Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
| Ремісничі цехи.
Помітний вплив на розвиток міського ремісничого виробництва у досліджуваний період справила його цехова організація. Найраніші відомості про цехи як виробничо-корпоративні організації з’являються на українських землях разом із магдебурзьким правом починаючи із80-х рр. XІV ст., коли цех шевців Перемишля отримав свою цехову грамоту, яка гарантувала місцевим ремісникам ті ж права, що вже мали львівські цеховики. Згідно з реєстром цехових ремісників Львова1425 р. у місті вже діяло близько десятка цехів(шевців, кравців, пекарів, столярів, ковалів, лимарів, сідельників, кушнірів, солодовників/пивоварів тощо), а на кінець століття у Львові згадувалося до восьми сотень цеховиків та півтора десятка самих ремісничих цехів. До середини XVІ ст. їх кількість сягнула 20. У1530 р. у Львові виник об’єднаний цех ювелірів, а у1539 – токарів. Популярність цехів львівських ювелірів і столярів стрімко ширилася не лише всією Украї-ною, а й цілою Річчю Посполитою. Надалі, протягом XV–XVІ ст., цехи невпинно поширювалися українськими містами(у Володимирі, Ковелі, Кременці, Луцьку, Кам’янці, Коростені, Холмі, Красноставі тощо) й досягли піку свого розвитку тоді, коли цехова організація західноєвропейських міст вже занепала. Українські цехи сплачували на користь держави спеціальний податок, а в торгові дні ще й нада-вали грошові пожалування замковій адміністрації за право продажу певних видів товарів(як, приміром, цеховики Кременця в60-х рр. ХVI ст. сплачували за право торгувати м’ясними виробами). Особливістю становища ремісничих цехів у Києві було те, що, незважаючи на поетапне введення в місті магдебурзького права (привілеї1498, 1502, 1514 рр.), ремісники все ж залишалися не під міською, а під замковою/воєводською юрисдикцією. І тільки після повторного звернення киян до Сигізмунда І їм було видано привілей (від12 січня1516 р.), який, з-поміж іншого, передавав київські ремісничі цехи (кравецький, ковальський, ювелірний, зброярський, лучницький, кушнірський, шевський, цирульницький) під владу міського уряду на магдебурзькому праві. Що також підтвердив через два роки у своєму листі від9 січня1518 р. і київський воєвода А. Немирович. Після втрати оригіналу привілею1516 р. (був захоплений татарами під час чергового нападу) кияни витребували у великокнязівській канцелярії наново переписаний привілей (тотожний з попереднім) 8 березня 1544 р., а24 квітня1545 р. київські урядовці отримали у Вільні (Вільнюсі) новий привілей, який не лише підтвердив міську юрисдикцію цехових ремісників, а й передав у відання ратуші ринкову вагу й вагове, що було пізніше закріплено у підтверджувальних привілеях Сигізмунда ІІ Августа(21 липня1569 р.) та інших польських королів 74 У процесі свого розвитку цехи українських міст не лише перетворювалися на впливові економічні, виробничі корпорації, а й ставали регіональними самоврядними та навіть військовими організаціями, які часто мали свою церкву/каплицю та власну атрибутику (печатку, цехову скриньку, корогву/прапор, емблему/знак тощо). Цехове самоврядування мало поділ на соціально-вікові групи(учнів, підмайстрів, майстрів, старших майстрів) із чітко окресленим колом обов’язків та повноважень для кожної із них. На найнижчій сходинці цехової ієрархії перебували учні, які зобов’язані були постійно проживати в будинку/майстерні свого майстра й виконувати усі накази останнього. Залежно від складності обраної ремісничої спеціалізації учень міг проходити навчання/стажування від одного до кількох років. Найдовше (від4 до7 і більше років) учні опановували технічно складні професії годинникарів, золотарів і зброярів, що у досліджуваний період підтверджується матеріалами цехів Львова та Луцька. Після опанування необхідних навиків з обраної спеціалізації учні за згоди майстра й цеху переводилися у підмайстри, які продовжували ще кілька років шліфувати свою майстерність під керівництвом майстра в обраній на свій розсуд майстерні. Інколи підмайстри з рекомендаційним листом свого цеху навіть відбували до інших міст, щоб там збагатити свій ремісничий досвід. І лише тоді виготовлявся екзаменаційний виріб/«штука», за якістю виконання якого майстри-екзаменатори переводили новобранця у своє коло, а той вносив до цехової каси чималу суму та влаштовував для колег бенкет. Очолювали цехи обрані цехмістри, які здійснювали загальне керівництво різноманітними сторонами цехового життя(організовували/налагоджували процес виробництва, переводили цеховиків на нову/вищу сходинку, приймали нових членів, провадили