Клуб сімейного дозвілля
жүктеу/скачать 2.24 Mb.
|
| ти зрозумієш. І зрозумієш чому. То що скажеш? Ми можемо залишити це позаду?
Здавалося, вона розмірковує. Фактично вона й розмірковувала, хоча ті думки, на які вона спромоглася, мабуть, розвивалися не в тому напрямку, на який він, імовірно, міг би очікувати. Думала вона таке: «Так кажуть наркомани: «Я більше ніколи не торкнуся цієї гидоти. Я зупинявся раніше, а тепер зупинюся назавжди. Я гарантую». Але нічого вони не гарантують, навіть якщо самі в це вірять, так само не гарантує нічого й він». Думала вона таке: «Що мені робити? Я не зможу його обдурити, ми занадто довго прожили разом». На це їй відповів якийсь холодний голос, про існування іш трого всередині себе вона ніколи не здогадувалася, можлшіи родич тому голосу БД, що нашіптував Бобу про задавак - їм» що він їх примічав у ресторанах, тих, котрих бачив, як ішнм сміються посеред вулиці, їздять у дорогих спортивних МИНІМ нах 3 відкритим верхом, перешіптуються Й підморгують ОДІІІІ одній, стоячи на балконах багатоквартирних будинків. Чи, можливо, це був голос Потойбічної Дівчинки. «Чому не зможеш? — спитав голос. — Врешті-решт... мім же тебе дурив». А далі як? Вона цього не знала. Єдине, що вона знала, це іс, що тепер є тепер і з цим тепер треба негайно щось вирішувати
Його лице наповнилося полегшенням таким всеохоплюю чим, таким якимсь хлоп’ячим, що вона відчула зворушення Він так рідко виглядав хлопцем, яким колись, певне, був. Зпії но, це також і той самий хлопець, котрий колись був плану вав прийти до школи зі зброєю.
Вона помітила розчарування (теж диявольськи хлоп’яче), що промайнуло його обличчям на цих її словах, але поступа ти ся вона не збиралася. Він мусить почуватися покараним, бо дай хоч трішки. Тільки так він повірить, що переконав її. «А так воно чи ні? О Дарсеплен, так це чи ні?»
Вона простягнула руку, прикривши йому рота. Присилувала себе говорити суворо.
— 10 — Він вимкнувся мало не вмент, щойно його голова торкнулася подушки, але ще довго після того, як він почав стиха, делікатно хропти, лежала без сну Дарсі і думала, що ось дозволить вона собі задрімати, а прокинутися може, відчувши його пальці в себе на горлі. Вона ж, врешті-решт, лежить у ліжку поряд з божевільним. Якщо він додасть її до свого рахунку, буде рівно дюжина. «Але він пообіцяв, — подумала вона. Це було якраз в той час, коли небо почало світлішати на сході. — Він сказав, що кохає мене, і це звучало цілком щиро. А коли я сказала, що триматиму його таємницю — бо саме про це і йдеться, тримати його таємницю, — він мені повірив. А чом би й ні? Я сама себе майже переконала». Є надія, що він дотримуватиметься своєї обіцянки? Не всі наркомани після очищення зриваються, кінець-кінцем. І тоді як вона нізащо не змогла б зберігати його таємницю заради себе, хіба вона не зможе цього робити заради дітей? «Не зможу я. Й не буду. Але що я мушу робити? Який збіса я маю вибір?» Обмірковуючи це питання, її втомлений, збентежений розум нарешті здався й відплив. їй снилося, як вона входить до їхньої їдальні і бачим, і ям жінку, прив’язану ланцюгами до довгого стола «Ітан Елл,ні» ’ Жінка лежить гола, тільки чорний каптур прикриває їй пер ню половину обличчя. «Я не знаю цю жінку, ця жінка мені не знайома», — подумала вона уві сні, а потім з-під каптура о іи.і лася Петра: «Мамо, це ти?» Дарсі хотіла закричати, але інколи, всередині кошмару, ц< неможлива дія. — 11 — Коли вона нарешті виборсалася зі сну — з болящою головою, з похмільним відчуттям, нещасна — інша половина ліжка бу ла вже порожньою. Боб знову повернув сюди циферблатом <>у дильник, тож вона побачила, що зараз уже чверть по десятій За всі ці роки Дарсі ще ніколи не прокидалася так пізно, т.і звісно ж, вона не могла заснути аж до перших променів сні танку, а ще й той сон, у який вона врешті провалилася, був на селений жахами. Вона сходила в туалет, стягнула халат з гачка на внутріш ньому боці дверей ванної, потім почала чистити зуби — у ро ті було гидотно. «Мов на дні пташиної клітки», — звичайно казав Боб рідкими ранками після тих вечорів, коли він було випивав зайвий келих вина за вечерею або другу пляшку пи ва, дивлячись бейсбольний матч. Вона виплюнула, вже збира лася повернути щітку на належне їй місце, до склянки, але за стигла, задивившись на відображення в дзеркалі. Цього ранку вона побачила там жінку не середнього віку, а стару на вигляд: бліда шкіра, рот в оточенні глибоких зморщок, пурпурові пля ми під очима, дико переплутане волосся, «постільна зачіска», «Ethan Allen» — заснована 1932 року меблева компанія, названа на честь героя Американської революції й війни за незалежність (1775—1783), одного з засновників штату Вермонт. .