Копальні царя соломона

ПОЛЮВАННЯ НА ЧАКЛУНІВ

Коли ми підійшли до своєї хатини, я запросив Інфадуса ввійти досередини.

- Послухай, Інфадусе, - звернувся я до нього, - ми хочемо поговорити з тобою.

- Хай мої повелителі говорять.

- Нам здається, Інфадусе, що король Твала - жорстока людина.

- Це так, о мої повелителі! На жаль! Країна стогне від його жорстокості. Сьогодні вночі ви переконаєтесь на власні очі. Вночі буде велике полювання на чаклунів. Багатьох вистежать і уб’ють. Ніхто не може бути спокійний за своє життя. Якщо король побажає відняти у людини її худобу або її життя, або ж якщо він підозрює, що людина може зчинити проти нього заколот, тоді Гагула, яку ви бачили, або інша жінка з полювальниць за чаклунами, навчених нею, оголосять, ніби ця людина - чаклун, і її уб’ють. Багато хто загине цієї ночі, перш ніж зблідне місяць. Так було завжди. Можливо, і мені загрожує смерть. Дотепер мене щадили, бо я досвідчений у військовій справі і мене люблять мої воїни, але я не знаю, як довго мені вдаватиметься зберегти життя. Країна стогне від жорстокості короля Твали. Вона знемагає під його кривавим гнітом.

- Так чому ж, Інфадусе, народ не повалить його?

- О ні, повелителю, все ж таки він король, та і якби його убили, Скрагга став би правити замість нього, а серце Скрагги ще чорніше, ніж серце його батька, Твали. Якби Скрагга став королем, те ярмо, яке він надів би на наші шиї, було б важче за ярмо Твали. Якби Імоту був живий або якби не загинув його син Ігнозі, все було б інакше. Але їх немає вже з-поміж живих.

- Звідки ти знаєш, що Ігнозі помер? - запитав чийсь голос позаду.

Ми здивовано озирнулися, щоб подивитися, хто говорить. Це був Амбопа.

- Що ти хочеш сказати, хлопче? - запитав Інфадус. - І чому ти насмілюєшся говорити?

- Послухай, Інфадусе, - сказав Амбопа. - Вислухай мою розповідь. Багато років тому в цій країні був убитий король Імоту, а його дружина разом із сином, якого звали Ігнозі, врятувалася втечею. Чи не так?

- Атож.

- Правда.

- Гаразд. Але сталося інакше - і мати, і син, Ігнозі, не померли. Вони перебралися через гори і разом із одним кочовим плем’ям пройшли через піски, що лежать за горами, і дісталися нарешті землі, де теж є вода і ростуть трава і дерева. .

- Звідки ти знаєш це?

- Слухай. Вони йшли все далі і далі протягом багатьох місяців, поки не досягли нарешті землі, де живе войовниче плем’я амазулу, споріднене з кукуанами. Серед цього племені вони і жили упродовж багатьох років, поки нарешті мати не померла. Тоді син її, Ігнозі, знов став блукальцем і пішов до країни чудес, де живуть білі люди, і там він ще багато років учився мудрості білих.

- Дивну історію ти розповідаєш, - недовірливо втрутився Інфадус.

- Довгі роки він провів там - був і слугою, і воїном, але в серці своєму беріг усе, що мати розповідала йому про його батьківщину. Він сушив голову, як би повернутися і побачити свій народ і будинок свого батька перш, ніж йому самому судилося померти. Багато років він чекав, і ось доля звела його з білими людьми, які хотіли розшукати цю невідому країну, і він приєднався до них. Білі люди відправилися в далеку мандрівку і йшли все вперед і вперед у пошуках того, хто зник. Вони подолали палючу пустелю, переправилися через гори, увінчані снігом, і досягли Країни Кукуанів, і зустрілися з тобою, о Інфадусе!

- Ти, мабуть, божевільний, інакше ти так не говорив би, - відповів старий воїн, уражений тим, що почув.

