Международная научно-практическая конференция «депортация народов в эпоху тоталитаризма: исторические уроки»

57 
опрацьована недостатньо. Зокрема, на наш погляд, варті більшої 
дослідницької уваги усні свідчення поляків, котрі компактно 
заселяли українську Південно-Східну Волинь, про примусові 
«подорожі» до казахських степів у середині 1930-х років, дорогу 
назад і подальше життя. Адже, як показали результати наших 
нещодавніх «польових» експедицій у Шепетівський р-н 
Хмельницької області, деякі з уродженців тамтешніх сіл, яким у 30-
х випала доля пройти через горнило депортації, живуть до цього 
часу, хоча їм далеко за 90-й десяток [10]. Зрештою, відомості 
згаданих осіб, що стали фігурантами депортацій, посутньо 
доповнює й інформаційний потенціал низки неопублікованих 
радянських документів, які нам вдалося виявити серед матеріалів 
фонду 16 «Секретаріат ДПУ УСРР – КДБ УРСР» Галузевого 
державного архіву Служби безпеки України [3; 4; 5]. 
Отже, за станом на 1935 рік в УРСР мережа польських 
навчальних закладів, культосвітніх установ, польськомовних 
друкованих органів почала зменшуватися, «як шагренева шкіра» 
[14, с. 132]. Наприкінці 1935 – на початку 1936 років політбюро ЦК 
КП(б)У приймає низку рішень щодо фізичного переселення поляків 
із прикордонної смуги держави (охоплювала й низку районів, які 
адміністративно належали до Вінницької й Київської областей, але 
історично були та є частиною Південно-Східної Волині). «Двері в 
Казахстан» тамтешньому польському населенню «відкрило» друге 
з рішень політюро. Хоча попервах звідти до Казахської РСР 
належало переселити дві тисячі польських господарств, лише за 20 
днів травня-червня було вивезено 2047 сімей [11, с. 123-124]. 
Процес продовжився восени. Загалом після «весняного» та 
«осіннього» етапів переселення з теренів Південно-Східної Волині 
у Новоград-Волинському р-ні поменшало на 222 поляка, 
Ізяславському – на 299, Старокостянтинівському – на 300, 
Полонському – на 401, Баранівському – на 404, Ляховецькому – на 
500 [12; c. 250, 252]. 
Шість літ тому, 2011-го, в м. Шепетівці Хмельницької обл. нам 
вдалося відшукати та поспілкуватися з однією із жертв 
депортаційних акцій 1930-х років – 89-річною Марією Іванівною. 
Пані Марія повідомила, що на момент вивезення до Кокчетавської 
області Казахської РСР вона проживала в с. Романові 
Берездівського р-ну (нині Шепетівський р-н Хмельницької обл.). 
На той момент була школяркою. Вже в Казахстані шкільну освіту 
завершила. Влаштувалася там на роботу польовим обліковцем. 

58 
Після закінчення радянсько-німецької війни переїжджає назад, у 
рідний Романів. По-сусідству, в с. Климентовичах, мешкав чоловік, 
із яким пов’язала свою долю, – Микола Петрович Мазяр. 
Наприкінці 1940-х років молодята побралися. У 1947 році сім’я 
Мазярів переїжджає на постійне проживання до Шепетівки. 
Подружжя не нажило дітей, тож на схилі літ, в 2000-х, опинилося в 
скрутному матеріальному становищі. Отож, Мазярами опікувалися 
соціальні працівники [8]. Подальша доля цієї сім’ї нам невідома. 
У 2016 році в с. Хуторі Шепетівського р-ну ми познайомилися 
ще з одним колишнім переселенцем до Казахстану. Наразі цьому 
довгожителю Людвігові Окуневичу – 97 літ. Як повідомив чоловік, 
його силоміць вивезли в Казахстан у 1936-му. Чому так сталося? 
«Влада Країни Рад» намагалася очистити прикордонні терени від 
національних меншин», – припускає дідусь. Тоді, в міжвоєнний 
період, від Шепетівки до лінії кордону між УРСР і Другою Річчю 
Посполитою було всього-лише 40 км. Людвіг Окуневич зазначив, 
що на якійсь казахстанській станції його з батьком і матір’ю 
«вивантажили» з вагону в голий степ. Попервах жити не було де. 
Для порівняння, навіть поселенцям із сусіднього Баранівського р-
ну велося краще – «оселили» в намет. І це при тому, що в 
Казахстані чимало місць із різкими перепадами денних і нічних 
температур. Незадовго до початку радянсько-німецької війни 
«хутірський» дід Людвіга дав йому «виклик». А відтак, чоловік зміг 
переїхати до рідного села з міста Нижній Тагіл, у якому на той 
момент мешкав. Коли почалася війна, на фронт чоловік не пішов. 
Отож, пам’ятає чимало реалій нацистської окупації. У Хуторі 
представники Третього Рейху змушували людей безкоштовно 
працювати в «громгоспах». Тих, хто не бажав, безжалісно били 
гумовими кийками, вивозили на примусові роботи до Німеччини. 
За кілька днів до закінчення війни, 1 травня 1945-го, Людвигові 
Івановичу прийшла «похоронка» про загибель тата-фронтовика під 
час звільнення Берліна від нацистів. Цей документ довгожитель 
зберігає донині. Але за горем прийшло і щастя. Того саме 1945 року 
Людвіг побрався з Яніною Іванівною, нинішньою своєю дружиною 
(жінка, як етнічна полька, пережила депортацію в Східну Україну). 
Відтак, ця подружня пара вже разом 72 роки. Спершу чоловік та 
жінка працювали в хутірському колгоспі, затим перейшли на 
роботу до місцевого лісового господарства й багато літ там 
трудилися. Нині Окуневичі ледь пересуваються, можуть хіба що на 
подвір’я коло своєї дерев’яної хати вийти. Проте старенькі й далі 
жваво цікавляться життям села, райцентру, подіями в країні та світі 
[10, с. 6]. 