і икої можна досягти тільки вертячись і борсаючись в ліжку. Ллє все це вона зауважила лише побіжно; власний вигляд становив для неї найменший інтерес. Дивлячись понад плечем нласного віддзеркалення, крізь прочинені двері ванної вона мглядалася у їхню спальню. Хоча там була не їхня, там була І Іотойбічна Спальня. Вона бачила його капці, тільки то були не його капці. Вони були вочевидь занадто великими для Боба, майже велетенськими капцями. Вони належали Потойбічному Чоловіку. А двоспальне ліжко із зіжмаканими простирадлами, незастелене покривалом? То Потойбічне Ліжко. Вона знову перевела погляд на жінку зі скуйовдженим волоссям і почервонілими, наляканими очима: Потойбічна Дружина у всій своїй виснаженій красі. На ім’я Дарсі, але з прізвищем не Андерсон. Ця Потойбічна Дружина має офіційний статус місіс Браян Депаганті. Дарсі похилилася вперед, поки її ніс не торкнувся дзеркала. Вона затримала дихання і затулила по боках обличчя долонями, як робила це колись, коли була дівчинкою у вимазаних в трав’яну зелень шортах і сповзаючих білих гольфах. Так вона дивилася, аж допоки їй вистачило затриманого повітря, а потім видихнула, затуманивши дзеркало. Витерши його начисто рушником, вона пішла на перший поверх розпочинати свій перший день дружини монстра. Він залишив для неї записку під цукерницею. «Даре... я подбаю про ті документи, як ти й просила. Я кохаю тебе, серденько. Боб». Своє ім’я він обрисував маленьким сердечком, чого не робив уже довгі роки. У ній промайнуло почуття любові до нього, густе й нудке, як запах в’янучих квітів. їй схотілося завити, немов якійсь жінці зі Старого Заповіту, вона придушила звук салфеткою. Ввімкнувся холодильник, завівши своє безсердечне I. дзижчання. Вода крапала в мийку, відцокуючи секунди ой ми рцеляну. Язик її був кислою губкою, запханою їй до рота. Нп на відчувала, як час — весь прийдешній час із нею в ролі ті подиніу цьому домі — тисне на неї з усіх боків, немов гаміїїии сорочка. Або як труна. Це той світ, у який вона вірила дитм ною. Він був тут весь цей час. Чекав на неї. Холодильник дзижчав, вода крапала в мийку, і минали і м рі секунди. Це було Потойбічне Життя, де всяку правду замм сано задом наперед. — 12 — Її чоловік тренував «Малу лігу» (також разом із Вінні Ешлером, майстерним оповідачем анекдотів про поляків, любителем псе охоплююче міцно обіймати своїх друзів) у ті роки, коли Домі 11 грав стопером між другою й третьою базами за команду «Ка вендишські металовироби»1, і Дарсі досі пам’ятала, що Боб то ді сказав хлопчикам — чимало з них рюмсали, — коли вомм програли фінальний матч в турнірі 19-го Регіону. Давно, у 1997 році це було, либонь, за якийсь місяць перед тим, як Ьоо убив Стейсі Мур і запроторив її головою в рундук з кукурудзою. Промова, яку він тоді проголосив перед зграйкою похнюплених, зарюмсаних хлопчаків, була короткою, мудрою (так вона вважала тоді і не перестала так вважати й тепер, через трима дцять років) і неймовірно доброю. «Язнаю, як вам зараз погано, хлопці, але сонце знову світи тиме завтра. І коли воно завтра зійде, вам покращає. А коли сонце зійде післязавтра, вам покращає ще трохи. Це була всьо го лише частка вашого життя, і вона вже минулася. Виграти було б, беззаперечно, краще, але в будь-якому випадку все минається. Життя продовжується». Як от її життя, воно теж продовжується після її зловісної прогулянки до гаража по батарейки. Коли Боб повернувся і роботи після її першого довгого дня вдома (Дарсі нестерпна була сама думка вийти кудись, вона боялася, що її нові знання будуть написані в неї на обличчі великими літерами), нін почав:
Він похилив голову на той свій хлоп’ячий манер, а коли знову її підвів, на його обличчі світилася велика вдячна усмішка.