зібрання та збір коштів/складчини, розбирали конфлікти тощо). Цехове виробництво й самоврядування в українських містах регулювалося відповідними статутами(що, як правило, зберігалися у цеховій скриньці), які затверджувалися королівськими /великокнязівськими грамотами (приміром, у1564 р. польський король Сигізмунд ІІ Август підтвердив статут цеху луцьких кравців і кушнірів, а в1581 р. Стефан Баторій затвердив цехові статути для ковалів, тесль і каменярів Луцька), а в приватних містах– сюзеренами/власниками. Важливі справи цехового життя вирішувалися на загальних зборах майстрів(звичайних чи святкових), до участі у яких підмайстри допускалися лише у виняткових випадках, але без права голосу. Натомість підмайстри створювали при цехах свої організації– господи або молодші братства із власними фінансами та посадовцями (старшими товаришами, писарями тощо). Зокрема, у1469 р. у Львові згадувалась така господа підмайстрів цеху ткачів, а у1483 р. в Коростені– цеху шевців. Помітний вплив на економіку цехового ремесла в Україні справляли певні регламентаційні норми (для кожного окремого цеху), які, щоправда, були значно м’якшими, ніж у Західній Європі, де чітко регламентувалася техніка виробництва та стандартизація товарів тощо. Це навіть дало привід західноєвропейським дослідникам твердити, що регулятивний механізм європейської цехової системи на певному етапі ставав гальмом економічного зростання, оскільки не враховував інтереси розвитку позацехових торгово-виробничих форм. Хоча слід зазначити, що українські цехові регламентації частіше стосувалися організаційних(а не технічних) вимог щодо кількості підмайстрів та учнів у кожного майстра, щодо підпорядкування правилам цеху усіх без винятку ремісників конкретної галузі у цьому місті (щоб усунути позацехових конкурентів) тощо. Але останні заходи не завжди були абсолютними й ефективними, а тому позацехове ремесло міських партачів/виробників та торгівців було вагомим економічним фактором в українських містах 75 Розвиток торгівлі. Вагомий вплив на розвиток української економіки в досліджуваний період справляла торгівля, активізація якої була наслідком не лише поглиблення суспільного поділу праці, а й розширення товарно-грошових відносин. Саме це привело до економічного зростання ролі міст як головних центрів товарообігу не лише регіонального, а й міжнародного значення. І навіть уже через кілька років після Батиєвого спустошення джерела зафіксували активну роль українських міст у розвитку торгівлі. Зокрема, як писав папський легат Плано Карпіні, він зустрів у Києві в1245 р. чимало іноземних купців: «Імена ж купців цих такі: Михайло Генуезький, а також і Варфоломій, Мануїл Венеціанський, Яків Реверій із Акри, Микола Пізанський… було ще багато інших, але імена їхні нам невідомі». Причому подальший розвиток торговельних відносин приводив не лише до все більшого залучення до цієї галузі торгівців/виробників(зазвичай це були ремісники, що продавали свої ж товари), а й до збільшення верстви торгівців/ перекупників, які винятково присвячували себе веденню різноманітних торгових операцій. Зокрема, в60–70-х рр. XVI ст. із майже восьми десятків луцьких хлібників /пекарів у торгівлі був задіяний кожний четвертий; з-поміж трьох десятків м’ясників торгував практично кожний другий, а із трьох десятків кушнірів– кожен третій тощо. Водночас фрагментарні відомості джерел чітко фіксують в українських містах постійну кількість торгівців/перекупників: у Житомирі– 4 особи, в Овручі– 9, у Степані– 10, у Чуднові – 13, в Острозі– 19, у Костянтинові– 20, у Луцьку– 36 тощо. Основну форму щоденної міської торгівлі представляли стаціонарні лавки, прилавки, торгові ряди тощо. Приміром у Луцьку згадувалося про існування майже трьох десятків таких торгових лавок, в яких переважно продавали сукно, різноманітні тканини й інші промислові товари. Загальна кількість торгівців, які сплачували торгове державне мито, в Луцьку становило більше ста чоловік. Досить відомими також були суконні ряди в Кам’янці-Подільському та Львові, а в Києві, приміром, джерела зафіксували щонайменше півсотні торгівців лише продовольчими товарами. Широко відомими були своїм розмаїттям київські хлібні та рибні ряди. На ринковій площі Кременця в цей період постійно працювало щонайменше 70 лавок, які фактично були універсальними магазинами. Практично повсюдно у таких торгових точках продавали і сировину(металеві заготовки для різноманітних інструментів тощо), і напівфабрикати(сірка, мідний купорос, барвники), і готові ремісничі вироби(мило, тканина, хутро, одяг, взуття, побутові