Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
| Землеволодіння шляхти.
У досліджуваний період в Україні значного роз-витку набули земельні володіння великої знаті, значну частину якої становили автохтонні спадкоємці давньоруських можновладців та церкви, а також прийшлі іноетнічні землевласники(поляки, литовці, угорці тощо). Причому значних параметрів досягло не лише князівське, а й боярське землеволодіння, яке набуло стабільного розвитку ще в давньоруський період. Основним джерелом розширення помісної системи в Україні в цей період виступали державні надання вільних та освоєних селянами земель, а також насильне заволодіння селянськими громадськими землями. Верховні правителі ВКЛ і КП щедро жалували в умовне держання та спадкове володіння своїй знаті не лише незначні дворища/хутори, селища й приселки, а й комплекси поселень і цілі волості. Тому є чимало підтверджень у документальних матеріалах передусім галицьких і волинських земель. Саме так було пожалуване у приватне володіння пана Волчка село Новосільці в Теребовлянській волості(1393 р.), в1408 р. Ягайло надав своєму слузі Й. Бедуну чималі володіння у «волості Перемишльській». У1414 р. Вітовт своєю грамотою пожалував пану Бедриху подільські поселення « у Смотрицькій волості», осумувавши останні в«60 кіп подільских напівгрошів». Що свідчило про своєрідне умовне володіння/заклад, яке, щоб повернути назад великий князь мав сплатити вказану суму. На початку 30-х рр. ХV ст. великий князь Свидригайло провів пожалування А. Волотовичу на села в Луцькому та Кременецькому повітах Волині тощо. Отриманими пожалуваннями українська польська та литовська знать володіла переважно в двох формах– умовного (тимчасового) й постійного держання. Тим-часове землеволодіння передбачало володіння селом доти, допоки виконувалася відповідна служба на користь сюзерена(верховного правителя), а друга означала остаточний перехід пожалуваних володінь у постійну спадкову власність шляхти. Як свідчать документальні джерела, протягом ХІV–ХV ст. переважали умовні по-жалування, тобто на розсуд великокнязівської влади без зазначення конкретних умов і термінів. Хоча окремі джерела зафіксували й безумовні пожалування, які фактично передавали землю в приватні руки на віки 20 Стійкою тенденцією тих можновладців, які набували земель на певних умовах своєї служби сюзерену, було прагнення повторного їх підтвердження у кожного верховного правителя. Останні ж, намагаючись заручитися підтримкою місцевих еліт, йшли назустріч подібним проханням і видавали такі підтверджувальні при-вілеї, а також провадили нові пожалування. Це виснажувало великокнязівський/ королівський домен, а тому верховні правителі ВКЛ і КП уже на рубежі XV–XVI ст. все більше зосереджуються на підтверджувально-фіксаційних наданнях. У подальшому така земельна стратегія– яка була досить чітко зафіксована вже в грамотах Казимира IV Ягеллончика (1440–1492), Олександра Казимировича(1492–1506) і Сигізмунда І(1506–1548) – призвела до концентрації цілих земельних масивів у руках спадкоємців відомих на той час родин землевласників 21 . Як це, приміром, було в Руському воєводстві Галичини, де півсотні шляхетських і магнатських родин тримали у своїх руках близько півтори тисячі поселень(у тому числі й міст). По-дібна характеристика стосувалась і Волині, де численні села й містечка належали знатним волинським князям( Вишневецьким, Гольшанським, Заславським, Зба-разьким, Корецьким, Курцевичам, Сангушкам, Четвертенським, Чорторийським, Острозьким та ін.). І хоча найвища князівська верства Волині сягала в соціальній структурі лише13% і включала переважно близько500 великих родів, але останній належало2/3 від усіх шляхетських володінь(тобто близько23 тис. дворо -господарств посполитих). А от значно переважаючій верстві зем’ян (становила близько 87% від усієї шляхти) належала лише третина селянських дворо- господарств. Щоправда, у подальшому відсоток володінь волинських князів дещо зменшився (до 56%) за рахунок зростання зем’янського землеволодіння, але абсолютні параметри володінь князів зросли до понад 60 тис. селянських дворів. З-поміж інших регіонів України значні земельні надбання набули князі, маг-нати й шляхта на Подніпров’ї– Глинські, Верейські, Домонти, Друцькі, Долголдатовичі, Заславські, Пронські, Рожановські, Ружинські, Сенські, Капусти, Немиричі, Проскури, Полозовичі, Полубенські, Юрші; на Брацлавщині– Четвертенські, Химські, Вишневецькі; на Чернігівщині– Воротинські, Можайські, Новосільські, Рильські, Стародубські та ін.22 Незважаючи на існування в Україні значних магнатських володінь, все ж го-ловним у земельній політиці великокнязівської влади була підтримка та зміцнення середніх і дрібних землевласників(бояр і зем’ян). Причому землі останнім нада-валися в основному на умовах їхньої служби своєму сюзерену, що неодноразово зазначалося у великокнязівських/королівських привілеях у першій половиніXVI ст. А тому переважна більшість шляхетського стану докладала чималих зусиль, щоб змінити невизначену й хитку формулу«до волі и ласки» сюзерена більш чіткими умовами(у довічне володіння самого васала, васала і його дітей або ж трьом по-колінням того чи іншого роду). Тому в процесі отримання земельних володінь простежувалася загальна тенденція до перетворення умовного феодального землеволодіння(особливо боярського) в повне безумовне(на вічність) 23 Наступною віхою в еволюції шляхетського землеволодіння стало судово-адміністративне реформування60-х рр. ХVІ ст. та ухвалення Другого Статуту ВКЛ у1566 р., коли загалом було знято обмеження на торгівлю землею. Оскільки попереднім Статутом1529 р. великокнязівська влада дозволяла шляхтичу відчужувати тільки1/3 своїх маєтностей, а решту дозволялося лише передавати в заставу. По-первах, на стадії підготовки Статуту1566 р., вказана правова норма ще зберігалася. Хоча згодом шляхта таки добилася прийняття Берестейських поправок, що відмінили будь-які обмеження щодо операцій зі шляхетською земельною власністю, що в подальшому призвело не лише до зміцнення шляхетського землеволодіння, а й до значного перерозподілу земельної власності української шляхти24 . Після Люблінської унії1569 р., із переходом належних колись ВКЛ земель до Корони Польської, в останніх досить помітно зростає роль польського елемента в землеволодінні, який відчутно посунув місцеву шляхту на Волині, Київщині та Брацлавщині. Загальні параметри володінь іноетнічних власників напередодні Національно-визвольної війни середини ХVІІ ст. сягали близько чверті від усього шляхетського землеволодіння вказаних українських земель. Особливо помітними були земельні здобутки Замойських, Любомирських, Собеських, Фірлеїв, Даниловичів, Лещинських, Радзивіллів, Красенських, Бжозовських, Лащів, Суходольських, Ка-линовських, Потоцьких, Сенявських, Струсів, Хмелецьких та ін.25 жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|