Він розкрив обійми.
Вона поцілувалася з ним, загадуючись, чи цілував він їх. «Попрацюй гарненько своїм тренованим язичком, тоді я тебе не поріжу, — уявила вона, як він каже. — Вкладай у це діло усю свою душу, задавако». Він відсторонив її, залишивши долоні в неї на плечах.
Він послав їй ласкаву усмішку.
а Вона дивилася йому вслід, як він вистрибом долає сходин ки, подумала, чи не гукнути: «Не скачи так, не випробовуй і ти серце». Та ні ж. Ні. Хай випробовує, скільки йому заманеться. — 13 — Сонце зійшло наступного дня. І наступного. Минув тиждень, потім два, потім місяць. Вони продовжили своє життя на ста рий лад, дотримуючись звичок багаторічного шлюбу. Вона чистила зуби, коли він перебував у душі (зазвичай наспівую чи якийсь хіт з вісімдесятих голосом, що потрапляв на пра вильні ноти, але не був надто мелодійним), проте ніколи білі, ше вона не робила це голою, готова сама зайняти місце в душі, щойно він його звільнить; тепер вона милася вже після того, як він від’їжджав до «ББ&А». Якщо він і помітив такі дрібні переміни у її манері поведінки, то вголос про це не зауважу вав. Вона відновила свою участь у читацькому клубі, пояснив ши іншим членам — кільком дамам і двом джентльменам на пенсії, — що негарно почувалася і не хотіла приносити до них вірус разом зі своєю думкою про нову річ Барбари Кінгсло вер1, і всі на це ввічливо засміялися. Через тиждень після цьо го вона відновила відвідини в’язального товариства «Франти хи плетива». Іноді вона ловила себе на тому, що, їдучи додому з пошти або бакалійної крамниці, підспівує радіо. Вечорами вона дивилася разом з Бобом телевізор — завжди комедії й ніколи передачі на кримінальну тематику. Він тепер повертав- і ся додому рано; після Монпелье поїздок у нього не було. Він установив на своєму комп’ютері якусь річ під назвою «Скайп»', пояснивши, що за його допомогою може роздивлятися на колекції монет так само легко, до того ж це дає економію пального. Він не сказав, що це також допомагає уникати спокус, але й не мусив. Вона переглядала газети, щоб дізнатися, чи не виринуть десь ідентифікаційні картки Марджорі Дувалл, розуміючи, що якщо він збрехав щодо цього, то й усі інші його обіцянки — брехня. Але картки не з’являлися. Раз на тиждень вони виїжджали в Ярмут повечеряти в якомусь із тамтешніх двох недорогих ресторанів. Він замовляв собі стейк, а вона рибу. Він пив чай з льодом, а вона фруктовий коктейль із журавлиною. Старим звичкам помирати важко. Часто, думалось їй, вони помирають не раніше за нас самих. Удень, коли його не було вдома, вона тепер рідко вмикала телевізор. З вимкнутим телевізором легше було прислухатися до холодильника та неголосних порипувань і кректань їхнього старого ярмутського будинку, що зручніше собі вмощувався перед настанням чергової мейнської зими. Так було легше думати. Легше сприймати правду; він почне цим займатися знову. Він триматиметься, скільки витримає, але рано чи пізно Беде переможе. Він не посилатиме ідентифікаційні документи наступної жінки до поліції, гадаючи, що цього вистачить, аби надурити її, проте навряд чи переймаючись, якщо вона помітить зміни в його манері поведінки. Тому що, — вважатиме він, — вона тепер замішана у цю справу. Вона буде змушена визнати, що все знала. Копи це витягнуть з неї, навіть якщо вона намагатиметься приховати свою поінформованість. Донні зателефонував з Огайо. їхній бізнес ішов угору; вони отримали замовлення від клієнта, чия офісна продукція І. може вийти на загальнонаціональний ринок. Дарсі ви гумі у ла «ура» (і Боб також, радо визнавши, що був неправий іцидм шансів Донні вибитися в люди в такому молодому віці). 