59 
Пізніше, у 1937-му, деяких поляків Південно-Східної Волині не 
вивозили у Казахстан, а заарештовували «на місці». Приміром, саме 
так сталося із сім’єю Савіцьких із Шепетівки. Слюсара-наладчика 
місцевого цукрозаводу Антона Савіцького 1885 року народження в 
жовтні 1937-го забрав «воронок». Під час допитів у Кам’янці-
Подільському (там знаходився обласний осередок НКВС) чоловік 
зійшов із розуму. За звинуваченням у шпигунстві на користь 
Польщі суд засудив його до розстрілу. Вирок виконано в Кам’янці-
Подільському 25 грудня того саме року [16, с. 9; 17, с. 3]. 
Спогади жителів Південно-Східної Волині, кому судилося 
пережити депортацію в Казахстан, і навіть дожити до кінця ХХ – 
початку ХХ століття, варто доповнити оціночними судженнями 
щодо причин, ходу та наслідків депортацій, які висловили інші їхні 
земляки в середині 1930-х. Ці відомості «по гарячих слідах» 
зафіксували в своїх звітних документах працівники НКВС УРСР. 
За станом на 1936-й серед волинських поляків навіть 
траплялися такі, хто «у відповідь» на «солодкі» обіцянки 
радянської влади про краще життя у Казахській РСР закликав до 
повстання. «Ми, всі поляки, готові за першим сигналом 
використати вила та лопати. Нам нічого більше тут не залишається, 
лише це», – зазначав переселенець зі с. Забаро-Давидівки 
Городницького р-ну Войцех Нежинський [3, арк. 123]. 
Втім, все-таки переважали просто словесні звинувачення 
ініціаторів переселення в абсурдності їхніх «прожектів». «Ви мене 
тут розстріляйте, але я нікуди не поїду. Про те «добро», яке ви мені 
обіцяєте в Казахстані, я давно знаю. Ви пограбували мене тут до 
останньої нитки, а тепер везете туди на голодну смерть», – 
висловився в травні 1936 р. переселенець із с. Сусли Новоград-
Волинського р-ну Інжиєвський [3, арк. 124]. Подібні настрої того 
саме місяця демонструвала громадянка Кв’ятківська, мешканка 
рідного для Марії Мазяр села Романова Берездівського р-ну: «У 
колгоспі працювати не потрібно, все одно нас відправлять у 
заслання. Пишуть і кажуть, що колгоспники повинні бути 
заможними, але радянська влада робить навпаки, так, аби ходили 
обдертузами» [4, арк. 40]. 
Житель с. Лучиці Городницького р-ну, думка якого зафіксована 
в спецповідомленні Київського облуправління НКВС УРСР від 5 
вересня 1937 р., пов’язував рішення політбюро партії про 
переселення місцевих поляків і німців до Казахської РСР зі 
специфікою зовнішньополітичної обстановки. «Радянська влада 

60 
напередодні війни з іноземними державами. …прикордонну смугу 
очищають, аби, якщо почнеться війна, всередині країни не 
піднялося повстання» [4, арк. 46-47]. 
Інший селянин – колгоспник Давид Кіт, мешканець с. Мокляки 
Ємільчинського р-ну, – влітку 1937-го вважав, що, організувавши 
переселення поляків до Казахстану, радянська влада увиразнила 
своє нерівне ставлення до народів, які заселяли СРСР. «Таких 
чудових людей, як поляки, відправляють у заслання, багато хто 
загинув і на Біломорканалі. А от євреї живуть, у кожного – 
домробітниця, ніхто їх не чіпає. Якщо радянська влада розповідає 
про рівноправ’я націй, то чому так тиснуть на поляків?» [5, арк. 49], 
– розмірковував чоловік. 
Таким чином, усні свідчення етнічних поляків, яким довелося в 
середині 1930-х покинути рідну Південно-Східну Волинь і 
побувати в Казахській РСР, є цінним джерелом з вивчення історії 
проявів сталінської окупаційної політики на теренах УРСР. Навіть 
тепер, коли від тих подій нас розділяє понад 80 років, подекуди у 
північних районах Хмельниччини (історично – частина Великої 
Волині) ще живуть особи, які на собі зазнали тягар депортації у 
1936 р. Спогади цих старожилів, як і відомості, зібрані 
працівниками НКВС УРСР під час вивчення настроїв переселенців 
до Казахстану та їхніх односельців (збереглися в ГДА СБУ), слід 
ретельно фіксувати та використовувати при написанні історичних 
праць. 

жүктеу/скачать 1.32 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: