Клуб сімейного дозвілля
«Ти мусиш це прочитати, Дарсі, це книга, що змінює життя»
жүктеу/скачать 2.24 Mb.
|
«Ти мусиш це прочитати, Дарсі, це книга, що змінює життя», — сказав він за два чи три вечори до своєї останньої поїздки. Вона вимкнула лампу, побачила Стейсі Мур з головою, засунутою в кукурудзяний рундук, і знову ввімкнула лампу. Зазвичай нічна темрява була їй подругою — доброю провісницею сну — але не цієї ночі. Цієї ночі темряву населяв Бобів гарем. «Ти не знаєш цього. Пам’ятай про те, що ти не знаєш цього достеменно». Але якщо знайдеш жмутик котячої шерсті... «Досить з мене вже тієї котячої шерсті». Отак вона там лежала, ще далі від сну, ніж перед тим була побоювалася, думки в голові її крутилися й крутилися, то вона думала про жертв, то про їхніх дітей, то про саму себе, навіть згадала надовго було забуту біблійну історію про те, як Ісус молився у Гетсиманському саду. Вона кинула погляд на Бобів будильник, після того як за її відчуттями минула година цих її циклічних безрадісних, жалюгідних думок, натомість побачивши, що минуло лише двадцять хвилин. Вона підвелася на одному лікті і повернула будильник циферблатом до вікна. «Його не буде вдома до шостої завтрашнього вечора», — подумала вона... а втім, оскільки зараз чверть по півночі, в технічному сенсі, подумала вона, він повернеться додому вже сьогодні ввечері. Як не вважай, а вона мала попереду ще вісімнадцять годин. Безумовно, достатньо часу, щоби прийняти якесь рішення. Було б легше його дійти, аби вона змогла заснути, хоча б ненадовго — сон має здатність перезавантажу- вати мозок, — але на це й сподіватися не випадало. Вона може трішки задрімати, а тоді згадає Марджорі Дувалл, або Стейсі Мур, або (це було найболючіше) Роберта Шейверстона, десятирічного хлопчика. «ВІН “НЕ СТРАЖДАВ"!» І всяка можливість сну пропаде знову. Думка, що вона взагалі може ніколи більше не заснути, виникла в неї. Таке неможливе, звісно, але коли лежиш отак, зі смаком блювотиння все ще у себе в роті, попри те, що вона прополоскала його «Скоупом»1, це здасть ся цілком імовірним. ' У якийсь момент вона усвідомила, що пригадала той рік у ранньому дитинстві, коли вона блукала по дому, задивллю чись у дзеркала. Ставала перед ними, затуливши долоньками собі по боках обличчя, торкаючись носом скла, але затри му ючи дихання, щоби воно не запітніло. Якщо її запопадала мати, вона отримувала ляпаса по думці «Лишаються плями, а я мушу їх відтирати. Чому це ти так собою цікавишся, інтересно? Тобі ніколи не потрапити на шибеницю через вродливість. Ну, а навіщо так близько при тулятися? Так ти не побачиш нічого вартого видивляннн». Скільки їй тоді було? Чотири? П’ять? Занадто мала, щоби по яснити, що зовсім не власне відображення її цікавить, між іп шим, — або не лише воно, головним чином. Вона щиро вірили, що дзеркала — це двері до іншого світу, і те, що вона бачить в них, це відображення зовсім не їхньої вітальні чи ванної кім нати, а вітальні чи ванної якоїсь іншої родини. Скажімо, Me і сенів замість Медсенів. Бо по інший бік дзеркала все подібне, проте не тотожне, і якщо дивитися достатньо довго, почини єш помічати деякі несхожості: килимок там був овальним, а не круглим, як тут, двері там мали защіпку, а не засувку, ви микач містився не на тому боці дверей. І маленька дівчинка там, звичайно ж, була іншою. Дарсі була певна, що вони родички — сестри по дзеркалу, можливо? — але ні, не тотожні. Замість Дар селлен Медсен, ту маленьку дівчинку звали Джейн, або Сандра, або навіть Еленор Ріґбі, котра з якогось дива (з якогось лячного дива) збирає рис по церквах після вінчань2. Лежачи у колі світла настільної лампи у напівсні, не завважуючи власної дрімоти, Дарсі припустила, що якби зуміла то- ді пояснити своїй матері, на що вона видивляється, якби розказала їй про Потойбічну Дівчинку, котра не зовсім була нею, мабуть, якийсь час їй довелося б перебувати під наглядом дитячого психіатра. Але зовсім не та дівчинка її тоді цікавила, дівчинка її ніколи особливо не цікавила. А цікавило її саме припущення, що за дзеркалами існує цілий інший світ, і якби імогти пройти туди, в інший дім (Потойбічний Дім), і вийти крізь його двері надвір, де на неї очікує решта того світу. Звичайно, ці мрії минулися, а за допомоги нової ляльки (котрій вона дала ім’я місіс Масничка1 — за назвою свого улюбленого сиропу до млинців) і нового лялькового будиночка, Дарсі перейшла до більш