Клуб сімейного дозвілля


«Ти мусиш це прочитати, Дарсі, це книга, що змінює жит­тя»



бет29/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   36

«Ти мусиш це прочитати, Дарсі, це книга, що змінює жит­тя», — сказав він за два чи три вечори до своєї останньої поїздки.

Вона вимкнула лампу, побачила Стейсі Мур з головою, за­сунутою в кукурудзяний рундук, і знову ввімкнула лампу. За­звичай нічна темрява була їй подругою — доброю провісни­цею сну — але не цієї ночі. Цієї ночі темряву населяв Бобів гарем.

«Ти не знаєш цього. Пам’ятай про те, що ти не знаєш цьо­го достеменно».

Але якщо знайдеш жмутик котячої шерсті...

«Досить з мене вже тієї котячої шерсті».

Отак вона там лежала, ще далі від сну, ніж перед тим була по­боювалася, думки в голові її крутилися й крутилися, то вона ду­мала про жертв, то про їхніх дітей, то про саму себе, навіть зга­дала надовго було забуту біблійну історію про те, як Ісус молився у Гетсиманському саду. Вона кинула погляд на Бобів будильник, після того як за її відчуттями минула година цих її циклічних безрадісних, жалюгідних думок, натомість побачив­ши, що минуло лише двадцять хвилин. Вона підвелася на одно­му лікті і повернула будильник циферблатом до вікна.

«Його не буде вдома до шостої завтрашнього вечора», — по­думала вона... а втім, оскільки зараз чверть по півночі, в тех­нічному сенсі, подумала вона, він повернеться додому вже сьогодні ввечері. Як не вважай, а вона мала попереду ще ві­сімнадцять годин. Безумовно, достатньо часу, щоби прийня­ти якесь рішення. Було б легше його дійти, аби вона змогла за­снути, хоча б ненадовго — сон має здатність перезавантажу- вати мозок, — але на це й сподіватися не випадало. Вона може трішки задрімати, а тоді згадає Марджорі Дувалл, або Стейсі Мур, або (це було найболючіше) Роберта Шейверстона, деся­тирічного хлопчика. «ВІН “НЕ СТРАЖДАВ"!» І всяка можли­вість сну пропаде знову. Думка, що вона взагалі може ніколи більше не заснути, виникла в неї. Таке неможливе, звісно, але коли лежиш отак, зі смаком блювотиння все ще у себе в роті,

попри те, що вона прополоскала його «Скоупом»1, це здасть ся цілком імовірним. '

У якийсь момент вона усвідомила, що пригадала той рік у ранньому дитинстві, коли вона блукала по дому, задивллю чись у дзеркала. Ставала перед ними, затуливши долоньками собі по боках обличчя, торкаючись носом скла, але затри му ючи дихання, щоби воно не запітніло.

Якщо її запопадала мати, вона отримувала ляпаса по думці «Лишаються плями, а я мушу їх відтирати. Чому це ти так собою цікавишся, інтересно? Тобі ніколи не потрапити на шибеницю через вродливість. Ну, а навіщо так близько при тулятися? Так ти не побачиш нічого вартого видивляннн».

Скільки їй тоді було? Чотири? П’ять? Занадто мала, щоби по яснити, що зовсім не власне відображення її цікавить, між іп шим, — або не лише воно, головним чином. Вона щиро вірили, що дзеркала — це двері до іншого світу, і те, що вона бачить в них, це відображення зовсім не їхньої вітальні чи ванної кім нати, а вітальні чи ванної якоїсь іншої родини. Скажімо, Me і сенів замість Медсенів. Бо по інший бік дзеркала все подібне, проте не тотожне, і якщо дивитися достатньо довго, почини єш помічати деякі несхожості: килимок там був овальним, а не круглим, як тут, двері там мали защіпку, а не засувку, ви микач містився не на тому боці дверей. І маленька дівчинка там, звичайно ж, була іншою. Дарсі була певна, що вони родички — сестри по дзеркалу, можливо? — але ні, не тотожні. Замість Дар селлен Медсен, ту маленьку дівчинку звали Джейн, або Сандра, або навіть Еленор Ріґбі, котра з якогось дива (з якогось лячно­го дива) збирає рис по церквах після вінчань2.

