Чернець так само мовчки й пильно спостерігав мене

— Присягаюсь вам,— благально сказала я,— що це не через мене він утік... Я хочу сказати, це не якась там ідіотська історія між нами двома, розумієте? Це куди серйозніше. Тут ідеться про його батьків...

— Я бачу... Бачу,— промовив чернець своїм глибоким голосом.— Так, це набагато серйозніше.

Він чимось нагадав мені Гійома. І нараз мені так захотілося, щоб Гійом з його спокійною силою і розважливим розумом був зараз тут, біля мене.

— Чи не могла б я звідси подзвонити додому, сповістити своїх?

— Звісно,— відповів він. — Ходімо.

Він повів мене до кімнати монастирського воротаря, дав у руки телефонну трубку і вийшов. Я викликала пекарню у Фовемберзі,— вона була зовсім близько від наших Сонячних Дзиґарів, і, коли траплялася якась невідкладна справа, ми завжди телефонували туди. Мене зразу з'єднали, і я попросила покликати Гійома. Потім потяглися довгі хвилини чекання.

— Алло! Не роз'єднуйте, будь ласка. Ні, ні, не роз'єднуйте... (Таж від цієї пекарні до нашого будинку всього якихось п'ятдесят метрів!..) Ні, ні, розмову ще не скінчено... (А може, прийде Капітан? Тоді мені буде важче все пояснити...) Алло! Це ти, Гійоме? Слухай! (Я приклала руку до рота). Слухай, Ян утік... Так... Утік! Я тобі все поясню потім... Я зараз біля Сент-Омера, в монастирі бенедиктинців, у Віске. Я вже розшукую його хвилин сорок п'ять, але марно.

— Мій брат зараз приїде,— сказала я ченцеві, виходячи із сторожки.— Він буде за три чверті години. Ми маємо зустрітися тут.

— Кличуть до вечерні. Я мушу вас покинути,— тихо мовив він.

— Ти розкажеш мені все по дорозі,— збуджено мовив він.— Як ти гадаєш, звідки треба почати розшуки?

— Не знаю, як краще зробити,— завагалася.— Може, почнемо з дороги?..

— Отець Гіле сказав мені, що ви розшукуєте високого білявого юнака в темному светрі і з рюкзаком за плечима. Я бачив його, коли вертався з Лоліна. Десь півтори години тому зустрів його на дорозі.

— А де ж це вона — дорога на Лолін?

— Ну, весь час їхатимете прямо. Перетнете шосе, і метрів за п'ятдесят побачите путівець,— по ньому й поїдете.

— Дякую,— гукнула я, перекрикуючи гуркіт мотора.

— Нам треба поспішати,— гукнув Гійом.— Дивись, уже ніч насувається...

— Треба розпитати людей...

— А я бачив його, цього чоловіка! Мати міцно струснула його за плечі:

— Чом же ти зразу не сказав? Говори ж!

Та на хлопчика це не вплинуло, він і далі старанно порався над своєю каструлею. Нарешті розповів:

— Ну, я саме йшов зі школи. А він мене спитав, чи далі є ще село. Я й сказав, що далі буде Зудауске.

— І він пішов у напрямі Зудауске? — спитала я.

Хлоп'я, не одриваючись від каструлі, кивнуло головою й повернулося до нас спиною. Це, певно, мало означати, що йому більше нічого сказати.

Окрилені новою надією, ми знову рушили вперед, помчали мов вітер схилом, що вів до Зудауске. Та ось на крутому повороті Гійом мусив різко загальмувати, потім зовсім спинився.

— А що як ми спитаємо в оцій кав'ярні, га?.. Так чи інакше він же повинен десь попоїсти...

— А може, це той чудний хлопець, що говорив із Жермен? Підіть-но та поспитайте на крайній фермі з широкою брамою,— це одразу за зерносховищем!..

— Гійоме,— пробурмотіла я,— якщо й тут ми його не знайдемо, то, скажу тобі по правді, мені вже несила далі шукати...

— Кріпись, Фан, ми неодмінно знайдемо його. Либонь, це вже останній етап!

— Пробачте, добродію, чи ви не бачили...

— Заходьте! — не давши нам скінчити, сказав чоловік.

Світлиця, куди ми ввійшли, була простора, вимощена червонуватими плитками. За круглим столом, застеленим порізаною ножем цератою, вечеряли жінка й троє дітей. Я відчула раптом нестримне бажання й собі сісти за цей скромний стіл, поруч із цими простими сільськими хлопчаками. Чоловік і жінка з доброзичливою цікавістю дивилися на нас. Певно, вони не могли прогнати Яна!

— У вашого приятеля, правду кажучи, Досить-таки жалюгідний вигляд був! — просто мовив фермер.— Якби ми не дали йому миску гарячого супу та не обігріли отут, біля печі, він, либонь, упав би й зомлів од слабості! Не хотів казати, звідки прибився до нас, але видно було, що прийшов здалеку!

— Знаєте, це одразу було помітно!

— А зараз де він? — перепинив Гійом.

