Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
| Локація сільських поселень.
На час входження українських земель до складу ВКЛ і КП в Україні переважали сільські поселення з площею 0,5–1 га, тобто були малодвірними (переважно не більше 5 дворогосподарств). Тенденція зменшення площі селищ була досить стійкою й спостерігалася ще в період з IX по XIII ст. Імовірно, це можна розцінювати як підвищення господарської й економічної самостійності малих сімей у складі громади. Ця тенденція зберігалася і в XIV–XVI ст. Кількість селянських дворогосподарств , які становили українське середньовічне село, була незначною, що було виправдано з економічної точки зору. У XIV–XV ст. чимало сіл в Галицькій, Київській та Подільській землі складались або з одного дворища, яке включало кілька селянських сімей, або з2–4 відокремлених дворо-господарств малих сімей. Причому в документах цього періоду, в яких згадуються сільські поселення, часто села називаються дворищами, і навпаки. І навіть на середину XVI ст., незважаючи на існування старих великих і розростання нових сіл, ще немало залишалося сільських поселень з невеликою кількістю дворів 10 . Такі загалом досить незначні розміри українських сіл могли бути зумовлені місцевими природно-економічними умовами. Характерні для цих районів сірі й суглинисті ґрунти вимагали під час обробки або застосування підсічно -перелогової системи землеробства, або угноєння полів. В умовах ранньої появи польових систем рільництва підсіка й перелог залишалися переважно на віддалених від поселень ділянках у вигляді додатка до перших. З другого боку, розвиток тваринництва давав можливість розчищені раніше землі вводити до системи постійних полів, оскільки угноєння давало змогу ефективно використовувати їх протягом тривалого часу. Проте систематично угноювати можна було лише ділянки поблизу поселень, що найефективніше досягалося в малих селах. Багатодвірні села неминуче створювали дальноземелля, а з цим і значні господарські труднощі з удобрюванням далеких полів. Селяни, яким не вистачало близьких полів, віддавали перевагу переселенням на нові місця, створюючи собі сприятливі економічні умови для зручного використання навколишніх земель і угідь. Створені у такий спосіб нові селища і дворища теж були малодвірними. Підсічно-перелогова система рільництва вимагала великої кількості землі та економічно виправдовувала існування великосімейних колективів. Останні існували в Україні в литовсько-польський період у вигляді дворищ, являючи собою найпростішу форму кооперації робочої сили з сільському господарстві. Але з роз-витком продуктивних сил і переходом до трипілля паралельно йшов процес роз-паду великосімейних колективів. Під впливом дії наведених вище факторів, а також у зв’язку із захопленням частини волосних земель шляхтою волосна громада, що являла собою конгломерат як окремих дворищ, так і більш-менш згуртованих їх груп, поступово трансформувалася в громаду окремого села двох типів(подвірну і дольову). Остання виникала у випадках, коли виділені зі складу великої сім’ї малі сім’ї не відселялися на нове місце, а заводили окремі двори поряд в попередньому поселенні. В таких випадках селяни розділеного дворища намагались отримати однакові частини– «долі» – зі складу попереднього спільного господарства. З цією метою вони ділили між собою землі, які перебували у розпорядженні великої сім’ї до розділу. Під час такого поділу виникали дольові сільські громади 11 Протягом XVI ст. на Волині і в Галичині дольові села складалися з «півдворищ». Хоча найчастіше дворище в господарському відношенні ділилося на жеребки. Останні згадувалися в дольових селах Київщини і Волині. З часом вказані частини (півдворища, жеребки і т. п.) поділялися ще на менші ділянки і створені таким шляхом сільські громади вже складалися винятково з малосімейних селянських димів. У зв’язку з тим що кожний власник своєї майнової частки міг її вільно прода-ти, то серед співвласників з’являлися сторонні особи. Тому з часом сільська громада співвласників-родичів перетворювалася на громаду співвласників-складників. Цей процес чітко прослідковується на документальних матеріалах Київщини XVI ст. Зокрема, у той період у с. Лелети з6 димів, що становили сільську громаду, в чотирьох головами були селяни, які іменувалися Лелетовичами (імовірно, співвласники-родичі колишнього дворища, що розпалося на долі, нащадки засновника села), а інші два дими очолювали, відповідно, Давидович і Карпович. Останні, отримавши на території села тим чи іншим шляхом частку землі, були рівноправними членами громади. Відмінним від означеного вище шляхом формування складних громад було також об’єднання груп селянських дворів в одне багатодвірне село. Утворену у такий спосіб громаду назвемо подвірною або подворищною. У цьому разі село набувало форми не концентрованих, а розкиданих поселень. До складу подвірних громад входили, як правило, не лише господарства, які вийшли з одного розділе-ного дворища, а й дими, що виділилися з різних дворищ. Так, у другій половині XVI ст. у Київському повіті с. Рокитне складалося з 8 димів/дворів вихідців з3 дворищ (Куриловичі, Осташковичі, Сезюковичі); с. Горловщизна– з21 диму, в14 з яких були вихідці з4 дворищ ( Мишковичі, Сачиничі, Вешнековечі, Самсоновичі), а решта– вихідці з інших дворищ. З часом під впливом різноманітних економічних факторів у таких селах залишалося все менше однофамільних, тобто родинних димів. УXVI ст. в українських селах вже рідко зустрічалось в наявності2–3 дими селян з однаковими прізвищами 12 Подібний процес господарсько-територіальної еволюції волосної громади з подальшою її трансформацією в громаду села(дольового і подвірного типу), крім Волині й Наддніпрянщини, можна було спостерігати й на Прикарпатті. жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|