Життя і страждання нашого Господа Ісуса Христа

«Але ж це Марія із Магдали!» – кричить один грек, а тоді гукає: «Луціє, Корнелію, Тите! Гляньте, там Марія!».

«Але це не може бути вона! Марія, так? Ти п'яний?».

«Це вона, кажу я тобі! Вона мене не обмане, навіть якщо і так зодягнеться».

Римляни і греки оточують групу апостолів, яка напоперек перетинає площу, багату на портики і фонтани. І жінки також приєднуються до цих цікавих, а одна жінка зовсім близько підходить до Марії, щоб краще її роздивитися, зупиняється, мов скам'яніла, коли бачить, що це справді Магдалина.

Вона питає: «Що ти робиш, так переодягнувшись?», – іронічно сміється.

Марія зупиняється. Вона розпрямляється, підносить руку і показує своє обличчя, відкинувши покривало. Це Марія із Магдали, владна жінка над усім, що є низького, і уже володарка, так, володарка своєї переміни.

«Це я, – каже вона своїм чудовим голосом, а її прекрасні очі при цьому зблискують. – Це я! І я підкидаю покривало, щоб ви не думали, що я соромлюся бути разом з цими святими».

«Ох! Ох! Марія із святими! Але залиш їх. Не принижуй себе!» – каже жінка.

«Я принижувала себе дотепер. Зараз цьому кінець!».

«Чи ти з'їхала з глузду? Чи це лише одна з твоїх примх?» – питає та.

Один римлянин підморгує їй і каже жартома:

«Ходи зі мною! Я кращий і веселіший від цієї плакальниці із вусами, яка вбиває життя і робить із нього похоронну процесію. Життя – гарне! Тріумф! Оргія радості! Ходи, я змету все зі шляху, щоб зробити тебе щасливою».

Юнак із каштановим волоссям, із лисячим виразом, що все ж гарний, хоче доторкнутися до неї.

«Назад! Не торкайся мене! Ти правильно сказав: ваше життя – оргія. І то одна із найбезсоромніших! Не викликає у мене відразу».

«О! О! Але донедавна це було і твоє життя», – відповідає грек.

«Тепер вона прикидається дівою!» – скалить зуби іродіанин.

«Ти псуєш святих! Твій Назарянин втрачає з тобою свій німб. Ходи з нами», – напирає римлянин.

«Ходіть ви зі мною до Нього! Перестанете бути тваринами і станете, принаймні, людьми!».

Відповіддю є хор злобного сміху.

Тільки якийсь старий римлянин каже: «Поважайте жінку. Вона вільна робити, що хоче. Я захищаю її».

«Демагог! Послухайте його! Чи тобі добре не пішло вчорашнє вино?» – питає один молодик.

«Ні, у нього тільки поганий настрій, тому що його болить хребет», – відказує інший.

«Іди до Назарянина, хай Він тебе почеше!».

«Я іду, щоб Він зчесав із мене бруд, що висить на мені через контакт із вами», – відповідає людина старшого віку.

«О, Кріспій, якого можна і в шістдесят зіпсувати!» – кажуть багато, сміючись і оточуючи його.

Але чоловік, якого назвали Кріспієм, не хвилюється через насмішки, але йде за Магдалиною, котра слухається Вчителя. А той пішов у тінь дуже гарної будівлі, що півколом оточує площу.

Ісус уже розмовляє з одним книжником, котрий закидає Йому, що той перебуває у Тиверіяді і в цьому товаристві.

«А ти! Чому ти тут? Але я скажу тобі також: саме в Тиверіяді більше ніж деінде, є душі, яких слід рятувати», – відповідає Ісус.

«Їх не слід рятувати! Це язичники, невірні, грішники!».

«Я прийшов до грішників, щоб дати їм пізнати істинної о Бога. Всім! І задля тебе я прийшов».

«Я не потребую Вчителя і Спасителя. Я – чистий і вчений!».

«Якби ти був, принаймні, настільки вченим, щоб пізнати свій стан!».

«А Ти мав би знати, що думатимуть про Тебе у товаристві повії».

«Я прощаю тобі і від її імені. Своїм смиренням вона знищує свої гріхи. Ти своїм високомір'ям подвоюєш свої гріхи».

«Я непомильний!».

«Головний твій гріх, що ти не маєш любові».

Книжник каже: «Гака (дурень)» – і повертається.

