Соціально-економічний розвиток. «Японське економічне диво»

В 60-ті роки в Японії остаточно склалася сучасна економічна Е { політична структура. Вона змогла використати як досягнення євро>і | псисько-американського зразка, так і свої пивілізаційш цінності?-1 добившись ефективного синтезу цих двох основних начал. ''^{^З}Ї

Динамічно розвивалось господарство Японії. Відбулося оновУ'| лення основного капіталу, що поширилось не лише на великі, а й |

78

на середні та дрібні підприємства. Склалася багатогалузева струк­тура концернів, яка дає можливість маневрувати капіталами, ро­бочою силою залежно від потреб ринку. Держава сприяла фор­муванню нових економічних відносин. При кабінеті міністрів створений Комітет економічного планування. Він вивчає кон'юн­ктуру внутрішнього і зовнішнього ринку, надає оперативну інфор­мацію уряду і приватним компаніям, регулює державні капіта­ловкладення, фінансує науково-дослідні роботи в нових галузях. Свою роль відіграла законодавча діяльність. Були розроблені екологічні стандарти, система природоохоронних заходів, прий­няті закони, які передбачали суворі покарання за шкоду, завда­ну довкіллю.

Японія Широко запозичила досвід інших країн, впроваджу­вала у виробництво їх винаходи, купувала ліцензії. В 70-х роках почався інтенсивний розвиток власної науково-технічної бази. Створювалися автоматизовані виробництва, безвідходні техно­логії. Велика увага надавалася «людському фактору»: системі відбору і підготовки кадрів, підвищенню кваліфікації, оплаті праці, умовам відпочинку' найманого персоналу.

В 60-70-х роках Японія вступила в боротьбу за провідні місця на світовому ринку. Її концерни розгорнули активну діяльність у США, країнах Західної Європи, Азії, Африки, Латинської Аме­рики. Різко збільшився вивіз капіталу. Почалося масове будів­ництво підприємств, особливо Шкідливих, в країнах, що розвива­ються. Японська економіка працює на експорт. Її слабкими сто­ронами є залежність від привізної сировини і стабільності світо­вого ринку.

Швидкий розвиток перетворив Японію в один з провідних центрів світового господарства. На початку 90-х років її золо­тий запас оцінювався^ у¹в4,9 млрд. дол., вона стала найбільшим світовим кредитором. В міжнародному поділі праці Японія спе­ціалізується на випуску наукової високотехнічної продукції (складні інтегральні схеми,'мікропроцесори, верстати з число­вим програмним управлінням, промислові роботи, факсимільна апаратура). Вона продає на світовому ринку 30% вантажівок, ЗОУотелевізорів, 60% велосйа^ДіА, Мотоциклів, 70% суден, 80-90% годинників, фотоапаратури, відеоімйґнітйфонів. Основним торго­вим партнером Японії є СЇПА. '

Суспільно-полцтйчйв життя

В суспільному житті утвердились біиґатопартійна система. Всьо­го зареєстровано близько 35 партій, реальний вплив на політичне життя мають шість. До останнього часу правлячою і найбільш могутньою партією була Ліберально-демократична. Під її керів­ництвом Японія перетворилася в сучасну передову державу. Але

в 70-80-х роках її лідери забруднили свою репутацію участі^ в політичних скандалах, використанням свого становища для осо­бистого збагачення, хабарництвом в особливо великих розмірах, спекуляціями акціями тощо. ЛДП втратила авторитет, багато виборців перестало їй довіряти. Головною опозиційною партією є Соціалістична партія Японії. У своїй діяльності вона спирається на частину найманих робітників і середні верстви населення. Члени партії дотримуються досить широкого спектра ідеологіч­них установок - від марксизму-ленінізму до помірного реформіз­му. Через це політика партії визначається шляхом компромісу, її підтримує 16-20% виборців. Центристські позиції займають Партія демократичного соціалізму, Соціал-демократичний союз, Партія чистої політики. При вирішенні конкретних завдань партії створюють блоки, коаліційні уряди, причому їх програмні поло­ження можуть бути прямо протилежними. Для політичного жит­тя Японії характерне існування великої кількості громадських організацій і рухів. Від них при будь-яких акціях вимагається дотримання законності і конституційного порядку.