— Майже годину сидів тут мовчки, закам'янівши, як старий дід, що згадує своє минуле. А тоді я провів його до стодоли,— хай добре виспиться. Скажіть, ви ж не збираєтесь його будити?

— Доведеться,— тихо відповів Гійом.— Нам конче треба з ним поговорити. Він потім виспиться. Я щиро дякую вам за нього, добродію... Якби не ви...

Фермер зняв з гачка свій берет і взяв у руки ліхтар. Стоячи до нас спиною, він знизав плечима:

— Нема про що говорити, не він перший заходить до нас. Ходімо вже!..

— Глядіть тільки, не наробіть пожежі, там же солома!

— Мабуть, я лишусь тут, Фан,— раптом пробурмотів брат.— Гадаю, краще буде, коли ти підеш сама!

— Гійоме!

Він підійшов до мене впритул, зазирнув у очі й сказав, схопивши мене за плече:

— Авжеж, Фанні, так треба. Запевняю, Ян послухається тебе краще, ніж мене. Це ж не просто так собі він вибрав саме тебе, щоб поїхати до Бове! Якби ти була хлопцем, ти б сама зрозуміла.

— Усе буде гаразд. А втім, коли б там щось не клеїлося, тобі досить гукнути мене...

— Яне,— тихенько покликала я.— Яне... Ти чуєш мене?

— Яне, прокинься!

— Я скрізь шукала тебе,— пробурмотіла я.

— Я не хочу бачити Інгвільд,— прошепотів він.

— Вислухай мене уважно,— якомога спокійніше мовила я.— Інгвільд підозрює, що ти її брат. Ти не можеш її розчарувати в цьому. Ти не можеш покинути її в ту хвилину, коли вона тебе знайшла. Так чи інакше, але треба, щоб вона колись почула всю правду.

— От-от, саме через це, бо я не хочу їй нічого говорити.

— А тобі й не треба нічого казати. Не ти зробиш це... Це зробить твій батько, він розповість їй усе, лагідно й ніжно, коли ви повернетесь до Норвегії...

— Мій батько?..— Він трохи підвівся, спершись на лікоть.— Мій батько...— повторив, і голос йому урвався.

— Це правда. Уперше в житті я маю батька!.. І можу на нього покластися, коли мене спіткає лихо. Батько буде моєю силою, підпорою... він сам скаже Інгвільд, що я посяду її місце.

— Ти не посядеш її місця. Знайшовши тебе, твої батьки не менше любитимуть Інгвільд! Уже багато років минуло, відколи Інгвільд стала їхньою донькою, справжньою їхньою дитиною. Для них ви будете однаково дорогі.

Очі його мрійливо вдивлялися кудись у далину. Він, здавалося, відчув невимовну полегкість, але, не бажаючи отак зразу визнати себе переможеним, сказав:

— Ти гадаєш, вона не гніватиметься на мене?

— Яне, невже ж ти не хочеш бути для неї старшим братом? — твердо мовила я.— Чи ти не думаєш, що для Інгвільд буде великою радістю мати брата?

Стишивши голос, я додала:

— Учора ти сказав мені, що я була для тебе маленькою сестрою. То так само буде тепер з Інгвільд...

— Ніколи це не буде так само! — сухо кинув він.

— Ні, звісно, ні!..— квапливо погодилась я.

— Фанні, навіщо ти сказала, що Інгвільд не сестра мені? — спитав він.— Чом не почекала, поки це зробили б мої батьки?

— Бо я хотіла, щоб ти почув усю правду, перш ніж знову зустрінешся з Інгвільд... Інакше мене б мучило сумління, ніби я приховала від тебе щось дуже важливе. І я охоче приховала б це від тебе... Тобто я хочу сказати, що зробила б це, якби думала тільки про себе і не думала про тебе...

Він пильно дивився на мене затамувавши подих і, здалося мені, навіть з якоюсь ніжністю. І від цього погляду, і від його промовистого мовчання мені стало водночас так приємно й так гірко, що останні слова я майже прокричала захриплим голосом:

— Інгвільд ніколи не була твоєю сестрою і ніколи не буде нею! Ви вільні обоє, вільні... Ох! Яне, мені так важко вимовити ці слова...

— Вільні покохати одне одного? Ти ж про це подумала?

Ні, я нізащо не заплачу перед ним! Я тільки мовчки кивнула головою, коротко і втомлено, потім сховала обличчя в долоні і, уникаючи Янового погляду, силкувалася опанувати себе.

Та враз до слуху мого долинуло, як поруч зашелестіло сіно,— то Ян рвучко підвівся з місця, владно схопив мене за руки й рішуче потягнув до себе. І ось я вже стою на ногах, віч-на-віч з Яном, і бачу, як у місячному сяйві виблискують його очі.

— Фан!.. Яка ж ти дурненька! Чи перестанеш ти нарешті влаштовувати моє майбутнє на свій розсуд? Насамперед затям собі: ти ще надто юна, щоб думати про це майбутнє! Тобі ж тільки п'ятнадцять років, дівчинко із Сонячних Дзиґарів, не забувай про це!