«Через мою вину, Вчителю», – каже Магдалина. – І коли бачить, як зблідла Діва Марія, то жалісно плаче: «Прости мені! Через мене ображають Твого Сина! Я піду геть...».

«Ці, ти залишишся там, де є. Я цього хочу», – каже Ісус з притиском і з таким сяйвом в очах, таким величним усім своїм виглядом, що ледве можна споглядати.

Потім Він лагідно повторює: «Ти залишишся там, де є. І якщо комусь не подобається твоя присутність, то він повинен піти».

Ісус прямує тепер у західну частину міста.

«Вчителю», – гукає тілистий старий римлянин, який захистив Мигдалину. Ісус повертається.

«Вони називають Тебе Вчителем. І я Тебе теж так називаю. Я прагнув почути Твою промову. Я наполовину філософ, а наполовину гультяй. Але Ти, напевно, зміг би зробити з мене пристойну людину».

Ісус твердо глянув на нього і мовив: «Я покидаю місто, де в людині панує низькість тваринної о і де володарем є насмішка».

І він іде далі.

Чоловік, потіючи і задихуючись, іде за Ним. Ісус швидко крокус вперед, а чоловік –товстий і старий та позначений пороком – ззаду. Петро, що оглядається, звертає на те увагу Ісуса.

«Хай іде. Не турбуйся про нього».

І Іезабаром Юда Іскаріот каже: «Чоловік біжить за нами. Це недобре!».

«Чому? Через співчуття чи іншу причину?».

«Співчуття до нього? Ні! Але далеко позаду за нами йде той книжник з іншими євреями».

«Хай ідуть! Але було б краще, щоб ти мав співчуття до нього, а не до самого себе».

«До Тебе, Вчителю!».

«Ні, до себе, Юдо! Будь правдивим у пізнанні своїх почуттів і їх визнанні».

«Я справді співчуваю старому. Це нелегко – тримати з Тобою крок, Ти знаєш», – каже, потіючи, Петро.

«Слідувати за досконалістю завжди потребує зусиль, Симоне!».

Чоловік невтомно іде за ними. Він спробував бути поблизу жінок, до яких він, проте, не звертається і словом.

Магдалина беззвучно плаче під своїм покривалом.

«Не плач, Маріє», – втішає її Матір Божа і бере її за руку.

«Пізніше світ буде поважати тебе. Ці перші дні потребують найбільших зусиль».

“О! Не через мене! Через Нього я страждаю! Якби я мала завдати Йому шкоду, я б собі цього ніколи не простила. Ти чула, що сказав книжник? Я приношу шкоду Вчителеві!».

«Бідна дитина! Але чи ти не знаєш, що ці слова вже шипіли як змії, коли ти ще й подумала прийти до Нього? Симон сказав мені, що вони звинуватили Його вже минулого року, тому що Він зцілив прокажену, яка раніше була грішницею, і Він бачив її в мить чуда, а потім більше ніколи. І вона була старша від мене, його матері. Ти не знаєш, що Він змушений був утікати із «Обманливих вод», тому що одна з твоїх нещасних сестер подалася туди, щоб бути врятованою Цим? Як можуть вони Його звинуватити, коли Він без гріха? Тільки брехнею! А чим живиться ця брехня? Його місією серед людей. Добра справа виставляється як доказ Його вини. Щоб не робив мій Син – вони завжди називатимуть це гріхом. Якби Він, як самітник, пішов у пустелю, то вони б звинуватили Його, що він покинув народ Божий. Їде Він серед народ Божий – вони кажуть, що грішно так робити. Для них Він завжди винний!».

«Вони жахливі і злі до Нього!».

«Ні, вони вперто закрилися від світла. Він, мій Ісус – вічно незрозумілий. І Він буде ним більше і більше».

«А як Ти страждаєш від цього! Ти здавалася мені завжди такою веселою».

«Помовчимо про те. Мені здається, наче моє серце оточене колючим терням. При кожному подиху я відчуваю уколи. Але Він не повинен цього знати. Я виглядаю так, щоб підтримати Його своєю веселістю. Якщо Його мати не втішить Його, то де знайде утіху мій Ісус? На які груди Він міг би покласти свою голову, щоб Його не поранили або не оббрехали? А тому (це більше, ніж правильно), що поверх колючок, які ранять моє серце, і сліз, які я проливаю у годину самотності, я накидаю м'який плані любові, посміхаюся, і то за всяку ціну, щоб заспокоїти Його, заспокоїти доти... доки хвилі ненависті не стануть такими високими, що ніщо більше не допоможе, і любов мами також ні...». Дві сльози збігають по обличчю Марії.