В 60-ті роки в Японії виник і швидко набрав розмаху анти­воєнний, антиядерний рух. Під його впливом парламент прий­няв резолюцію про «три неядерні принципи»: не мати, не вироб­ляти, не розміщувати на своїй території ядерної зброї. Гро­мадськість домоглася повернення Японії о. Окінава, який пере­бував під опікою США. В країні розпочалися кампанії збору підписів за роззброєння і заборону ядерної зброї. На початок 80-х ррв^в було зібрано 82,5 млн. підписів, які були передані спеціальній сесії 00Н з роззброєння.

Широкого поширення набув рух за прийняття місцевими органами самоуправління рішень, які проголошували їх тери­торії неядерними зонами. Кількість таких адміністративних

одиниць перевищила 1000.

В 70-х роках відбулась масова дискусія про «сили самообо­рони». Опозиція домоглася в парламенті резолюції, за якою військові витрати .Японії не повинні були перевищувати 1%

валового національного продукту.

У 80-х роках активізувалися сили, які прагнули перегляну­ти наслідки Другої світової війни. Лідер ЛДП Я. Накасоне ви­ступив із закликами позбутися нарешті «комплексу поразки» і відмовитися від юридичних, політичних і психологічних бар'єрів, які заважають Японії бути державою могутньою не лише еконо­мічно, але й у військовому аспекті. Він вимагав переглянути статтю 9 конституції, збільшити військові витрати, вніс на розг­ляд парламенту проект закону про державну таємницю, спрямо­ваний проти демократичних свобод. Лінія Я. Накасоне не зна­йшла масової підтримки в суспільстві і провалилася.

\ Основою зовнішньої політики Японії залишається орієнта­цій на всебічне співробітництво із США. Зараз на японській те­риторії знаходиться 105 американських військових об'єктів, де розміщено 47 тис. військовослужбовців. Висунута ідея «тихо­океанського співробітництва», в якому повинні взяти участь дер­жави азіатсвко-тихоокеанського регіону. Двосторонні відноси­ни ускладнюються економічними суперечностями, експансією японських їоварів на американський ринок. Японська гро­мадськість постійно проводить акції з вимогами анулювати до­говір 1960 р. і вивести американські війська за межі країни.

Велике значення мала нормалізація стосунків Японії з КНР, які багато років залишалися неврегульованими через тісні кон­такти з Тайванем. У 1972 р. були встановлені дипломатичні відно­сини між обома країнами, в 1978 р. вони підписали договір про мир і дружбу. В 1983 р. Японія і КНР опублікували спільне ко­мюніке, в якому сказаво, що надалі вони будуть керуватись чо­тирма принципами двосторонніх відносин: мир і дружба, рівність і взаємна вигода, взаємна довіра, довгострокова стабільність.

Програмні установки стосунків Японії з державами Азії викладені в доктрині Т. Фукуда (1977), яка декларує прагнення не перетворюватися у військову державу, зміцнювати довіру між країнами регіону, сприяти миру і безпеці в Азії. Практична діяльність японської дипломати була спрямована на розширен­ня різнобічних зв'язків із Сінгапуром, Малайзією, Таїландом, Гонконгом, Індонезією, іншими країнами АСЕАН з метою захис­ту економічних інтересів.

Після закінчення Другої світової війни в Китаї розгорнулася гостра політична боротьба з питання щодо перспектив розвитку, яка періодично переростала у відкриті збройні сутички. Народні маси вимагали від Гоміндану і КПК встановлення внутрішнього миру і демократизації країни. Склалося ^ва державних об'єднан­ня: територія, що контролювалася Гомінданом, і визволені райони КПК. В Китаї перебували іноземні війська. Радянська армія в Маньчжурії розгромила і примусила капітулювати японську Кван-тунську армію. Війська США висадилися вздовж китайського узбережжя, де вони роззброювали японські частини.

До того часу, поки великі держави СРСР і США поводили себе як союзники по антигітлерівській коаліції, ворогуючі сторони

81

в Китаї були схильні до компромісу. З серпня 1945 по березень 1947 рр. тривали переговори між Гомінданом і КПК, роль посе­редника виконувала американська дипломатія (спочатку посіЬл

СІЛА в Китаї Харлі, потім Маршалл). ^;

У грудні 1945 р. Московська нарада міністрів Закордонних

справ СРСР, СЩА і Великобританії прийняла рішення про не­обхідність мирного об'єднання Китаю і запобігання грома­дянській війні. Три держави зобов'язувалися не втручатися у внутрішні справи Китаю. Була досягнута угода про виведення

звідти радянських і американських військ.