речі, ювелірні виро-би, прикраси тощо). Ті торгівці/купці, які спеціалізувалися на певному товарі, вже в XV ст. почали створювати в містах свого роду цехові об’єднання для контролю за торгівлею однотипними товарами та ціноутворенням. До постійних, практично щоденних, форм торгівлі належала також скупка заготівельниками продукції промислів та напівфабрикатів у містах і селах, а також пересувна торгівля крамарів/«коробейників». Останні у своїх коробах/коробках привозили до населених пунктів досить різноманітний асортимент товарів. Так, один луцький коробейник у1564 р. мав до продажу5 м шовку, 5 фунтів перцю, 11. Економічне життя українських земель у ХІІІ–ХVI ст. 357 3 фунта імбиру, 2 фунта ладану, турецьку тасьму, мило, гребінці, дзеркала, голки, шпильки і т. п. Значно більшими обсягами й асортиментом товарів відзначалися місцеві торги/торжки та базари, які влаштовувалися у містах і містечках України один раз на тиждень і обслуговували переважно локальні місцеві ринки. Часто місцеві жителі самі ратували за встановлення конкретного торгового дня на тижні. Так, Сигізмунд І у1531 р. затвердив днем торгу четвер у містечку Порицьку, а в інших містах були встановлені інші дні тижня. Відомими були у вказаний період, за дани-ми фахівців, щотижневі торги в Берестечку, Чуднові, Турійську, Клевані, Локачах, Белеві, Дубровиці, Матеєві, Мельниці, Олиці, Острожці, Сатиєві та інших насе-лених пунктах. В окремих випадках міста випрошували собі по два щотижневих торги, як це було на Поділлі(в Барі, Ягельниці, Ярівцях тощо). А в розвинутих торгових центрах торгівля на ринках та базарах могла проходити по кілька разів на тиждень, а то й переростати в щоденну. Інколи торги влаштовувалися прямо по-близу причалів і портів на березі річки, куди прибували торгові каравани з інших регіонів чи із-за кордону. Про такий прибережний торг сповіщалося в1566 р., коли в Луцьк приплив караван суден петрківських купців. Останні поставили свої комяги на р. Стир поблизу Кривого мосту й протягом трьох тижнів продавали свій крам і закуповували місцеві товари, особливо, сіль. Основними товарами на таких торгах були переважно продукти, промислів, домашнього ремесла та сільського господарства: хліб, різноманітне збіжжя, м’ясо, худоба, овочі й фрукти, риба, птиця, яйця, мед, молочна продукція, віск, сіль, деревина, сіно тощо. Особливим попитом у городян користувалися продукти харчування, адже в тогочасних містах практично не було значних продовольчих за-пасів. Так, коли в жовтні1566 р. до Луцька протягом тижня зовсім не підвозилося продовольство(через чутки про моровицю), то в місті практично заговорили про загрозу голоду. Схожа ситуація склалася у1568 р. і в Кременці, коли через епідемію холери була паралізована міська торгівля, а тому чимало городян самі змушені були виїжджати по селах за продовольством та сировиною для ремесла. Наймасштабнішою формою української торгівлі(часто оптової) у досліджуваний період були ярмарки, дозволи на проведення яких видавалися загальнодержавними королівськими /великокнязівськими привілеями. У переважній більшості українські міста й містечка набували права проводити один великий щорічний яр-марок, як це було, приміром, у Кам’янці-Подільському, Володимирі-Волинському, Брацлаві, Вінниці, Звягелі, Перемилі, Костянтинові, Межирічі, Муравиці, Торговиці, Чуднові, Полонному, Рівному, Красилові, Кузьмині, Колодному тощо. В особливих випадках важливі міські торгові центри України набували права провадити по два річних ярмарки– Київ, Дубно, Берестечко, Летичів, Литовіж, Острожець, Олика, Ковель, Степань, а інколи й навіть по три– Львів, Луцьк, Ярослав, Бар, Острог, Торчин 76 Особливо вагомими торговими центрами поступово ставали Львів і Київ, ярмарки у яких перетворювалися на регіональних лідерів українських земель та відігравали значну роль у міжнародній торгівлі. Зокрема, сповіщалося, що в лютому1569 р. один польський купець повертався з Києва до Любліна зі значною партією хутра на суму понад3 тис. польських золотих(мав8 шкір рисі, 40 – бобра чорного, 100 – куниць, 102 – видри, 10 – вовків). Хоча поряд із такими потужними були й невеликі ярмаркові центри, що консолідували навколо себе локальну місцеву торгівлю: на Київщині– у Вишгороді та Топорищах; на Поділлі– у Скалі; на Волині– у Вербовій, Городищі й Соколі. У тих випадках, коли в певному регіоні у близьких містах ярмарки припадали на близькі календарні дні, що могло зашкодити повноцінній торгівлі, магістрати домагалися зміни дня ярмарки. Так, на Волині міщани Володимира у1560 р. добилися перенесення свого ярмарку з