Проблема об'єднання Кореї. Міжкорейський діалог

\ Корейський півострів понад 50 років є джерелом напруги в іАзіатсько-Тихоокеанському регіоні. Тут сходяться геополітичні іта економічні інтереси таких країн, як США, Японія, Китай, Ро-;ія, зосереджені великі військові контингенти, існує небезпека зозповсюдження ядерної зброї. Корейські держави розвивають-;я за різними моделями, мають великі розбіжності в економіч-їих, політичних, ідеологічних системах. Лідери і КНДР, і РК неодноразово Заявляли про свою готовність до співпраці у роз­в'язанні проблеми об'єднання Кореї.

Ще в 60-х роках КНДР висунула ідею конфедерації, яка тоді означала об'єднання шляхом проведення загальних ви­борів. У 1980 р. ця ідея була конкретизована, зміст її зводив­ся вже до створення конфедеративної держави, в якій кожна частина розвивалась би своїм шляхом, і в той же час вирішу­вались би спільні проблеми. З другої половини 80-х років Північна Корея пропонувала ввести заходи довіри на Корейсь­кому півострові, які б включали обмеження військових на­вчань, заборону маневрів іноземних військ. Південнокорейські ініціативи зводились до розширення економічних і гумані­тарних контактів. В 1990-1992 рр. міжкорейський діалог ус­пішно розвивався, відбулося 8 зустрічей на рівні прем'єр-міністрів двох держав. КНДР відмовилась від тези «дві деле­гації - одне місце», після чого обидві корейські держави були прийняті в 00Н (вересень 1991 р.). КНДР і РК підписали Угоду про примирення, ненапад, обміни і співробітництво (гру­день 1991 р.) і Спільну декларацію про без'ядерний статус Корейського півострова (лютий 1992 р.). Почало налагоджу­ватись економічне співробітництво. В цей час США звинува­тили Північну Корею в розробці ядерної зброї (1993), хоча підтвердити факт наявності в неї військової ядерної програ­ми не змогла жодна міжнародна інспекція, включаючи МАГАТЕ. США виходили з того, що країна мала ядерні реакто­ри на АЕС і теоретично могла виготовити атомну бомбу. Кон­структивні міжкорейські контакти було перервано, багато спільних проектів заморожено.

У 1993 р. Кім Ір Сен висунув «Програму великої наці­ональної консолідації всієї нації для об'єднання батьківщи­ни» з 10-ти пунктів. Пропонувалось створити Демократичну Конфедеративну Республіку Коре, в якій співіснували б різні соціально-економічні, ідеологічні, політичні системи Півночі й Півдня. На чолі об'єднання, мала стати Верховна національна конфедеративна рада з рівної кількості представників КНДР і РК та певної кількості співвітчизників із-за кордону. Спільний уряд координував би роботу обох регіональних урядів. Це

об'єднання повинне було мати без'ядерний статус, на його те­риторії заборонялось розміщення іноземних військ, військо­вих баз, виробництво, ввезення, застосування ядерної зброї. Ко­рейський півострів навічно перетворювався в зону миру.

Офіційні власті Південної Кореї виступали за попередню уніфікацію двох систем перед об'єднанням, що означало б поглинання однієї держави іншою. Вони вважали, що після введення політики відкритості їхня система буде добровільно сприйнята на Півночі. Лідер південнокорейської опозиції, нинішній президент Республіки Корея Кім Де Чжун запро­понував програму «Три принципи і три етапи». Трьома прин­ципами об'єднання він назвав «мирне співіснування, мирні обміни і мирне об'єднання». Створення спільної корейської держави, на його думку, має відбуватися в три етапи, по мірі створення необхідних умов: 1) конфедерація двох незалеж­них держав; 2) федерація двох регіональних частин; 3) об'єд­нання, при якому утворюється «одна країна, одна нація, один уряд». Перший етап проекту Кім Де Чжуна близький до ідеї створення Демократичної Федеративної Республіки Коре. Виникла основа для пошуку компромісів і співпраці.