10 січня :1946 р. в Чунціні відкрилась політична консуль­тативна конференція представників Гоміндану, КПК, інших по­літичних партій і організацій. Вона вирішила створити коалі­ційний уряд Китаю і зберегти самоуправління провінцій. Намічалось проводити економічну політику відповідно до прин­ципу Сунь Ятсеиа про народне благоденство: земля - селянам, робота - робітникам, свобода ділової активності - підприєм­цям, більш високий життєвий рівень - усьому народу. Поча­лась підготовка до скликання Національних зборів, у яких комуністам виділялось 25% місць. Рішення конференції відоб­ражали реальне співвідношення сил і буяй компромісними. Вони створювали основу для мирного об'єднання і реформу­вання Китаю. Гоміндан добровільно відмовлявся від монополії на владу на користь КПК.

Друга громадянська війна (1946-1949). Створення КНР

У лютому 1946 р. СІЛА проголосили курс на «холодну війну». Одразу ж загострилася ситуація в усіх країнах і регіонах, де існували проамериканські і прорадянські сили. Саме наддержа­ви СРСР і СІЛА спровокували другу громадянську війну в Китаї, тоді як вони мали реальну можливість їй запобігти.

СРСР створив на території Північно-Східного Китаю так звану Маньчжурську революційну базу. Він не дозволив уряду Гоміндану направити сюди своїх чиновників і війська. Радянсь­ке командування передішо китайським комуністам озброєння

Квантунської армії. ,

Велися поставки в .Маньчжурію автомашин, палива, ліків,

стратегічних матеріалів. У комуністичні озброєні загони були призначені радянські військові радники. На кінець 1945 р. КПК

мала армію чисельністю ЗЙО тис. чол.

Уряд Чан Кайші спирався на СПІА. В 1945-1948 рр. амери­канська сторона надала йому військову й економічну допомогу на суму 6 млрд. дол. До літа 1946 р. американські офіцери переозброїли і переформували 45 дивізій Гоміндану чисельні­стю 150 тис. чол.

В 1946 р. уряд Чан Кайші підписав із СПІА договір про дружбу, торгівлю і мореплавство. Протягом 1946-1948 рр. було укладено ще 15 угод. Американці дістали право без перешкод торгувати з Китаєм, орендувати землю, одержувати концесії на розробку природних багатств тощо. Американські радники дія­ли в армії, розвідці, фінансах, зовнішній торгівлі. Американське засилля викликало незадоволення у різних верств населення, особливо в національної буржуазії.

Влітку 1946 р. почалися бойові дії між ворогуючими сторо­нами. На цей час в армії Гоміндану налічувалося 4,3 млн. чол., в армії КПК - 1,2 млн. чол. Перевага була на боці Гоміндану. В 1947 р. в ході війни стався перелом, армія КПК перейшла в наступ. Друга громадянська війна закінчилася перемогою комуністів. Залишки військ Чан Кайші втекли на о. Тайвань. 1 жовтня 1949 р. була проголошена Китайська Народна Респуб­ліка, в якій встановився комуністичний режим. 2 жовтня 1949 р. нову державу визнав СРСР'. 14 лютого 1950 р. був підписаний договір про дружбу, союз і взаємну допомогу терміном на ЗО років. Радянська сторона надала Китаю пільговий кредит у розмірі 300 млн. дол. для оплати поставок технічного обладнання і ма­теріалів. Договір доповнювався секретними додатками. СРСР одержував «особливі права» в Маньчжурії і Сіньцзяні. Китай мав оплачувати частину радянських поставок валютою, яку пе­реказували для своїх рідних зарубіжні китайці. Радянський Союз отримував для своїх потреб стратегічну сировину (уран, руди кольорових металів).

.!

Перехід керівництва КНР до будівництва «соціалізму з китайською специфікою». Соціально-економічні експерименти кінця 50-х - пояатксу 60-х років XX ст.