Лежачи у колі світла настільної лампи у напівсні, не завва­жуючи власної дрімоти, Дарсі припустила, що якби зуміла то-

ді пояснити своїй матері, на що вона видивляється, якби роз­казала їй про Потойбічну Дівчинку, котра не зовсім була нею, мабуть, якийсь час їй довелося б перебувати під наглядом ди­тячого психіатра. Але зовсім не та дівчинка її тоді цікавила, дівчинка її ніколи особливо не цікавила. А цікавило її саме припущення, що за дзеркалами існує цілий інший світ, і якби імогти пройти туди, в інший дім (Потойбічний Дім), і вийти крізь його двері надвір, де на неї очікує решта того світу.

Звичайно, ці мрії минулися, а за допомоги нової ляльки (ко­трій вона дала ім’я місіс Масничка1 — за назвою свого улюбле­ного сиропу до млинців) і нового лялькового будиночка, Дарсі перейшла до більш прийнятних для маленької дівчинки фан­тазій та ігор: куховарство, прибирання, покупки, насварюван- і и я маляти, перевдягання до вечері. Тепер, після стількох років, що залишилися позаду, їй врешті-решт відкрився шлях крізь дзеркало. От лишень більше не було ніякої маленької дівчинки п Потойбічному Будинку; натомість там був Потойбічний Чо­ловік, той один, що весь цей час жив у задзеркаллі і робив там свої жахливі справи.

«Здрастуйте вам за годящу ціну», — любив повторювати Ііоб бухгалтерське кредо, якщо таке взагалі існувало.

«На задніх лапах і нюхаю повітря», — відповідь на приві­тання «як справи?», котру добре знав кожний хлопчик у кож­ній зграї скаутів-вовченят, які він водив Стежиною Мертвя­ка. Приказка, яку, поза всякими сумнівами, декотрі з тих хлопчаків повторювали, вже ставши дорослими чоловіками.

«Джентльмени воліють блондинок, про цю також не забудь. Во вони втомилися від давлення...»

Але тоді вже сон перейняв Дарсі, і хоча цей м’який цілитель не міг віднести її далеко, зморшки на її лобі і по кутиках її при­пухлих, почервонілих очей трішки пом’якшали. Вона перебува­ла достатньо близько біля притомності, щоби поворухнутися,

коли до будинку під’їхав її чоловік, але все ж таки далеченько, щоби прокинутись. Певне, їй би вдалося це, якби «Сабурбен» мазнув світлом фар по стелі, але Боб їх вимкнув за півкварта лу, саме щоб її не розбудити.

8



Кіт торкнувся її щоки оксамитовою лапкою. Вельми легесень ко, але дуже наполегливо.

Дарсі зробила порух, щоб його відігнати, але рука в неї, зда­валося, важила тисячу фунтів. Та й однаково, це був лише сон — звісно, і ніяк інакше. У них не було кота. «Хоча якщо знайдеться жмутик котячої шерсті в домі, десь поряд мусить знайтися і кіт», — цілком слушно проказував, намагаючись прокинутися, її розум.

Тепер лапа гладила вже їй кучерик на лобі і сам лоб, і це не міг бути кіт, бо коти не балакають.

Прокинься, Дарсі. Прокинься, серденько. Нам треба по­балакати.

Голос м’який і втішливий, як і той доторк, голос Боба. І не котяча лапка, а рука. Рука Боба. Тільки це не міг бути він, бо він зараз у Мон...

Очі її широко розплющилися, і ось він тут, авжеж, сидить по­ряд з нею на ліжку, гладить їй волосся і обличчя, як інколи це робив, коли вона почувалась нездужалою. На ньому костюм- трійка від фірми «Джос А. Банк»1 (він у них купував собі всі костюми, називаючи цей бренд — чергова його не надто забав­на примовка — «Джосс-Банком»2), хоча жилет і комірець уже розстебнуті. Вона помітила краватку, що звисала в нього з ки-

J



п ієні пальта, немов якийсь червоний язик. Живіт випирав по­над ременем, і першою логічною думкою в ній вигулькнуло: «Ти мав би щось почати робити із зайвою вагою, Боббі, це недобре для твого серця».