В 1995 р. «корейська ядерна криза» була врегульована. США зняли свої звинувачення в обмін на заміну північноко-рейськйх реакторів АЕС на ядерні легководневі реактори, що не здатні виробляти плутоній для ядерної зброї. Велику ак­тивність у розширенні господарських зв'язків виявляють найбільші корпорації Республіки Корея. Розпочато створен­ня на території КНДР індустріальних комплексів. Компанія «Х'юнде» планує побудувати в провінції Хванхе-Намдо ком­плекс, де розмістяться об'єкти 850 південнокорейських фірм. Концерн «Самсунг» збирається випускати в Північній Кореї на базі новітніх технологій стереосистеми та іншу продукцію, використовуючи місцеву дешеву робочу силу. У свою чергу, Республіка Корея готова імпортувати з КНДР метали, сталь,, морепродукти, лікарські рослини. Триває міжкорейське співро­бітництво у сфері транспорту і торгівлі. Відкрите регулярне, сполучення між південнокорейським портом Пусан і пор­том Наджином на Півночі, де планується створити спеціаль­ну економічну зону. Розвиваються контакти в галузі туриз-^ му і спорту. Концерн «Х'юнде» будує в Пхеньяні спортивний комплекс загальною вартістю 57 млн. дол. Планується ствод | рення міжнародного курорту Кимгансан в Алмазних горах...„|

В червні 2000 р. відбувся міжкорейський саміт на найвищск| му рівні в Пхеньяні, в ході якого лідер КНДР Кім Чен Ір і пр^»| зидент РК Кім Де Чжун обговорювали подальші перспектиЗДЬ<|

співробітництва. „.^

"• ї ^•^яя

Назву Сінгапур одночасно носять острів, країна, місто і ріка. Сінгапур був колонією Португалії, Голландії, а потім Велико­британії. В 1959 р. він добився самоврядування в рамках Бри-їанської співдружності, в 1963-1965 рр. входив до складу Феде­рації Малайзії, 9 серпня 1965 р. проголошена державна неза­лежність Сінгапура.

Сінгапур - республіка з парламентською формою правлін­ня. Однопалатний парламент обирається за мажоритарною сис­темою прямим голосуванням на 5 років. Президент раніше оби­рався парламентом на 4 роки. В рамках багатопартійної систе­ми діє 20 партій, які не відіграють у політиці помітної ролі. Прав­лячою партією, яка всі роки з моменту отримання незалежності має абсолютну більшість у, парламенті і формує уряд, є Партія народної дії. Її лідер і незмінний прем'єр-міністр з 1959 р. по 1990 р. Лі Куан Ю був прихильником ідеї «керованої демо­кратії» і вважав, пю демократичні свободи західного зразка можна запроваджувати після створення ефективної економіки і за­безпечення достойного рівня життя. Режим має авторитарний характер, права і свободи громадян певною мірою обмежуються і поетапно розширюються. В 1991 р. до конституції була внесе­на поправка, за якою президент почав обиратись шляхом за­гальних прямих виборів на 6 років. На парламентських виборах 1997 р. Партія народної дії завоювала 81 місце, а опозиція - 2.

Сінгапурське суспільство багатонаціональне і багатоконфе­сійне. Тут проживає 77,3% китайців, 14,1% малайців, 7,3% індійців, а також вірмени, індонезійці, араби, японці, корейці, євро­пейці та інші національні меншини. Буддизм сповідують 29% населення, християнство - 19%, іслам - 16%, таоїзм - 13%. Влада приділяє велику увагу узгодженню інтересів етнічних і релігійних общин та їх співпраці. Державними е китайська, ан­глійська, малайська, тамільська мови. Правляча еліта прагне об'єднати всіх громадян навколо ідеї єдиної нації, синтезуючи все краще з їх традицій і не зачіпаючи основ культур певних народів. Поставлено мету до 2030 р. сформувати «велику малу націю» — побудувати розвинуте індустріальне суспільство.