На початку 50-х років КПК почала будівництво «основ со­ціалізму» за радянською схемою » сталінському варіанті. В 1952 р. ЦК КПК так сформулював свою генеральну лінію: «Про­тягом досить тривалого часу поступово Здійснити соціалістичну індустріалізацію Країни і поступово'провести соціалістичні пе­ретворення сільського господарства; кустарної промисловості і капіталістичної промисловості і торгіЙіЯі». На вирішення цих завдань відводилось 15 років.

Важливим кроком у здійсненні генеральної лінії стало виконання першого 5-річного плану (1953-1957 рр.). Його ме­тою була підготовка умов для індустріалізації. Ставка робила­ся на розвиток або створення галузей важкої промисловості -металургії, електроенергетики, автомобілебудування, на розви­ток транспорту і розвідку корисних копалин. Успіхи КНР у першій п'ятирічці були досить вагомими. Всього було збудовано

694 великих підприємства. СРСР виділив Китаю нові позики, надав допомогу в будівництві і реконст­рукції 250 промислових об'єктів. В КНР було на­правлено 11 тис. кваліфі­кованих радянських спе­ціалістів. В СРСР одержа­ли підготовку понад 20 тис. китайських робітників, інженерів, представників інших спеціальностей.

Мао Цзедун та деякі інші лідери КПК вирішили різко при­скорити темпи будівництва «соціалізму», щоб обігнати СРСР і зайняти його місце у світовому комуністичному русі. Генераль­на лінія партії тепер звучала так: «Напружуючи всі сили, праг­нучи вперед, будувати соціалізм за принципом більше, швидше, краще, економніше». Новий курс здійснювався під гаслами «трьох червоних знамен». Це генеральна лінія в новому формулюванні,

«великий стрибок», народнікомуни.

Темпи розвитку китайської економіки оголошувалися за­надто повільними. Планувалось збільшити випуск промислової продукції в 6,5 разів, сільськогосподарської - в 2,5 рази.

Протягом кількох мїряців у 1958 р. 720 тис. сільськогоспо­дарських кооперативів були об'єднані в 26 тис. комун. В них усуспільнювались не лише праця і основні засоби виробництва. Комунам передавались присадибні ділянки і вся особиста власність селян. Ліквідувався принцип матеріальної зацікавле­ності. За роботу члени комуни одержували безплатно миску рису. Праця і побут воєнізувались. Нелюдські умови в комунах при­звели до масових втеч і селянських заворушень. В кінці 1958 р. і в 1959 р. через дезорганізацію сільськогосподарського вироб­ництва в Китаї почався голод.

84

Оголошувалася «всенародна битва за сталь» для того, щоб одним стрибком вивести Китай в число передових держав. У верхах було вирішено різко збільшити виплавку сталі - з 5,4 млн. т до 100 млн. т на рік. По всій країні - в міських квар­талах, дворах установ, вузів, шкіл, лікарень, театрів - споруджу­вались сотні тисяч примітивних плавильних печей, які діяли цілодобово. Було витрачено 40 млн. т залізної руди, 80 млн. т вугілля і працю 100 тис. чол. В результаті одержаний метал виявився непридатним для використання. Матеріальні ресурси і трудова енергія народу пропали даремно.

«Великий стрибок» знайшов свій прояв і у сфері культури, науки, освіти. Надходили повідомлення, що студенти вузів, «зла­мавши сліпу віру В авторитети», за кілька днів, а іноді навіть за одну ніч, писали підручники та іншу наукову літературу, які раніше не вдавалось підготувати і за десятиріччя.

На пленумі ЦК КПК Ї959 р. з критикою політики «трьох червоних знамен» виступив один з ветеранів комуністичного руху, герой двох громадянських воєн, міністр оборони КНР Пен Деху-ай, який назвав маоцзедунівські методи побудови «соціалізму» дрібнобуржуазним фанатизмом. Його оголосили правим опор­туністом, позбавили посади і вислали в глуху місцевість. У роки «великого стрибка» Обсяги сільськогосподарського виробницт­ва щорічно скорочувались на 10%. Від голоду померло близько 10 млн. чол. Ця політика завдала КНР збитків на 70 млрд. дол., що складало третину ВНП країни.

В країні розпочалася дискусія, в ході якої постало питання про те, як стали можливими такі жахливі соціально-економічні експерименти і хто повинен за них відповісти. При цьому не ставилась під сумнів сама ідея побудови соціалізму. Керівницт­во КПК звинувачувалось у некомпетентності, методи його діяль­ності засуджувались. Мао Цзедун'-і його оточення опинилися перед реальною загрозою втрати влади.