Обидві сестри зворушено поглядають на неї. «Але ж Він має нас, що любимо Його. І також апостолів...», – каже Марта, щоб утішити її.

«Він має вас, так... Він мас апостолів..., які ще не доросли до свого завдання... Мій біль тим більший, що я знаю, що для Нього нічого не є таємним...».

«Тоді Він буде також знати, що я буду слухняною Йому аж до повної самопожертви, коли це буде потрібно?» – питає Марія Мигдалина.

«Він це знає. Ти – велика радість на Його шляху».

«О Мати!» – і Магдалина схопила руку Марії, ревно її цілуючи.

Тиверіяда закінчується фруктовими садами передмістя. Далі іде вкрита порохом дорога в Капу, обмежена з одного боку фруктовими деревами, а з іншого – ликами і полями, на яких зібрано урожай.

Ісус входить в один сад і затримується в тіні дерев із густим листям. Жінки наздоганяють Його, а потім приходить і спітнілий римлянин, сили якого тепер справді вичерпані. Він сідає трохи збоку, нічого не кажучи, а тільки дивиться.

«Перепочиваючи, давайте трохи поїмо, – каже Ісус. – Он там криниця, а також селянин поблизу. Ідіть і попросіть у нього води».

Йоан і Тадей ідуть до нього. Вони повертаються із глеком, по якому стікає вода, у супроводі селянина, який пропонує чудові фіги.

«Хай Бог відплатить тобі за це здоров'ям і багатим урожаєм».

«Хай Бог береже Тебе. Ти Вчитель, чи не так?».

“Це я!».

«Ти будеш тут говорити?».

«Ніхто тут цього не потребує».

«Я, Вчителю. Більше, ніж води, що така добра для спраглого», – вигукує римлянин.

«Ти маєш спрагу?».

«Дуже. Я весь час біг позаду Тебе».

«У Тиверіяді не бракує джерел з прохолодною водою».

«Не зрозумій мене неправильно. Вчителю, або не роби так, ніби Ти мене не розумієш. Я слідував за Тобою, щоб почути Твоє слово».

«Але чому?».

«Я не знаю, що і чому? Це було, тому що я побачив оту (він показує на Магдалину). Я не знаю, щось сказало мені: «Він скаже тобі те, чого ти не знаєш», і тому я прийшов.

«Дайте чоловікові води і фіг, щоб він спочатку підкріпив своє тіло».

«А дух?».

«Дух скріпляється істиною».

«Саме тому я біг за Тобою. Я шукав істину у знанні; я знайшов зіпсуття. І в найкращих науках є завжди щось, менш добре. Я втратив мужність і набув відразу. Я став неприємною людиною, що живе сьогоднішнім днем».

Ісус гостро поглядає на нього в той час, як він їсть хліб і фіги, що принесли йому апостоли.

Перекуска швидко закінчилася.

Ісус залишається сидіти і починає говорити так, наче хоче дати науку лише своїм апостолам. Селянин також залишається поблизу.

«Численні ті, що впродовж цілого свого життя шукають істину, не знайшовши її. Вони схожі на безумних, що хочуть бачити, хоч тримають перед очима бронзову монету; вони судомні і спантеличені у своєму пошуку, вони все більше віддаляються від істини або ховають її під речами, які звалюють на себе у своєму безумному пошуку, тому що вони шукають там, де істини бути не може.

Щоб знайти істину, слід поєднати між собою розум і любов, на речі слід дивитися не тільки розумними, але й добрими очима. Тому що доброта більш вартісна, ніж ученість. Хто любить – завжди знайде слід істини. Любити – не значить радіти тілом і жити задля тіла. Це не любов. Це – чуттєвість. Любов – це прихильність вищої людини до вищої людини. Через любов у супутниці бачать не рабу, а матір дітей, отже другу половину, що утворює з чоловіком одне ціле, яке здатне створити одне бо більше життів; отже супутницю, що є чоловікові матір'ю, сестрою і дочкою, що слабший від новонародженої дитини, але також може бути сильнішим від лева – в залежності від обставин, і що повинен любити матір, сестру і дочку з повною довір'я і охорони пошаною. Все інше – не любов, а норок. І він веде не ввись, а вглиб, не до світла, а в темряву, не до зірок, а и бруд. Жінку люблять, щоб навчитися любити ближнього. Ближнього люблять, щоб навчитися любити Бога. І тим ми знайшли шлях до істини. Істина тут, о люди, що шукаєте її! Істина – Бог. Ключ до розуміння знання – тут.