дня св. Марії на свято св. Пилипа, що значно оптимізувало регіональну торгівлю, а володимирський Пилипівський ярмарок став відомий у всій Волинській землі та за її межами. Зазначений локальний випадок свідчив про намагання розглядати поодинокі ярмаркові центри в системі як регіональної, так і загальнодержавної та міжнародної торгівлі. Тому, характеризуючи цілісні ярмаркові системи(приміром, Західної і Східної Європи), дослідники намагаються прослідковувати в ярмарковій торгівлі взаємозв’язки/взаємовпливи між регіональними центрами великих земель. Зокрема, польські історики зазначають, що ярмарки Польщі були загалом регіонально зорієнтовані й пов’язані зі значними литовськими(Вільно), білоруськими (Могилів) та українськими(щоправда, згадується лише Кам’янець-Подільський) ярмарковими центрами. Вагомою для всієї Правобережної України у XVI–XVII ст. була роль ярмаркового центру в м. Ярослав, який активно торгував з Острогом, Кременцем, Луцьком і фактично був воротами для українських земель у коронні землі та загалом у Західну Європу. На ярмарках сільське населення, промисловики та міські ремісники мали змогу продавати значні обсяги сільськогосподарської, промислової та ремісничої продукції: збіжжя, худобу, продукти харчування, тканини, полотно, одяг, взуття, ремісничі й гончарні вироби, металеві знаряддя та ювелірні прикраси тощо. Також водночас закуплялося чимало необхідних у господарстві та ремеслі речей, товарів і сировини, укладалися угоди на поставку великих партій різноманітної продукції та виготовлення традиційних чи особливих ремісничих виробів 77 Вагомим чинником розвитку української економіки була монетна система та відповідна останній монетна лічба. У грошовому обігу паралельно перебувало кілька фінансових різновидів монетних одиниць. Найпоширенішим з-поміж них був литовський гріш, який дорівнював десяти пенязям , а шість десятків таких грошей становили копу. У широкому вжитку на українських землях, крім гроша, були також інші срібні монети більших номіналів: півторагрошовики, трьохгрошовики, шестигрошовики й орти. Причому литовський гріш був дещо дорожчим за польський. Ці схожі грошові одиниці доводилося порівнювати, оскільки по всій Україні одночасно використовувалися й фінансові одиниці Королівства Польського. Польський золотий/злотий дорівнював 30 польським грошам, або 24 литовським грошам. Водночас, крім литовського та польського, на українських землях також набув поширення і празький гріш. Зокрема, широкий празький гріш був дорожчим від литовського й дорівнював 12 литовським пенязям. Особливо вартісними й по-пулярними на українському ринку були великі(важили30 г) срібні монети(високої якості) – таляри. Їх виготовляли у кількох країнах Європи й вони сприймалися на всіх ринках як універсальна й авторитетна валюта. Високовартісною грошовою одиницею в досліджуваний період був золотий дукат(або золотий червонний/чирвонний). Останній на початку XVI ст. вартував 32 гроші, а на середину того ж століття значно зміцнив свої позиції. Досить промовистим з цього приводу був запис в луцьких замкових книгах. Зокрема, у1563 р. в луцькому уряді заслуховувалося свідчення про пограбування на ринку в м. Дубровиці слуги пана М.Козинського. У потерпілого було забрано досить значну суму грошей і він спочатку назвав за-гальний еквівалент(суму) вкраденого у нього в талярах: «двесте таляров», що було зрозуміло повсюдно. Але потім уточнив, що вся вказана сума була в нього частково в дукатах, а частково в грошах: «сто золотых чирвоных, а монеты пятнадцат коп грошей» 78 Якщо15 кіп грошей(по60 грошей у кожній копі) дорівнювало 900 грошей, то100 дукатів мали вартувати більше, ніж по50 грошей кожний, щоб у сумі досягти 6000 грошей. Оскільки200 талярів дорівнювало саме6000 польських грошей(1 таляр= 30 польським грошам). Мірою зростання міської економіки та розвитку сільськогосподарського виробництва й промислів значно активізувалася в досліджуваний період українська міжрегіональна торгівля. Продовжувала розвиватися(налагоджена ще з давньоруських часів) торгівля між наддніпрянськими та західноукраїнськими землями. Львівські купці не лише освоїлися в Києві та окрузі, а й доходили на Лівобережжя й у Новгород-Сіверський, як, власне, і київські товари міцно освоїли галицькі й волинські ринки. Водночас досить розвиненим був економічний обмін як всередині Волині(приміром, між Володимиром, Луцьком та іншими містами) й Галичини, так і поміж ними, з одночасним виходом на подільські ринки(особливо на Кам’янець-Подільський) 79 . жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|