Провал «великого стрибка» спричинив зростання супереч­ностей серед партійно-державної еліти. Лідером опозиції курсу Мао Цзедуна був Голова КНР Лю ПІаопи. Своє бачення перспектив

розвитку Китаю, відмінне від маоїстського, висловили Генераль­ний секретар ЦК КПК Ден Сяопін, провідний спеціаліст з еконо­мічних питань у керівництві КПК Чень Юнь, маршал Чжу Де, голова Постійного комітету Всекитайських зборів народних пред­ставників Пень Чжень та ін.

У травні 19615 р. в Китаї почалася так звана «культурна

революція» - кампанія розгрому партійних, державних і Гро­мадських організацій. Була створена група в справах «культур­ної революції», яку очолили дружина Мао Цзедуна Цзян Цін і його колишній секретар Чень Бода. Опорою маоїстів стала уч­нівська і студентська молодь. Організовувались спеціальні заго­ни хунвейбінів («червоних охоронців»), які розпочали терор проти інтелігенції. Партійних і громадських діячів. Їх виводили на «суд мас» нібито за ревізіонізм, а насправді - за самостійність мис­лення і реальну оцінку становища та комуністичних експери­ментів. Після тривалих знущань озвірілої молоді їх направляли

в спеціальні табори на «перевиховання».

Були розгромлені органи влади, парткоми, профспілки. В

кінці 1966 р. наряду з хунвейбінами стали створюватись загони цзаофанів («бунтівників») з некваліфікованих молодих робіт­ників і дрібних службовців, які мали нести ідеї «культурної ре­волюції» на підприємства і в установи. В країні запанували хаос і безвладдя. Розпочалися криваві сутички між різними угрупо­ваннями хунвейбінів і цзаофанів. Проти них було кинуто армію. Влітку 1967 р. в Китаї встановився військовий контроль. Мо­лодь виконала свою руйнівну роль, вона стала не потрібна керів­ництву КПК. Сотні тисяч хунвейбінів і цзаофанів були заареш­товані і вислані на «перевиховання» в безлюдні віддалені райо­ни внутрішнього Китаю.

Лю Шаоци, «особа № 1, що йде капіталістичним шляхом», в

постанові Пленуму ЦК КЦК був названий «зрадником, провока­тором, цепним собакою імперіалізму і гомінданівської реакції», який 40 років вів контрреволюційну діяльність. Глава держави помер у Кайфинеьвдй в'язниці від запалення легенів, бо йому відмовили в елементарній медичній допомозі. «Особою № 2, що йшла капіталістичним, шляхом», було визнано Ден Сяопіна. В 1967-1972 рр. він «перевиховувався» на Цзіньцзянському трак­торному заводі, у досить поважному віці працюючи слюсарем. Маршал Пен Дехуай, що жив у засланні в провінції Сичуань після того, як він наважився критикувати «великий стрибок», був заарештований спеціальним хунвейбінівським «полком по затримці» і кинутий у тюрму в Пекіні. В антипартійній діяль­ності і «буржуазній військовій лінії» звинувачувався началь­ник Генерального штабу НВАК Хуан Кечен. У 1971 р. при за­гадкових обставинах над територією Монголії загинув міністр

86

оборони КНР Лінь Бяо, якого підозрювали в організації змови проти Мао Цзедуна. В ході розслідування «справи Лінь Бяо» було усунуто близь­ко 34 тис. військових, в т.ч. начальника Генерального штабу НВАК Хуан Юншена, командувача ВПС У Фасяня.

В 1972 р. було реабіліто­вано Ден Сяопіна. Він знову почав відігравати помітну рольь у вищому керівництві КНР, займав посади заступни­ка голови уряду, начальника Генерального штабу НВАК, став членом Політбюро ЦК КПК і заступником Голови КПК. 4 квітня 1976 р. в день Д⁶» Сяопін (праворуч) «поминання померлих» на центральній площі Пекіна

відбулися заворушення, учасники яких закликали до припинен­ня політики репресій і притягнення до відповідальності їх органі­заторів. Ден Сяопіна було звинувачено в організації цих «контр­революційних подій», знову знято з усіх постів, але залишено в партії, щоб він мав «можливість виправитись». Не чекаючи відправки на «перевиховання», він виїхав у Гуанчжоу, де його взяв під свій захист генерал Сюй Шию, командувач гуанчжоусь-кого військового округу.