прийнятних для маленької дівчинки фантазій та ігор: куховарство, прибирання, покупки, насварюван- і и я маляти, перевдягання до вечері. Тепер, після стількох років, що залишилися позаду, їй врешті-решт відкрився шлях крізь дзеркало. От лишень більше не було ніякої маленької дівчинки п Потойбічному Будинку; натомість там був Потойбічний Чоловік, той один, що весь цей час жив у задзеркаллі і робив там свої жахливі справи. «Здрастуйте вам за годящу ціну», — любив повторювати Ііоб бухгалтерське кредо, якщо таке взагалі існувало. «На задніх лапах і нюхаю повітря», — відповідь на привітання «як справи?», котру добре знав кожний хлопчик у кожній зграї скаутів-вовченят, які він водив Стежиною Мертвяка. Приказка, яку, поза всякими сумнівами, декотрі з тих хлопчаків повторювали, вже ставши дорослими чоловіками. «Джентльмени воліють блондинок, про цю також не забудь. Во вони втомилися від давлення...» Але тоді вже сон перейняв Дарсі, і хоча цей м’який цілитель не міг віднести її далеко, зморшки на її лобі і по кутиках її припухлих, почервонілих очей трішки пом’якшали. Вона перебувала достатньо близько біля притомності, щоби поворухнутися, коли до будинку під’їхав її чоловік, але все ж таки далеченько, щоби прокинутись. Певне, їй би вдалося це, якби «Сабурбен» мазнув світлом фар по стелі, але Боб їх вимкнув за півкварта лу, саме щоб її не розбудити. — 8 — Кіт торкнувся її щоки оксамитовою лапкою. Вельми легесень ко, але дуже наполегливо. Дарсі зробила порух, щоб його відігнати, але рука в неї, здавалося, важила тисячу фунтів. Та й однаково, це був лише сон — звісно, і ніяк інакше. У них не було кота. «Хоча якщо знайдеться жмутик котячої шерсті в домі, десь поряд мусить знайтися і кіт», — цілком слушно проказував, намагаючись прокинутися, її розум. Тепер лапа гладила вже їй кучерик на лобі і сам лоб, і це не міг бути кіт, бо коти не балакають. — Прокинься, Дарсі. Прокинься, серденько. Нам треба побалакати. Голос м’який і втішливий, як і той доторк, голос Боба. І не котяча лапка, а рука. Рука Боба. Тільки це не міг бути він, бо він зараз у Мон... Очі її широко розплющилися, і ось він тут, авжеж, сидить поряд з нею на ліжку, гладить їй волосся і обличчя, як інколи це робив, коли вона почувалась нездужалою. На ньому костюм- трійка від фірми «Джос А. Банк»1 (він у них купував собі всі костюми, називаючи цей бренд — чергова його не надто забавна примовка — «Джосс-Банком»2), хоча жилет і комірець уже розстебнуті. Вона помітила краватку, що звисала в нього з ки- J п ієні пальта, немов якийсь червоний язик. Живіт випирав понад ременем, і першою логічною думкою в ній вигулькнуло: «Ти мав би щось почати робити із зайвою вагою, Боббі, це недобре для твого серця».
Він усміхнувся, не перестаючи гладити її волосся, щоки, потилицю. Вона прокашлялася, спробувала знову.
Він опустив очі на годинник у себе на руці. Він усміхався, гладячи її, й не перестав усміхатися й тепер.
Його рука, що пестить її обличчя. Відчуття знайоме, навіть її запах знайомий, вона завжди його любила. А зараз ні, і це не лише через огидні відкриття минулого вечора. Як це вона ніколи не помічала, який самовдоволено-власницький цей його доторк? «Ти всього лиш стара сука, але ти моя стара сука, — немов промовляло це погладжування. — Тільки цього разу, поки мене не було вдома, ти напудила на підлогу, а це погано. Фактично, це “Погана Гидь”». Вона відштовхнула його руку й сіла.
Не було винуватості в його посмішці. Й нічого зловісного також. Та сама посмішка задушевного Боба Андерсона, в яку вона колись ледь не з першого погляду закохалась. На миті, в її пам’яті зблиснуло, яким делікатним він був після весілля, у їхню першу ніч, як він не покваплював її, даючи можливість призвичаїтися до новини. «Те саме він і зараз робить», — подумала вона.
На одну коротесеньку мить він торкнувся її грудей, а тоді — яке полегшення — прибрав руку.
Він усміхнувся поблажливо.
Він потягнувся знову її погладити, але зразу ж відсмикнув руку (на позір без озлоблення), коли вона відвернула обличчя.
Рот його скривився в печальній гримасі, як у міма, а очі зволожились слізьми. Неймовірно. їй довелося побороти в собі почуття жалю до нього. Емоції, це всього лише банальна людська звичка, це такі само умовні рефлекси, як і всякі інші.
Він зітхнув.
Він завжди хотів, щоб вона знала? Святий Боже! Далі на неї можуть очікувати й гірші речі, але наразі ця була найжахли- вішою.