  • Щогх... — вирвалося з неї ледь розбірливе вороняче кар­кання.

Він усміхнувся, не перестаючи гладити її волосся, щоки, по­тилицю. Вона прокашлялася, спробувала знову.

  • Що ти тут робиш, Боббі? Зараз же мусить... — підвівши голову, вона хотіла побачити будильник, що, звісно, було не­можливо. Вона ж сама відвернула його лицем до стіни.

Він опустив очі на годинник у себе на руці. Він усміхався, гладячи її, й не перестав усміхатися й тепер.

  • Чверть на третю. Я просидів у тій ідіотській кімнаті в мо­телі майже дві години після того, як ми з тобою побалакали, на­магаючись запевнити себе, що те, про що я думаю, не може бу­ти правдою. Тільки дістався я сюди, не заради того, щоб уникати правди. Отже, я стрибнув у «Вербен» і рушив у путь. На дорогах взагалі порожньо. Не знаю, чому я раніше так не­часто їздив пізно вночі. Мабуть, почну. Якщо не сидітиму у Шо- шенку, тобто. Або у нью-гемпширській штатній в’язниці в Кон- корді1. Але це загалом вже залежить від тебе. Чи не так?

Його рука, що пестить її обличчя. Відчуття знайоме, навіть її запах знайомий, вона завжди його любила. А зараз ні, і це не лише через огидні відкриття минулого вечора. Як це вона ніколи не помічала, який самовдоволено-власницький цей йо­го доторк?

«Ти всього лиш стара сука, але ти моя стара сука, — не­мов промовляло це погладжування. — Тільки цього разу, по­ки мене не було вдома, ти напудила на підлогу, а це погано. Фак­тично, це “Погана Гидь”».

Вона відштовхнула його руку й сіла.







  • Про що це ти таке, заради Бога, говориш? Підкрадаєшсн нишком, будиш мене...

  • Авжеж, ти спала з увімкнутим світлом, я це побачив, що йно завернув на під’їзну алею.

Не було винуватості в його посмішці. Й нічого зловісного також. Та сама посмішка задушевного Боба Андерсона, в яку вона колись ледь не з першого погляду закохалась. На миті, в її пам’яті зблиснуло, яким делікатним він був після весілля, у їхню першу ніч, як він не покваплював її, даючи можливість призвичаїтися до новини.

«Те саме він і зараз робить», — подумала вона.

  • Ти ніколи не спиш з увімкнутим світлом, Дарсі. І хоч ти зараз й у нічній сорочці, під нею на тобі надітий бюстгальтер, а цього також з тобою ніколи не бувало. Ти просто забула йо го зняти, правда ж? Бідна моя любонько. Бідна моя втомлена дівчинка.

На одну коротесеньку мить він торкнувся її грудей, а тоді — яке полегшення — прибрав руку.

  • А ще ти відвернула мій будильник, отже, не хотіла бачи ти, котра година. Ти була зажурена, і причина цього — я. Ме­ні так жаль, Дарсі. Просто серце крається.

  • Я з’їла щось, і воно не пішло мені на користь, — це було єдине, на що вона спромоглася.

Він усміхнувся поблажливо.

  • Ти знайшла мій особистий сховок у гаражі.

  • Я не розумію, про що ти говориш.

  • О, ти добре постаралася, щоби поклг.сти все на місце та­ким чином, як перед тим була знайшла там, але я вельми доскіп­ливий щодо таких речей і уривок стрічки, який я приклеїв над штоком плінтуса було порвано. Ти ж цього не помітила, авжеж? Та й звідки тобі? Це стрічка, яку, як приклеїш, вона стає майже непомітною. Та й скринька у сховку стояла на пару дюймів лі­віше від того місця, де я її поставив — де я завжди її ставлю.

Він потягнувся знову її погладити, але зразу ж відсмикнув руку (на позір без озлоблення), коли вона відвернула обличчя.

  • Боббі, я бачу, що якась муха тебе вкусила, щось тобі вви­жається, але чесно — не знаю в чому справа. Може, ти занад­то перетрудився.

Рот його скривився в печальній гримасі, як у міма, а очі зво­ложились слізьми. Неймовірно. їй довелося побороти в собі почуття жалю до нього. Емоції, це всього лише банальна люд­ська звичка, це такі само умовні рефлекси, як і всякі інші.

