Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
Після 1475 року перед українськими землями вперше постала загроза захоплення турками - османами
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
| Після 1475 року перед українськими землями вперше постала загроза захоплення турками - османами. Завоювання ними Константинополя (1453) і утвердження на Балканах, розв”язувало руки Стамбулу в експансії на європейські держави .Розпочалася вона з встановленні васальної залежності Молдавії й Валахії, а з 1475 року і Кримського ханства, яке стало авангардом експансії на землі Великого князівства Литовського і Польщі. Підписавши про васальну залежність від Туреччини (1478), кримський хан передавав у пряме відання турків прибережну чорноморську смугу від Балаклави до Керчі з центром у Кафі, де розмістилася резиденція намісника султана в Криму. Показово,що походи кримчаків вглиб Польщі й ВКЛ збіглися з активізацією турків у Дунайсько-Дніпровському межиріччі,символізуючи початок багатовікового протистояння за контроль над чорноморським узбережжям.
Московське князівство неоднаразово провокувало Кримських правителів-Гіреїв(нащадків Тохтамиша і ставлеників Вітовта) до нападів на свого політичного противника, зокрема на південні володіння ВКЛ. Зокрема, у 1482 році на прохання московського князя кримський хан напав на Київ і спалив його, захопивши велику здобич та бранців,серед яких був і сам київський воєвода Іван Ходкевич. Отож,мешканці степового прикордоння стали першими жертвами татарських набігів. Ординські погроми набули регулярного характеруі досягали Волині і Київщини.Малочисельні гарнізони замків не могли зупинити їх, а уряд ВКЛ не мав коштів для утримання на прикордонні найманого війська.Тому віленські князі звільнили володарів своїх “українних земель” від виконання обов”язку загальнолитовського ополчення (прибуття у разі війни військових загонів під керівництво литовського гетьмана),натомість переклали весь тягар оборони їх земель на їх плечі.Не маючи матеріальної підтримки з боку центральних литовських властей і покладаючись виключно на свої власні кошти та вдавшись до організації військової служби шляхом набору всіх бажаючих служити на прикодонних замках, українські можновладці поряд з професійними вояками-боярами, драбами, старостинськими служебниками активно використовували вихідців із селян та міщан. Місцеве населення змушене було самостійно організовуватися перед татарською навалою.Потреба в обороні зумовлювала постійну бойову готовність населення,а походи в степ проти татар дістали назву козакування. Тому здобутки південної політики Вітовта були втрачені : замки та фортеці у Західному Причорномор”ї залишаються без опіки, а кордони литовської держави під натиском Ногайської Орди та Кримського ханства , переміщуються на північ і встановлюються по лінії річок Кодима і Синюха ( лівої притоки Південного Бугу), а з початком ХУ1 ст. відсуваються ще північніше і закріплюються по лінії Вінниця-Брацлав-Черкаси-Канів. У процесі розпаду Золотої Орди між Волгою і Іртишем виникла Ногайська Орда,яка на початку ХУ ст. розпалася на Велику і Малу орди.Згодом Мала Орда перкочувала у Приазов”я і визнала у середині ХУ ст. кримське підданство. З кінця ХУ ст. вони переселяються на захід і в пониззі Дунаю, Дністра, Південного Бугу та Дніпра утворюють Буджакську, Єдисанську, Джамбуйльську і Єдичульську орди. Експансія Криського ханства і Османської імперії на українські землі у кінці ХУ-ХУЦ ст. Територія між Південним Бугом і Кодимою знаходилася під владою ВКЛ до середини ХУ ст. Здобутки південної політики великого князя литовського Вітовта кінця Х1У- 30-х років ХУ ст. з кінця ХУ ст. були втрачені: замки та фортеці у Західному Причорномор”ї залишаються без опіки, а кордони литовської держави під натиском Ногайської Орди та Кримського ханства, переміщуються на північ і встановлюються по лінії річок Кодима і Синюха ( лівої притоки Південного Бугу), а з початком ХУ1 ст. відсуваються ще північніше і закріплюються по лінії Вінниця-Брацлав-Черкаси - Канів. Зазначимо, що здобувши незалежність і престол за допомогою Вітовта, кримські хани до Хаджі-Гірея (1466) користувалися підтримкою русько-литовської держави у боротьбі з Золотою Ордою. Союзницькі стосунки з Вільном підтримував спершу його син Менглі-Гірей (1466-1514). Якщо київські удільні князі підтримували з кримськими ханами добросусідські відносини,то литовський князь Казимир 1У переслідуючи мету відвернення московської експансії на литовські східні обшири , вдався до союзу з суперником московським -Золотою Ордою і тим самим погіршив стосунки з Кримським ханством. Хан останнього скористалося московськими пропозиціями про союз проти ВКЛ і Золотої Орди , який мав антилитовський характер. У процесі розпаду Золотої Орди між Волгою і Іртишем виникла Ногайська Орда, яка на початку ХУ ст. розпалася на Велику і Малу орди. Згодом Мала Орда перкочувала у Приазов”я і визнала у середині ХУ ст. кримське підданство. З кінця ХУ ст. вони переселяються на захід і в пониззі Дунаю, Дністра, Південного Бугу та Дніпра утворюють Буджакську, Єдисанську, Джамбуйльську і Єдичульську орди.Переселення проходило у два етапи:у 80-х років ХУ ст. за участь військ Менглі-Гірея у взятті Кілії і Аккермана; з 70-х років ХУ1 ст. після уступок цих земль ногайцям турецьким султаном Селімом Ц. У середині ХУ1 ст. ногайців нараховувалося 30 тис. Першими згубними для ВКЛ наслідками його переорієнтації у зовнішній політиці стали нищивні походи кримчаків 1474 року на Галицьку Русь і Поділля, а у 1482 року - на Київщину. Вони були здійсненні на домагання московського правителя Івана Ш, який за це обіцяв Менглі-Гірею підтримку у боротьбі з Ордою. Київський погром 1484 року започаткував драматичний ланцюг походів Менглі-Гірея та його нащадків в Україну, Польщу, Білорусь та Литву,які до середини ХУ1 ст. повторювалися щороку. Так, жертвами загального походу Орди, очоленого самим ханом чи членом його родини, ставало до 5 тис. чоловік. Середній похід (чапул) приносив кримчакам 3 тис. бранців, а набіги дрібних загонів (бешбаш),які практикували ногаї без відома влади, позбавляли свободи 250 чоловік. Саме в часи Менглі-Гірея склалася принизлива практика сплати Польщею і ВКЛ щорічної данини (упоминків) Кримському ханству-15 тис. золотих, які однак не утримували кримчаків від набігів. Головною функцією кримської держави став грабунок сусідів і захоплення полонених (ясиру), котрих продавали на відомих ще з часів Золотої Орди невільничих ринках у Кафі, Карасу-Базарі в Аккермані. Наслідків погромів, яких Русь не знала з часів Батия, стали величезні господарські спустошення і втрати в людях, фізично винищених чи виведених у полон. За свідченням Михалона Литвина, якому неоднаразово доводилося бути у Криму в середині ХУ1 ст., місто Кафа , де був один із найбільших невільничих ринків , без перебільшенням можна було назвати “поглиначем нашої крові”, де може загинути “все наше плем”я”. Після 1475 року перед українськими землями вперше постала загроза захоплення Турками-османами. Завоювання ними Константинополя (1453) і утвердження на Балканах, розв”язувало руки Стамбулу в експансії на європейські держави. Розпочалася вона з встановленні васальної залежності Молдавії й Валахії, а з 1475 року і Кримського ханства, яке стало авангардом експансії на землі Великого князівства Литовського і Польщі.Підписавши про васальну залежність від Туреччини (1478), кримський хан передавав у пряме відання турків прибережну чорноморську смугу від Балаклави до Керчі з центром у Кафі, де розмістилася резиденція намісника султана в Криму. Показово, що походи кримчаків вглиб Польщі й ВКЛ збіглися з активізацією турків у Дунайсько-Дніпровському межиріччі, символізуючи початок багатовікового протистояння за контроль над чорноморським узбережжям. За рішенням Люблінського сейму 1569 року землі Північно-Західного Причорномор”я, включаючи і частину земель Нижнього Побужжя (між Кодимою і Синюхою), відійшли до Польщі. Кордон між останньою і Кримським ханством, зокрема Єдисанською ордою, проходив по р.