- Даремно ти так думаєш. Дивися ж, що я покажу тобі, о брате мого батька! Я Ігнозі, законний король кукуанів!

З цими словами він одним порухом зірвав пов’язку зі стегон і постав перед нами абсолютно голий.

- Поглянь-но сюди, - сказав він. - Чи знаєш ти, що це таке? - І він показав на знак Великої Змії, витатуйований синьою фарбою на його тілі.

Хвіст змії зникав у її роззявленій пащі трохи вище стегна. Очі Інфадуса трохи не вилізли з очниць від подиву. Через мить він впав на коліна.

- Куум! Куум! Це син мого брата, це король!

- Хіба я не сказав тобі те ж саме, брате мого батька? Встань - я ще не король, але із твоєю допомогою і за допомогою моїх друзів, відважних білих людей, я буду королем. Старезна Гагула сказала правду - спочатку земля закривавиться, але я додам, що проллється і її кров, якщо вона тече в жилах цієї відьми, адже це з її намови убили мого батька і вигнали мою матір. А зараз, Інфадусе, вибирай. Чи побажаєш ти вкласти свою руку в мою і допомагати мені? Чи захочеш ти поділити зі мною небезпеки, які загрожують мені, і допомогти повалити тирана і вбивцю, чи не захочеш? Вибирай.

Старий замислився, поклавши на лоба руку. Потім він підвівся, наблизився до Амбопи або, точніше, Ігнозі, схилився перед ним у поклоні і торкнувся його руки:

- Ігнозі, законний королю кукуанів, я згоден вкласти мою долоню в твою і слугувати тобі до самої смерті. Коли ти був дитиною, я гойдав тебе на своєму коліні, тепер же моя стара рука візьметься за зброю, щоб битися за тебе і за свободу.

- Ти добре сказав, Інфадусе! Якщо я здобуду перемогу, ти будеш першою людиною в країні після короля. Якщо мене чекає поразка, ти, ймовірно, теж загинеш, але твоя смерть і так не за горами. Встань, брате мого батька. А ви, білі люди, чи допоможете мені? Що я можу вам запропонувати? Якщо я здобуду перемогу і зможу знайти це блискуче каміння, ви одержите його стільки, скільки будете в змозі винести звідси. Але чи достатньо буде цього?

Я переклав його слова.

- Скажіть йому, - відповів сер Генрі, - що він не зовсім точно судить про англійців. Багатство - непогана штука, і, якщо воно нам судилося, ми не відмовимося від нього, але джентльмен не продається за багатство. Проте від свого імені я хочу додати дещо. Мені завжди подобався Амбопа, і, щодо мене, я буду з ним поряд у боротьбі за його справу. Я з великим задоволенням помщуся на цьому злобному дияволі Твалі. А що скажете ви, Гуде, і ви, Квотермейне?

- Що ж, - озвався капітан, - ви можете йому передати, що бійка, безумовно, непогана штука і радує серце справжнього мужчини. Тому на мене він може розраховувати. Я ставлю йому єдину умову - хай він дозволить мені ходити в штанах. Я переклав його відповідь.

- Дякую, друзі, - сказав Ігнозі, себто Амбопа. - А що скажеш ти, Макумазане? Чи залишишся ти також зі мною, старий мисливцю, мудріший, аніж поранений буйвол?

Я почухав потилицю, трохи замислившись.

- Амбопо, або Ігнозі, - відповів я статечно, - я не люблю революцій. Я людина мирна і навіть трохи боязка (тут Ігнозі посміхнувся), але, з іншого боку, я відданий своїм друзям, Ігнозі. Ти був відданий нам і поводився як справжній мужчина, і я не полишу тебе. Але май на увазі, що я торговець і змушений заробляти на прожиток, отож я приймаю твою пропозицію щодо алмазів, якщо нам хоч колись вдасться заволодіти ними. І ще одне: ми прийшли сюди, як тобі відомо, у пошуках зниклого брата Інкубу. Ти маєш допомогти нам знайти його.