Він нахилився і припечатав швидкий поцілунок їй межи брів. Губи в нього були вологі. Вперше за все життя їх доторк до її шкіри викликав відразу і зринула думка, що раніше, ніж а зійде сонце, вона вже може бути мертвою. Бо мертві'жінки не розповідають нікому нічого. «Хоча, — подумала вона, — він докладе зусиль, аби я не “страждала”».
«Або про дружину Синьої Бороди, — подумала вона. — Жінку, котра зазирнула до замкненої кімнати і знайшла там голови усіх своїх попередниць, що побували з ним у шлюбі».
Він пирснув сміхом, немов вона зробила надзвичайно влучне зауваження.
І він знову загиготів, як це робить чоловік, коли його жінка проявляє котрусь з тих своїх звичок, що він їх вважає особливо чарівливими. Дарсі відчула перше, ще мляве, збурення гніву. Абсурдно це, мабуть, зважаючи на обставини, але вже як є.
Поганий друг? Поганий друг, що робить гидкі речі? У голові в неї все попливло, але єдина думка здавалася цілком ясною: відмовлятися далі нема ніякого сенсу. Вона про все знає, і він знає, що вона про це знає.
Вона притиснулась спиною до дошки в узголів’ї ліжка, таким чином хоч трохи відсунувшись від нього. Вже ж краще. Дистанція — це добре. Всі ці роки вона лежала з ним стегно до стегна й литка до литки, а зараз дистанція була на краще.
Він схилив голову набік, звична поза Боба для: «Ну, ти й тупа, але ж така мила».
Спершу вона не збагнула, про кого йдеться, подумавши, що це хтось з його роботи. Чи, може, спільник? На перший погляд, це не здавалося правдоподібним, бо, на її думку, Боб був таким же невдахою у здобуванні собі друзів, як і вона, але чоловіки, котрі займаються такими справами, інколи надибують співумисників. Вовки полюють зграями, врешті-решт.
У неї аж щелепа відпала.
І. повідав тобі про нього, але зовсім не так я називав його тоді, у шкільні роки, бо він ненавидів власне ім’я. Я звертався до нього за ініціалами. Називав його БД. Вона вже було відкрила рота, щоби перепитати його, який це має стосунок до бази даних, але враз зрозуміла. Авжеж, во на зрозуміла. БД. Беде. — 9 — Говорив він довго, і що далі він говорив, то страшніше їй ставало. Усі ці роки вона жила з психопатом, але звідки ж їй про це було знати? Його божевілля було немов підземне море. Над ним лежав шар скельної породи, а понад тим кам’яним щитом шар ґрунту; і там росли квіти. Можна було прогулюватися між ними, не підозрюючи про безумні течії вглибині... а вони там рухались. Він звинувачував БД (котрий перетворився на Беде лише з роками, у його посланнях до поліції) у всьому, проте Дарсі підозрювала, що Боб прекрасно сам розумів, куди верне; просто, винуватячи Браяна Делаганті, йому було легше вести подвійне життя. Наприклад, ідея принести в школу вогнепальну зброю і влаштувати бійню належала БД. Якщо вірити Бобу, вона народилася влітку, перед початком їх навчання в передостанньому класі середньої школи в Касл-Року. — У 1971, — уточнив він, благодушно похитуючи головою, як людина, що згадує якісь невинні дитячі пустощі. — Коли отих коламбінських йолопів ще навіть і в проектах не існувало1. Були там дівчата, що перед нами дерли носа: Діана Ремейдж, Лорі Свенсон, Глорія Хаґерті... і ще парочка інших, я вже забув, ' Мається на увазі масове вбивство, скоєне 22 квітня 1999 року двома озброєними школярами в середній школі «Коламбін» у штаті Колорадо; тоді було застрелено 13 і поранено 21 чоловік, після чого вбивці самі застрелилися. як їх звали. План був такий: зібрати купу зброї, — батько Враяна тримав десь штук двадцять гвинтівок і пістолетів у підвалі, в тім числі пару німецьких «Люгерів» часів Другої світової війни, які нам страшенно подобалися, — і принести до школи. Ти ж знаєш, ніяких обшуків чи металодетекторів тоді не було.
Він кинув на неї дещо сором’язливий погляд, але вона гадала, що перш за все він соромився того, яким тупим виглядав їхній план.
Він повагом кивнув.
Він поринув у спогади. Очі в нього затуманилися (гротескно, але ж це правда) від ностальгії. За чим? За божевільними мріями юності? Вона боялася, що саме так воно й є.
а. що той починається у коморі і веде до старої пожежної части ни по інший бік 119-го шосе. Браян казав, що, коли наша се редня школа була ще восьмирічкою, давно, у п’ятдесятих, гам був парк, де малюки могли гратися під час перерв. А тунелі, було прокладено, щоб вони могли туди діставатися, не пере ходячи дорогу. Боб зареготав, змусивши її здригнутися.
«Ти більше не незірвана бомба, — подумала вона. — Правда, Боббі?»
Він подивився на свої пальці, що без упину барабанили по його колінках, обтягнутих костюмними брюками, а потім знову на Дарсі.
жүктеу/скачать 2.24 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|