За роки незалежності значно зріс рівень життя сінгапурців. 70% населення належить до середнього класу. Власне житло мають 90% громадян, власний автомобіль - 35%. Рівень розлу­чень - 6% від кількості зареєстрованих шлюбів, а це означає, що сім'ї там одні з найміцніших у світі. Середня зарплата неквалі-фікованого робітника становить 630 дол., випускника універси­тету — 1 730 дол., тобто в 2,7 рази вища. Середньостатистичний

115

сінгапурець витрачає на харчування 34-35% прибутків, на жит­ло - 20%, на транспорт і зв'язок - 12%. Від громадян вима­гається висока свідомість і дисципліна. Заборонено грати в азартні ігри, жувати гумку, палити в громадських місцях, сміти­ти, забруднювати довкілля вихлопними газами тощо. До поруш-/ ників правил, яких значною мірою виявляє саме населення, зас-і

тосовуються високі штрафи.

Економічний розвиток

Англійські військово-морська і військово-повітряна бази, які до 1967 р. знаходились на території Сінгапура, давали заробіток 75% працездатного населення. Після їх ліквідації гостро поста­ла проблема зайнятості і створення національної економіки. Керівництво держави, підприємницькі кола зробили ставку на вигідне географічне положення і потенційні можливості, пов'язані з кліматом. За короткий час Сінгапур перетворився на регі­ональний і міжнародний торговий, фінансовий і транспортний центр. Тут розвивалися наукоємні галузі і налагоджувалось ви­робництво комп'ютерів і компонентів для них, електронного і телекомунікаційного обладнання, лазерної оптики. Розроблялись біотехнології. Створювались національні програми комп'ютер­ної і робототехніки.

Сінгапур має значні суднобудівні і судноремонтні підприєм­ства. В 1997 р. його компанії, пов'язані з цим виробництвом, мали замовлення на продукцію до 2005 р. Країна займає друге місце у світі після США по виробництву пересувних бурових ус­тановок для розробки покладів на морському дні. Сінгапур пере­буває на третьому місці у світі після Х'юстона і Роттердама за переробкою нафти (близько 20 млн. т на рік). Високорозвинена військова промисловість поставляє на експорт стрілецьку зброю, швидкісні патрульні морські катери, радіоапаратуру, боєприпаси.

Сінгапур є важливим фінансовим центром. Щоденний обо­рот його валютної біржі сягає до 160 млрд. дол., хоча ця сфера постраждала під час кризи 1997-1998 рр. В економіку вкладено 10 млрд. дол., а основними інвесторами є Великобританія, США, Японія. Через дефіцит землі власне сільське господарство в країні практично відсутнє. Понад 90% продуктів харчування імпор­тується. Вся питна вода надходить водопроводом з Малайзії. Розвивається виробництво на експорт орхідей, оголошених на­ціональною квіткою Сінгапура. В 1995 р. за їх продаж місцеві

компанії одержали 60 млн. дол.

Великі кошти вкладені в туристичний бізнес. Туризм дає" 25% ВНП. Щороку країну відвідують до 7 млн. туристів, які* | приносять прибуток в 7 млрд. дол. Створені такі екзотичні за- І повідники, як Крокодиларіум, природний резерват Букит Тімах?

де збережений куточок первісних дощових лісів, найбільший ^океанаріум Азії «Підводний світ». Водний парк. Парк орхідей, ,Парк метеликів. Музей риб тощо. Тут можна також відвідати ^селище перших поселенців, форт Сілозо, Музей флоту, Музей ВПС, Меморіал Другої світової війни, який включає фрагмент японсь­кого концтабору для британських військовополонених. Щоріч­но проводиться продуктовий фестиваль. Між собою змагаються представники китайської, південноіндійської, малайської, корейсь­кої, японської, європейської, американської кухні.