- Я це зроблю, - відповідав Ігнозі. - Послухай, Інфадусе, - звернувся він до старого воїна, - заклинаю тебе священною змією, що обвилася навколо мого тіла, скажи мені: чи відомо тобі, щоб нога якої-небудь білої людини ступала на цю землю?

- Ні, Ігнозі.

- Якби білу людину бачили тут або чули про неї, ти знав би про це?

- Звичайно, знав би.

- Ти чуєш, Інкубу? - звернувся Ігнозі до сера Генрі. - Його тут не було.

- Так, так, - важко зітхнув сер Генрі. - Мабуть, йому не вдалося дістатися сюди. Нещасний Джордж! Отже, всі наші зусилля марні! Тож нехай справдиться Господня воля!

- Ну, а зараз до діла, - увірвав я його, щоб уникнути цієї сумної теми. - Звичайно, дуже добре бути королем за божественним правом, Ігнозі, але у який спосіб ти здійсниш свій намір?

- Ще не знаю. Чи є у тебе який-небудь план, Інфадусе?

- Ігнозі, сине блискавки, - мовив його дядько, - сьогодні вночі буде великий танок і полювання на чаклунів. Багатьох вистежать, і вони загинуть, і в серцях багатьох людей запанує горе, біль і гнів на короля Твалу. Коли танок закінчиться, я звернуся до декого з головних воєначальників, які, у свою чергу, якщо мені вдасться навернути їх на свій бік, говоритимуть зі своїми полками. Спочатку я поговорю з воєначальниками таємно і приведу їх сюди, щоб вони могли на власні очі переконатися, що ти справді король. Я думаю, що до світанку завтрашнього дня ти матимеш під своєю орудою двадцять тисяч списів. А зараз я маю іти, щоб добре все обміркувати і підготуватися. Коли закінчиться танок, якщо доти ми залишимося живі, я зустрінуся з тобою тут, і ми поговоримо. Знай, що в будь-якому разі нам випадає війна.

У цю мить наша нарада була перервана гучними вигуками, що сповіщали про прибуття посланців короля. Підійшовши до дверей хатини, ми наказали їх пропустити, і зараз же ввійшли троє воїнів. Кожен ніс блискучу кольчугу і чудову бойову сокиру.

- Дари мого повелителя короля білим людям, що спустилися із зірок! - виголосив герольд, що супроводив їх.

- Ми дякуємо королю, - вклонився я. - Ідіть.

Посланці пішли, а ми з неабияким інтересом почали роздивлятися зброю. Такої прекрасної кольчуги нам ніколи не доводилося бачити. Ланки її були такі тонкі, що, коли її скласти, уся вона цілком могла уміститися у жмені.

- Невже ці речі виробляють у вашій країні, Інфадусе? - запитав я. - Вони дуже майстерні.

- Ні, мій пане, вони дійшли до нас від наших предків. Ми не знаємо, хто їх зробив. Тепер їх залишилося зовсім мало, і тільки люди, в жилах яких тече королівська кров, мають на них право. Це зачаклована одіж, крізь яку не проникне спис. Тим, хто їх має, майже не загрожує небезпека в бою. Король або чимось задоволений, або ж дуже страшиться чогось, інакше він би не надіслав цих дарунків. Одягніть їх сьогодні увечері, повелителі.

Решту дня ми провели спокійно. Ми відпочивали і обговорювали своє становище, яке, треба сказати, викликало певну тривогу. Нарешті сонце сіло, спалахнули сотні сторожових багать, і в темряві ми почули важку ходу багатьох ніг і брязкіт сотень списів - це йшли полки, щоб зайняти призначене для кожного з них місце і підготуватися до великого свята.