11" дзвонила Петра, щоб повідомити, що орієнтовно вони ікни дилися на блакитних сукнях для дружок, розкльошених, д" колін, а до них шифонові шалики, і що на це скаже Дарсі, чи таке годиться, чи це матиме дещо дитячий вигляд? Дарсі і мі зала, що, на її думку, це виглядатиме дуже гарно, а далі обидиі захопилися обговоренням взуття — блакитні туфельки з під борами три чверті дюйма будуть якраз те, що треба. Захиорі ла мати Дарсі в Бока Гранде1, виглядало на те, що їй доведен, ся лягати до лікарні, але потім їй призначили якісь нові лімі і вона одужала. Сонце сходило і сонце заходило. Зникли з и І трин крамниць паперові гарбузи, натомість з’явилися пане рові індики2. А потім надійшла черга різдвяних прикрас. І Іер ший снігопад, точно за графіком. Удома, після того як її чоловік, взявши свій кейс, вирушав на роботу, Дарсі переходила з кімнати в кімнату, зупиняючись, щоб зазирнути в різноманітні дзеркала. Часто доволі надов го. Питаючись у жінки у тому, іншому, світі, що їй робити. Дедалі яснішою відповіддю здавалася та, що нічого їй тут не вдіяти. — 14 — Одного не по сезону теплого дня за два тижні до Різдва Боб повернувся рано після полудня і зайшов у дім, гукаючи її на ім’я. Дарсі була нагорі, читала книгу. Пожбуривши її на нічний столик (поряд з ручним люстерком, котре тепер постій- б но там жило), вона кинулася до сходів. Перша її думка була (суміш жаху з полегшенням), що все врешті скінчилося. Його викрили. Його заберуть, а потім повернуться, щоби поставити їй два старих, як світ, запитання: що вона знала і коли вона про це взнала? Фургони новинних каналів стоятимуть уздовж усієї вулиці. Молоді чоловіки й жінки з гарними зачісками вестимуть прямі репортажі з-перед її будинку. От тільки в голосі його не було переляку: вона здогадалася про це ще раніше, ніж він досяг підніжжя сходів і задер до неї обличчя. Воно було схвильованим. Схоже, воно навіть сяяло звитягою.
Пальто розхристане, лице геть усе розчервоніле разом із залисинами, а ті залишки волосся, які ще збереглися, стирчать на всі боки. Враження було таке, ніби всю дорогу додому він мчав у машині з повідкриваними навстіж вікнами. Зважаючи на по-справжньому весняну погоду, Дарсі подумала, що так воно, мабуть, і було. Вона насторожено зійшла вниз сходами і зупинилася на останній приступці, опинившись таким чином з ним буквально віч-на-віч.
Вона показала на його праву руку, аби лише з цим покінчити. Він розсміявся.
Він обернув кулак пальцями вгору й розкрив долоню. Тим лежала єдина монетка, реверсом догори, і тому вона зразу ми бачила, що це пшеничний пенні. Аж ніяк не новий, бувалий у багатьох руках, але все одно ще в чудовому стані. Якщо на профілі Лінкольна з лицьового боку нема подряпин, подума ла вона, її стан можна вважати за F або VF1. Дарсі простягну ла руку, хотіла було взяти монетку, але завагалася. Він кивнун, підохочуючи. Вона перевернула монетку, вже знаючи, що :іа раз побачить. Нічим іншим неможливо було пояснити таке його збудження. Там виявилося саме те, на що вона очікуна ла: цент 1955 року з подвоєним зображенням. Або, як кажу тії нумізмати, з-під «подвійного штампу»1.