За час «культурної революції» були затримані і знаходи­лись під слідством 4 млн. 200 тис. чол. В різних збройних су­тичках було вбито понад 237 тис. чол., а 730 тис. стало інваліда­ми. В 1966-1976 рр. репресій і переслідувань зазнали більше 21 млн. чол., постраждали в тій чи іншій формі 123 млн. чол.

Період «культурної революції» (1966-1976) - це режим осо­бистої влади Мао Цзедуна, військово-бюрократична диктатура, яка спиралася на армію і партійний апарат. На з'їздах і плену­мах КПК точилася боротьба за владу між трьома основними уг­рупованнями верхів. Це старі партійні кадри, група діячів, що зробила кар'єру на «культурній революції», і вищі військові. Одні з них займали високі посади, інші звинувачувались в анти­партійній діяльності і були репресовані. Безперервно здійсню­вались чистки. Реальна влада на місцях знаходилась у руках армії. «Культурна революція» дорого обійшлась китайському народу. Вона дезорганізувала господарство, поставила його на

87

межу краху, значно погіршила і без того низький рівень життя, позбавила громадян будь-яких прав.

9 вересня 1976 р. на 83-му року життя помер Мао Цзедун. 6 жовтня 1976 р.були заарештовані чотири організатори «куль­турної революції» на чолі з Цзян Цін (так звана «банда чоти­рьох»), Ці подаЗ вважаються кінцем десятиріччя «культурної

революції»» ,^^^

Китайсь^ дверівництво почало негласно переглядати ма­оїстські устайіі^ій і вносити необхідні корективи. На пост нефор­мального да^^а.КіЇК висунувся Ден Сяопін. Він сформулював програм'у''з^іій^ій, відому під назвою «чотирьох модернізацій» (в сільськ<Яі||А^(^дарстві, промисловості, науці й культурі, обороні). їх годоай^^іііййетою проголошувалася побудова «соціалізму з ки-тайеїДїоіжіїі^йцйфікою». Передбачались масштабні ринкові пере-

тврреі|||»"^(і>и йезмінній монополії КПК на владу.

В грудні 1978 р. пленум ЦК КПК прийняв рішення про про­ведення аграрної реформи. Сільськогосподарські комуни розпус­кались. Вводилась підрядна система землекористування. Її ос­новною формою став сімейний підряд. Сім'я на тривалий термін одержувала ділянку землі, розмір якої визначався за кількістю працюючих. Укладався контракт на виробництво певних видів сільськогосподарської продукції. Відповідно до його умов сім'я продавала державі за твердими цінами 40% урожаю, 3% вартості урожаю виплачувала як податок на землю і 7% урожаю грошима або натурою вносила у громадський фонд села для проведення гідромеліоративних і будівельних робіт, утримання соціальної сфе­ри. 50% урожаю залишалось у розпорядженні сім'ї і вона мала право реалізувати його на ринку за вільними цінами. Значно підви­щувалась матеріальна зацікавленість селянства в результатах своєї праці. Щоб стимулювати розвиток аграрного сектора, держава підняла закупівельні •ціни на 18 видів продукції. Селянам дозво­лялося купувати різноманітну техніку. Всі ті заходи дали вагомі наслідки. Середньорічне'виробництво зерна досягло 380-400 млн. т. Країна в основному забезпечила себе продовольством.

Нові методи стала впроваджуватись у промисловості, де здійснювались пошуки (оптимального співвідношення ринково­го і планового начал. Вводилось так зване спрямовуюче плану­вання, за якого державне замовлення складало 10-60% продукції підприємств, а решту виробник міг реалізувати на власний роз-суд. Запроваджувалась система постачання сировини і матері­алів через відповідні центри і оптові ринки. В таких умовах виявилось, що багато державних підприємств нерентабельні, ви­пускають товари низької якості, які не знаходять збуту.