Зійшов сліпучий повний місяць. Ми стояли, милуючись місячною ніччю, коли прибув Інфадус у повному військовому обладунку, його супроводжував ескорт із двадцяти чоловіків, який мав доставити нас до місця святкувань. За порадою Інфадуса ми вже надягли кольчуги, які прислав нам король, причому поверх ми вдягли повсякденний одяг. Ми виявили, що в них нам було напрочуд легко і зручно. Ці сталеві сорочки, які, очевидно, були колись зроблені для величезних на зріст людей, вільно бовталися на Гудові й на мені, але могутню фігуру сера Генрі кольчуга облягала, як рукавичка. Потім ми пристебнули до пояса револьвери, узяли бойові сокири, прислані нам королем, і пішли.

Коли ми наблизилися до майдану, де вранці нас приймав король, то побачили, що весь він заповнений людьми. Близько двадцяти тисяч воїнів було вишикувано по колу, кожен полк окремо. Полки, в свою чергу, поділялися на загони, між якими були залишені вузькі проходи, щоб дати можливість мисливцям за чаклунами рухатися ними туди й сюди.

Неможливо собі уявити видовище більш грандіозне, аніж це величезне скупчення озброєних воїнів, що стояли бездоганним строєм. Вони стояли в абсолютному мовчанні, і місяць заливав своїм сяйвом ліс піднятих списів, їхні величні постаті, пера на уборах і доладні контури їхніх барвистих щитів. Куди не кинь оком, усюди ряд у ряд виднілися нерухомі, застиглі обличчя, над якими здіймалися незліченні ряди списів.

- Це, мабуть, уся армія тут? - запитав я Інфадуса.

- Ні, Макумазане, - відповів він, - лише третина її. Одна третина щорічно присутня на цьому святкуванні, друга третина охороняє підступи до крааля на випадок якогось заколоту, а ще десять тисяч несуть гарнізонну службу на передових постах навкруги Луу, інші ж охороняють краалі по всій країні. Ти сам бачиш, що це численний народ.

- Вони дуже мовчазні, - зауважив Гуд.

Дійсно, напружена тиша при такому величезному скупченні люду викликала якесь важке відчуття.

- Що говорить Бугван? - запитав Інфадус.

Я переклав.

- Ті, над ким витає тінь смерті, завжди мовчазні, - похмуро відповів він.

- І багато буде убито?

- Дуже багато!

- Здається, - звернувся я до своїх супутників, - нам випало бути присутніми на величезних гладіаторських іграх, на які не жалкують коштів.

По обличчю сера Генрі пробіг нервовий трем, а Гуд заявив, що йому дуже хотілося б, аби ми могли відхилитися від участі в цій розвазі.

- Скажи мені, - знов звернувся я до Інфадуса, - чи не загрожує нам небезпека?

- Не знаю, мій повелителю. Думаю, що ні. В усякому разі, не виявляйте страху. Якщо ви переживете цю ніч, все ще може обійтися благополучно. Воїни ремствують на короля.

Отак перемовляючись, ми йшли до майданчика посередині площі, де були споруджені помости.

З боку королівської будівлі сюди простував гурт людей.

- Це король Твала, його син Скрагга і старезна Гагула, а з ними ті, хто вбиває. - Інфадус показав на свиту короля.

їх було чоловік дванадцятеро, всі гігантські на зріст і страхітливої зовнішності. В одній руці кожен тримав списа, а в другій - важку “керрі” (себто дубину).

Король опустився на стілець у самому центрі, Гагула скоцюрбилася біля його ніг, а Скрагга і кати стали позаду.

- Привіт вам, о білі повелителі! - вигукнув Твала, коли ми підійшли. - Сідайте, не марнуючи дорогоцінного часу, - ніч дуже коротка для тих справ, які мають відбутися. Ви прийшли вчасно, вам належиться побачити величне видовище. Озирніться навколо, білі повелителі, озирніться! - Своїм єдиним злобним оком він обвів полки один за одним. - Чи можуть зірки показати вам щось подібне? Дивіться, як вони тремтять у своїй мізерності, всі ті, хто зачаїв у серці злість і страшиться небесного правосуддя!

- Починайте! Починайте! - верескнула Гагула своїм тонким, пронизливим голосом. -’ Гієни голодні, вони виють і прагнуть їжі. Уже час!