Кодима. Південні землі суч. Миколаївщини до початку російсько-турецьких воєн другої половини ХУШ ст. контролювалися ногайською, кримською і турецькою адміністрацією (Очаковський ейялет). Останній включав землі навколо турецьких фортець : Очакова, Аккермана, Бендер, Ізмаїла, Килії, де проживало осідле землеробське населення. Всі ці території ввжалися державними і підпорядковувалися турецькому уряду. Кочовики-ногайці займали території степу поза межами прифортечних територій. Ногайські племена відрізнялися від кримських татар етнічно, своїм побутом та історією. Їх основним заняттям було кочове скотарство, зокрема конярство та вівчарство. Єдисанська орда кочувала між Дністром, Кучурганом, Кодимою, Кам”янкою і Дніпром і очолювалася сераскирами із роду Гіреїв, які призначалися османами. Буджакська і Едисанська Орди мали автономію у межах Османської імперії і їх залежність від Кримського ханства була номінальною. Туреччина відводила їм роль протидії сепаратиським устремлінням Кримського ханства і збройного форпосту проти Польщі, Молдавії, запорозького козацтва. Ці орди були типовими воєнно-грабіжницьким кочовими об”єднанями. У ХУ1 ст. кримські татари разом з ногайцями могли виставити 40-50 тис. військо. Кожен із вершників мав від 2-6 коней і був озброєний луком, кинжалом, саблею та пікою.В час набігів татарська орда поділялася на окремі загони (чамбули), які діяли самостійно і раптово, уникаючи тривалих облог великих фортець, полюючи за бранцями. Процвітала торгівля рабами із захоплених полонених, яких вони продавали кримським татарам і туркам. У 30-х роках ХУЦ ст. іх кількість збільшилася, оскільки орди Великих і Малих Ногаїв під ударами калмиків змушені були перекочувати з Поволжжя у степи нижього Подніпров”я, Побужжя, і Буджака. Ісламський тип державного устрою був теократичною монархією, що виражалося у сполученні султанату і халіфату. Накази шаріату, особливо ті, що відносилися до сфери політики, суспільного життя, були обов”язковими для всіх її жителів, включаючи і главу держави-султана. Останній виступав як духовний глава всіх мусульман і втілював важливий морально-політичний фактор єдності Османської імперії.Спільність соціально-теоркратичного ідеалу і подібність економічних структур при господарсько - адміністративній та культурно - історичній відокремленості окремих провінцій , визначила стійкість Османської державності. Кримське ханство не було у цьому плані виключенням: щодня при урочистій молитві у мечетях ім”я турецького султана згадувалося раніше хана. Кримський хан призначався Оттоманською Портою з роду Гіреїв і до його прерогатив належало виконання законів, командування військом, карбувати монети, встановлення і збір податків. Як і турецький сулатн,кримський хан правив разом з правлячою мусульманською радою - “диваном”, в якому реалізовувася принцип спільного обговорення питань щляхом досягнення одностайного згоди і мав законодавчу,виконавчу і судову владу. Він складався із вищих сановників-кирим-беріг та ногайських мурз. Близько 25% населення Османської імперії складали іновірці, серед яких, зокрема у Криму, було чимало іудеїв, християн (греків, вірмен, русинів).Вони , за виключенням католиків та греко-католиків, платили спеціальний податок джіз”ю і мали право вільно жити на землях імперії без будь-якої дискримінації і економічному і політичному житті. Османська влада надавла іновірцям широкі права самоуправліня, які здійснювалися у рамках культурно-релігійної общини (міллетів). Таку автономію мали у Криму вірмени, греки, іудеї (караїми). Очаків- Місце, на якому розташовано сучасний Очаків, було заселено здавна. Як свідчать різноманітні речові знахідки з території міста, на цьому місці життя починалося за часи давногрецької колонізації десь у VI ст. до н.