88

Поряд з державним сектором, якому належать провідні по­зиції в промисловості, розгорнули свою діяльність приватний і змішаний сектори. Створювались умови для залучення інозем­них інвестицій. Були створені спеціальні зони «економіко-тех-нологічного розвитку» з особливими сприятливими умовами господарської діяльності. Зацікавленість у вкладанні тут своїх капіталів виявили СІЛА, Японія, країни АСЕАН, західноєвро­пейські держави. В цих зонах китайський державний капітал співробітничає з іноземним.'Ліцензії надаються на конкурсній основі з урахуванням національних інтересів.

Перебудова промисловості КНР відбувалась повільно. Дер­жава підтримує численні збиткові підприємства, боячись втрати­ти контроль над ситуацією.

Перетворення у виробничій сфері вимагали змін у галузі освіти, науки, культури. Виникла гостра потреба у кваліфікова­них спеціалістах із ґрунтовними знаннями з економіки, марке­тингу, іноземних мов тощо. Складним виробництвам було не достатньо просто грамотних робітників і службовців. Серйоз­ною проблемою Стало подолання в суспільстві негативного став­лення до інтелігенції, яка, відповідно до ідеологічних установок попереднього періоду, хоч і давала певну користь, але була воро­жою силою і не заслуговувала на довіру, бо не працювала рука­ми. Збільшувались державні видатки на освіту, розширялась ме­режа початкових і середніх шкіл, вищих навчальних закладів. Відкривались приватні школи, курси і навіть інститути. Молодь здобувала дефіцитні спеціальності за кордоном. У світлі нових вимог були розроблені державні перспективні програми науко­вих досліджень.

В 1997 р. в різних освітніх закладах КНР навчалось 320 млн. чол. Початкову школу відвідувало 140 млн. дітей. По­над мільйон молодших школярів щорічно кидало навчання, щоб працювати і допомагати своїм сім'ям матеріально. В середніх школах І ступеня навчалося 52,3 млн. чол., в середніх школах II ступеня - 8,5 млн. чол., в професійних середніх школах -10,9 млн. чол. 52% підлітків і молодих людей вважають більш раціональним здобувати середню освіту одночасно з професією і вчитися в аналогах наших ПТУ. В 1978 р. в КНР 23,5% насе­лення було неписьменним, в 1997 р. таких залишилось 12%. Країна має 6,3 млн. студентів вузів. 250 вищих навчальних за­кладів об'єднані в комп'ютерну просвітницьку і науково-дослід­ну мережу. Всі ступені освіти в КНР платні.

За останні 20 років Китай співпрацював у галузі освіти і науки із 154-ма країнами, прийняв на навчання 250 тис. іно­земних студентів, направив на здобуття освіти за кордоном 300 тис. чол., із яких повернулось на батьківщину 90 тис. чол. В

Академії інженерних наук Китаю 52% академіків вчились за кордоном і повернулись у країну в останні 10 років. За час існу­вання КНР 55% академіків АН Китаю здобули базову освіту або

вчений ступінь за кордоном.

У складі Академії наук Китаю налічується понад 120 на­уково-дослідних .інститутів. Існують галузеві Академії наук:

Академія сільськогосподарських наук. Академія лісівництва, Академія традиційної китайської медицини. Розробляється 430 тис. наукових тем, 80% результатів наукових досліджень продаються виробництву через технологічні чи технічні ринки,

яких налічується близько 14 тис.

Модернізація армії почалася зі скорочення її чисельності

на 1 млн. чол. Зараз збройні сили КНР налічують 3-3,2 млн. чол. Створена система «армія - ополчення - запас», яка дає мож­ливість у разі необхідності довести чисельність військовослуж­бовців до ЗО млн. чол. Армія переоснащується новими видами озброєнь на основі власних науково-технічних розробок. Значно підвищилися вимоги до офіцерськогота особового складу. Реор­ганізовано систему підготовки офіцерського корпусу. Витрати на утримання і переозброєння армії в 1990-1998 рр. збільши­лись утричі. За рахунок власних науково-технічних розробок і закупок за кордоном армія переоснащується найпередовішими видами зброї. За 1993-1997 рр. Китай закупив озброєння більш

ніж на 5 млрд. дол.