На мить запала напружена тиша, жахлива від передчуття того, що мало зараз скоїтися.

Король здійняв свого списа, і раптом двадцять тисяч ніг піднялися, неначе вони належали одній людині, і гучно тупнули об землю, стрясаючи її. Це повторилося тричі.

Потім в якомусь віддаленому кутку кола самотній голос затягнув пісню, схожу на голосіння. Приспів її звучав приблизно так:

- Яка доля людини, народженої від жінки?

І з грудей кожного учасника цього величезного зборища вирвався у відповідь гук:

Поступово один за одним загони підхоплювали пісню, поки нарешті її не заспівало все присутнє військо. Мені було важко розрізнити слова, але я зрозумів, що в ній мовилося про людські пристрасті, печалі й радощі. Часом це скидалося на любовну пісню, тоді мелодія велично переростала у бойовий гімн і, нарешті, все скінчилося похоронним плачем, який раптово завершився надривним зойком. Відлуння його, від якого кров холола в жилах, прокотилося околицями. Потім знов запанувало мовчання, але король здійняв руку, і тиша була порушена знову. Почувся швидкий тупіт ніг, і з лав воїнів вибігли нам назустріч дивні та зловісні істоти.

Коли вони наблизилися, ми побачили, що це старі потворні жінки, їхні сиві пасма, прикрашені риб’ячими міхурами, маяли на бігу. Обличчя були розфарбовані смугами жовтого і білого кольору, зміїні шкури бовталися за плечима, навкруги пояса бряжчали прикраси з людських кісток. Кожна тримала в зморщеній руці маленький роздвоєний жезл. Всього їх було десятеро. Наблизившись до нас, вони зупинилися, і одна з них, протягнувши свій жезл у напрямку скарлюченої Гагули, вигукнула:

- Мати, стара Мати! Ми прийшли!

- Так! Так! Так! - озвалося диявольське створіння. - Чи гострий ваш зір, той, який бачить у пітьмі?

- Наші очі гострі, Мати.

- Так! Так! Так! Чи чуткі ваші вуха, ізанузі, ті, які чують слова, ще не мовлені язиком?

- Наші вуха чуткі, Мати.

- Так! Так! Так! Чи не сплять ваші відчуття, ізанузі, чи можете ви почути запах крові, чи можете ви очистити країну від злочинців, які замишляють зло проти короля і проти своїх сусідів? Чи готові ви вершити правосуддя небес, ви, яких я навчила, хто скуштував від хліба моєї мудрості й угамував спрагу з джерела мого чарівництва?

- Ми готові, Мати!

- Тоді йдіть! Не баріться ви, хижачки. Подивіться на вбивць, - і вона показала на зловісну групу катів, що стояли позаду. - Хай вони наточать свої списи. Білі люди, що прийшли здалеку, хочуть бачити. Біжіть!

З диким воланням страхітливі фурії розсипалися навсібіч, пристрибуючи під стукіт кісток на поясі, простуючи до намічених жертв, яких хижа рука вихопить із маси людей. Ми не могли стежити за всіма і тому зосередили свою увагу на тій ізанузі, яка опинилася ближче за інших. За кілька кроків від воїнів вона зупинилася і закружляла в шаленому танку, викрикуючи щось дике: “Я відчуваю його, лиходія!”, “Він близько, той, хто отруїв свою матір!”, “Я чую думки того, хто замишляє зло проти короля!”.

Все швидше і швидше кружляла вона в танку, поки не довела себе до такої знавіснілості, що піна клаптями вилітала з її скреготливих щелеп, очі викотилися з орбіт, і все тіло трусилося, як у лихоманці. Раптом вона завмерла на місці і вся напружилася, як мисливський собака, що вчув дичину. Потім, витягнувши вперед свій жезл, почала крадькома підповзати до воїнів, що стояли перед нею.

Вона чатувала на жертву, як хижий птах, а шерега воїнів від нервової напруги аж сахнулася назад. Ми в цей час стежили за її рухами, скам’янівши від жаху. Нарешті, пересуваючись поповзом, вона знов зупинилася в іншому місці, як собака, що робить стійку, і потім проповзла ще кроків зо два.