В роки Другої світової війни країни Французького Індоки­таю - В'єтнам, Лаос, Камбоджа - були загарбані Японією. Після капітуляції Франції перед гітлерівською Німеччиною профашист­ський уряд маршала Петена погодився на японську окупацію Індокитаю за умови збереження там французької колоніальної адміністрації.

Японія встановила в країнах Індокитаю свій «новий поря­док». Вона вивозила рис, кукурудзу, вугілля, апатити, залізну і марганцеву руду тощо. Були скорочені посівні площі під продо­вольчі культури і примусово введене вирощування бавовни і джуту, яких гостро потребувала японська промисловість. За ра­хунок різкого збільшення податків з населення утримувалась окупаційна армія. Звичайним явищем стали репресії проти мирних громадян, екзекуції, страти.

Народи В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі зробили свій внесок у боротьбу проти японських загарбників. Важливу роль у цій бо­ротьбі відіграла Комуністична партія Індокитаю на чолі з Хо Ші Міном, яка виступала під патріотичними лозунгами. 2 верес­ня 1945 р. була проголошена Демократична Республіка В'єтнам, в якій встановився комуністичний режим.

Після закінчення Другої світової війни Франція прагнула відновити колоніальні порядки в країнах Індокитаю. Вона вве­ла війська в Лаос і Камбоджу, окупувала південь В'єтнаму. Ро­билися спроби відвовити в повному обсязі діяльність колоніаль­ної адміністрації. Патріотичні сили В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі піднялися на боротьбу за національну незалежність.

В 1945-1946 рр. комуністичний уряд ДРВ, королівські уря­ди Лаосу і Камбоджі вели складні переговори з Францією, доби­ваючись визнання суверенітету своїх країн. Особливу активність виявив король Камбоджі Нородом Сіанук (1941-1955), який

кілька разів особисто їздив у ^/ Париж, зустрічався з французь- / ким президентом, з політиками різних рангів і поглядів. Спо- і чатку Франція зробила певні, поступки. В березні 1946 р. вона підписала з ДРВ попередню уго­ду, яка ще підлягала ратифі­кації. Франція визнавала неза­лежність ДРВ у рамках Фран­цузького Союзу. ДРВ одержа­ла право мати свій парламент, уряд, армію, фінанси. Питання про статус Південного В'єтна­му, окупованого Францією, мав вирішити всенародний референ­дум, результати якого Франція зобов'язувалась визнати. ДРВ погоджувалась прийняти фран-

чол., які розміщувались не лише на півдні, але й на півночі В'єтна­му. Представники Лаосу і Камбоджі також одержали обнадій­ливі обіцянки.

Проте незабаром політична ситуація у Франції змінилась.

Велика буржуазія вимагала від уряду більш жорсткого курсу і збереження колоній. Франція порушила попередні зобов'язання. У грудні 1946 р. вона розв'язала колоніальну війну в Індокитаї, яка дістала назву війна Опору (1946-1954). Народи Індокитаю вели її спільно. Справедливу боротьбу у В'єтнамі очолювала Ліга неза­лежності В'єтнаму (В'етмінь), у Лаосі - Фронт визволення Лаосу (Нео Лао Ітсала), у Камбоджі - Єдиний національний фронт Кам­боджі (Кхмер Іссарак). Пізніше був організований Єдиний націо­нально-визвольний фронт (1951) для спільних дій.

У важко доступних районах створювались визволені райони

й опорні бази патріотів. Їх основною тактикою була партизансь­ка. Бої набули затяжного характеру, французькі війська, про­водячи операції в джунглях, несли значні втрати. В лютому 1949 р., прагнучи надати своїм діям видимість законності, Фран­ція створила маріонеткову Державу В'єтнам, очолювану імпера­тором Бао Даєм, від імені якого подавались тепер ті чи інші, рішення. В'єтнам оголошувався привілейованою сферою вкла­дення французьких капіталів.