Вченням, що є непомильне, може бути тільки вчення Боже. Як може людина відповісти на своє чому, якщо вона не мас Бога, Який би їй відповів. Хто може припідняти завісу над таємницями творення, навіть найпростішими, якщо не найвищий Творець, що усе створив? Як можемо ми усвідомити живий чудо-твір, яким е людина, істота, у якій поєднується тваринна досконалість з безсмертною досконалістю, якою є дута, через що ми стаємо ніби богами, коли ми маємо у собі живу душу, що е вільною від тих гріхів, що забруднили б і чудовисько, але які людина все ж робить і навіть пишається ними?

Я повторюю вам слова Йова, о шукачі істини: «Спитай биків – і вони навчать тебе, птахів – і вони це тобі покажуть. Говори до землі – і вона тобі відповість, до риб – і вони розкажуть тобі».

Так, земля, зеленіюча і квітуюча земля, фрукти, що все більше наливаються на деревах, птахи, що множаться, вітри, що розділяють хмари, сонце, що століттями і тисячоліттями вчасно сходить: все говорить про Бога, все пояснює Бога, все припіднімає завісу і виявляє Бога. Якщо наука не опирається па Бога, вона стає помилкою, яка не возвишує, а понижує. Знання не є зіпсуттям, якщо це релігія. Хто у Бозі має своє знання, той не впаде, бо він відчував свою і гідність, тому що вірить у своє вічне майбутнє. Але слід шукати істинного Бога; не духів, що є богами, а видінням людей, які ще сповиті пеленами духовного незнання, а тому їхня релігія не виказує і сліду мудрості, а їхня віра – і сліду істини.

У кожному віці можна стати мудрим. І Йов каже це: «З настанням вечора у тобі засяє світло полудня і коли ти думаєш, що ти при кінці – ти піднімешся, як вранішня зірка. Ти будеш повний довір'я через надію, яка чекає на тебе».

Щоб знайти істину – достатньо доброї волі. Раніше чи пізніше вона виявиться вам. Але коли ти знайшов її, тоді горе тобі, якщо ти не слідуєш їй і чиниш подібно впертим Ізраїлю, які вже мають у руках провідну нитку, за якою можна знайти Бога: все, що написано про мене у книзі! І все ж вони не хочуть віддатись істині, ті, що ненавидять її, нагромаджуючи при цьому на свій розум і своє серце тягар ненависті і зовнішніх форм. Вони не знають, що земля розкриється під дуже великим тягарем їхніх кроків, які вони вважають переможними, але які, проте, не є нічим іншим, як кроками рабів формул, підступності і себелюбства, і що вони будуть проковтнуті і скинуті туди, куди підуть приналежні через їхню вину до язичництва; вони більш винні, аніж народи, котрі самі дали собі язичництво для того, щоб мати релігію, якою вони могли б керуватися.

Ні, так як я не відкидаю того із дітей Ізраїля, хто розкаюється, так не відкину я і тих ідолопоклонників, які вірять в те, що їх навчили і зітхають внутрішньо: «Дайте нам істину!».

Я промовив. Тепер давайте відпочинемо тут у саду, якщо селянин з тим погоджується. Ввечері давайте підемо у Кану.

«Господи, я іду. І оскільки я не хочу осквернити знання, яке Ти мені дав, я ще сьогодні ввечері вирушу із Тиверіяди. Я покину цю землю і піду з моїми слугами на узбережжя Луканії. Там у мене дім. Ти дав мені багато. Більше ти не зміг би дати старому епікурейцеві. Але з того, що мені дано, мені вистачить, щоб знайти правильний шлях. І молися до твого Бога за старого Криспія, твого єдиного слухача у Тиверіяді. Молися, щоб я зміг почути Тебе ще раз. Тебе і Твою істину через Твої слова, що зробили мене здатним краще зрозуміти. Вітаю Тебе, Вчителю!».

Він вітається на римський манер. Але потім, коли він проходить повз жінок, що сидять в стороні, він вклоняється перед Марією із Магдали і каже: «Дякую, Маріє! Це добре, що я знав тебе. Своєму старому товаришеві по святах ти подарувала скарб, який він шукав. Якщо я дістануся туди, де є ти, то я завдячуватиму цим тобі. Всього доброго!».