Раптом вона з диким воланням схопилася і тицьнула високого воїна своїм роздвоєним жезлом. Умить двоє воїнів, що стояли поряд з ним, схопили за руки приречену на смерть людину і потягли до короля.

Нещасний не чинив опору, але ми помітили, що він насилу переставляє ноги, неначе вони паралізовані, а його пальці, з яких випав спис, мляві, як у щойно померлої людини.

Поки його тягли, двоє огидних катів вийшли йому назустріч. Порівнявшись зі своєю жертвою, вони обернулися до короля, чекаючи наказу.

- Убити! - ревнув король.

- Убити! - прохрипіла Гагула.

- Убити! - луною озвався Скрагга зі зловтішним сміхом.

Не встигли ще завмерти ці слова, як страшна кара вже відбулася.

Один з катів встромив свій спис просто в серце жертви, а другий для певності розтрощив їй череп своєю здоровезною дубиною.

- Один, - відкрив рахунок король Твала.

Тіло відтягли на кілька кроків убік і кинули.

Ледве встигли це закінчити, як притягли іншого бідолаху, немов бика на бійню. На плечах у нього був плащ із шкури леопарда, отож це був не простий воїн. Знов пролунав жахливий наказ, і жертва впала мертвою.

- Два, - рахував король.

Так продовжувалася ця кривава гра, поки близько сотні мертвих тіл не було укладено рядами позаду нас. Я чув про змагання гладіаторів при цезарях і про бої биків в Іспанії, але я беру на себе сміливість засумніватися в тому, чи було все це таке ж страхітливе, як кукуанське полювання за чаклунами. Принаймні, змагання гладіаторів та іспанські бої биків давали хоч якусь розвагу глядачам, що тут, певна річ, була абсолютно відсутня. Найзапекліший любитель гострих відчуттів постарався б уникнути подібного видовища, якби знав, що саме він, власною персоною, може бути учасником наступного “номера”.

Якоїсь миті ми не витримали, підвелися і гнівно запротестували, але Твала різко зупинив нас.

- Хай здійснюється правосуддя, білі люди! Ці собаки - злочинні чаклуни, і те, що вони повинні померти, справедливо, - така була відповідь, якої він нас удостоїв.

Близько половини одинадцятої настала перерва. Мисливці за чаклунами скупчилися разом, очевидно, стомлені своєю кривавою роботою, і ми думали, що вистава скінчилася. Але не тут-то було. На наш подив, стара Гагула підхопилася зі свого місця, де вона сиділа скоцюрбившись. Спираючись на палицю, вона зашкандибала майданчиком до нас.

Ця навісна стара відьма з головою стерв’ятника, що зігнулася коцюбою під тягарем довжезного віку, була огидна і страшна, коли, п’яніючи від крові, вона починала кидатися туди-сюди, винюхуючи жертву, так само, як і її зловісні учениці. Вона бігала назад і вперед, монотонно завиваючи щось собі під ніс, і нарешті кинулася до високого воїна, що стояв на чолі одного з полків, і зачепила його жезлом. По рядах прокотився багатоголосий зойк. Та знов два воїни цього полку схопили жертву і повели на страту. Згодом ми дізналися, що приречений володів величезним багатством і був дуже впливовим, оскільки доводився двоюрідним братом королю.

Його доконали, і король підбив підсумок: “вполювали” сто трьох людей. Потім Гагула знов почала скакати, поступово все наближуючись до нас.

- Хай мене повісять, якщо вона не збирається випробувати свої фокуси на нас! - розлючено вигукнув Гуд.

- Дурниці! - відмахнувся сер Генрі.

Що ж до мене, то коли ця стара відьма, продовжуючи свій диявольський танець, просувалася все ближче і ближче до нас, у мене душа втекла в п’яти. Я озирнувся на довгі ряди трупів, і мене аж затіпало.

