй не вдасться перемогти демона!».

«Ти – дитина. Марія має мене і тебе. І це мало би їй не вдатися? Але ходи сюди до мене. Дай мені свою руку, яка ніколи не грішила, яка завжди була доброю, милосердною, діяльною і набожною. Вона виконувала завжди тільки діла любові і молитви. Ніколи вона не спричинилася до злого вчинку. Вона ніколи не була зіпсованою. Підніми її супроти демона, він не зможе її витримати. Візьми цей мін пояс. Ніколи не розлучайся з ним! Кожного разу, коли ти її бачиш, говори сама собі: «Багато сильнішою від цього пояса Ісуса є сила Ісуса і з нею можна усе подолати – демонів і чудовиська. Мені не треба нічого боятися». Тепер ти задоволена? Хай мій мир буде з тобою! Отож іди туди заспокоєною!».

Марта вклоняється і виходить.

Ісус посміхається, дивлячись як вона сідає у карсту, яку прикликала Марсела, і від'їжджає у Маґдалу.
272. Зцілення обидвох сліпих і німого біснуватого
Ісус іде в кухню і оскільки бачить, що Йоан іде до криниці, то вирішує піти разом з ним замість того, щоб зостатися у теплій, повній диму кухні. Він залишає Петра, що зайнятий рибою, яку принесли корабельні юнги Заведея на вечерю Вчителеві і апостолам. Вони не ідуть до джерела па другому кінці села, а до криниці на ринковій площі, чия вода витікає з гарного і багатого джерела, яке бере початок збоку гори біля озера. На площі ввечері, як це прийнято в Палестині, зібрався сільський люд: жінки з глеками для води, діти, що граються, і чоловіки, що обговорюють справи і розмовляють між собою про місцеві події. Видно також фарисеїв, що пропливають мимо у супроводі їніх слуг або клієнтів; вони повертаються до своїх багатих палаців. Всі відступають в сторону, щоб дати їм пройти, і шанобливо вітають, щоб зразу ж по тому проклясти від усього серця і осудити їхні останні підлості і їхнє лихварство.

В кутку площі Матей розмовляє зі своїми старими друзями, ідо спонукає фарисея Урію до зневажливих і добре чутних слів: «Ось це знамениті навернення! Тяга до гріха залишається; це видно з дружніх стосунків, які ще тривають. Ха-ха-ха!».

Матей ображено повертається і відказує: «Вони тривають, щоб бути наверненими».

«Нема ніякої підстави! Для цього вистачить твого Вчителя. Ти тримайся від цих речей далеко, щоб ти знову не впав у хворобу, якщо вважаєш, що ти дійсно зцілений».

Матей змінюється на обличчі, він намагається не бути грубим, тому обмежується лише запереченням: «Не турбуйся, але і не надійся!».

«Що ти цим хочеш сказати?».

«Не турбуйся, що я наслідуватиму тебе і так втрачу ці душі. Поділи і зневажливу поведінку я залишаю тобі і твоїм друзям. Я наслідую свого Вчителя і йду до грішників, щоб привести їх до милості».

Урія хотів би щось, відповісти, але інший фарисей, старий Ілля, випереджує його і каже: «Але не брудни своєї чистоти і не забруднюй своїх уст, друже. Ходи зі мною!». Він бере Урію під руку і супроводжує його до його дому.

Тим часом навколо Ісуса стовпилися люди, особливо діти. Серед дітей знаходиться і пара – брат та сестра Йоана і Тобіол, які сперечалися про фіги деякий час тому. Вони простягають свої руки до високої постаті Ісуса, щоб звернути на себе увагу, і кажуть: «Послухай-но, послухай-но! Ти знаєш, ми і сьогодні були чемні. Ми не плакали і не сперечалися між собою із любові до Тебе. Ти поцілуєш нас?».

«Отож із любові до мене ви були чемні? Цим ви робите мені велику радість. Ось поцілунок. І завтра знову будьте чемні!».

І Яків також тут, хлопець, котрий приносив Ісусові щосуботи гаманець. Він каже: «Леві не дає мені більш нічого для вірних Господа, але я відклав вбік весь дріб'язок, який мені дарують, коли я чемний, і даю його Тобі. Ти даси його бідним за мого дідуся?».

«Цілком певно! Л ідо з твоїм дідусем?».

«Він більше не може ходити. Він такий старий і ноги більше його не слухаються».

«Тобі дуже шкода його?».

«Так, тому що він був моїм учителем, коли ми ходили полями. Він навчив мене стількох речей. Він навчив мене любити Господа. Тепер також він розказує мені про Йова і показує мені зірки на небі, але зі свого крісла... Раніше було набагато краще».

«Завтра я відвідаю твого дідуся. Ти задоволений?».

І Якова змінює Веніамін, не той із Маґдали, а той із Капернаума із вранішнього видіння. Прийшовши на площу, він, як тільки побачив Ісуса, відпускає руку своєї матері і з криком, схожим на ластівчин, прокладає собі дорогу в юрбі. Добравшись до Ісуса, він охоплює Його коліна і молить: «І мене, і мене приголуб!».

В цей момент мимо проходить фарисей Симон. Він робить урочистий поклін перед Ісусом, на який Той відповідає.

Фарисей зупиняється, тоді як натовп боязливо відступає, і каже з відтінком посмішки: «А мені – ніяких пестощів?».

«Всім, хто просить мене про це. Я вітаю тебе, Сименс, з твоїм таким добрим здоров'ям. Мені говорили в Єрусалимі, що ти важко хворий».