— Ні! — палко вихопилося в мене.— Я про це не забуваю. Не думай, що це дуже приємно — мати тільки п'ятнадцять років! .

— Нарікай, нарікай! — буркнув Ян.— Ти ще й не здогадуєшся, як це мило й приємно — мати п'ятнадцять років! Вони ясні, мов свіжий морозяний ранок, чисті, як добре перемитий посуд, горді, як корсарський фрегат, і багаті на обіцянки та мрії, як мішок доброго борошна... Так, так, нарікай на долю!

— Фан,— озвався знову, і голос його тепер бринів так тихо й глухо, що в мене враз тьохнуло серце,— але ж одного чудового дня тобі вже не буде п'ятнадцять. І того дня...

— Фан, я збережу їх на пам'ять про тебе...

— Гійом чекає внизу, у дворі,— пробурмотіла я.— Я так налякалася, коли ти втік. І подзвонила йому. Покликала на допомогу.

— Добре зробила,— сказав Ян.

Ми підійшли вже до виходу з горища. Ліхтарик, поставлений на підлогу, освітлював мене. Ян чекав нагорі. Він став навколішки і обома руками тримав драбину, щоб вона не хиталася.

Тільки-но я подолала перші щаблі хиткої драбини, як до мене долинув згори Янів голос, веселий і лагідно-насмішкуватий, як у добрі минулі дні:

— Я міцно тримаю тебе, не бійся, маленька кізочко!..

— Татуню! — стиха покликав його Гійом.

— Татуню,— сказав Гійом, і голос його лунав піднесено й урочисто.— Ми привели тобі... Єф Нільсена!

— Єфе, хлопчику мій!..— прошепотів він, і в тихому тремтячому голосі його бриніла невимовна радість, що йшла, здавалося, з найбільшої глибини його душі. Мені не описати тієї радості.

— Інгвільд спить? — за хвилину спитав Гійом.

— Так. Вона хотіла теж чекати, та я порадив їй відпочити. Вона ще ні про що не здогадується.

— От і гаразд, і не треба будити її,— пробурмотів Ян, розпалюючи з Гійомом вогонь у каміні.

— Так, це була єдина справжня іграшка, яку ти мав на борту, і ти нізащо не хотів з нею розлучатися... Одного разу...

— Одного разу,— вів далі мрійливий голос,— ти перекинув на свого ведмедика тарілку рідкої каші, і ми всі були цим страшенно засмучені. Наш кок, котрий дуже полюбив тебе, помив ведмедика й довго чистив його щіткою — аж поки він став чистенький, як цуценя після купання. Ти розгублено дивився на кока, і він сказав тобі серйозно своєю говіркою,— ти звісно, не зрозумів його:

— Капітане,— нарешті мовив Ян, опустивши очі,— даруйте мені, що я не поговорив з вами про все раніше...

— Тобі нема чого просити в мене пробачення, дитино! Тоді й я повинен був би попросити пробачення. Бо і я теж не говорив про все це з тобою. Проте відтоді, як ти вперше завітав до Сонячних Дзиґарів, я втратив душевний спокій. Знаю, що ви — і ти, і Фанні, й Гійом,— не раз питали себе, чому я раніше не поговорив з Яном, але я гадаю, тепер ви зрозуміли, що іноді час може краще, ніж люди, розв'язати найскладніше, найзаплутаніше.

Він підійшов до каміна, узяв з верхньої полички свою коробочку з тютюном і цигарковий папір, знову сів у глибокий фотель. Неквапливо почав скручувати цигарку. Аркушик паперу був розірваний і пучка тютюну висипалася на підлогу, тоді він заходився вирізати з іншого, цілого аркуша маленький квадратик і обережно акуратною латочкою заклеїв дірочку.

— Так, Янова таємниця була надто болюча, щоб діяти зопалу! — вів далі Капітан.— Саме тому я й гадав, що ти, Фанні, і ти, Гійоме,— щирі друзі Яна та Інгвільд,— зможете значно краще, ніж я, розібратися в усіх цих мовчазних драмах. Звісно, я був завжди насторожі й напоготові, але вважав, що кермо має лишатись у ваших руках, а не в моїх. Мовчіть! А що я мав рацію, доводить цей щасливий кінець!

— А чи можна сподіватися чогось кращого у моєму віці, аніж побачити, як проростає добірне насіння, як вбивається в колодочки молоде плем'я? Ніякої розгубленості, ніяких кинутих на вітер слів, ніякої нетактовності я не помітив, діти мої. Так, ви блискуче витримали випробування! Фанні, ти заслужила диплом, куди важливіший, аніж диплом бакалавра: ти успішно склала іспит на добре серце, чуйність і делікатність, скромність та вірність у дружбі...

— Щось не горить! — розсердився він, марно силкуючись розпалити од жарини папірець, щоб закурити цигарку.

— Це оте твоє маленьке чортеня жартує з тобою, знаєш!

— God dag!.. Jnge, jeg er din bror!..— стиха промовив він.

— Добрий день!.. Інже, я твій брат!..— ще тихше переклав Капітан.

— Єф! — скрикнула Інгвільд.— Єф!..