і шта теж лежала в тім пакеті. Я витряс той дріб’язок... а там, серед інших монет, і цей пенні! Він вихопив монету в неї і задер руку над головою, з реготом дивлячись на неї. Вона розсміялася разом з ним, а тоді подумала (як часто робила це останнім часом): «ВІН ЗОВСІМ НЕ “СТРАЖДАВ"!»
І, яким би це не здавалося дивним (можливо, це було збоченням), вона дійсно раділа. За минулі роки він кілька разів був посередником у продажі подібних монет, але жодної не міг дозволити придбати собі, проте купити й випадково натрапити — це зовсім не те саме. Він навіть якось був сказав, що забороняє їй дарувати йому такий цент на Різдво чи на день народження. Велика випадкова знахідка — найрадісніший момент для будь-якого колекціонера, сказав він колись, ще під час їхньої першої справжньої розмови, і от тепер він отримав те, що шукав усе життя, просіюючи собі крізь пальці жмені дріб’язку. Мрія його серця оприявнилася, випавши з паперового пакета разом із «шинкою з індика». Він ухопив її в обійми. Вона обняла його навзаєм, а потім делікатно відштовхнула.
Це вона його так піддражнювала, і він це розумів. Зробив пальцями «пістолет» і стрелив їй у голову. І це було нормально, бо коли тобі стріляють у голову з «пальцевого» пістолета, ти не «страждаєш». Не перестаючи до нього усміхатися, тепер вона знову побачила (після тієї короткої, любовної інтерлюдії), хто він є насправді: Потойбічний Чоловік. Ґоллум1 зі своєю коштовністю.
Вона знову покрутила перед очима монету, а потім попіл нула на нього з повного каяття усмішкою.
«Моя чесна думка така, що ти знову тим займешся».
Усмішка його зів’яла. Якусь мить вона була впевнена, що він здогадався, про що вона насправді подумала, проте розу му їй вистачало; по цей бік дзеркала вона теж вміла добре при ховувати свої секрети.
Він делікатно взяв її за плечі, як робив це завжди, коли хотів, аби вона зрозуміла, що він має щодо чогось серйозні наміри.
Вони спожили не одну пляшку дуже дорогого «Моете Шан- до»а цілих дві, і більшість цього шампанського випив Боб. У результаті назад додому їхнім маленьким, неголосно на- шептуючим «Пріусом» кермувала Дарсі, тимчасом як Боб на пасажирському сидінні виспівував «Пенні з Небес»2 своїм спроможним брати правильні ноти, проте не дуже мелодійним голосом. Він по-справжньому п’яний, усвідомила вона. Не просто підхмелений, а здорово п’яний. Це вона вперше бачила його таким за останні десять років. Зазвичай він контролював кожен свій ковток алкоголю прискіпливо, як той яструб, а іноді, якщо хтось на якійсь вечірці питався в нього, чому він не п’є, Боб цитував фразу зі «Справжньої відваги»: «Я не впущу до свого рота крадія, котрий поцупить в мене розум»і. Сьогодні, у піднесенні від знайдення «подвійного штампу», він дозволив крадію поцупити свій розум, і Дарсі знала, що вона збирається зробити відразу ж, щойно він замовив ту, другу пляшку, шам- пану. У ресторані вона ще не була певна, чи здатна на це, але, слухаючи його спів дорогою додому, вирішила остаточно. Звісно, вона зможе. Вона тепер Потойбічна Дружина, а Потойбічна Дружина розуміла: те, що він вважає своєю удачею, насправді є її шансом. «Moet & Chandon» — заснована Клодом Мое 1743 року в провінції Шампань компанія з виробництва ігристих вин. «Pennies from Heaven» — пісня-евергрін з однойменного фільму 1936 року, де її співає виконавець головної ролі Бінг Кросбі.
«True Grit» («Справжня відвага» або «Справжня мужність») — вестерн (перший 1969, римейк — 2010 року) за однойменним романом Чарлза Портіса; цю фразу у фільмі мовить головна героїня, 14-річна Метті, коли наймає п’яницю, федерального маршала, щоб той допо міг їй розшукати й покарати вбивцю її батька; насправді начитана дівчинка таким чином перефразовує слова Кассіо з трагедії Шскспіра «Отелло». Потрапивши до будинку, він пожбурив свій плащ на вішак ні ля дверей і притягнув її до себе для довгого поцілунку. НіІІМ відчула шампанське і солодке крем-брюле в його віддиху. Ком бінація непогана, хоча вона розуміла, якщо все здійснити и належним чином, сама вона більше ніколи не куштуватиме и І того, ні іншого. Його рука лягла їй на груди. Вона дозволили їй там затриматися, відчуваючи тілом ерекцію Боба, а потім відштовхнула його. Розчарований вигляд змінився в ньот проясненням, коли вона посміхнулася.