е. , коли тут існувало античне поселення Алектор. Є окремі знахідки давньоруського часу XII-XIII ст. (Дашев, Кара-Кермен, Ачі - Кале) – литовська , а згодом турецька фортеця. Веде свій початок з 1415 року, коли на північно-західному березі Дніпровського лиману литовський князь Вітовт заснував укріплене місто під назвою Дашев (Дашків). Матеріальних свідоцтв про литовську присутність тут майже немає, окрім деяких нумізматичних знахідок. У 80-х роках ХУ ст. місто захопили кримські татари. На місці Дашева хан Менглі-Гірей збудував фортецю Кара-Кермен (Чорна фортеця). А згодом, коли в 1525 р. Очаків офіційно увійшов до складу Османської імперії, його називали Узу-кале (Вузька фортеця), потім Ачі-Кале або Ача-Кьой, що означало “фортеця біля виходу у відкрите море”. Остання назва Ачі-Кале (Відкрита фортеця) відноситься до XVII ст., але запорізькі козаки називали її по-своєму – Очаків. Під такою назвою ця турецька фортеця і увійшла в аннали історії. Очаків був однією з ланок у системі татарсько-турецької работоргівлі. Саме тому на фортецю неоднаразово здійснювали походи козаки упродовж ХУ1-ХУШст. У 1516 році успішний напад на Очаків здійснив П.Лянцкоронський, у 1523 році- українські козаки на чолі Д.Вишневецьким. Успішними були походи козаків у 1545, 1584, 1669, 1688, 1692 і 1697 роках. У 1660 році турки зміцнили фортецю, побудувавши нові укріплення. Під час російсько-турецької війни 1735-1739рр російські війська та українські козаки 20 липня 1737року оволоділи Очаковим, але за умовами Белградського мирного договору 1739 року він залишився за Туреччиною. Під час російсько-турецької війни 1787-1791рр російська армія та загони чорноморські козаки 6 грудня 1788 року штурмом оволоділи Очаковим. За Ясським миром 1791 року Очаків із прилеглою до нього територією перейшов до Росії, а у 1792 році згідно указу Катерини Ц на місці зруйнованої турецької фортеці було закладено нове місто, яке зберегло стару назву. Описи Очакова є у Гійома де Боплана- військового інженера і картографа, польського посла Мартіна Броневського та у деяких інших мандрівників тих часів. Але найбільш грунтовний і більш-менш детальний опис Очакова залишив турецький мандрівник середини XVII ст. Евлія Челебі та пастор Данієль Крман, який разом із залишками військ Карла XII та Мазепи після Полтави перебував на початку XVIII ст. в Очакові.Ось як описує Є.Челебі фортецю Очаків: "В зв'язку з тим, що це місце (Очаків) перебування для візира небезпечне, останній перебуває в таких містах як Сілістрія, Бабадах і Акерман, а Очаків захищається десятитисячним військом. В данний час ця фортеця є резіденцією самостійного санджак-бея (управителя округу)...Фортеця Очаків є портом... Тут багато суден, щоб переправляти війська на протилежнй берег, де розташована інша турецька фортеця Кілбурн (Кінбурн). Форма укріплень складається із трьох окремих, але пов'язаних між собою фортець. Найбільш стародавньою є стара цитадель. Це чотирьохкутна фортеця, дуже міцна, вкрай неприступна, розташована на земляному пагорбі. Фортеця має погреби, глибокій рів, міцні захисні мури товщиною до двадцяти кроків, з п'ятнадцятьма вежами, що вкриті тесом. Через рів перекинуто дерев'яний міст. Кожен вечір варта підіймає міст за допомогою блоків, потім ставить його в брами фортеці, і таким чином зачиняють їх... Позаду рова ізо всіх веж, мов їжаки, висунуто гармати. Крім великих зовнішніх брам із заліза є ще одношарові малі брами... Між цими двома залізними брамами – цегляна споруда на міцній основі, а зверху його - султанська мечеть з дерев'яними мінаретами. Вона невелика. Шаріятський суд також сполучається з мечеттю. В цій фортеці налічується двісті будинків, зверху донизу обмащаних глиною; вони мають верхній поверх, а також подвір'я з палісадником. Палац бея також знаходиться в цій фортеці, всі вулиці якої чисті та замощені, та такі, щоби тільки біла можливість розминутися двом особам. Тут є двадцять дріб'язкових лавок і по сусідству з ними – невелика лазня з трьома заглибленнями для води. Воду для неї привозять знизу на конях. Тут розміщено арсенали, склади зерна і завжди напоготові гармати. Із західної сторони фортеці – степ і полоса землі по краю рова являє собою добре оброблений город. Тут багато гарбузів та кавунів, але відсутні сади і віноградники. жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|