У 80-х роках китайське керівництво висунуло нову пер- І

елективну програму соціально-економічного розвитку. Вона кон- д статувала, що країна знаходиться на початковій стадії будівниц- | тва «соціалізму з китайською специфікою» і має здолати три | етапи соціалістичної модернізації, кожен з яких приурочений | до визначної історичної події. Перший етап розпочався у 50-х | роках, а закінчився у 2000 р. За цей період необхідно було знач- | но збільшити об'єм валової продукції промисловості і сільське- І го господарства і забезпечити заможне життя народу. Другий | етап триватиме з 20,00 цо 2021 роки (дата 100-ліття КПК), за цей | час необхідно підняти Китай до рівня середньорозвиненої дер-1 жави. На третьому етапі з 2021 по 2049 роки (дата 100-ліття | КНР) Китай повинен стати сучасною високорозвиненою соціа-Ц

лістичною державою. | Після успіхів 1979-1985 рр. темпи реформ у Китаї почаЛи||

знижуватися. Поряд з безсумнівними досягненнями стали прф"| являтися і їх негативні наслідки та суперечності (інфляція, коді| трабанда, корупція, зловживання владою, соціальна напруженісті| між багатими і бідними, особливо на селі, та ін.). Нинішня поК| ітико-адміністративна система і монополія на владу вже не відя<| відає інтересам економічного розвитку країни. В 1989 р. в КиЯЙІ

90

відбулися мирні студентські виступи під лозунгами демократи­зації країни і дотримання прав людини. Вони були придушені із застосуванням військової сили з жорстокістю, яка викликала подив і обурення в цивілізованому світі. Проблема політичних перетворень залишається головною в подальшому розвитку КНР.

За 20 років економічних реформ КНР досягла вражаючих успіхів. Середньорічний рівень приросту виробництва складав 9,8%. У 1998 р. її ВВП становив 7,96 трлн. юанів (961,9 млрд. дол.) і зріс у 6 разів у порівнянні з 1979 р. За загальними валови­ми обсягами виробництва Китай вийшов на сьоме місце у освіті. Він займав перше місце по кількості виробленого зерна, м'яса, бавовни, сталі, кам'яного вуплля, цементу, хімволокна, пряжі, тка­нин, одягу, телевізорів. ,3а рівнем виробництва електроенергії і хімдобрив він посідав друге місце, за видобутком нафти - п'яте. Китай зміг забезпечити продовольством своє населення, яке скла­дає 22% всього населення Землі, маючи лише 7% орних земель планети. Повністю ліквідовано товарний дефіцит. У 1998 р. обсяг експортно-імпортної торгівлі становив 323,9 млрд. дол. Китай перейшов з 31-го місця у світовій торгівлі (1978) на 10-те (1998). З 1993 р. Китай перебуває на другому місці у світі за обсягами залучення іноземних інвестицій. В 1999 р. там діяло і будува­лось 330 тис. господарських об'єктів з участю іноземного капіталу. 30% ВВП виробляють малі волосноселйппгі підприємства. Валютні резерви КНР зросли з 170 млн. дол. у 1978 р. до 150 млрд. дол. на кінець 90-х років. Підчас фінансово-економічної кризи в Швденно-Східній Азії 1997-1998 рр. Китай не лише не девальвував свою валюту, але й надав Міжнародному валютному фонду 4 млрд. дол. для стабілізації становища в цьому регіоні.

Помітно підвищився добробут китайців. У містах середній прибуток на душу населення зріс із 343,4 юаня (46,8 дол.) у 1978 р. до 5 160,3 юаня (622 дол.) у 1997 р. На селі середній дохід на жителя відповідно становив у 1978 і 1997 рр. 133,6 юаня (17,7 дол.) і 2 090,1 юаня (252 дол.). У кінці 90-х років на середньостатистичного мешканця КНР припадало 400 кг зерна, 43 кг м'яса, 28,8 кг риби і мОрепрбдуктів.

На початку реформ для звичайної сім'ї показником дос­татку вважалась наявність «трьох речей, що крутяться» (годин­ника, швейної машини і велосипеда), і «однієї речі, що розмов­ляє» (радіоприймача). Вартість кожного з цих предметів скла­дала приблизно 100 юанів, а гроші на їх придбання потрібно було заощаджувати 5-6 років. У 80-х роках китайські сім'ї по­чали купувати холодильники, чорно-білі телевізори, пральні ма­шини. Кожен з цих товарів коштував близько 1 000 юанів, а для накопичення такої суми достатньо було року роботи. На початку 90-х років зріс попит на Кольорові телевізори, кондиціонери,