Він на це розплився в усмішці — у тій його старій, любимій нею усмішці. Бо залишався один, освячений віковою тради цією шлюбний звичай, якого вони не ВІДНОВИЛИ ВІДТОДІ, ЯК ІІІІІ унюхав її відкриття (еге ж, саме унюхав, точно так, як старий вовк може унюхати отруєну приманку) і примчав додому з Монпельє. День за днем вони замуровували те, чим він був - точно так, як Монтрезор замуровував свого старого друга Фортунато2 — і секс у подружньому ліжку залишався остан ньою, ще не покладеною в цю стіну цеглиною. Він пристукнув підборами й віддав їй честь на британський манер, пальці до брови, долоня розвернута вперед.
Підіймаючись сходами, вона подумала: «Нічого з цього не вийде. Єдине, в чому ти досягнеш успіху, це те, що тебе буде вбито. Він сам може не гадати, що здатен на це, але я гадаю, що таки здатен». А втім, може, все буде на краще. Зважаючи на те, що він одразу не заподіяв їй того/лиха, якого наробив тим жінкам. Либонь, будь-яка розв’язка буде на краще. Вона не могла доживати решту призначених їй років, задивляючись у дзеркала. Вона не була більше дитиною, і їй не могла минутися даром дитяча манія. Вона увійшла до спальні, але лише на мить, щоб кинути свою сумочку на нічний столик, поряд з ручним люстерком. А тоді знову вийшла і погукала:
І ось він з’явився з вітальні, ступив у хол з одним з їхніх гарних кришталевих келихів у руці, тримаючи його на рівні очей, немов офіціант з якоїсь комічної опери, і, злегка похитуючись, наблизився до підніжжя сходів. Підіймаючись ними вгору, він продовжував високо тримати келих, і скибочка лайма танцювала поверх води. Вільна рука його легко сунулася по перилах; його обличчя сяяло піднесеним щастям. На якусь мить вона була послабилася, але тут же образи Гелен і Роберта Шейвер- стонів зринули в її мозку, диявольськи ясно: син і його зґвалтована, понівечена мати десь там, у Массачусетсі, разом плавають в ручаї, що вже почав братися кригою по берегах.
Вона побачила, як зблиснуло розуміння в його очах в останню секунду, щось таке старовинне, жовте, прадавнє. Воно було більшим за здивування; то була бентежна лють. І її розуміння його в ту саму мить стало довершеним. Він не любив нічого, а її якнайменше. Вся його доброта, чуйність, хлоп’яча усмішка і запопадливі жести були нічим іншим, як лише камуфляжем. Він був мушлею. Всередині неї не було нічого, крім виючої порожнечі. Вона його штовхнула. То був сильний поштовх, і він зробив трьохчетвертне І .РІІ. то над сходами, перш ніж на них приземлитися, спочатку їм коліна, далі на лікоть, а потім уже всім обличчям. Вона мичу ла, як тріснула його рука. Важкий вотерфордівський бокам' бризнув друзками, вдарившись об непокритий килимом і ю як однієї зі сходинок. Боб перекинувся далі, і вона почула, ні. іще щось тріснуло у нього всередині. Він скрикнув від болю і беркицьнувся останній раз, перш ніж приземлитися на дг рев’яну підлогу безформною купою, зламана рука (не в одно му місці, а в кількох), завернута за голову під кутом, якою ні коли не передбачала природа. Сама голова перекривлена, лежить, притиснувшись щокою до підлоги. Дарсі поспішила вниз сходами. Наступила в одному ми ці на кубик льоду і, щоб врятуватися, їй довелося ухопитися іа перила. Внизу вона побачила велику ґулю, яка під потилицею напнула йому шкіру, роблячи її білою, і промовила:
Одне його око підкотилося, щоби побачити її. Кров текла в нього з носа — той, схоже, теж був поламаний — і ще дуж че з рота. Кров буквально юшила.