Тоді він іде.

Магдалина, здивована і з сяючим виразом обличчя, притискає руки до грудей. Тоді вона на колінах іде до Ісуса.

«О Господи! Господи! Отож це правда, що я можу нести до доброго? О Мій Господи! Це забагато добра!». І вона схиляється, занурюється обличчям у траву і цілує стопи Ісуса, зрошуючи їх своїми сльозами. Це сльози вдячності великої люблячої Марії із Магдали...

Справді здається, наче скрізь, куди Він не кине своїм оком, простирається покривало урочистою і все ж радісною миру. Його очі випромінюють чистоту і мир, з Його уст тече мудрість, а з серця – любов.

Тому, хто читає ці рядки, сказане може, напевне, здатися неможливим. І все ж те саме місце, що перед прибуттям Ісуса було цілком звичайним місцем, діловим, що виключає мир, навіть якщо роботу роблять не виснажуючись, це місце облагороджується, як тільки він з'являється, сама робота набуває впорядкованості, що не виключає присутності надприродньої думки, яка стосується роботи. Я не знаю, чи я добре висловлююсь. Ісус ніколи не засмучений, навіть в години найбільшою несхвалення внаслідок якоїсь події; Він переважно завжди величний, сповнений гідності, і ця природна гідність передається місцю, в якому Він знаходиться. Ісус ніколи не є жартівливим чи плаксивим, навіть в миті найбільшої радості чи найбільшого смутку, ніколи Його обличчя не спотворюється сміхом. Його посмішку неможливо повторити. Жоден художник не може передати її. Здається, наче Його серце випромінює світло у хвилини вищої радості над врятованою душею, чи душею, що наближається до досконалості; рожева усмішка – хотіла б я сказати – коли Він схвалює спонтанні дії своїх співтоваришів чи учнів і радіє з їх присутності. Це посмішка, яку я, щоб далі висловлюватися кольорами, назвала б небесно-голубою і ангельською, коли Він схиляється над дітьми, щоб послухати їх, навчати їх і благословити; посмішка, пронизана милосердям, коли Він помічає тілесну чи душевну біду; нарешті, божественна посмішка, коли Він говорить про Отця чи про свою Матір, чи дивиться на що найчистішу Матір або слухає Її.

Я не могла б сказати, що бачила Його коли-небудь пригніченим, навіть у години найбільшого напруження. Під час тортур бути зрадженим, під час кривавого ноту, під час страсних мук печаль може задушити миле сяйво Його посмішки, але їй не вдається погасити той вогонь, що, як діадема, з райськи сяючими перлами прикрашає Його гладке чоло і загортає божественну особу цілком у її сяюче світло.

Я також не можу сказати, що Він коли-небудь віддавався жартівливій веселості. Він не відкидає щирий сміх, коли для цього є підстава, але зразу ж потому повертається Його гідний спокій. Але коли Він схиляється, тоді Він дивним чином молодіє і стає схожим на двадцятирічного юнака, і здається наче через Його гарний, дзвінкий, милозвучний сміх молодіє світ.

Так само я не можу сказати, щоб Він коли-небудь поспішав. Чи Він говорить, чи рухається – це відбувається завжди спокійно, але ніколи не повільно чи незадоволено. Можливо, це так тому, що Він при своєму зрості робить великі кроки і може без бігу долати великі відстані; так само з легкістю Він досягає віддалені предмети, не будучи змушеними вставати. Певно те, що в усіх своїх рухах Він залишається благородним і величним.

А голос? Минуло вже два роки, що я чую, як Він говорить, але деколи я втрачаю нитку Його мови, тому що я задуже заглиблююся у сприйняття Його голосу. І добрий, терплячий Ісус повторює, що Він сказав, і поглядає на мене з посмішкою доброго Вчителя, щоб у диктантах не було пропусків через моє блаженство від змоги чути Його голос і насолоджуватися Його чаруючим звуком. Але після двох років я все ще не знаю, яке у Нього забарвлення. Це точно ніяк не глибокий бас і також не легкий тенор. Але я увесь час не знаю, чи йдеться про могутній теноровий голос, чи про досконалий баритон з широким діапазоном. Я хотіла б сказати, що Його голос звучить деколи як бронза, глибоко і приглушено, особливо коли Він говорить до грішника і намагається повернути Його до милості, чи коли Він дорікає народові за помилки. Якщо ж ідеться про те, щоб показати пальцем на заборонені речі або викрити лицемірство, тоді виступає бронзовий звук; він ріже, наче блискавка, коли роз'яснює правду і провіщає свою волю. Але коли Він і спорить про милосердя Боже або Його дивовижні діла, тоді Його голос звучить як золота плата, по якій б'ють кришталевим молотком. До цього ще й тон любові, коли Пін говорить з Матір'ю або про Неї. Тоді Його голос дійсно просякнутий любов'ю, шанобливою дитячою любов'ю або любов'ю Бога, що хвалить свій мистецький витвір. І цей тон, хоч, може, дещо менш виражено, Він використовує, коли говорить із приємними для Нього людьми, з наверненими чи з грішниками. Ніколи Він не втомлюється, навіть під час найдовшої промови, тому що цей голос зодягає й доповнює думку і слово і наповнює її владою або добротою, відповідно до потреби.