А Гагула кружляла, як ожила коцюба, і очі її виблискували диявольським вогнем.

Ось вона уже за кілька кроків од нас. Очі величезного натовпу стежили за її рухами з напруженою увагою. Нарешті вона стала як укопана.

- Хто з нас? - сказав ніби сам до себе сер Генрі.

Через мить всі сумніви розвіялися - стара стрімким рухом торкнулася плеча Амбопи, себто Ігнозі.

- Я відчуваю його! - засичала вона. - Убийте, убийте його - він знаряддя зла! Убийте його, незнайомця, перш ніж через нього проллються потоки крові! Убий його, о повелителю!

Запала мовчанка, якою я негайно скористався.

- О королю! - вигукнув я, підхоплюючись зі свого сидіння. - Ця людина - слуга твоїх гостей, він їхній собака. Той, хто проллє кров нашого собаки, тим самим проллє нашу кров. У ім’я священного закону гостинності прошу в тебе захисту для нього.

- Гагула, мати всіх знахарок, почула його. Він має вмерти, білі люди! - похмуро проказав Твала.

- Ні, він не помре, - наполіг я, - помре той, хто наважиться його торкнутися!

- Схопити цю людину! - проревів Твала катам, які стояли навколо, з ніг до голови забризкані кров’ю своїх жертв.

Вони зробили було крок до нас, але раптом завагалися. Що ж до Ігнозі - він здійняв свого списа, очевидно, маючи намір дорого продати своє життя.

- Назад, собаки! - гукнув я. - Якщо ви хочете побачити світло завтрашнього дня! Якщо хоч одна волосина впаде з його голови, ваш король помре! - і я навів на Твалу револьвер.

Сер Генрі й Гуд також схопили револьвери. Сер Генрі навів свій на головного ката, який зробив крок уперед, щоб виконати вирок, а Гуд ретельно прицілився в Гагулу.

Твала помітно здригнувся, коли дуло мого револьвера зупинилося на рівні його широких грудей.

- Ну, - сказав я, - що ж буде, Твало?

Тоді він заговорив:

- Приберіть ваші зачакловані трубки, - вичавив спроквола він. - Ви просили мене в ім’я гостинності, отже, лише заради цього, а не зі страху перед тим, що ви можете зробити, я пощаджу його. Ідіть із миром.

- Гаразд, - відповів я якомога спокійніше. - Ми втомилися від кровопролиття і хотіли б відпочити. Танок скінчено?

- Скінчено, - похмуро відповів Твала. - Хай цих собак, - він показав на довгі купи трупів, - викинуть на корм гієнам і хижим птахам, - і він підняв свого списа.

Тієї ж миті у повному мовчанні полки почали один за одним виходити з воріт крааля. Залишилася тільки команда, що мала прибрати трупи нещасних жертв.

Ми також підвелися, розпрощалися з його величністю, причому він пропустив повз вуха наші прощальні слова, і подалися до свого краалю.

Увійшовши до хатини, ми передовсім запалили лампу, якою користуються кукуани. Гніт її зроблений з волокон якогось різновиду пальмового листя, а горить в ній очищений жир гіпопотама.

- Знаєте, друзі, - сказав сер Генрі, коли ми сіли, - я відчуваю страшенну відразу.

- Якщо у мене досі й були якісь сумніви щодо того, чи допомагати Амбопі учинити заколот проти цього диявольського негідника, - зауважив Гуд, - то тепер вони розвіялися. Я ледве міг усидіти на місці, поки тривала ця огидна різанина. Я намагався заплющувати очі, але вони, як на те, відкривалися у найневідповідніший момент. Цікаво, де зараз Інфадус. Амбопо, мій друже, ти маєш бути вдячний нам - твою шкуру ледь не продірявили наскрізь.

- Я вдячний вам, Бугване, - відповів Амбопа, коли я переклав йому слова Гуда, - і ніколи не забуду цього. А Інфадус хутко буде тут.

Ми запалили свої люльки і стали чекати на нього.

Розділ XI