Він човгнув ногою по долівці.
«Waterford Crystal» — марка кришталю, виробництво якого було запо чатковано 1783 року в ірландському місті Вотерфорд. б Вона пішла до кухні, мимохідь кинула погляд на телефонну слухавку в її зарядному лотку, а потім відкрила шафку під мийкою.
Звідти вона дістала упаковку тих пластикових пакетів «ГЛАД»1, котрі вона використовувала, коли вони їли курчат або ростбіф, для зберігання залишків, і витягла один.
З іншої шухляди вона дістала мачулку для миття посуду. Вона не переставала плакати. «Тече з носа, мов з пожежного насоса», — як казали вони в дитинстві. Плач, це добре. Вона потребувала плачу, і не лише тому, що це буде виглядати на її користь пізніше. Він був її чоловіком, йому було боляче, їй треба було поплакати. Вона згадала той час, коли в нього на голові ще було повно волосся. Вона згадала ті його відривні вибрики, коли вони танцювали під «Попускаймося». Кожного року він дарував їй троянди на день народження, ніколи не забував. Вони їздили на Бермуди, де вранці каталися на велосипедах, а після полудня займалися коханням. Вони разом вибудували собі життя, а тепер те життя минулося і їй треба було поплакати. Вона обгорнула мачулкою руку і засунула цю руку в пластиковий паке т.
Назад до холу вона увійшла, ховаючи праву руку в себе за спиною. Побачила, що він трішки відсунувся далі від підніжжя сходів, схоже було на те, ніби він намагався перекинутися на спину, але безуспішно. Вона опустилася поряд з ним на коліна.
«Glad» — заснована 1963 року компанія, яка випускає міцні пластикові пакети з кулісними зав'язками, зіперами або клапанами, які можуть герметично запечатуватися.
— Гадаю, через того хлопчика, Шейверстона, — вїДбоиІьі вона, дістаючи з-за спини приховану було руку. Плакала вона зараз ще дужче, ніж до того. Він побачив шьь тиковий пакет. Побачив усередині нього руку, що стік юры шматок рушника. Він зрозумів, що вона наміряється зроби і и Ймовірно, він сам робив щось схоже. Напевне робив. Він почав верещати... хоча той його вереск зовсім не був мі яким вереском. Рот у нього був заповнений кров’ю, щось у і в М І дилося всередині його горла, і звуки, які він видавав, більші' скидалися не на вереск, а на якесь утробне гарчання. Вона вві пхнула пластиковий пакет йому між губ і глибоко до ро га. 11 а даючи, він зламав собі кілька зубів, і вона відчула зазубрені пеньки, котрі вони по собі залишили. Якщо ними їй подрям.в шкіру, вона може наразитися на вимогу серйозних пояснень Вона швидко висмикнула руку, щоби він не встиг її гри ві нути, залишивши всередині пластиковий пакет з ганчір’яною мачулкою. Ухопила його за нижню щелепу. Другу руку покла ла йому на лисіючу голову. Там була дуже тепла плоть. Вона відчувала, як під нею пульсує кров. Вона затисла йому рота з зануреним туди пакетом з ганчіркою. Він спробував відби тися від неї, але мав лише одну вільну руку, та й та була зла мана під час падіння. Друга криво стирчала позаду нього. Ступні його судорожно засовалися туди-сюди по дерев’яній підлозі. Злетів один з його черевиків. Він булькотів. Вона під смикнула на собі спідницю до пояса, звільняючи ноги, і стриб нула вперед, намагаючись його осідлати. Якщо їй це вдасться, можливо, вона зможе затиснути йому наглухо носа. Але перш ніж вона встигла зробити спробу, його груди під нею почали здиматися, а булькотіння в горлі перетворилося на глибоке гарчання. Це нагадало їй, як, навчаючись кермувати машиною, вона подеколи катувала трансмісію, намагаючись знайти другу швидкість, котра була важко вловимою на старому «Шевроле» її батька зі стандартною коробкою передач. Боб смикався, те око, що вона в нього могла бачити, по-коров’ячому вибалушилося в своїй орбіті. Його обличчя, раніше яскраво- багрове, тепер почало набиратися пурпуру. Він заспокоївся долі. Вона чекала, хапаючи ротом повітря, лице в неї все було у сльозах і шмарклях. Те око більше не крутилося, не світилося більше панічним жахом. Вона