1949 р. став переломним у війні Опору. Після виникнення,^

КНР змінилось співвідношення сил у регіоні, комуністи;

Індокитаю одержали вагому підтримку. До ситуації в цій час­тині світу все більшу зацікавленість стали проявляти великі держави, виходячи зі своїх інтересів. У січні 1950 р. ДРВ була визнана СРСР та іншими прорадянськими державами, в лютому 1950 р. баодаевський режим визнали СІЛА і Англія. З 1951 р. патріотичні сили спільними зусиллями перейшли в наступ. На­магаючись закріпитись у більш розвиненому В'єтнамі, Франція вимушено визнала незалежність Лаосу і Камбоджі (1953). В 1954 р. французькі війська були наголову розбиті біля в'єтнамсь­кого міста Д'єнб'енфу. Військовий, політичний і моральний крах колоніальної політики в Індокитаї, героїчна боротьба за неза­лежність його народів примусили Францію визнати свою пораз­ку. За період війни вона втратила в Індокитаї 460 тис. чол.

З 26 квітня по,21 липня 1954 р. в Женеві відбувались пере­говори міністрів закордонних справ Франції, Великобританії, СІЛА, СРСР і КНР щодо Індокитаю, які закінчились підписанням відпо­відних документів. Делегація СІЛА не поставила свій підпис під Женевськими угодами, а лише заявила, що в цілому їх підтри­мує. Бойові дії у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі припинялись, фран­цузькі війська виводились. Створювалась міжнародна комісія з представників Канади, Індії і Польщі по спостереженню і конт­ролю за припиненням стану війни. Передбачалось, що ДРВ, Дер­жава В'єтнам, Лаос і Камбоджа не будуть входити ні в які військові союзи, на їхній території не буде іноземних військо­вих баз. В заключній декларації учасники наради зобов'язались поважати суверенітет В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі і не втручатись у їхні внутрішні справи. В 1955 р. в Лаосі і Камбоджі наміча­лось провести вільні вибори. У В'єтнамі встановлювалась тим­часова демаркаційна лінія по 17-й паралелі. В 1956 р. передба­чалось провести загальні вибори в обох частинах і відновити територіальну цілісність В'єтнаму на демократичній основі.

Женевські угоди стали важливим кроком на шляху ослаб­лення міжнародної напруженості. Вони відкривали для країн Індокитаю можливість самостійно вирішити свою долю, побуду­вати свої суверенні національні держави. Ці перспективи не були реалізовані внаслідок втручання у внутрішні справи В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі великих держав - СРСР і СІЛА. Їх суперницт­во на міжнародній ареаі та ідеологічна експансія виявились у підтримці антагоністичних сил і призвели до затяжного зброй­ного конфлікту в Південно-Східній Азії.

Демократична Республіка В'єтнам приступила до будівниц­тва «основ соціалізму» за радянським сценарієм, орієнтуючись на допомогу СРСР. Радянські керівники неодноразово виступали

з заявами про свою готовність надати підтримку «братній соці­алістичній країні» в її боротьбі проти «світового імперіалізму».

В жовтні 1955 р. на півдні В'єтнаму під егідою США був проведений референдум про форму правління. Імператор Бао Дай, настроєний профранцузьки, був скинутий. Створювалась Респуб­ліка В'єтнам. Влада перейшла до рук проамериканськи настроє­ного генералітету. Розпочалося формування добре озброєної і навченої південнов'єтнамської армії. Південний В'єтнам був включений у сферу дії блоку СЕНТО. Почалося прискорене буді­вництво військових баз. Військові диктатори Республіки В'єтнам провели ринкові реформи в банківській справі, промисловості і сільському господарстві. Вони залучали іноземні інвестиції, орі­єнтуючись у першу чергу на американський капітал. Поряд з ним розгорнули свою діяльність у Південному В'єтнамі моно­полії Японії, Гонконгу, Тайваню, Німеччини та ін. Нерідко ігнору­валися інтереси національної буржуазії. Антинаціональний курс привів до зародження в Південному В'єтнамі руху опору режиму.