Я деколи перестаю писати, щоб послухати Його, а тоді виявляється, що у своєму ході думок Він пішов уже вперед і мені неможливо послідувати за Ним... Тоді я чекаю, поки Ісус повторить, що Він також робить, щоб навчити мене терпляче переносити обтяжливі речі чи особи. Йому, очевидно, мас впасти у вічі, як це обтяжливе для мене, коли мені перебивають блаженство чути Ісуса...

Тут, в Капі він дякую Сузані за гостинність, яку вона виказала Аглаї. Вони стоять осторонь під густою аркадою, обтяженою стиглими гронами винограду, в той час як інші підкріпляються у великій кухні.

«Жінка була сповнена доброти. Вчителю. Вона справді не була для нас тягарем. Вона допомагала мені у всіх моїх роботах: у пранні і прибиранні дому перед Пасхою, так наче б вона була слугинею, і вона працювала, я запевняю Тебе в цьому, як рабиня, щоб підготувати одежі до ІІасхи. Вона мудро відходила в тінь, як тільки хтось приходив, навіть якщо це був мій чоловік, вона не хотіла залишатися. Вона мало говорила в сім'ї і мало їла. Вона вставала вдосвіта, щоб одягнутися, нерпі ніж встануть чоловіки, і я завжди вже знаходила вогонь запаленим, а дім підметеним. Але коли ми були самі, вона розпитувала мене про Тебе і просила мене навчити її псалмів нашої релігії. Вона говорила: «Щоб я могла молитися, як молиться Вчитель. Чи вона вже перестала тепер себе мучити? Вона багато страждала! Вона всього боялася, плакала і зітхала багато. Чи вона тепер щаслива!».

«Так, в природний спосіб щаслива. Вільна від страхів і в мирі. Я ще дякую тобі за все добре, що ти їй виявила».

«О мій Господи! Що за добре? Я нічого іншого їй не дала, як любові в Твоє ім'я. Тому цю більш я нічого не можу зробити. Вона була бідною сестрою, це я зрозуміла. І з вдячності до Всевишнього, Який зберіг мене у своїй милості, я любила її».

«Цим ти зробила більше, ніж коли б ти навчила її «Бет гамідраш». Тепер у тебе тут інша. Ти впізнала її?».

«Хто не знає її в цій місцевості?».

«Всі її знають, це правда. Але ви і вся місцевість ще не знаєте другої Марії, яка завжди залишиться вірною своєму покликанню. Завжди! Я прошу тебе, повір мені в цьому».

«Ти говориш це, Ти знаєш це, і я вірю».

«Скажи також: я люблю її. Я знаю, що це важко – пробачити комусь, хто належить до нас і грішив, ніж тому, хто має вибачення в тому, що язичник. Але якщо великим був біль через падіння родича, то тим більшими мають бути співчуття і прощення. Я простив її за весь Ізраїлі»«, – закінчує Ісус з притиском.

І я прошу її зі свого боку, тому що думаю, що учень має робити те, що робить його вчитель».

«Ти – в істині і Бог радіє тому. Ходімо до інших. Вечоріє. Спочинок у вечірньому мовчанні буде приємним».

«Ти не будеш до пас говорити. Вчителю?».

«Я ще не знаю цього».

Вони входять в кухню, де готуються страви і напої для вечері.

Сузана виступає вперед і каже, злегка почервонівши: «Чи не хотіли б мої сестри піти зі мною у залу наверх? Ми повинні швидко накрити столи, тому що після того слід розкласти постелі для чоловіків. Я могла б це зробити одна, але це довго триватиме».