вирішила, що він по... Боб зробив фінальний, титанічний ривок і скинув її з себе. Він сів прямо, і вона побачила, що його верхня половина не зовсім відповідає нижній половині; схоже було, що він зламав собі не лише шию, а й спину. Рот його з запханим туди пластиком роззявився. Очі його зустрілися з її очами поглядом, якого вона ніколи не забуде... але зможе з цим жити, аби лише їй довершити розпочате. —Дар! Арррррр! Він упав навзнак. Голова, зустрівшись з підлогою, видала звук, схожий на той, з яким б’ється яйце. Дарсі підповзла до нього ближче, але тримаючись подалі від бруду. На ній була його кров, звичайно, і це нормально — вона ж намагалася йому допомогти, тож це тільки природно, — але це не означало, що вона має бажання в ній цілком викупатися. Вона сіла, спираючись на одну руку, і дивилася на нього, чекаючи, поки в неї відновиться нормальне дихання. Дивилася, чи не поворухнеться він. Він не ворушився. Коли, згідно з маленьким «Мішелем» з коштовними камінчиками в неї на зап’ясті — вона завжди одягала цей годинник, коли вони кудись виходили, — минуло п’ять хвилин, вона простягнула руку до його шиї і помацала там пульс. Тримала пальці притиснутими до його шкіри, поки не дорахувала до тридцяти, але не відчула нічого. Вона нахилилася вухом до його грудей, впевнена, що саме в цю мить він повернеться до життя й ухопить її. Він не повернувся до життя, бо життя в ньому більше не залишилося: ні биття серця, ні дихання легенів. Усе було позаду. Вона не почувалася вдоволеною (годі й казати про тріумф), вона була сфокусована тільки на бажанні повністю закінчити цю справу, і зробити це добре. Почасти заради себе, але головним чином заради Донні і Петс. Вона пішла до кухні, рухалась швидко. Вони мусять знати, що вона зателефонувала їм негайно; якщо вони запідозрять,
що була якась затримка (якщо його кров матиме шанс занадто згорнутися, наприклад), можуть прозвучати незручні запитання. «Я скажу їм, що зомліла, якщо доведеться, — подумала вона. — Вони мені повірять, а якщо навіть ні, все одно не зможуть довести протилежне. Принаймні я не думаю, що зможуть». Вона дістала ліхтарик з комори, точно як того вечора, коли вона буквально перечепилася об його таємницю. Пішла назад, туди, де лежав Боб, втупившись в стелю осклянілими очима. Вона витягла у нього з рота пластиковий пакет і тривожно його розглядала. Якщо той порваний, можуть виникнути проблеми... і він таки був порваний, у двох місцях. Вона посвітила ліхтариком йому в рот і помітила один крихітний шматочок поліетилену в нього на язиці. Витягла його кінчиками пальців і поклала до пакета. «Та й годі вже, Дарселлен». Але ж ні. Пальцями вона відтягнула йому щоки, спершу праву, потім ліву. І за лівою знайшла ще один крихітний уривок пластику, прилиплий до ясен. І цей також підчепила, поклавши його туди, де й перший. Чи є там іще шматочки? Чи він, бува, не проковтнув дещо? Якщо так, вони поза її досяжністю і їй залишається лише молитися, щоб їх не знайшли, якщо в когось — вона не знала, хто це може бути, — виникне достатньо запитань, щоби призначити розтин. Тим часом сам час збігав. Вона вирушила коридором у гараж, поспішаючи, але не бігом. Залізла під верстат, відкрила його особистий сховок і засунула туди вимазаний в кров пластиковий пакет з мачулкою всередині нього. Зачинила сховок, підсунула до нього коробку з каталогами, а тоді повернулася в дім. Поклала ліхтарик на місце. Взяла телефонну слухавку, зрозуміла, що вже не плаче, і знову поклала її на лоток. Пішла до вітальні і знову подивилася на нього. Згадала про троянди, але це не подіяло. «Троянди, а не патріотизм, останній прихисток негідників», — подумала вона і була шокована, почувши власний сміх. Потім б вона подумала про Донні і Петру, котрі обоє обожнювали свого батька, і цей трюк подіяв. Рюмсаючи, вона повернулася до кухні, взяла телефон і набрала 911.
жүктеу/скачать 2.24 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|