  • Я здогадувався, що колись цей день настане.

  • Я не маю щонайменшого уявлення, про що ти говориш.

Він зітхнув.

  • Поки я сюди їхав, я мав достатньо часу, щоби про це по­думати, серденько. І чим довше я думав, чим важче я думав, тим яснішим мені здавалося, що насправді існує лише одне питання, яке потребує відповіді: ЩВРД.

  • Я не...

  • Помовч, — промовив він, делікатно поклавши палець їй на губи. Вона відчула запах мила. Він напевне помився в душі, перед тим як виїхати з мотелю, це цілком схоже на Боба. — Я розповім тобі дещо. Я полегшу собі душу. Гадаю, так, я зізна­юся щиросердо у всьому, бо мені завжди хотілося, щоб ти знала.

Він завжди хотів, щоб вона знала? Святий Боже! Далі на неї можуть очікувати й гірші речі, але наразі ця була найжахли- вішою.

  • Я не бажаю знати. Що би ти там не вбив собі в голову, я цього не бажаю знати.

  • Я бачу дещо інше в твоїх очах, серденько, а я вельми вправ­ний у читанні по жіночих очах. Став у цій справі вже чимось на кшталт експерта. ЩВРД — означає Що Вирішить Робити Дар- сі. У даному випадку: Що Вирішить Робити Дарсі, якщо вона знайде мій особистий сховок і те, що лежить усередині моєї осо­бистої скриньки. Я завжди любив ту скриньку, до речі, бо це ти мені її подарувала.

Він нахилився і припечатав швидкий поцілунок їй межи брів. Губи в нього були вологі. Вперше за все життя їх доторк до її шкіри викликав відразу і зринула думка, що раніше, ніж

а



зійде сонце, вона вже може бути мертвою. Бо мертві'жінки не розповідають нікому нічого. «Хоча, — подумала вона, — він докладе зусиль, аби я не “страждала”».

  • По-перше, я запитав у себе, чи може чимось відгукнути ся в тобі ім’я Марджорі Дувалл. Мені хотілося б відповісти на це великим твердим «Ні», проте є ситуації, коли чоловік му­сить залишатися реалістом. Ти не належиш до найбільших в світі поглиначок скандальних новин, але я достатньо довго прожив поряд з тобою, аби знати, що ти слідкуєш за актуаль­ними темами на телебаченні і в газетах. Я подумав, що це ім’я тобі знайоме, а якщо й ні, то ти могла впізнати її по фото на водійській ліцензії. Крім того, сказав я собі: хіба Дарсі не за­інтригує, навіщо я тримаю в себе ці ідентифікаційні картки? Жінки такі цікаві. Згадати лишень про Пандору.

«Або про дружину Синьої Бороди, — подумала вона. — Жін­ку, котра зазирнула до замкненої кімнати і знайшла там го­лови усіх своїх попередниць, що побували з ним у шлюбі».

  • Боббі, клянуся, я не маю жодного уявлення, про що ти го...

  • Отже, перше, що я зробив, увійшовши в дім, це ввімкнув твій комп’ютер, відкрив «Фаєрфокс» — це той веб-оглядач, яким ти завжди користуєшся — і передивився історію по­шуків.

  • Що-що?

Він пирснув сміхом, немов вона зробила надзвичайно влуч­не зауваження.

  • Ти про це навіть не здогадувалася. А я от завжди знав про твоє незнання, бо кожного разу, як перевіряв, усе там бу­ло на місці. Ти ніколи не вичищала історію!

І він знову загиготів, як це робить чоловік, коли його жін­ка проявляє котрусь з тих своїх звичок, що він їх вважає особ­ливо чарівливими.

Дарсі відчула перше, ще мляве, збурення гніву. Абсурдно це, мабуть, зважаючи на обставини, але вже як є.

  • Ти перевіряв мій комп’ютер? Ти, нишпорка! Ти брудний нишпорка!

  • Звичайно, я перевіряю. Бо маю вельми поганого друга, що робить вельми гидкі речі. Кожний в подібній ситуації му­сить бути в курсі того, чим цікавляться його близькі. Відтоді, як діти поїхали з дому, залишилася одна ти й тільки ти.