В 1960 р. був створений Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). Він сформулював такі програмні вимоги: ліквідація проамериканського режиму, створення де­мократичного уряду, мирне об'єднання країни. НФВПВ мав підтримку в масах. Він співробітничав із властями ДРВ, одержу­вав від них постійну допомогу, яка доставлялась «стежкою Хо

ШіМіна».

Виникнення Національного фронту визволення Південного

В'єтнаму і початок збройних сутичок ставили під загрозу і сай-гонський режим, і «життєві інтереси» США в регіоні. Президент Джон Кеннеді прямо заявив: «Відмова від наших зусиль у Півден­ному В'єтнамі означала б крах не лише в Південному В'єтнамі, але й у Південно-Східній Азії; отже ми збираємось там залиши­тись». З середини 1961 р. США почали вести «особливу війну» у В'єтнамі, яка полягала в розробці планів, що мали допомогти сайгонському уряду впевнено контролювати всю територію краї­ни. Був прийнятий план Стенлі-Тейлора, яким передбачалось насильницьке переселення сільських жителів у «стратегічні се­лища» . Уздовж кордонів із ДРВ і зон партизанського руху ство­рювався «мертвий пояс» шляхом знищення рослинності силь­ними отрутохімікатами. План Макнамари (1964) передбачав будівництво стратегічного плацдарму в дельті р. Меконг і на­ступ на збройні сили НФВПВ. Обидва плани не дали очікуваних результатів, населення Південного В'єтнаму їх не сприйняло.

У 1965 р. розпочалася відкрита агресія США в Південному В'єтнамі і повітряна війна проти ДРВ. З весни 1965 р. в Півден­ний В'єтнам почали перекидатись американські війська, які брали безпосередню участь у бойових операціях проти сил виз-'

волення. Застосовувались варварські методи ведення війни (на­палм, хімічна зброя, каральні акції проти мирного населення). Була розроблена спеціальна схема бомбардувань Північного В'єтнаму, яка враховувала всі більш-менш важливі об'єкти. Ос­новні удари були завдані по портах.

За допомогою Радянського Союзу, який поставив найсу­часніші види озброєння, ДРВ за короткий час створила ефектив­ну систему протиповітряної оборони. За 1965-1968 рр. над тери­торією ДРВ було збито 2 942 американські літаки.

В Південному В'єтнамі американські і сайгонські війська провели три масштабні операції проти сил НФВПВ, які закінчи­лися невдачею.

На початок 1969 р. у в'єтнамській війні брало участь 550 тис. американських солдатів, а також 7 флот США, який налічував 200 військових кораблів і 80 тис. морської піхоти. У бойові дії були втягнені війська союзників США по військових блоках -Південної Кореї, Австралії, Філіппін, Таїланду, Нової Зеландії.

З кінця 1968 р. СІЛА почали поступово виводити свої війська з Південного В'єтнаму і висунули ідею «в'єтнамізації війни», коли сайгонський режим сам мав знайти відповідні засоби і сили, щоб залишитися при владі. В 1969 р. в одному з визволе­них районів була проголошена Республіка Південний В'єтнам і створений її уряд.

В 1972 р. Сполучені Штати зробили останню спробу завер­шити в'єтнамську війну на свою користь. Протягом 10 місяців тривала ескалація бойових дій на Півдні В'єтнаму і масовані бомбардування ДРВ, які не змінили загальної ситуації. Амери­канська агресія у В'єтнамі зайшла в глухий кут. США втратили вбитими 57 тис. чол., пораненими — близько 300 тис. чол., ви­тратили на війну 352 млрд. дол. «Брудна війна» викликала ма­сові протести світової і американської громадськості.

27 січня 1973 р. в Парижі представники ДРВ, Республіки В'єтнам, Тимчасового революційного уряду Південного В'єтна­му і США підписали; угоду про припинення війни і відновлення миру. СІЛА зобов'язувалися припинити бойові дії у Південному В'єтнамі і збройні акції проти ДРВ. Протягом 60 днів вони по­винні були вивести війська, військових радників і персонал та демонтувати військові бази. Уряд США давав обіцянку поважа­ти право народу Південного В'єтнаму на самовизначення.

Після виведення американських військ у В'єтнамі розпоча­лася громадянська війна, яку ДРВ вела проти Республіки В'єтнам. Вона закінчилась перемогою комуністичної Півночі. 2 червня 1976 р. створена Соціалістична Республіка В'єтнам.

Розпочався демонтаж капіталістичної системи на Півдні. Головною метою стало будівництво соціалізму в масштабах усієї країни при неухильному дотриманні радянських догм і вказі­вок. На початку 80-х років комуністичний В'єтнам знаходився в стадії затяжної і надзвичайно болісної для народу кризи, не

маючи чітких орієнтирів виходу з неї.

В 1986 р. під впливом радянської перебудови Соціалістич­на Республіка В'єтнам розпочала реформи. В пошуках нового курсу, який би враховував конкретні умови країни, її Специфіку, в'єтнамське керівництво розробило власну концепцію розвит­ку. Головна увага приділялась економічним перетворенням при збереженні в цілому старого політичного механізму. Перебудо­ва господарства включала такі напрямки: 1) свободу діяльності і рівні права всіх секторів економіки: державного, приватного, змішаного, дрібнотоварного, натурального; 2) декооперування сільського господарства, передачу землі в довготривалу оренду;

3) .оздоровлення товарно-грошового обігу; 4) політику «відкри­тих дверей» по відношенню до іноземного капіталу.

Перші результати нової економічної політики виявились досить швидко. Відбулося насичення ринку товарами як наці­онального виробництва, так і імпортними. Була подолана гіпер­інфляція, яка досягла 1 000% на рік, річний індекс росту цін знизився до 20-30%. Помітно зросло виробництво сільськогос­подарської продукції. Країна перестала завозити продовольство

' і почала експортувати рис.

Одним із пріоритетних напрямків стало відкриття спеціаль­них експортних зон на взаємовигідній основі. Іноземні інвес­тиції направляються в розвідку і видобуток нафти і газу на кон­тинентальному шельфі, в будівництво нафтопереробних заводів, фармацевтичних фабрик, в здійснення новітніх проектів гірни­чодобувної галузі (освоєння багатих родовищ апатитів, залізної руди, бокситів). Значні кошти вкладаються також у налагодження промислового виробництва натурального каучуку, кави, чаю, ту­тового шовкопряда, агар-агару. Велику активність проявляють Франція, Німеччина, Англія, Австралія, Японія, країни АСЕАН. В'єтнам має реальні можливості використати іноземні інвестиції в національних інтересах і перетворитися з часом у країну, що

динамічно розвивається.

Поряд з безсумнівними успіхами економічна ситуація зали­шається складною. Третина державних підприємств в умовах рин­ку працює неефективно. Зростає кількість безробітних. Негативно впливає на стабільність господарства його аграрний характер.

Керівництво Комуністичної партії В'єтнаму виступає за обе­режний підхід до політичних нововведень і демократизації су­спільства. Вважається, що спочатку треба завершити економічні

122

перетворення, підвищити життєвий рівень народу і тільки на цій основі переходити до політичних змін. Певні заходи в цьо­му напрямку проведені. Прийняті закони про громадянство, про місцеве самоврядування, про релігійні організації, про пресу. Всі ці процеси мають поступовий характер. В 1992 р. була прийня­та нова конституція В'єтнаму, яка враховувала ринкові зміни в країні. Водночас зберігалась монополія компартії на владу.

У зовнішній політиці В'єтнам проводить багатовекторний курс з акцентом на регіоналізм, деідеологізацію і розширення еконо­мічної співпраці з країнами світу. В'єтнам є повноправним чле­ном АСЕАН. Поступово нормалізуються відносини з СІЛА.