Поганий друг? Поганий друг, що робить гидкі речі? У голо­ві в неї все попливло, але єдина думка здавалася цілком яс­ною: відмовлятися далі нема ніякого сенсу. Вона про все знає, і він знає, що вона про це знає.

  • Ти шукала інформацію не тільки про Марджорі Ду- валл, — вона не почула ані крихти сором’язливої або захисної інтонації в його голосі, лише огидний смуток, що дійшло до такого. — Ти шукала про всіх них. — А далі він розреготався й вигукнув: — Чудово!

Вона притиснулась спиною до дошки в узголів’ї ліжка, та­ким чином хоч трохи відсунувшись від нього. Вже ж краще. Дистанція — це добре. Всі ці роки вона лежала з ним стегно до стегна й литка до литки, а зараз дистанція була на краще.

  • Що за поганий друг? Кого це ти маєш на увазі?

Він схилив голову набік, звична поза Боба для: «Ну, ти й тупа, але ж така мила».

  • Браян.

Спершу вона не збагнула, про кого йдеться, подумавши, що це хтось з його роботи. Чи, може, спільник? На перший по­гляд, це не здавалося правдоподібним, бо, на її думку, Боб був таким же невдахою у здобуванні собі друзів, як і вона, але чо­ловіки, котрі займаються такими справами, інколи надибують співумисників. Вовки полюють зграями, врешті-решт.

  • Браян Делаганті, — промовив він. — Тільки не кажи ме­ні, ніби ти забула Браяна. Я тобі все про нього розповів після того, як ти мені розповіла про Брендолін.

У неї аж щелепа відпала.

  • Твій друг ще зі школи? Боббі, він же помер! Його збив фургон, коли він побіг за м’ячем, він давно мертвий.

  • Ну... — Посмішка Боба зробилася винуватою. — Це так... і ні. Я майже завжди називав його Браяном, коли роз-

І.

повідав тобі про нього, але зовсім не так я називав його тоді, у шкільні роки, бо він ненавидів власне ім’я. Я звертався до нього за ініціалами. Називав його БД.

Вона вже було відкрила рота, щоби перепитати його, який це має стосунок до бази даних, але враз зрозуміла. Авжеж, во на зрозуміла. БД.

Беде.

9 —



Говорив він довго, і що далі він говорив, то страшніше їй ста­вало. Усі ці роки вона жила з психопатом, але звідки ж їй про це було знати? Його божевілля було немов підземне море. Над ним лежав шар скельної породи, а понад тим кам’яним щитом шар ґрунту; і там росли квіти. Можна було прогулюватися між ними, не підозрюючи про безумні течії вглибині... а вони там рухались. Він звинувачував БД (котрий перетворився на Бе­де лише з роками, у його посланнях до поліції) у всьому, про­те Дарсі підозрювала, що Боб прекрасно сам розумів, куди вер­не; просто, винуватячи Браяна Делаганті, йому було легше вести подвійне життя.

Наприклад, ідея принести в школу вогнепальну зброю і вла­штувати бійню належала БД. Якщо вірити Бобу, вона народи­лася влітку, перед початком їх навчання в передостанньому класі середньої школи в Касл-Року.

У 1971, — уточнив він, благодушно похитуючи головою, як людина, що згадує якісь невинні дитячі пустощі. — Коли отих коламбінських йолопів ще навіть і в проектах не існува­ло1. Були там дівчата, що перед нами дерли носа: Діана Ремейдж, Лорі Свенсон, Глорія Хаґерті... і ще парочка інших, я вже забув,

' Мається на увазі масове вбивство, скоєне 22 квітня 1999 року двома озбро­єними школярами в середній школі «Коламбін» у штаті Колорадо; тоді було застрелено 13 і поранено 21 чоловік, після чого вбивці самі застрелилися.

як їх звали. План був такий: зібрати купу зброї, — батько Вра­яна тримав десь штук двадцять гвинтівок і пістолетів у підва­лі, в тім числі пару німецьких «Люгерів» часів Другої світової війни, які нам страшенно подобалися, — і принести до школи. Ти ж знаєш, ніяких обшуків чи металодетекторів тоді не було.

  • Ми збиралися забарикадуватися в тому крилі, де кабіне­ти точних дисциплін. Ми б зав’язали двері ланцюгом, декого постріляли — переважно вчителів, хоча також і декого з учнів, котрих ми ненавиділи, — а потім хотіли вигнати решту пере­ляканих дітей надвір через пожежний вихід у кінці коридору. Ну... більшу частину дітей. Дівчат, котрі з нас глузували, ми збиралися утримати заручницями. Ми планували — БД пла­нував — зробити все це раніше, ніж туди дістануться копи, аякже? Він креслив схеми у своєму зошиті з геометрії, склав список усіх дій, які ми мусимо зробити. Пригадую, там було, здається, всього двадцять кроків, починаючи з «активізувати пожежну сигналізацію, щоб спровокувати паніку». — Він за­хихотів. — А після того, як ми там замкнемося...

Він кинув на неї дещо сором’язливий погляд, але вона га­дала, що перш за все він соромився того, яким тупим вигля­дав їхній план.

  • Ну, ти й сама, либонь, здогадуєшся. Двійко підлітків, гор­мони грають, у нас вставало від найменшого подмуху вітру. Ми збиралися пояснити тим дівчатам, якщо вони, ну ти розу­мієш, потрахаються з нами по-справжньому хорошенько, ми їх відпустимо. А якщо ні, то ми мусимо 'їх повбивати. А вони б таки їблися, аякже.

Він повагом кивнув.

  • їблися би заради життя. БД щодо цього був правий.

Він поринув у спогади. Очі в нього затуманилися (гротеск­но, але ж це правда) від ностальгії. За чим? За божевільними мріями юності? Вона боялася, що саме так воно й є.

  • Ми до того ж не планували вбивати себе, як ті телепні, фанати геві-металу, у Колорадо. Аж ніяк. Під тим крилом з ка­бінетами був підвал, і Браян казав, що там є тунель. Він казав,

а.

що той починається у коморі і веде до старої пожежної части ни по інший бік 119-го шосе. Браян казав, що, коли наша се редня школа була ще восьмирічкою, давно, у п’ятдесятих, гам був парк, де малюки могли гратися під час перерв. А тунелі, було прокладено, щоб вони могли туди діставатися, не пере ходячи дорогу.

Боб зареготав, змусивши її здригнутися.

  • Я вірив кожному його слову, але виявилося, що він бре хав. Наступної осені я туди спустився, щоб самому пересвід читись. Комора там була, геть забита паперами, просмердже на отим чорнилом, що його тоді були використовували для друкування на ротаторі, але якщо там і був колись тунель, я його так і не знайшов, авжеж, я вже тоді був вельми доскі пливим. Не знаю, брехав він нам обом чи лише собі, знаю тілі, ки, що ніякого тунелю там не було. Ми б опинилися у пастці нагорі і, хтозна, можливо б, і застрелилися кінець-кінцем. Ні коли не знати, на що наважиться чотирнадцятирічний хлоп чина, так же? Вони повсюди гасають, немов незірвані бомби.

«Ти більше не незірвана бомба, — подумала вона. — Прав­да, Боббі?»

  • А втім, ми, либонь, забоялися б. А може, й ні. Може, ми й наважилися б це вчинити. БД мене просто заворожував, роз повідаючи, як ми спершу їх полапаємо, потім накажемо їм роз­дягати одна одну... — він подивився на неї серйозно. — Ав­жеж, я розумію, як це все звучить, просто хлоп’ячі дрочильні фантазії, але ті дівчата дійсно були такими задаваками. Хочеш до них заговорити, а вони сміються і йдуть собі геть. А тоді стануть в кутку кафетерію, купкою, дивляться на нас і сміють­ся ще дужче. Отже, ти не можеш нам насправді цим докоря­ти, чи не так?

Він подивився на свої пальці, що без упину барабанили по його колінках, обтягнутих костюмними брюками, а потім зно­ву на Дарсі.

  • Що ти мусиш зрозуміти — що насправді мусиш збагну­ти — це те, яким переконливим був Браян. Він був набагато гіршим за мене. Він дійсно був божевільним. До того ж і час тоді був такий, коли вся країна бунтувала, не забувай, і ми бу­ли часткою всього того.


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет